Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Літературна критика / 1898 р. / Еміль Золя, його життя і писання

Еміль Золя, його життя і писання

Іван Франко

Кінчаючи в отсій книжці «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» історію «Злочинця Сальва», взяту з останньої повісті Еміля Золя «Paris», ми сповняємо також обіцянку, дану нашим читачам у однім із попередніх оглядів чужої літератури, і подаємо тут нарис життя і літературної діяльності сього писателя, без сумніву, найголовнішого нині імені в цілій всесвітній літературній республіці.

Еміль Золя родився в Парижі дня 2 цвітня 1840 р. Його батько, Франсуа Золя, був італьянець родом із Ломбардії і мав матір гречанку родом із острова Корфу. В молодих літах він був вояком в рядах Наполеонового війська, по упадку Наполеона зробився світським інженером і стояв якийсь час у австрійській службі, працюючи при будові першої в Австрії залізниці в Тіролі. З Австрії він перейшов до Німеччини, відси до Голландії, Англії, вкінці вступив наново до французького війська, а власне до т. зв. легіону чужинців, що був тоді зорганізований для війни в Алжірі.

В р. 1830 він дослужився рангу капітана в тім легіоні, покинув військову службу і осів у Марселі. Тут він уложив план перебудувати стару замулену пристань відповідно до новочасних вимог, працював три роки над тим планом, рисував, міряв і обчислював – та що з того! Інший інженер, прочувши про се, уложив свій план і дістав концесію на будову.

Франсуа Золя покинув Марсель і перенісся до малого містечка Е (Aix), віддаленого від Марселя [на] 30 кілометрів. Не зламаний усіма попередніми невдачами, він зайнявся новим великим проектом. В Е були всього-на-все три криниці, літом вода в них була зовсім тепла, а часом і зовсім висихала. Золя надумав збудувати великий канал і достарчити місту здорової джерелової води. Він почав налягати на міську раду, ворушити міщанство, що від віків задовольнялося трьома літепляними криницями, а здобувши місцеву людність для свого проекту, почав штурмувати до вищих властей у Марселі і Парижі, щоб виробити дозвіл на зав’язання акційної спілки для сього підприємства.

В часі одної такої подорожі до Парижа пізнав 43-літній Золя молоду панночку незвичайних прикмет характеру, Емілію Обер. Вона була дочкою якогось невеличкого торговця і в 1839 році зробилася жінкою непосидючого інженера. Молода пара зараз по весіллі поїхала до Е. Але вже весною слідуючого року їм довелось знов їхати до Парижа. Міркуючи, що сим разом йому доведеться пробути тут довгий час, Золя найняв скромненьку квартиру на четвертім поверсі якоїсь глухої вулички, І тут побачив денне світло його перший і одинокий син, що при хресті одержав ім’я Еміль Едвард Шарль Антуан.

Ще три роки пробув інженер Золя у Парижі, клопочучи про свій проект, а коли потім повернувся до Е, то знов по якімсь часі мусив їхати до столиці і знов узяв із собою жінку з сином. Вкінці йому довелося перебороти всі перешкоди. Він вернув до Е з затвердженим планом, з обширними повномочіями; йому всміхалася слава, всміхалися великі доходи. Закладини нової монументальної будови каналу були для цілого містечка незвичайним празником.

Золя взяв з собою й свого семилітнього синка на місце сього празника і радісно, з гордощами показав йому своє розпочате діло. Три місяці потім він умер одинокий у Марселі в убогій готелевій кімнаті, перестудившися при догляданні роботи на каналі. Його тіло перевезли до Е і там похоронили, його ім’ям назвали одну вулицю в місті, але розпочату ним працю взяли в руки інші люди і вони загорнули також доходи з неї, а сім’я безталанного інженера лишилася нічим не забезпечена.

Наразі вона пробувала устроїтися сяк-так. Старі Обери, батько і мати пані Золя, маючи трохи заощаджених грошей, переїхали з Парижа до Е жити разом з дочкою і внучком. Бабуся Обер, енергічна і господарна жінка, вела хазяйство, торгувалася з купцями і ощаджувала що могла. Малий Еміль дуже полюбив її, бавився під її доглядом, запитував її тисячними питаннями; йому було вже сім літ, але він досі не був ще в жадній школі, не знав навіть азбуки. Вкінці дідусь Обер віддав його до пансіону, тобто до приватної школи.

Учитель був дуже добродушний і поблажливий, діти у нього більше гуляли, ніж училися, і Еміль за п’ять літ пробутку в тім пансіоні навчився дуже мало. В дванадцятім році життя його віддали до гімназії в Е, але вступний екзамен випав так слабо, що його ледве прийняли останнім до найнижчого класу. Се непочесне положення уперше шпигонуло його амбіцію; надто він тепер міг переконатися, що маєткові відносини його сім’ї дуже погіршали, що вона жила майже в бідності і йому треба було сильно працювати, щоб якнайшвидше стати на власних ногах. І він завзявся працювати щосили і поставив на своїм; до кінця року він не тільки зробився першим у класі, але міг навіть перескочити один клас. Відтепер наука йшла йому гладко, клас за класом, все між першими, аж до сімнадцятого року життя.

Оте шкільне життя в Е, хоч проведене серед скупих домашніх відносин, було золотою добою в житті Золя. В школі він знайшов двох щирих приятелів, талановитих хлопців – Сезанна і Бая; всі три вони стоваришувалися так щиро, що школярі прозвали їх «нерозлучною трійкою». Вивчивши завдані лекції, вони пускалися у далекі вандрівки по околиці, понад річкою Аркою і по тінистих лісах. Тут вели вони гарячі розмови, ділилися своїми молодечими думками і чуттями, читали з запалом вірші зразу Віктора Гюго, далі Альфреда Мюссе або свої літературні проби. Золя писав у ту пору також вірші, написав якесь оповідання з часу хрестових походів, а вкінці триактову віршовану комедію з шкільного життя. Все се були ще майже дитячі проби, повні романтики і неприродності, але на них вироблявся будучий писатель.

Вже тут визначилися дві важні прикмети його вдачі, поперед усього його пильність і методичність його праці. До шкільної науки він не рвався, робив лиш стільки, скільки було конче треба, але робив совісно і точно, терпеливо виписував речення за реченням, поки не скінчив задачі, виписував препарації, виучував формули. Ся точність, пильність і методичність праці лишилася і донині визначною прикметою його таланту, і їй він завдячує, може, найбільшу часть свого пізнішого величезного успіху.

Друга прикмета, що виявилася вже у Золя-гімназиста, се був його нахил до точних наук, до математики, фізики, хімії і його нехіть до мертвих язиків: латинського і грецького. Сей нахил вияснює нам його пізніше вподобання в природописних методах і впровадження їх до повістярства і ту, ніби математично просту, а при тім безконечно рафіновану штуку, якою визначуються його повістеві композиції.

Сей щасливий час був перерваний важкою кризою. Маєткові відносини сім’ї гіршали раз у раз, бо, не маючи ніяких доходів, вона мусила жити з готового гроша. До того ще мати Золя надумалась процесувати спілку, що використала плани і працю її пок[ійного] мужа, і вимогти від неї відшкодування. Процес пожер значну часть невеличких грошових засобів. Дійшло до того, що нужда почала заглядати до хати. В ту пору вмерла бабуся Обер, головна підпора хазяйства. Емілева мати поїхала до Парижа шукати підпори і протекції у деяких впливових прихильників її мужа, щоб таки видусити щось із будови каналу. Але її заходи не довели ні до чого, і по довгій тривожній ожиданці Еміль одержав від неї лист, щоб він зараз же спродав усе непишне урядження їх хати в Е і разом з дідусем їхав до Парижа.

З важким жалем у душі Еміль виконав материну волю, попрощався зі своїми товаришами і учителями, що жалували талановитого і пильного ученика, і, роздобувши з продажі всього хазяйства ледве стільки, щоб заплатити залізничний білет третьої класи до Парижа для себе і дідуся, подався до Парижа.

Вечором по довгій та важкій їзді вони прибули до столиці. Мати зустріла їх на двірці і завела до свого вбогого помешкання в т. зв. Латинськім кварталі. Еміль, опинившися в тій тісній квартирі і виглянувши вікном на безмежне море дахів та коминів, заплакав. Але ніколи було сумувати. Мати завідомила його, що при помочі деяких батькових приятелів виєднала йому вступ до другої класи ліцею св. Людовіка (рівнозначна з нашою сьомою гімназичною] класою). Золя міг кінчати школу. Правда, вчення сим разом ішло не надто світло. Він був дуже короткозорий, заїкувався, товариші сміялися з його південно-французького акценту. До того паризьке життя вплинуло некорисно на його нерви. Правда, слідуючого року його перевели до 8 кл. головно задля його писемних задач.

На вакації вислала його мати до Е. Але вернувши до Парижа, він захорував, пролежав два місяці, а коли надійшла матура, він, невважаючи на дуже добрі писемні вироби, провалився при уснім екзамені з історії і німецької мови. По кількох місяцях він зголосився ще раз до матури в Марселі, але тут провалився вже при писемній.

Се був важкий удар для молодого, несповна двадцятилітнього хлопця. Здавалось, що вся його будуща кар’єра пропала, а до того і в даній хвилі не було з чого жити. Треба було з матір’ю винайти ще дешевшу і поганішу квартиру і пошукати якого-будь заробітку. При помощі одного батьківського приятеля Еміль дістав місце писаря в якійсь торгівлі з платою 60 франків у місяць – у Парижі для життя замало, а багато хіба для голодної смерті. А зате робота весь день, без надії на якесь поліпшення, без вільного часу на власну працю. Два місяці пробув Золя в тім ярмі, потому покинув се місце.

В ту пору мати його одержала місце хазяйки в якімсь пансіоні, – значить, син не потребував турбуватися її удержанням і міг стояти зовсім на власній силі. Отак прожив він два роки безтурботного, свобідного, хоч крайньо бідного «циганського» життя. Бувало таке, що цілими тижнями він жив тільки хлібом і кавою, хлібом і яблуками або й самим хлібом; бували такі дні, що не було що раз вкинути в рот.

