2. Памфлет графа Тарновського
Іван Франко
Почнемо з найближчого нам предмета, з книжки, яка власне не належить ані до науки, ані до літератури, а є лише політичним памфлетом, що розрісся до розмірів твору буцімто завдяки досконалій, але по суті багатослівній і галасливій стилістиці. Йдеться про книжку графа Тарновського «З досвіду і роздумів».
Не варто переказувати зміст цієї книжки, не будемо полемізувати і з її твердженнями. Тут нас виручила краківська газета «Nowa reforma», яка, може, надто делікатно і в «рукавичках», але разом з тим на підставі фактів закинула авторові наявність цілого ряду наклепів, перекручень і безпідставних інсинуацій в адресу польської демократії з метою спаплюжити її або вчинити донос на неї. Тих, хто зацікавиться цією полемікою, ми відсилаємо до брошури «Дві думки», щойно виданої у Кракові, яка вміщує передрук згаданих статей «Нової реформи».
Звернемо увагу на дещо інше в книзі графа Тарновського. Ми хочемо бачити не полеміста, не станьчика, не прапороносця партії, а людину з її думками і почуттями. Як вона дивиться на світ і на людей, що мислить і що почуває, пишучи таким солоденьким стилем подібні дурниці?
Придивившись з цього боку до памфлета графа Тарновського, ми починаємо поступово розуміти його. А, так то ж moriturus nos salutat. Та це ж людина приреченої на вимирання породи, один з останніх могікан польського магнатства за цілком змінених суспільних умов, яка меланхолійно поглядає навкруги, на могили батьків і ровесників, на руїни великих фортун, далекосяжних планів і прагнень і, лякаючись визнати відверто, що минулися гарні дні Аранхуеза, насильно створює собі «райські ілюзії», оточує себе осібним світом фантасмагорії і брехні, вигаданими ворогами і прихильниками, вигаданою історією соціології, щоб тільки заповнити зяючу перед нею і навколо неї порожнечу відчаю і небуття.
Як павук сам собі снує срібні нитки, так граф Тарновський вимальовує сам собі цілі низки райдужних образів, що, пов’язані однією провідною думкою, жваво ведуть до абсурду. Демократія – це його запеклий ворог, вона не дає йому заснути навіть у Кракові, в кріслі «безсмертного» президента академії. Бо ж демократія винна не лише в сьогоднішньому соціалістичному процесі, не лише в акції розбиття бюсту ректора, не лише в «спробах розладу» підчас останніх і передостанніх виборів – на її сумлінні лежить далеко більше провин, незмірне їх громаддя. Вона винна у вибуху й поразці повстання 1863 року, винна в різні 1846 року, винна у вибуху й поразці повстання 1830 – 31 років, винна в поразці повстання Костюшка, винна в поразці конституції 3 травня. Вся історія Польщі після її поділу в уявленні графа Тарновського – це власне один-єдиний акт звинувачення польської демократії, то такий реєстр злочинів, помилок, зрад і безтактності, що залишається лише дивуватися, як ця свята земля не поглине тої підлої злочинниці.
Але ні! Не лише земля її не поглинає – навпаки, демократія ця росте, зміцнюється і лізе у вуха графові Тарновському та його прибічникам навіть у Кракові. І справа це цілком природна, бо так і має бути у розвитку суспільства. А те, що для нашого могікана це небажане, то справа проста – мовляв, немає жодного розвитку. Це не розвиток, а розлад! Це не органічне зростання, а гниття, занепад! Це не природний хід речей, а анархія!
І не думайте, що так лише в Галичині. Граф Тарновський надто виразно бачить тісний зв’язок розвитку галицького суспільства з розвитком інших європейських суспільств, піднесення в ньому тих самих сил, що й там, щоб робити для Галичини якийсь виняток і не визнати для неї того, що визнає він для них. Він воліє бути логічним і ніде нічого не визнавати. Отож людство не йде вперед, воно занепадає. Середні віки були раєм, там була «єдність сумління» і «єдність влади».
Відродження, гуманізм, реформація були жахливим занепадом, вигнанням з того раю, бо вони вибороли для індивідууму людське право: мати власну думку в справах держави і справах віри. І відтоді, на жаль, стає щораз гірше й гірше! Дійшло вже до того, що навіть закони дозволяють людям не вірити в одкровення, дозволяють цілим масам народу посягати на всевладдя.
Не дивно, отже, що при такій принциповій позиції усе, що діється в нашому суспільстві, мусить видаватися графу Тарновському хаосом, невпинним зневаженням всяких божих і людських прав, а демократія, яка нині у нас в Галичині є представником зростаючого міщанства, буржуазії, переслідує його в снах у вигляді стоглавого чудовиська. Це не поєдинок двох думок, двох протилежних поглядів – це два окремі світи, які один одного не розуміють, бо їм бракує для цього органів; це контраст двох геологічних епох, де від однієї до другої або зовсім немає переходу, або перехід здійснюється лише ціною фізичного і морального переродження.
Отже, даремно було б гніватися на графа Тарновського за ті огріхи супроти правди й логіки, якими сповнена його книжка. Бо ж він не може інакше ані говорити, ані мислити. Бо ж правда і логіка перебувають сьогодні теж у змові проти середньовічних «божих і людських прав», а визнати їх – означало б заперечити своє власне буття, своє власне право на існування.