Особливо важка була зима 1860 – 61 р. Він жив зразу на сьомому поверсі, потім винайняв якусь скляну клітку на самім дасі, збудовану для фотографа, де продувало всіми шпарами і не було навіть печі. Частенько бувало так, що надворі мороз, бідний хлопець обвинеться ковдрою, понакладає на себе всі лахи, які тільки має, і лежить у ліжку весь день, читаючи або пишучи. Потім він перенісся до великої кам’яниці, збудованої для винаймування найбіднішим локаторам, і бідував тут страшенно. Одна одежина за другою мандрувала до заставничого банку, їсти не було що, крім пісного хліба; Золя навчився робити самотріски, заставляв їх на дасі, ловив воробці і пік їх на дроті, переробленім на рожен. Одного разу, пробігавши весь день надармо по місті, щоб позичити пару сантимів, він таки на вулиці зняв із себе сурдут і заніс його до заставу, а сам у камізельці потяг додому, і то при тугім морозі. Тоді ж він відвик курити.

Се був правдивий матуральний екзамен в його житті, екзамен, при якім перепасти і зовсім пропасти було далеко легше, ніж при гімназіальнім. Щаслива організація, повна молодечої сили, а особливо невичерпна охота до праці не дали йому пропасти. В тій тяжкій добі він пробував заробляти пером, написав поему «L’Amoureuse comédie» в трьох частях, на взір Дантової «Божественної комедії», але не знайшов для неї накладця; надто написав декілька прозових оповідань, що були, мабуть, друковані в якихсь покутніх часописах, а пізніше ввійшли в збірку його «Contes a Ninon». Далі він почав укладати план великої поеми п[ід] заголовком «La Génése», що в трьох частях мала подати опис розвою світу від первопочину, історію людськості і її будущий розвій аж до найвищої досконалості .

Та поки там довести людськість до сього райського стану, треба було мати самому що їсти. В останніх днях грудня 1861 р., коли з ним було дуже круто, він зважився ще раз піти по батькових знайомих і приятелях і просити у них підмоги. Один із них дав йому рекомендацію до першорядної книгарської фірми Гашета. Гашет відписав, що наразі не має місця для молодого парубка, але місце буде за пару неділь. Щоб дати Емілеві змогу прожити той час, приятель всунув йому в руку десять франків і просив його порозносити його знайомим білети з новорічними гратуляціями.

З кінцем січня 1862 р. Золя вступив до обов’язку у Гашета. Йому призначено 100 франків місячної пенсії. Зразу він працював при пакуванні книжок, потім перейшов до контори. Тепер його життя було забезпечене, «циганщина» минула безповоротно, але він часто з жалем згадував її. Тепер він був зайнятий механічною працею; тисячі книжок переходили через його руки, а він не мав часу читати їх.

Але Золя переміг ті пориви, працював у конторі точно і совісно, а вечором, вернувши додому, сидів до пізньої ночі за писанням. Він поклав собі кождого вечора і кождої неділі написати стільки-то сторінок і нізащо не пішов спати, не зробивши своєї задачі. Так він привик до нічної праці. Так само він покинув тепер писати вірші. Обертаючися в центрі книгарської торгівлі, він зрозумів, що писати прозою далеко корисніше, і чим більше писав, тим більше переконувався, що тут його властива сила.

Але саме писання не вистарчало йому. Одної суботи вечором він украдком поклав своєму шефові Гашетові на бюро рукопис своєї «L’Amoureuse comédie». Можна собі подумати, який непокій огорнув молодого автора в ожиданні приговору такого тямущого книгаря, як Гашет. В понеділок під час полудневої павзи Гашет покликав Золя до себе, звернув йому рукопис яко непридатний для нього, але з признанням підніс талант автора, заохочував його до праці, заявив, що підвищує йому місячну плату на 200 фр[анків] і при нагоді готов скористувати з його літературної праці.

І справді, по якімсь часі він попросив у нього оповідання для видаваної його накладом газети для дітей. Золя написав оповідання «Сестри бідних», надруковане пізніше в «Contes a Ninon», але Гашет по якімсь часі звернув йому й сей рукопис, мовлячи: «Але ж ви революціонер!»

Вкінці у Золя набралося стільки дрібних казок і оповідань, що могли наповнити том. Він післав рукопис іншому накладцеві, Гетцелеві. По якімсь часі одержав лист, котрим його запрошено на другий день на розмову. Гетцель оповістив його, що не він сам, а книгар Лакруа готов узяти наклад його книжки. Радо підписав Золя контракт, того ж таки дня оповістив свою матір про своє щастя; се було в липні 1864 р., а при кінці жовтня того року вийшла перша його книжка «Contes a Ninon». Се була збірка його казок, і змістом і способом писання дуже не подібна до того, що писав Золя пізніше. Книжка зробила деяке враження.

Працюючи далі невпинно, Золя мав уже потроху протерту дорогу; його оповідання друковано радо в часописах, а далі він почав писати також статті про різні питання з обсягу штуки і літератури. Не покидаючи своєї праці у Гашета, він вечорами почав писати більше оповідання. Літом 1865 р. воно було готове. Се було автобіографічне оповідання в формі дневника під заголовком «La confession de Claude». Зміст його такий: молодий парубок, студент, перейнятий високими ідеями і бажаннями, попадає в те циганське життя, яке пройшов також Золя, і, закохавшися в здеморалізованій дівчині, звільна падає чимраз нижче, аж вкінці, зламаний, гине марно. Багато ще тут романтичного шуму, фразеології і пустих декларацій; автор не вміє ще рушатися на реальному грунті, але притім є тут не один правдивий вираз дійсного чуття самого автора.

Успіх сеї книжечки був більший, ніж першої. Золя дістав уже за неї гонорар, хоч і невеличкий. На молодого автора накинувся дивак-критик Барбе д’Орвіллі; Золя відповів йому дуже їдкою реплікою. Далі зацікавилася молодим автором і поліція, що в наполеонових часах дуже остро пильнувала «моральності» в літературі. Гашета визвано до протоколу; здавалося, що молодому авторові видадуть процес. Гашетові се дуже не сподобалося, і він делікатно дав пізнати Емілеві, що «200 франків для нього дуже маленька плата і він волів би зовсім посвятитися літературі». Золя зрозумів се і попросив Гашета з 1 січня 1866 р. звільнити його від служби.

Золя не пускався сим разом на циганське життя. Ще служачи у Гашета, він написав лист до знаменитого журналістичного підприємства де Вільмесана, що власне тоді підніс був засновану ним щоденну газету «Le Figaro» до висоти перворядного органу. Вільмесан, бажаючи розширити рамки свого видавництва, заснував недавно перед тим друге щоденне письмо «L’Evénement» і потребував співробітників. Порозумівшися з Емілем Золя, він заангажував його на пробу, дав йому свободу писати, що і як хоче, і обіцявся за місяць сказати йому, чи прийме його на постійного співробітника, чи ні. Дня 31 січня вийшов Золя із служби в Гашета, а дня 2 лютого появилася його перша стаття в «L’Evénement».

Йому приділено рубрику «Нинішні і завтрашні книжки». Він мав подавати читачам звістки про важніші літературні новості, про життя авторів, про те, як і з якої нагоди написана ся або та книжка, з додатком цікавіших місць із самої книги. Ще не минуло півмісяця, а вже Вільмесан гратулював йому, що його робота гарна і загально подобається, а з кінцем місяця заангажував його з місячною платнею 500 фр[анків]. Се було більше, ніж Золя міг і в сні марити.

Але за сим погідним ранком надійшла буря. Літом 1866 р. Вільмесан віддав своєму новому критикові реферат із артистичної вистави, що в Парижі називається попросту «Salon». Щорічна вистава образів, різьб і т. ін. є в Парижі центром інтересу всієї вищої верстви товариства, а критика на «Салон» цікавить усіх незвичайно.

Золя розпочав ряд своїх критичних статей під заголовком «Мій салон». Першу статтю він присвятив жюрі, що мало оцінювати вартість виставлених творів штуки, і виказав, що майже жаден із членів тої корпорації не доріс до висоти своєї задачі. Стаття вдарила в артистичні кружки, як бомба. А за нею пішли дальші: безпощадна критика артистичної рутини, котерій і взаїмної адорації, безоглядне руйнування всього застарілого, шаблонового, всієї конвенціональності та неприродності.

З кождою статтею крик більшав. Один маляр хотів визвати критика на поєдинок, інші купували номери газети, а здибавши на вулиці Вільмесана або Золя, дерли їх остентаційно. Найгірше лютило їх те, що Золя, критикуючи артистичні «поваги», підносив супроти них молодого, досі не звісного «натуралістичного» маляра Мане, батька пізнішого імпресіонізму. Галас вкінці докучив Вільмесанові, і він велів критикові дати спокій виставі. Золя перервав свої статті в «L ‘Evénement», але видав їх вповні ще з деякими іншими критичними працями в окремій книжці під характерною назвою «Mes haines» («Що я ненавиджу»).

Крім сього, помістив Золя в «L’Evénement» ряд статей п[ід] заголовком «Marbres et Plâtres» («Мармури і гіпси»), де подав літературні портрети видних писателів, як ось Едмона Абу, Тена, Жанена, Флобера, Бальзака, а надто почав у фейлетоні друкувати повість «Le voeux d’une morte» («Шлюб небіжки»). Але повість не подобалася читачам; деякі грозили, що скинуться передплати, коли редакція буде давати їм такі речі, і Золя перервав її. Отак минув рік.

В початку 1867 р. Вільмесан вимовив Золя місце у себе, а його орган «Figaro» зайняв супроти молодого «натураліста» вороже становище. Та проте Золя не перестав бути Вільмесанові вдячним, шанував його дуже і пізніше довгі літа, аж до звісного отвертого листа в справі Дрейфуса, містив у «Figaro» щотижня свої статті.

Розрив з Вільмесаном укріпив у Золя думку, що йому не бути журналістом. Тепер, зрештою, він не мав надії дістатися на постійного співробітника до якого-небудь часопису. Щоб заробити на хліб, він мусив хапатися за всяку роботу, яка траплялась; і так для одної марсельської газети він на основі кількох кримінальних процесів написав сенсаційну повість в улюбленім тоді тоні Ежена Сю п[ід] заголовком «Тайни Марселя» («Mystères de Marseille»). Ся «фабрична» робота давала йому 160 франків місячного зарібку, решту заробляв іншими принагідними працями, так що місячно мав 300 – 400 фр[анків]. Але, пишучи ті принагідні роботи, за котрі потім дехто дорікав йому, він не покидався своїх улюблених думок про задачі нової штуки і, посвячаючи все пополуднє на заробіток, він ранками писав, правильно по дві сторінки друку щодня, свою першу «натуралістичну» повість «Тереза Ракен».

Ідея до написання сеї повісті постала у нього при писанні критичного розбору одної слабенької повісті А. Бельо і Ернста Доде п[ід] заголовком «Vénus de Goroles», в котрій жінка спільно з любовником убиває свого мужа, потім злочин видається, і обоє йдуть до криміналу. В своїй книжці Золя висказав думку, що розв’язка була б далеко поетичніша і глибше порушала б читача, якби не людська справедливість, а сама внутрішня психологія злочину покарала обоє винуватих, якби тінь замордованого від першої хвилі нівечила щастя закоханих так, що вони мусили б загинути з самої гризоти сумління.

Молодий критик надумався тепер сам виконати сей план. Він працював звільна, старанно і бажав у тій книзі дати найкраще, що тільки міг. Вона була видрукована в журналі «L’Artiste», редагованім Арсеном Гуссе, і – перша з повістей Золя! – без перерви додрукувалася до кінця, тільки з деякими маленькими скороченнями, зробленими задля цісаревої Євгенії, що була пильною читателькою журналу. Восени 1867 р. повість вийшла окремою книжкою, а в початку 1868 р. треба було вже зробити друге видання.

Зміст повісті такий. В убогім склепику живе вдова Ракен, разом з невісткою Терезою ведучи невеличку торгівлю; її син Каміл, Терезин муж, є малим урядником при залізниці. Свекруха і муж докучають Терезі, вона чує себе нещасною. Молодий зледащілий маляр Лоран, котрому вона сподобалася, вміє розбудити її чуття. Він здобуває собі доступ до їх домівки, нібито з наміром намалювати Терезин портрет.

Любов Терези до Лорана росте в міру того, як її сімейне життя робиться чимраз прикрішим. Перешкоди, які ставить муж любовним сходинам жінки з маляром, викликають у Терези оклик: щоб його на світі не було! Лоран підхапує цей оклик. З нього родиться бажання, з бажання – постанова; обоє прираджують згладити Каміла зо світу. Всі троє вибираються на спільну прогулку на човні. Насеред річки Лоран тручає Каміла в воду, потім перевертає човен і, держачи зомлілу Терезу в руках та кличучи помочі, рятується з води.

Ніхто не сумнівається, що тут було нещастя і ніщо більше, і коли по кількох днях видобуто трупа Каміла з води, на Лорана і Терезу не падає ніяке підозріння. Тільки свекруха Ракен бачила добре, що сталося, але наглий перестрах відібрав їй не тільки мову, але й можливість усякого руху. Вона лежить, безпомічна, як дитина, а тільки в її очах читають Тереза і Лоран страшне свідоцтво, що вона знає про їх злочин.

Лоран переходить жити до Терези. Але їх недавня любов щезла під впливом страшної свідомості. Німо сидять вони не раз одне проти одного і не сміють доторкнутися одне до одного. По п’ятнадцяти місяцях побираються, але спокою не знаходять. Покійник усе стоїть між ними, і замість забуття вони доходять до чимраз більшого взаємного роздразнення і обридження. Між ними починаються незгоди, сварки, а докірливий погляд спаралізованої свекрухи мучить їх ще більше. Вкінці раз, вернувши з товариства і бачачи, що таке життя далі неможливе, вони в присутності свекрухи заживають отруту і гинуть обоє.

Ся повість робить величезне, страшне враження. Французька критика, не привикла до такого безпощадного аналізу, темних глибин людської душі, закричала на автора, що він ненормальний, хоча тенденція його повісті, наскільки можна було говорити в ній про якусь тенденцію, була – показати психологію злочину, що сам для себе є найтяжчою карою, – значить, тенденція високо моральна. Інші критики закричали про «гниль у літературі», хоча здобутися на таке здемаскування людської душі свідчило власне про велику відвагу і силу, а не про гниль.

В житті Золя видання «Терези Ракен» було важною епохою. Се була його перша повість, писана з повною артистичною об’єктивністю, без автобіографічного елементу, на основі поважних студій психологічних і студій над тим соціальним окруженням, у якім обертаються його герої. Недаром у передмові до сеї повісті перший раз являється слово «натуралізм», що швидко мало статися бойовим окликом і залунати по цілім цивілізованім світі.

Незважаючи на крик критики, повість мала значний успіх і швидко дождалася другого видання. Правда, доходу вона принесла мало, але Золя з подвійною енергією забрався до дальшої праці. Він чув у собі силу, а успіх «Терези Ракен» додав йому надії і вказав, де є властива дорога для його таланту.

Правда, слідуюча написана ним повість, «Мадлена Фера», належить до менше вдатних, хоч і вона мала два видання. Але Золя обернув тепер свої очі далеко вище. Він мав 28 літ, його становище в літературнім світі Парижа було вже досить видне, він заприязнився з братами Гонкурами, з маляром Мане, був знайомий з Альфонсом Доде, був постійним гостем у поважнім літературнім салоні пані Меріс, де сходилися ліпші літературні і артистичні сили Парижа.

Він читав багато, не тільки белетристики, але і поважних наукових книг, студіював невпинно життя різних верств паризької людності; його маєткові відносини, хоч дуже ще скромні, все-таки були досить забезпечені, і ось він укладає план великої, циклопської праці, що мала зробити його ім’я безсмертним і здобути йому поважне ім’я не тільки в французькій, але й у всесвітній літературі. З кінця 1868 р. через цілих 25 літ Золя працює над виконанням сього плану, а його зміст – се «природна і соціальна історія одної сім’ї в часі другого цісарства», се знаменитий 20-томний цикл «Ругон-Маккарів».

Розвій Франції під кермою Наполеона III відбувся у Золя на очах. Чи він був республіканцем в ту пору, чи ні, се певно, що для бистрого обсерватора ся доба зверхнього блиску і внутрішньої гнилизни не могла представлятися інакше, як добою ганьби і пониження Франції. На очах у Золя ще в Е відбувся державний переворот 1852 р., і він не міг про нього згадувати інакше, як про діло зради і захланності купки катілінарних екзистенцій, що відтоді висисали і деморалізували Францію. Змалювати добу другого цісарства – се значило змалювати панування тої хижої кліки і положення різних верств суспільності під її пануванням. Який буде кінець того панування, яку трагічну розв’язку готовила доля всім тим людям і цілій Франції, Золя ще не знав, укладаючи свій план, се прийшло між викінченням плану і виданням на світ першої часті його великого циклу.

Та наразі Золя займав не так-то, може, сей історико-соціальний підклад його циклу, як справа, по його думці, більш наукова, а по думці переважної часті критиків, власне дуже проблематичної наукової вартості – справа психофізіологічного насліддя, яке приносить із собою на світ кождий чоловік з лона сім’ї, унасліджує від батька, від матері, від безконечного ряду генерацій, починаючи з тих, що жили в кам’яних печерах і хіснувалися кам’яними знаряддями.

Вісім місяців посвятив Золя на студії над ученою літературою, що трактує про сю справу, над медичними та психопатологічними творами, і результат сього був такий, що сім’я, яку він вибрав собі як осередок свого циклу, є сім’я повних або часткових паралітиків. Виходячи з народу, вона унасліджує хворобливий нахил до п’янства і до найрізніших форм божевілля. Силою характерної динаміки в новочасній суспільності члени тої сім’ї входять в різні верстви суспільності, підлягають їх впливам, і їх життя являється результатом тих впливів і їх вроджених здібностей і наклонностей.

А тлом служить історія цісарства Наполеона III, від державного перевороту зимою 1852 р. аж до катастрофи під Седаном. Золя обчислив цілий цикл на 12 томів, уложивши собі наперед родове дерево сім’ї Ругонів і Маккарів і маючи намір кождому членові сім’ї присвятити один том, що мав чинити для себе окрему цілість. Отсей план переложив Золя накладцеві Лакруа і зробив з ним контракт. Автор зобов’язався постачати річно дві повісті і одержав за те 500 франків місячно яко задаток на гонорар; коли ж дохід із виданого тому покриє кошти, то від кождого дальшого проданого екземпляра мав автор дістати 40 сантимів.

Зараз у маю 1869 р. розпочав Золя писати перший том, що перед мав бути поміщений у якімсь журналі. Але хоча рукопис був досить швидко готов, то друк розпочався аж в червні 1870 р., а повість вийшла книжкою аж у зимі 1871 р. В жовтні 1872 р. вийшов другий том, значить, замість виставити дві повісті на рік, треба було на їх видання аж трьох літ, розуміється, без вини автора.

Бурливий 1871 рік загалом причинив нашому писателеві багато клопотів. В 1869 році він оженився, мабуть, із якоюсь знайомою з Е; хто з дому його жінка і яка вона – біографи не говорять. З принагідних газетних звісток і з того, що Золя, оженившися, досить невисоко ставить жіноцтво, можемо догадуватися, що його женитьба не була ідеальна і що його жінка далека від того, щоб бути духовною товаришкою і інспіраторкою свого мужа. Дітей у них не було.

Швидко по шлюбі молода жінка занедужала. Золя поїхав з нею до Марселя, і тут застала його війна. Як одинокий син вдови він не був обов’язаний служити в війську, але воєнна катастрофа 1870 року відтяла його від Парижа. Він опинився в Марселі без грошей, без зарібку. Йому нагодився накладчик часопису, в котрім колись друкувалися його «Тайни Марселя», і прираяв йому видавати політичний часопис «Марсельєза». Золя пристав і засів до журналістичної праці. Зразу часопис ішов добре, розходився вже в 10 000 примірників, але, не маючи значніших закладових фондів, швидко упав.