А існування це має і досі не одну принадну сторону. Напевне, і мамонтам не хотілося гинути навіть серед льодовиків, що їх оточували. Граф Тарновський бачить ті льодовики і на початку одного з розділів своєї книжки висловлює таку думку: «Чи можна в кінці XIX століття говорити про аристократію? Та її ж нема!» Однак у тому самому розділі він змальовує цю неіснуючу або вимираючу аристократію як ядро нації, як ідеал, як квінтесенцію його інтелігентності, порядності і сили. «Здібність творить вплив, ощадність і запобігливість творить маєток». Чи не правда, ідеальна аристократія? Колекція самих Сташиців.
Щоправда, поза оті два магічні слівця: вплив і маєток – мамонтова філософія графа Тарновського не виходить. Навіщо маєток потрібен аристократії? Щоб мати вплив. Навіщо їй вплив? Щоб здобувати маєток. «Через це слід триматися землі і не втрачати вплив», – радить він в іншому місці браттям-шляхтичам і впевнено додає:
«Поступатись ним, приймати його з розпростертими руками (ще б пак!), піддаватися йому, коли добрий, але не зрікатися його через пасивність, безвольність чи боягузтво».
Вплив і маєток – це найвища мета аристократії, а надто польської. Для інших верств прагнення до впливу і маєтку – це недоречність, безтактність, анархія, навіть злочин (приміром, для простого народу); лише одна аристократія повинна мати до них відкритий доступ, а коли їх здобуде, то вже ipso facto все буде гаразд. Усі нещастя після поділу [Польщі] в тому якраз і полягали, що аристократія втратила багато своєї впливовості і маєтків. Всі анархічні заходи і нерозважні кроки демократії мають в собі якраз ту непристойність, що заважають аристократії досягати впливів і маєтків.
Головне надбання «розсудливої» політики станьчиків за останні 25 років полягає саме в тому, що для аристократії хоч наполовину відчинилися двері до впливів і маєтків.
«Всяка аристократія, – урочисто проповідує граф Тарновський, – маючи життя легше, ніж у решти суспільства, повинна бути вершиною і цвітом його цивілізації».
Я вершина і цвіт цього дерева! – говорив зів’ялий листок, коли осінні приморозки спекли його в гарні пурпурові кольори.
Бідні мамонти! Яким же дивним і непривітним мусить видаватися вам цей світ, якщо ви змушені творити собі аж такі ілюзії, якщо змушені дурити себе й інших фразами, в котрі самі не вірите! Бо якщо ви – цвіт суспільства, то чому плюєте на дерево, котре вас годує своїми соками? Бо коли ви – вершина, то чому кленете і паплюжите коріння, стовбур і гілля, без яких перетворилися б в ніщо?
Але ні! Ми не хочемо полемізувати, а лише характеризувати. А характеристику нашу ми закінчили. Памфлет графа Тарновського – це плід суспільного занепаду, плід невіри у розвиток суспільства, заперечення цього розвитку і ненависті до нього заради ілюзій аристократизму, що доживає на польському грунті свої останні дні завдяки запізнілому в нас суспільному розвиткові. Серед поезій Гейне є віршик, що розповідає, як опівночі в Тюїльрі збираються духи королеви Марії-Антуанетти і її придворних дам, всяких віконтів, маркізів і т. п. в парадних костюмах, з коштовностями й діамантами, в орденах і відзнаках. Духи ці походжають, чемно кланяються, обмінюються численними реверансами – лише один маленький клопіт – усі вони без голів.
На наших очах духи ці влаштували собі рандеву в книжці графа Тарновського.
Примітки
«Nowa reforma» – інформаційна політична газета ліберально-демократичного напряму. Виходила у Кракові з 1881 по 1928 р. Спочатку мала назву «Reforma».
Станьчики – іронічна назва, вживана до польських реакційних партій у Галичині. Походить від імені блазня польського короля Сигізмунда І. Після опублікування у 1869 р. групою польських прогресивних діячів памфлета «Тека Станьчика» цю назву було дано партії краківських консерваторів.
…минулися гарні дні Аранхуеза… – Аранхуес, іспанське місто поблизу Мадріда на лівому березі Тахо, в минулому – весняна резиденція іспанських королів. Тут у Каза дель Лабрадор було укладено мирний договір між Францією й Іспанією, тут почалася революція 1808 р., яка призвела до зречення Карла IV, а згодом і до падіння колишньої величі і пишноти Аранхуеса.
…повстання 1863 року… – Йдеться про польське національно-визвольне повстання 1863 – 1864 рр.
Різня 1846 року – Антифеодальні виступи польських та українських селян в Західній Галичині, що вибухнули одночасно з національно-визвольним повстанням проти австрійського панування.
…повстання Костюшка… – польське визвольне повстання 1794 р., очолене видатним діячем польського національно-визвольного руху Тадеушем Костюшком (1746 – 1817).
…конституції 3 травня. – Конституція Речі Посполитої, прийнята 3 травня 1791 р. Чотирирічним сеймом (1788 – 1792).
Сташиц Станіслав (1755 – 1826) – польський ліберально-буржуазний державний, громадський і культурний діяч, письменник, один з ідеологів польського просвітительства.
Серед поезій Гейне є віршик… – Йдеться про вірш Г. Гейне «Марія Антуанетта», що увійшов до книги віршів «Романсеро» (1851).
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 148 – 151.