Стурбований писатель подався до Бордо шукати заробітку при якій газеті. Один приятель, котрого надибав тут, обіцяв йому виробити урядове місце – префектуру (відповідне нашому староству). Золя згодився взяти й префектуру і написав до жінки і до матері, щоб їхали до Бордо. Але префектури годі було діждатися, на Париж, обсаджений пруссаками, не було надії, тож коли замість префектури йому предложено уряд підпрефекта (так як у нас комісара при старостві) з тим, щоб служив при обороні крайовій для писання прокламацій, він згодився й на те. Вже номінація його була підписана, коли втім надійшла вість про заключений мир. Париж був отворений. Золя зрезигнував із урядової кар’єри, обняв політичну кореспонденцію для одної марсельської і одної паризької газети і, здобувши дещо грошей, поїхав до Парижа.

Відтепер його життя пливе спокійно, і тільки в частім змінюванні помешкання відзивається його неспокійна жилка. Літературна праця приносить йому матеріальне забезпечення, далі достаток, вкінці, при величезнім успіху його повістей, – багатство. Нині Золя вважається мільйонером. Але се багатство і сей успіх зароблені важкою, точною і совісною працею, якої досі не бачила французька література. Щоб показати, як систематично взявся Золя до своєї задачі і з яким широким поглядом він виповнив її, ми подаємо тут коротенько зміст того твору, що навіки буде нерозривно зв’язаний з його іменем як колосальна літературна будова, котрій нема пари в цілій всесвітній літературі.

1. «La Fortune des Rougons» – перший том – се заразом основа всіх дальших, початки сімейної історії Ругонів і Маккарів.

У невеличкім південнім місточку Плассані (під сею назвою змальовано Е) жив у XVIII в. багатий огородник Фуре, котрому в р. 1768 родилася дочка Аделаїда. Батько її швидко вмер, мати збожеволіла, коли дочці було 18 літ, і Аделаїда лишилася сама наслідницею значного маєтку. У неї було багато женихів, але вона відмовляла всім і віддала свою руку бідному огородникові Ругонові, з котрим мала сина П’єра. По його смерті жила на віру з якимсь Маккаром, перемитником і п’яницею, що не раз бив її. З ним мала двоє дітей, Урсулу і Антуана. Маккар пізніше загиб, застрілений жандармом.

Друга генерація – се П’єр Ругон, Урсула і Антуан Маккари. Дітьми вони граються і б’ються як рівні під опікою матері. Але мати попадає часто в нервовий розстрій і конвульсії, а на 42 році життя дитиніє зовсім і живе так віки-вічисті, аж до 105 літ, переживаючи майже все своє потомство. В другій генерації потомство ділиться на два конарі. Ругони, потомки простого селянина, пильного, тверезого і крепкого, йдуть угорі і доходять до високих становищ; Маккари, потомки п’яниці і волоцюги, живуть у середніх і нижчих суспільних верствах.

П’єр Ругон, захланний егоїст, загарбує в свої руки весь маєток матері і сестер та братів і жениться, щоб ввійти в круги плассанської буржуазії, з дочкою збанкрутованого купця панною Фелісіте, красунею, здатною блищати в салонах, безмежно амбітною. Обоє мають п’ятеро дітей: Ежена, Паскаля, Арістіда, Сідонію і Марту. Марта виходить заміж в Марселі за купця Муре, Сідонія знаходить мужа в Парижі. З хлопців, по думці матері, повинні бути великі люди. Вони ходять до шкіл, Паскаль кінчить медицину, але як одинокий виродок із сім’ї робиться лікарем убогих.

Ежен, що найбільше вдався в батька, робиться адвокатом, живе в Плассані без особливого поводження, а занюхавши, що в Парижі готовиться державний переворот, спродається і з 500 франками в кишені їде до Парижа і робиться одним з найгарячіших прихильників і помічників Наполеона III. Арістід також кінчить права, але не робить екзамену, гайнує час і гроші в Парижі, поки батько не спровадив його до Плассана. Тут його женять з панною Сікардо, що приносить йому 10000 фр[анків] посагу. Пропутавши ті гроші і прогнаний батьком з дому, він обіймає якийсь маленький уряд в міській префектурі, що дає йому 1800 фр[анків] річної пенсії, і марить про великі капітали і спекуляції. У нього є син Максим і дочка Клотільда, що живуть в домі його батька під оглядом бабки Фелісіте.

Другий конар сім’ї – се потомки перемитника і п’яниці Маккара. Його дочка Урсула виходить заміж до Марселя за капелюшника Муре і вмирає на сухоти, сплодивши троє дітей: Гелену, Франсуа і Сільвера. Муре з розпуки по смерті жінки вішається, Сільвер гине під час наполеонівського перевороту в Плассані. Антуан Маккар, позбавлений П’єром Ругоном визначеної для нього материнської пайки маєтку, волочиться по Плассані, п’є, дармує і проклинає багачів Ругонів.

Він жениться з крепкою прачкою Жозефіною, здоровенною, тихою та покірною істотою, що має тільку одну хибу: щонеділі любить упитися ганишівкою. В п’янім стані вона робиться люта, б’ється з мужем, але, проспавшися, не тямить, за що обоє билися. У неї троє дітей: Ліза, Жервеза і Жан. Батько віддає Жана до ремесла і до двадцятого року поводиться з тихим, спокійним парубком як з малим хлопцем, відбирає від нього весь заробіток і пропиває його, поки Жан і не втік з батьківського дому. Ліза виходить заміж за різника з Парижа Кеню. Жервеза, каліка зроду, з кривою і сухою ногою, відзначується гарним личком. Змалку мати призвичаює її до п’янства. В 16-м році життя вона познайомлюється з гарбарським робітником Лантьє і має від нього хлопця; з Лантьє і з дитиною вона пізніше подається до Парижа.

Отсе та початкова історія сім’ї, яку розповідає автор в першім томі, се заразом ті психопатологічні основи, що впливають рішуче на її дальший розвій. Божевілля старої бабки Аделаїди, прозваної тетою Дідою, честолюбство Фелісіте, захланність П’єра Ругона, п’янство Маккара і Жозефіни – оце ті червоні пасма, що в різних змінах і комбінаціях проходять цілу історію сієї зараженої сім’ї.

На тім понурім тлі малює нам автор в першім томі блискучими кольорами Плассан з його окруженням і вдачею його людності, враження, яке на різні верстви робить звістка про державний переворот, вибух маленького бунту селян і робітників проти наполеонізму, переполох, фарисейство і безсовісність буржуазії, що вдесятеро прибільшує розмір і небезпечність бунту, щоб, здушивши його, захопити в свої руки власть і гроші.

На чолі тої наполеонівської шайки стоїть П’єр Ругон і його жінка Фелісіте, дарма що в бунті бере участь його свояк Сільвер, вихований Маккаром у республіканськім дусі. Історія Сільвера і його любки Мієтти, се немов чудовий квітник серед калюжі і диких, і низьких пристрастей, змальованих у повісті. Поет осяяв їх постаті чаром безсмертної поезії. Розуміється, що обоє вони гинуть як жертви брудної «кар’єри Ругонів».

2. «La curée» (стрілецький термін, значить ті часті застріленої дичини, що викидаються псам), видана в жовтні 1872 р., малює нам Париж після державного перевороту, коли-то Наполеон, розгніваний барикадами, в яких супроти нього боролися парижанські республіканці, взявся підпирати поданий жидом Гаусманом план такої перебудови Парижа, щоб ставлення барикад було неможливе.

Золя малює тут Париж як розпотрошену дичину; купа безсовісних спекулянтів багатиться його соками. В числі тих спекулянтів є й Арістід Ругон, той сам, що донедавна животів у Плассані на худій посаді, а тепер на поклик свого брата Ежена прибув до Парижа і змінив свою назву на Саккара. Його перша жінка вмерла, він жениться з паризькою багачкою Рене, спекулює на домах і доробляється великого маєтку, але серед розкоші і багатства мусить бачити, як його жінка кохається з його власним сином Максимом. Батько не дуже сим гризеться, але вкінці силує Максима, що в 30-м році життя є вже безсильним старцем, оженитися з дівчиною, хорою на груди. Рене швидко потім умирає з вичерпання сил.

Ся повість, для котрої матеріали Золя збирав майже рік, була написана протягом чотирьох місяців. Скоро перші розділи появилися в однім часописі, підняла бонапартівська преса страшний крик, бачачи в повісті памфлет на дорогі для неї традиції. Але й незаражена бонапартизмом публіка не хотіла вірити в існування такої моральної гнилі. Автора визвано до суду, і суддя «радив» йому, щоб дав спокій з дальшою публікацією. І справді, друк повісті в газеті перервано, і вона вийшла книжкою.

Швидко по виданні сього, другого тому накладець Лакруа збанкрутував. Його інтереси обняв Шарпантье. Золя зробив з ним новий контракт на давніх умовах: автор мав річно постачити дві повісті, зате одержував за повість 3 000 фр[анків] і продавав своє право на 10 літ. Гроші йому мали виплачувати місячними ратами по 500 франків. Але швидко побачив Золя, що вистачення двох повістей на рік для нього неможливе. Само збирання матеріалу при його методі творчості забирало багато часу, а для поповнення заробітку треба було ще займатися й іншими працями.

Дійшло до того, що Золя винен був Шарпантье два чи три томи, набравши задатків на кілька тисяч франків. Се турбувало його чимраз більше, вкінці він зважився піти до свого накладця і побалакати з ним по щирості. Шарпантье прийняв його в своїм кабінеті. Золя не без заклопотання почав вияснювати йому своє діло. Але Шарпантье перебив його:

– Любий друже, але ж я не хочу Вас обкрадати, хочу тільки заробити на вас стільки, як заробляю звичайно. Я власне велів виготовити для мене рахунок і почислити з кожного проданого тому 40 сантимів для Вас. А з того виходить, що Ви не винні мені нічого, а противно, я Вам винен 10 000 франків ще й з окладом. Прошу Вас піти до каси по гроші. А сей старий контракт, – він вийняв контракт Золя, – найліпше буде скасувати.

І се мовлячи, він роздер контракт і кинув його до коша. Фінансові клопоти нашого автора скінчилися, хоча в ту пору він ще зовсім не був тим славним писателем, яким є нині, а й на великі доходи йому треба було чекати ще цілих п’ять літ.

3. «Le Ventre de Paris» – «Черево Парижа» – так називається третя повість в циклі «Ругон-Маккарів». Вона, зрештою, до циклу прив’язана дуже слабо. Героєм її є Флоран, бідний студент, що в 1852 р. проти своєї волі попав на барикади, був зловлений і вивезений до Кайєнни, а тепер, вернувши назад до Парижа о голоді, знаходить убоге удержання у різника Кеню, того самого, що має жінку – гарну Лізу, дочку Антуана Маккара з Плассана.

Флоран помалу знайомиться з тим світом паризької торговиці, де продають ярину, рибу, м’ясо, робиться навіть комісаром для надзору за перекупками, але рівночасно попадає в кружок старих конспіраторів і провокаційних агентів, задумує революцію і, зраджений, денунційований усіма, починаючи від конспіраційних товаришів, а кінчаючи гарною Лізою і другою перекупкою, що вдавала закохану в нім, іде до тюрми і потім знов на депортацію.

Автор для відміни змалював нам тут сильну і «чесну» сім’ю, але, розібравши її моральні прикмети, він кінчить болючим окриком: «А які ж, однако, підляки ті чесні люди!» Та головну вагу в сій повісті поклав Золя на опис того «паризького черева» – ринку артикулів живності, склепів, вистав, нічного транспорту, перекупок і їх дрібних сварів. Пластичність тих описів, багатство і густота красок, незрівнянна бистрість обсервації і сила слова роблять сю книгу одною з найзамітніших появ французької літератури. Сам автор довгий час уважав її своїм найліпшим твором.

4. «La Conquête de Plassans» – «Завоювання Плассана» – переносить нас знов на південь Франції і дає нам знов заглянути в нутро тої машинерії, якою Наполеон III утверджував своє панування.

При виборах до парламенту Плассан голосував на легітиміста (сторонника прогнаної династії Бурбонів). Приходиться ще раз здобувати його для наполеонізму. В підмогу Ругонам архієпископ присилає абата Фожа, молодого духовного, майстра в веденні інтриг. Він стає квартирою у Франсуа Муре, внука божевільної Аделаїди а сина Урсули Маккар. Сей Муре має за жінку свою кузинку Марту, також внучку Аделаїди, а доробившися в Марселі гарного маєтку, живе з жінкою в Плассані. У них є троє дітей: Октав, що практикує у купця в Марселі, Серж, що вчиться в школах, і Дезіре, 14-літня дівчина. Дезіре напівідіотка, живе при матері. Сім’я живе тихо, щасливо, аж приїзд Фожа вносить в неї заколот.

Фожа прикидається, немов йому до політики зовсім байдуже, організує церковні процесії, братства, філантропічні інституції, реколекції і греміальні сповіді і доводить людність, а особливо середню верству, до правдивого фанатизму. Марта Муре підлягає перша його впливові, занедбує дім і мужа, робиться причиною розкладу і сварів у сім’ї. У неї звільна показуються признаки релігійного помішання, далі вона вночі дістає напади корчів, б’ється і калічиться, а Фожа, що ненавидить її мужа як вільнодумця, розпускає про нього вісті, що він поночі б’є жінку.

Через попівські інтриги бідного Муре замикають до дому божевільних, його син Серж під впливом Фожа рішається висвятитися на попа, дочку віддають на село. В домі Муре Фожа робиться повним паном, спроваджує сюди свою матір, кривдить і морить голодом бідну Марту. Одного разу вона вибирається відвідати свого чоловіка в домі божевільних.

Муре, що досі не був божевільний, а тільки западав у тиху меланхолію під впливом нещасть, які спровадив на його дім Фожа, побачивши жінку і почувши, що робиться в домі, дістає справді нападу шалу, починає ричати і лазити по хаті на руках і ногах. Марта втікає від нього і спереляку вмирає, а Муре, викравшися вечором з дому божевільних, біжить додому, замикає щільно двері і вікна, підпалює дім і гине в огні разом з абатом Фожа, його матір’ю і двома свояками. Але свого діла Фожа доконав: при слідуючих виборах Плассан вибирає наполеонського кандидата.

5. «La faute de l’abbé Mouret» – слідуюча повість, написана 1874 р., належить до найкращих творів новочасної літератури. Показавши в попереднім томі клерикальну машинерію при роботі, автор показує тут, так сказати, її фабрикацію, показує, як клерикалізм при помочі релігійної містики і целібату з м’яких, чутливих душ творить собі покірних і фанатичних поборників.

Героєм повісті є Серж Муре, син того Муре, що в попередній повісті згиб у пожарі . Він зробився священиком, живе в біднім провансальськім селі, відданий релігійним практикам. Незаспокоєні життєві інстинкти знаходять відплив у містичній любові до матері божої, поки вид дівчини Альбіни, внучки старого атеїста, доглядача опущеного панського замку і величезного, здичілого парку Параду, не розбив його містичних ілюзій. Наслідком внутрішньої боротьби він попадає в тяжку слабість. Стрий його Паскаль, лікар, везе його до замку і віддає під опіку Альбіни і її дідуся-атеїста.

Серж, одужавши після слабості, не тямить, що з ним було вперед, бачить себе в новій одежі, в новому окруженні і проживає місяць справді райського життя з Альбіною в чудовім парку – як новий Адам з Свою в раю, впиваючися чистою, невинною, ніякими людськими зглядами не зв’язаною любов’ю. Аж по місяці вириває його відси брудний, брутальний та грубіянський монах, брат Арканжія (архангел), поданий йому духовною властю як опікун і шпіон.

Серж аж тепер пригадує собі, хто він і що з ним було вперед, у страшенних душевних муках спішить до церкви. В молитвах, сльозах і постах знов прокидається його місячна любов, але вжене до мадонни, а до розп’ятого, терном увінчаного Христа. В приступі того почуття він серед бурі і дощу проганяє Альбіну, що прийшла шукати його, і вона вмирає в своїм Параду, вдушившися запахом цвітів. Похороном Альбіни кінчиться повість, в котрій автор проявив незвичайну глибину аналізи і незвичайне багатство, живість і пластичність фантазії.

6. «Son Excellence Eugene Rougon». Любуючися в сильних контрастах, Золя в новій повісті веде нас із тихого провансальського села і з ідилічного Параду до Парижа, на вершок суспільної піраміди і показує нам політичну машинерію другого цісарства – парламент, міністрів, цісарський двір з його інтригами і деморалізацією і самого Наполеона III. Се перша повість Золя, в котрій майже нема романічної зав’язки і розв’язки, але зате широкими рисами і незвичайно яркими кольорами змальовано типові сцени політичного життя.

Героєм є Ежен Ругон, що зробився міністром, а змістом повісті є його необмежена власть, упадок і реабілітація. Повісті Золя виходили тепер правильно одна за одною, щороку, збагачуючи французьку літературу правдивими перлами, на Золя зачали звертати увагу за границею, особливо в Росії, але французька публіка держалася супроти нього холодно, повісті розходилися слабо, критика або ігнорувала Золя, або трактувала його згори, як ученика. Але Золя невтомимо працював далі.

7. «L’Assommoir» – такий був титул його найближчої з ряду повісті, тої, що нарешті проламала лід і одним замахом зробила його найголовнішим і найбільше читаним писателем у Франції. З контрасту до попередньої повісті автор малює тут життя робітницької сім’ї.

Героїнею є прачка Жервеза, котру на паризькім бруку покидає її нешлюбний муж Лантьє. По якімсь часі вона виходить заміж за дахівника Купо, якийсь час їм поводиться добре, поки Купо не впав з даху, а наслідком хороби пізніше попав у п’янство. Він умирає в delirium tremens. Жервеза, розпившися також, гине з голоду, а її дочка Нана робиться проституткою.

Се безмірно сумна історія, розвита перед очима читача в ряді страшенно ярких і пластичних картин. Ціла повість, а не тільки розмови робітників, написана жаргоном робітників; Золя хотів їй надати не тільки колорит, але й «запах люду». Золя продав був перший друк сеї повісті до фейлетону часопису «Le bien public» за 10 000 фр[анків], але публіка підняла такий страшенний крик проти «обдирливих» і «неморальних» сцен, описаних в ній, що видавець перервав друк.

Тоді закупив право друку в фейлетоні молодий тоді писатель Катюль Мандес і при помочі сеї повісті здобув для свого часопису відразу величезну публіку. Книжкове видання пішло відразу дуже сильно. Золя не надіявся більше, як 5 – 6 видань (кожде видання в Франції друкується в 1000 примірниках), тим часом повість до трьох літ видержала мало не 100 видань. Золя відразу, крім слави, здобув і значний маєток. Відтепер його повісті, давніші і нові, слабші і ліпші, розходилися вже в величезнім числі примірників. Зараз слідуюча його повість.

8. «Une page d’amour» належить до слабших творів нашого автора.

Її героїнею є Гелена Муре, сестра божевільного Муре, що в Плассані спалив свій дім. Вона була жінкою багатого купця в Марселі, а повдовівши, переноситься з одинадцятилітньою донечкою Жанною до Парижа. Любощі молодої вдови з одним лікарем, ненормальна заздрість її донечки, нервово хворої Жанни – і вкінці смерть тої дівчини, отсе зміст повісті, котра надто не має ширшого суспільного тла і перевантажена описами Парижа в різних порах дня і року, що при всій своїй живості і пластичності роблять враження якоїсь візантійської декорації.

9. «Nana» – найближча повість Золя – здобула собі ще більший розголос, ніж «L’Assommoir». І справді, Золя зробив тут те, чого не був би поважився зробити ніхто інший, – своїм природничо-поважним методом він змалював життя проститутки у всіх фазах і характерних моментах її життя. Правда, проституцію явну і тайну малювали і малюють майже всі французькі писателі, але малюють звичайно рожевими, принадними фарбами, натяками та граціозними недомовками. Золя поступив зовсім інакше і змалював проституцію у всій її цинічній наготі, змалював усю суспільну шкідливість сієї хороби.

Героїня повісті – Нана, дочка нещасної прачки Жервези, се, по словам одного журналіста в повісті, – та золота муха, що, виклювавшися на гної, літає довкола і затроює все своєю гниллю. Ми бачимо тут старих і молодих, високих достойників, батьків сім’ї – простих акторів, робітників і слуг у путах проститутки, що в хвилі свого найвищого тріумфу виступає (хоч символічно) як суперниця самої цісаревої, а вкінці вмирає від гнилої віспи в хвилі, коли розпалена глупим шовінізмом юрба на вість про видання війни Німеччині кричить по вулицях Парижа: «До Берліна! До Берліна!»

«Нана» стягла на автора цілу бурю докорів і нарікань за неморальність, та Золя відповів на се гордими словами: «Се моя найморальніша книга!» Вона вийшла в лютім 1880 р., що через те був прозваний роком Нани. Зараз першого дня продано 55 000 екземплярів; досі розпродано вже 189 накладів.

Після «Нани» забажав Золя написати повість в півтонах і героїнею її зробити Поліну, дочку Лізи Кеню з повісті «Le Ventre de Paris». Але йому наразі не вдалося скомпонувати ніякої повісті. До того в жовтні 1880 р. вмерла його мати і тільки тоді взявся Золя до нової повісті, що вийшла аж з кінцем 1881 р.

10. «Pot-Bouille» – «Горнець з росолом» – се оригінальний титул сієї повісті, мабуть, найслабшої в цілім циклі. Змальовано тут життя в великій, «порядній» кам’яниці, де обік заможної буржуазії мешкають дрібні урядовці плану і інші квартиранти. Повість майже зовсім не має одно цілого плану і розпадається на ряд малюнків, дуже слабо пов’язаних механічною рамкою – життям під одним дахом. Далеко кращою вийшла слідуюча повість.

11. «Au Bonheur des dames». Вона вводить нас в круг великого купецтва, малює життя в великім магазині модних товарів, тім типовім витворі паризького промислу, і показує наглядно, як такий магазин, що, врешті, доходить до мільйона франків денного доходу, пожирає дрібні робітні довкола себе. Обік сієї студії з економічного життя столиці маємо також психологічну студію.

Герой повісті, Октав Муре, брат абата Муре, своєю пильністю, розумом і купецьким талантом доводить свій магазин до величезного зросту. Привиклий до вдач у фінансових справах, він так само привик до вдач у зносинах з жіноцтвом. Жадна з його підвладних склепових дівчат досі не сміла спротивитись його забаганкам. Та ось до його склепу вступає на продавщицю Деніза, бідна дівчина з провінції. Октав, зворушений її красою, рад би звести її з пуття, але Деніза не подібна до інших. Вона відкидає забаганки свого шефа, здобуває на нього вплив не кокетерією, але рівним чистим блиском своєї чесноти і вкінці робиться його жінкою не задля його багатства, але через те, що з часом полюбила його.

12. «La joie de vivre» – «Радощі життя» – так назвав Золя одну з найсумніших своїх книжок. Є се наскрізь психопатологічна студія з філософічним підкладом, але без виразного суспільного тла.

Героїня повісті, Поліна, дочка пані Кеню з «Le Ventre de Paris», живе по смерті батьків у домі свого стрийка, в Бонвілі. У неї добре серце, а її окружає маса людського страждання: хорий стрийко, вбогі і хорі сусіди, беременні жінки і т. ін. Всі ті людські болісті і долегливості, весь той шпиталь описує автор по-своєму старанно і обширно. Поліна віддає свій час і маєток, щоб допомагати тим нещасним з тої одної причини, що вона любить життя і бажала б, щоб усі довкола неї почували його радощі. Нема сумніву, що тут різко висловилася власна філософія автора, що так само зглиблює і малює правдиві безодні людського страждання і зіпсуття виключно ж тільки з великої любові до життя. Отся філософія чим далі, там виразніше виступає в його творах.

13. «Germinal» – так названий був під час революції місяць, коли сходять усякі насіння, – цвітень. Автор дав такий титул своїй повісті, в котрій нема цвітів, а є страшенний образ людського горя і людської праці, образ життя в великій копальні вугля на півночі Франції. Майже однодушно признає критика, що «Жерміналь» є найкращим, наймогутнішим твором Золя.

Герой повісті – Степан Лантьє, брат Нани, приходить як простий робітник до копальні вугля, працює під землею разом з іншими робітниками, влюбляється в робітницю Катерину. Але притім чоловік він інтелігентний і чуткий на людське горе і має вже славу «неспокійної голови». Пізнавши страшну нужду робітників і здобувши собі між ними вплив, він організовує їх до великого страйку, що описаний у повісті у всіх його фазах справді величезним стилем.

Завзятий опір фабрикантів і голод попихає страйкових до бунту, в котрім гине один із директорів копальні. Фабриканти кличуть військо, декілька робітників гине від куль – і страйк розбивається. Робітники йдуть знов до роботи в копальні, але машиніст, росіянин Саварін, завзятий нігіліст, руйнує цямрини, що здержували воду, і копальню заливає вода. Степан з Катериною і її любовником рятуються в одній далекій шахті, до котрої не доходить вода.

Страшенні сцени сеї підземної тюрми змальовані в повісті геніально. В пориві заздрості Степан убиває свого суперника. По кільканадцяти днях голоду Катерина вмирає в його обіймах, а його самого врешті відкопують, зомлілого і посивілого, як дідусь. Прогнаний із копальні, він від’їжджає до Америки.

Ціла повість повіяна теплим чуттям до робучого люду. Не в соціалістичних або нігілістичних теоріях бачить Золя задатки кращої будущини, а в праці, чесноті і прикметах характеру того люду, хоч і на них він дивиться досить скептично.

14. «L’oeuvre» – найближчий твір Золя, обертається в сфері артистів.

Його героєм є Клод Лантьє, брат Степана, маляр, признаний купкою товаришів за голову нової школи пленеристів чи то натуралістів. Довгі розмови на тему штуки, правди в штуці, темпераменту, стилю заповнюють повість. Золя виводить тут і себе самого в фігурі писателя Сандоца. Основою повісті є женитьба маляра Клода з дівчиною, знайденою на вулиці Парижа в дощову ніч, його нещасне життя з нею, його силкування, щоб намалювати незрівнянний архітвір як образець нової школи. Коли ж його малюнок стрічає тільки насміхи і нехіть, Клод вішається в своїй робітні перед своїм невикінченим архітвором.

«Я вилив тут своє серце і свої спомини», – писав Золя про сю книжку, та проте треба сказати, що вона належить до його слабших книжок. Свої теорії він викладає в ній до переситу, але повістева основа – слаба.

15. «La terre» – одна з найголосніших повістей Золя (досі мала 123 видання), малює стан рільництва, а радше сказати – дрібного хліборобного селянства в Франції.

Героєм повісті є простодушний Жан Маккар, брат прачки Жервези. Він утік від батька, довгий час мандрував по містечках як ремісник, а далі осів на селі як наймит. Автор малює нам селянську сім’ю, але такими рисами і кольорами, якими ще, мабуть, ніхто не малював «сільську ідилію». Золя не знає селянського життя і його поезії. Обсервуючи його очима міщанина, він бачить у ньому тільки бідність і темноту. До того причинилася ще доктрина, після котрої земля – мати і кормителька тих людей – є рівночасно їх жорстокою панею, їх тираном.

Селяни Золя, се мономани, опановані ненаситною жадобою – мати якнайбільше землі. Ся жадоба приглушує у них усі людські чуття. У них нема ані сліду моральності, се дикі звірі, запряжені в ярмо, яке на них накладає власть землі. Задля землі вони морять голодом, а далі жорстоко мордують рідного батька, сестра вбиває сестру, – задля землі вони готові на всяку погань. Повість замість трагічного співчуття збуджує тільки обридження, незважаючи на деякі чудові описи сільського життя, напр., опис сівби на самім початку. Не диво, що по виданні сієї повісті від Золя відскочили навіть деякі його приятелі, між ними талановитий новеліст Гі де Мопассан.

Вірний своєму принципові контрастів, Золя в слідуючій повісті перекидається зовсім у інший тон, у інший колорит. Коли в «La terre» панує, можна сказати, фламандська школа, то в новій повісті – «Le réve» («Мрія») – автор пробував удати тон прерафаелітів, переповісти своїм способом побожну легенду про чисту дівчину, що живе одним бажанням – побачити і обняти Христа і вкінці сподобляється того чуда, але в тій хвилі, коли обнімає свого небесного коханця, паде мертва на землю. Правда, Золя переніс сю легенду на сучасний грунт.

Героїня повісті Анжеліка, дочка Сідонії Ругон, по смерті матері попадає до міста Бомон. Беззахисну, майже замерзлу, її знаходить костьольник під брамою кафедрального костьолу. Він виховує її у себе в чистоті і побожності. Вишивання церковних орнатів і читання побожних легенд – отсе її одиноке заняття. Вона марить про якогось царевича, що має взяти її і зробити безмежно щасливою.

І справді, вона пізнає Фелісьєна де Готкер, що з аматорства малює на склі, а властиво є сином високого церковного достойника і походить із найстаршої шляхти. Фелісьєн полюбив також Анжеліку, переборов супротивлення батька, обоє беруть шлюб, але, виходячи з церкви, Анжеліка чує розкішне ослаблення: в обіймах свого милого, в останнім поцілуї вона вмирає [«Мрія» – се одинока повість Золя, що була перекладена на нашу мову і видана в «Бібліотеці найзнам[енитіших] повістей «Діла».]. Ся повість, так неподібна до всіх інших повістей Золя, наробила багато гомону. Вже догадувалися, що автор, пересичений брутальністю своїх дотеперішніх творів, зійде на пієтизм і містицизм, але швидко переконалися, що до того ще далеко.

17. «La bete humaine» – «Звір в чоловіці» – найближча з черги повість Золя, мусила відразу розвіяти надії тих, що бажали бачити в ньому пієтиста і містика. Автор із атмосфери кадила і гармонії органів відразу обома ногами вскочив у вир сучасного життя і взявся змалювати одну з найхарактерніших його появ – величезний розріст комунікації – залізницю. Своїм звичайним методом він простудіював докладно всі деталі залізничного руху і його казуїстику, різні випадки, злочини на залізницях, життя залізничних урядників, від директорів аж до будників, і дав у своїй повісті малюнок, якому нема пари в літературі. Рівночасно Золя поклав собі ще одну задачу – дати в тій повісті психопатологічну студію над т. зв. «mania homicidalis».

Герой повісті, Жак Лантьє, брат нещасливого маляра Клода і Нани, є машиністом при залізниці. Фамілійна хороба проявляється у нього тим, що від часу до часу його нападає непоборима охота – вбити якусь жінку. Повість основана на криміналістичнім тлі і читається з великим зацікавленням, а поважні студії, покладені автором в її основу, надають їй першорядне значення.

18. «L’Argent» («Гроші»), слідуюча повість Золя, має так само велике значення і так само взята із живої, новочасної дійсної дійсності. Автор малює тут біржу з її колосальними грошовими оборотами, з біржовими королями і банкротами, з шаленими спекуляціями і шахрайствами. Чудово спортретований біржовий король Ротшільд.

Героєм повісті є той сам Арістід Ругон, прозваний Саккар, що був героєм «La curée». Зміст повісті – заснування, швидкий розцвіт і нагле банкротство клерикального банку «L’Union universelle» – майже щезає серед описів, котрі, однак, являються важкими, туманними і роблять лектуру сеї повісті досить нудною. Автор декуди повторяється, хоча в прирівнянні до «La curée» видно також величезний поступ – не артиста, але мислителя, соціолога Золя.

19. «La débâcie» («Погром») – такий титул має остатня повість циклу і одинока справді історична повість Золя, де показано війну 1870 року, погром французів під Седаном і боротьбу Комуни в Парижі. Золя робив для сеї повісті довгі і пильні студії і коли по її виданні сотки очевидців простували деякі дрібнесенькі деталі, то се найкращий доказ, як близько підійшов автор до дійсної дійсності.

Золя поклав собі тут задачу майже понад людські сили – опанувати артистично і змалювати сучасну війну з її страшенно скомплікованою машинерією і колосальними масовими рухами. Чи вповні, чи не вповні він осягнув свою ціль, в усякім разі треба сказати, що жаден інший писатель не підійшов сею дорогою, близько до її осягнення. Деякі часті книги, напр., опис битви під Седаном, се правдиві монографії, зладжені рукою вченого мілітариста а при тім рукою першорядного художника.

Ми назвали «La débâcie» остатньою повістю циклу, бо справді, історія другого цісарства доведена тут до кінця. Двадцята повість, якою Золя закінчив свою монументальну будову, «Le docteuer Pascal» – се сонячний, грандіозний епілог до сеї епопеї політичного швіндлю, соціальної нерівності і психофізіологічних хороб.

Доктор Паскаль, брат міністра Ежена Ругона і спекулянта Саккара, живе на півдні в своїм ріднім Плассані, лічить бідних і поза тим збирає матеріали до студії про дідичність хороб. Ті матеріали – се історія його власної сім’ї. Життя кождого члена він простудіював докладно, обставив документами, котрі у нього лежать зведені систематично, впорядковані і обережно замкнені в шафі.

Недаром! Його мати, стара, амбітна Фелісіте, вовчим оком дивиться на ті документи і на той намір доктора. В її очах така студія покрила б вічним соромом її сім’ю. Мов шакал, вона кружить коло фатальної шафи, щоб видобути і знищити ті свідоцтва ганьби і упідлення її сім’ї. Тим часом і доктор не спішиться зі своєю студією. Йому, старому безженникові, всміхнулася восени весна; він закохався в Клотільді, дочці брата Арістіда, дівчині, повній краси і здоров’я, вихованій під його впливом праці і порядку. Вони живуть разом, їх зв’язок без церковного шлюбу – се центр повісті. Але Паскаль не дожив до вродження своєї дитини. Він умирає на хибу серця. Тільки по його смерті бабка Фелісіте добивається до його шафи і з радістю палить усі нагромаджені ним документи в ту пору, коли Клотільда гойдає на руках Паскалевого сина.

Отсе є коротенько поданий зміст того повістевого циклу, який здвигнув Золя під кінець XIX в. яко безсмертний пам’ятник своєї поетичної творчості і заразом як колосальну піраміду на могилі Наполеонового цісарства. Не все в тій піраміді – тривкий граніт і блискучий порфір; є там і простий пісковець, є й згущене болото. Не всюди малюнок відповідає життю і історії, є великі анахронізми, є й фальшиві перспективи. Та проте годі заперечити, що з усіх писателів, які в нашім віці силкувалися при помочі артистичних образів передати нам хід великих історичних течій і рефлекси того ходу на різні суспільні верстви, Золя обхопив найширший виднокруг, сягнув найглибше, показав найбільше сміливості в аналізуванні суспільних і індивідуальних хороб.

Ані Толстой в «Войне и мире», ані Бальзак у своїй «La comédie humaine» не розвернули такої широкої і таким одноцілим духом пройнятої картини, як Золя. «Цілість, – говорить один із останніх біографів Золя, – показує нам найрізніші долі. Порушено там страшенну силу випадків, змальовано приємні і страшні пригоди, розсипано щедрою рукою радощі і страждання. Знайдемо тут щиру історію другого цісарства, як воно будується кров’ю, як розкошується своїми успіхами, як усякими крутими способами здобуває бунтівницькі міста, як потім попадає в повільний розклад і вкінці топиться в крові, в такім морі крові, що в ньому мало не затопилася вся нація.

Бачимо тут соціальні студії про велику і дрібну торгівлю, проституцію, рільництво, біржу, міщанство, простолюддя, що мре в заражених передміських клоаках або бунтується в великих промислових центрах.

Бачимо тут прості образки з людського життя, сторінки, повні ніжної щирості і палкої любові, боротьбу розуму і серця проти несправедливої природи, крик розпуки тих, що падуть під вагою надсильної задачі, окрик доброго серця, що жертвує себе і перемагає свій біль.

Бачимо тут скоки фантазії, де уява піднімається понад природу, величезні сади, що цвітуть у всіх порах року, костьоли з тоненькими вежами і шпилями, чудові історії з раю. Одним словом, у тім творі є все, добре і погане, буденне і величне, сміх і сльози, квітки і бруд людського життя. Ціла безмежна життєва ріка шумить у «Ругон-Маккарах» перед нами, та сама, що на своїх хвилях несе людськість аж до кінця віків».

Скінчивши сей величезний твір, що сам один вистарчив би, щоб заповнити, працею ціле життя кількох першорядних писателів, Золя не спочив ані на хвилю. В його голові вже народився інший великий план. Уже в «Ругон-Маккарах» він кілька разів доторкався до основ сучасного католицизму, справедливо бачачи в нім велику рухову силу в історії. Тепер він задумав присвятити тій силі окрему студію, освітити її у всіх її формах, у всім розвої, дати її історію і її філософію, прояснити ту релігійну кризу, в якій живе сучасне людство. І на се треба було цілого циклу повістей.

Золя зупинився на трилогії, а символом різних форм релігійного чуття взяв три міста: Лурд, славне відпустове місто у Франції, Рим – столицю католицизму, основаного на традиції і заскорузлого в тій традиції, і Париж – вогнище нової, ясної, свобідної релігії, тобто науки і праці, що увільнює чоловіка духово і матеріально.

Сей цикл тим не подібний до попереднього, що його героєм є один чоловік, абат П’єр Фроман, священик, що, дивлячись на надуживання віри для цілей безстидного туманення і здирства в Лурді, тратить віру і бажає реформи католицизму. Він пише книгу про те, що католицизм повинен очиститися від грубого антропоморфізму, не згідного з сучасною наукою, а натомість обернутися до підвигнення етики, чоловіколюбності і вирівняння соціальних кривд. Але в Римі його книгу поставлено на індекс заборонених книг. П’єр їде до Рима, добивається аудієнції у папи, викладає йому свої погляди, але переконується, що там, в центрі католицизму, думають про щось зовсім інше, про політику, про інтриги, про збирання Петрового гроша, а не про реформу католицизму. Він вертає пригноблений до Парижа, припадково стикається зі своїм братом – ученим-хіміком і вільнодумцем і під його впливом пізнає, що нова релігія людськості – се є наука і праця для добра загалу.

Крім сих великих повістей, Золя написав довгий ряд дрібніших оповідань і нарисів, що повиходили в збірних томах: «Nouveaux Contes à Ninon», «Le capitaine», «Nais Nicoulin». В тих дрібних оповіданнях Золя являється не раз великим майстром, не менше, як у великих повістях, а декуди і більшим. Композиція тут усюди бездоганна, а в деяких оповіданнях, як ось «Напад на млин» та «Повінь», – взірцева, а зате в малюванні окружения попри звичайну у нашого автора старанність і точність видно більше простоти, більше прозорий рисунок.

Але Золя не тільки першорядний повістеписатель; він без сумніву також першорядний нині у Франції публіцист. Ще донедавна він ненавидів «політику», але для кожного, хто бачив глибокий соціологічний інтерес у його повістях і бажання автора – зглибити і змалювати сучасне життя у всіх його, значить і суспільних та політичних проявах, відразу було ясно, що він колись мусить дійти й до політичної боротьби, так як перейшов боротьбу за літературні та артистичні погляди.

І справді, ми бачили недавно, як він виступив на поле практичної політики своїм отвертим листом до президента Фора в справі Дрейфуса. Ми не будемо оповідати тут ходу сієї голосної боротьби знаменитого писателя з генеральним штабом французької армії і збаламученим його поплічниками загалом. Своєю відвагою і незламною твердістю здобув собі Золя в тій боротьбі пошану і подив цілого світу, а найновіші події в сій справі готовлять для нього нелегко здобутий, але блискучий тріумф. Золя не злякався матеріальних страт і несправедливих задумів, не злякався добровільного вигнання з Франції і не злякається, певно, повороту хоч би прямо до тюрми; він певний, що боронена ним справа – справедливість – мусить побідити.

На однім полі Золя не мав щастя, на полі драматичнім. Кілька разів він пробував здобути собі сцену, але се йому не вдалося. З природи своєї він епік – може, один із остатніх великих епіків, і для того драма не дається йому. Він силкувався перенести свої натуралістичні теорії на драму, але ті його концепції дуже наївні і поверхові і навіть не доторкаються суті драматичної творчості. Значне поводження на сцені мали тільки переробки драматичні з його повістей (особливо з «L’Assommoir’a»), доконані театральними фабрикантами. Але що ж, ті переробки яко драми не мають вартості. Додамо, що переробка «Жерміналя» була заборонена театральною цензурою і так-таки й не побачила світла.

На закінчення сього огляду нехай буде мені вільно сказати кілька слів загальної характеристики сього незвичайного писателя. Він називає себе натуралістом, а дружні приятелі і ще дружніші вороги називають його навіть головою натуралістичної «школи». Отже, треба сказати, що ніякої такої школи нема й не було. Талант Золя наскрізь індивідуальний і так різко зазначений у злих і добрих прикметах, що наслідувати його нікому не вдасться і не оплатиться.

З тої так названої «школи» Золя повиходили або такі писателі, що зазначили дійсну реакцію проти його манери писання, як ось Мопассан, або такі, що не визначили себе в літературі нічим особливим. Золя сам першою умовою для кожного молодого писателя кладе – не наслідувати старших, не держатися ніяких взірців. Так само й його літературні теорії, котрі він довгі літа з запалом голосив у численних статтях і котрі заповнили кілька томів його критичного доробку (див. особливо «Le román expérimental», «Les romanciers naturalistes», «Documents littéraires»), далекі від того, щоб могли витворити якусь літературну школу, якийсь новий напрям творчості.

Золя – не філософ і не естетик; те, що він продукує на тім полі, – не раз дуже наївне і неглибоке; звичайно він описує свій власний метод літературної творчості як якусь норму, та й тут звичайно не бачачи самого основного і головного. Аналіз його поверховий, задовольняється словами, не доходячи до суті речі, говорить більше про стиль, ніж про провідні ідеї. І коли його повісті своєю композицією, методичністю своїх описів, багатством кольорів і шириною малюнків цікавлять наш розум і порушують фантазію, то не раз ми прочитуємо у нього цілі сотки сторінок, а наше чуття не зворушиться ані разу, наше серце не заб’ється живіше. Се скорше анатомічний театр, ніж живе, теплом авторського серця огріте життя.

Ніщо не може бути більш навчаюче, як порівняти великого «натураліста» Золя з великим «реалістом» Достоєвським. Оба вони любуються в студіюванні людської душевної патології, оба слідять, так сказати, під мікроскопом людську душу в її найтайніших рухах, – та проте, яка ж величезна різниця між ними! У Достоєвського матеріальне окружения його героїв зазначене, правда, різко, але коротко, злегка, пейзажів майже зовсім нема; у Золя на се йде добра третина всього місця в повісті.

Зате у Достоєвського люди стоять на першому плані, а їх душевний стан є тою атмосферою, що проймає, заповнює всю повість, уділяється читачеві, мучить і потрясає його. У Золя люди звичайно малі супроти колосального окружения, так як на рисунках Доре, його ілюстраціях до «Божевільного Орланда»; у тих людей на першім плані виступають матеріальні інтереси, а тільки на дальшім, мов з-поза туману матеріальних фактів, проявляється душа, звичайно душа пересічна, буденна, неглибока, нескомплікована.

У Достоєвського ідіоти говорять, як філософи, відчувають усе безмірно тонко, судять безмірно бистро, бачать ясно; у Золя філософи і вчені говорять мало чим мудріше від простих робітників (коли не говорять про свій спеціальний фах). Достоєвський є незрівняний психопатолог, Золя – соціолог.

Та притім він – романтик. Се не парадокс, се справді так: у тім завзятім натуралісті, в тім невтомимім малярі соціального болота і гнилизни є душа романтика. У нього палка південна фантазія, що любується в грандіозних контурах, ярких кольорах, у прибільшуванні і роздуванні найвизначніших речей до нечуваних, казочних розмірів.

Правда, розум і студії зробили його реалістом, малярем близької, сучасної дійсності, але захований у душі романтик робить тому реалістові ненастанні збитки. Реаліст робить студії, описує окружения якомога найстаранніше, нюхає, смакує, міряє циркулем, а романтик іронічно дивиться на всю ту роботу і водить пером автора, і з-під того пера виходять дивогляди, яких око не бачило і ухо не чуло ніколи; фантастичний сад Параду, живий локомотив Луїзон, фантастична печена гуска в «L’Assommoir», що своїм запахом, своїм товщем, своєю ситістю заповнює цілу вулицю, фантастична симфонія сиряних запахів у «Ventre de Paris» і тисячі, тисячі інших, не менше фантастичних речей.

З того погляду, не без певного оправдання, можна назвати Золя мономаном, натурою подекуди хоробливою. Контури дійсності під його руками викривлюються, надуваються, набирають неприродних кольорів і рухів; мертва природа оживає, набирає людської подоби, людської душі, а супроти неї живі люди дрібніють, якось затираються, не можуть сильно і включно захопити наш інтерес і наше співчуття. Золя називали песимістом – по-моєму, несправедливо.

Його остатні повісті, особливо «Доктор Паскаль» і «Париж», де автор найповніше і з великим запалом висловив своє філософічне credo, являють нам його великим оптимістом, прихильником думки про невпинний поступ людей до ліпшого, до справедливості і досконалості. Тільки його мономанія, що показує йому дійсність у недійсних, покривлених контурах, а людей меншими, нижчими, простіше зорганізованими, ніж вони є на ділі, – тільки се, по моїй думці, є причина того згірдного світла, в якій він показує нам більшину своїх героїв, тої предилекції автора до малювання низьких, підлих, брутальних та брудних учинків, думок і бажань людей.

Темні сторони життя займають в його повістях далеко більше місця, ніж в дійсності; вже часто ті темні краски накладені густіше, ніж буває в дійсності, і для того наукова вартість його студії – при всій пошані, яку мусимо мати для його методу і для його талановитого виконування, – є дуже невелика. Нового він не відкрив нічого, а його мудрість не раз черпана навіть з дуже неособливих джерел (напр., малюнок робітницького життя в «L’Assommoir» і з дуже дрантивої і багато де в чому невірної брошури чи памфлета «Le Sublime».

Коли взяти, приміром, «Ругон-Маккарів», то можемо сказати сміло, що обох цілей, зазначених у титулі, автор не осягнув вповні, бо ані історії другого цісарства на членах тої сім’ї вповні не показав, ані не дав нічого справді нового і цінного для прояснення теорії дідичності душевних хороб. Певно, так могло бути, але чи мусило так бути і чому так мусило бути – сього автор навіть не пробує вияснити, або коли часом і дає вияснення (напр., пояснення mania homicidalis в «La béte humaine»), то вони наївні просто до смішного.

Але вартість Золя і його творів не в тім, в чім її кладе Золя, теоретик і доктринер. На щастя, обік неособливого теоретика живе в нім великий артист і сильний прямий чесний характер, що кладе свою печать на всі його твори. Се їх вартість, їх щире золото, і через се може Золя сказати про себе гордо: «Quae scripsi, scripsi».


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1898, т. IV, кн. 10, с. 35 – 68.

Подається за першодруком.

Перша, скорочена редакція статті під назвою «Emil Zola i jego utwory» була опублікована польською мовою у львівському журналі «Tydzień», 1878, № 44. В архіві І. Франка (№ 3052, 8 арк.) зберігається український переклад цієї статті. Крім того, І. Франко написав передмову до книжки Еміль Золя. Довбня (L’Assomoire). Переклад Ольги Рошкевич. Львів, «Дрібна бібліотека», VIII, 1879, та статтю «Нова повість Е. Золя «Fécondité». – «Літературно-науковий вісник», 1900, т. IX – X.

Е (Aix) – місто на півдні Франції.

Барбе д’Орвіллі (1808 – 1889) – французький письменник і критик буржуазно-консервативного напряму.

«L’Evenement» – ліберально-буржуазна газета, що виходила в Парижі.

Мане Едуард (1832 – 1889) – французький живописець, один з основоположників імпресіонізму.

Абу Едмон (1828 – 1885) – французький письменник.

Жанен Поль (1823 – 1889) – французький письменник і філософ-еклектик.

в улюбленім тоді тоні Ежена Сю… – Мається на увазі гостросюжетний роман французького письменника Ежена Сю (1804 – 1857) «Паризькі таємниці».

з братами Гонкурами… – Гонкури Едмон (1822 – 1896) і Жюль (1830 – 1870) – французькі письменники-романісти, автори досліджень з історії мистецтва.

в часі другого цісарства… – Йдеться про політичний стан Франції періоду Другої імперії (1852 – 1870).

державний переворот 1852 р…. – В результаті перевороту 1852 р. у Франції була встановлена диктатура Луї Наполеона.

політичний часопис «Марсельєза». – Мається на увазі французька щоденна газета, орган лівих республіканців, що виходила в Парижі у 1869 – 1870-х роках.

Кайєнна (кайєннська каторга). – Назва пішла від острова поблизу Південної Америки, який входив до складу Французької Гвіани. Сюди в 1852 – 1854 рр. уряд Наполеона III висилав політичних в’язнів. Через свій шкідливий клімат Кайєнна отримала серед засланців назву «сухої гільйотини».

нової школи пленеристів чи то натуралістів. – Мається на увазі напрям у європейському мистецтві (здебільшого в малярстві) XIX ст., що характеризувався правдивим відтворенням кольорового багатства природи і зокрема світлових ефектів.

пробував удати тон прерафаелітів… – Йдеться про англійських художників і поетів, котрі заснували так зване Братство прерафаелітів (1848). Романтичний бунт проти «індустріалізму» поєднувався у них із прагненням повернутися до художніх засобів мистецтва, яке передувало творчості Рафаеля.

Доре Гюстав (1832 – 1883) – французький графік. Маються на увазі його ілюстрації до поеми італійського письменника Лудовіко Аріосто (1474 – 1533) «Несамовитий Роланд».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 275 – 307.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 251

Модифіковано : 30.11.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.