Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

«Вік» (1798 – 1898)

Іван Франко

Томи 1, 2, 3. Київ, 1902

Українська антологія в трьох томах великої 8-ки, 505 + 586 + 568 сторін, отже, разом звиш 100 аркушів друку (ціна 6 рублів), на прегарнім папері, з портретами та коротенькими життєписами видніших письменників – се в усякім разі замітна поява, вдвоє замітна тим, що виходить у Києві, в Росії. Коли мати на увазі сам зверхній вигляд книги – папір, друк, малюнки, обложки, то можна сказати напевно, що у нас така книжка не буде могла появитися й за десять літ. Наші друкарні виросли з наших злиднів і стоять на злиднях, і на таке розкішне видання не можуть позволити собі.

Коли мати на увазі ціпу й публіку, для якої призначене видання, то треба сказати, що у нас мусив би мати шалену фантазію накладець, який би захотів ризикувати свій гріш на таке видання, бо воно б у нас мусило бути значно дорожче, а навіть і по такій ціні, як київське, ледве чи пішло би в світ; у нас публіка злиденна і привикла до дешевих цін. А тим часом перший том отсеї антології виходить уже другим виданням, а перше розійшлося, і то в немалім накладі, щось до півроку. Що ж се значить? – спитає, може, дехто.

Всіляко можна толкувати сей факт. Москвофіли наші скажуть: бачите, хоч як ви кричите на Росію, а все-таки там ліпше, ніж у Галичині! Не лише пустили книгу, але ще до того, очевидно, найшлися й накладці та й находиться й публіка, що розкупить її. Ну, на се слід би відповісти: що пустили отсю книгу – се ще не доказ, що не пускають соток, тисяч інших українських книжок. А що могла появитися і розійдеться отся книга – се тільки знак, що при корисніших обставинах могли б появлятись і розходитись сотки й тисячі інших.

Чи се все промовляє за «ліпшістю» або «неліпшістю» Росії – про се не будемо толкувати, а ось поглянемо на діло з іншого боку! Кілько-то разів наші й російські обрусителі говорили, що ціле українське питання – фікція, польська інтрига, що ані український простий народ, ані тим менше українсько-російська інтелігенція не потребує, не хоче української книжки, бридиться українською мовою, особливо мовою нових укр[аїнських] письменників, не розуміє її.

Що ж за диво, що тепер, коли цензурні тиски послабшали хоч настільки, що можуть появлятися в світ бодай белетристичні та популярно-наукові твори на укр[аїнській] мові, укр[аїнська] книжка йде не згірше, а декуди й ліпше російської? Що розходяться десятками тисяч екземплярів не лише дешеві брошури, дешеві видання творів Квітки, Шевченка, але й нових письменників, і на таку ж широку розпродаж числить, очевидно, й отся антологія? А вона ще й тим більше, бо ж, очевидно, се книга призначена не для сволоків селянських хат, а для окраси панських салонів та багатих бібліотек. Що ж се за диво? Значить, і там, у тих сферах, здавна помосковлених, почувається потреба української книжки?

І ще одно! Панове обрусителі, об’єдинителі та нівелятори так уперто та завзято говорять про малу вартість, неоригінальність, штучність української літератури! Вона – слаба і невдатна копія російської або польської, вона «фабрикується на замовлення» якихсь фантастів чи «злоумишленників», вона відірвана від життя, від «начал» та «духа» «русскаго народа», вона наскрізь антинаціональна та нездорова!..

Диво! Яка ж сила пхає ту українську книжку в руки читачів – і то вже не сліпих або обдурених селян, але й інтелігентних, освічених «україноросів»? Невже за кождим екземпляром отсього «Віку» буде бігти один інтриган та «злоумышленник» і втискати його в руки сьому або тому покупцеві? Чи, може, всі ті покупці та читачі сеї антології і подібних їй книг будуть також самі лише спільники «української» інтриги, самі зневажники «истинно русских национальных начал»? Але в такім разі, коли укр[аїнський] селянин тих начал не знає й не розуміє, а укр[аїнський] інтелігент їх зневажає або конспірує проти них, то де ж, нарешті, коріняться вони? Чи лише не в головах отих панів Флоринських, Піхнів со братією?

Не менше цікаві рефлексії насуває й зміст видання, та ми придивимось йому докладніше іншим разом. Тут лише зазначимо головну тенденцію впорядчиків – дати вибір усього кращого, що виявила українська белетристика за 100 літ свойого розвою від 1798 р. на всім просторі, заселенім українським народом.

Перший раз отсе в українськім виданні в Росії обік українських поетів і письменників найшлись рядом, не як курйози, а як товариші, також галицькі й буковинські. І коли в першім томі, присвяченім поезії, ті галицькі та буковинські поети (з угро-руських нема нікого) вносили з погляду язика й форми деяку дисгармонію, і навіть таких знавців, як проф. Сумцов у Харкові, доводили до погляду, що тих поетів слід би було або зовсім лишити на боці, або виділити при кінці в окрему групу, – то в двох дальших томах, присвячених укр[аїнській] повісті й новелі, виявляється, по моїй думці, далеко більша гармонія: видно, що галицькі та буковинські повісті можуть сміло і без сорому стояти обік укр[аїнських], мають свій оригінальний колорит, своє питоме обличчя, збагачують щироукраїиський основний тип новими варіантами.

В тих двох томах заступлено загалом 35 українських письменників 84-ма творами; на се галицьких та буковинських письменників 11 (Федькович, Франко, Ковалів, Кобринська, Маковей; Бордуляк, Мартович, Чайківський, Лепкий, Семанюк і Стефаник) з 25 творами.

Не знаємо, чи се має бути вже кінець антології, чи, може, мається план додати ще образ укр[аїнської] драматичної літератури. Се було б дуже пожадано. Хоч і яке скромне місце займає укр[аїнський] театр і в Росії, і в Галичині, та проте образ укр[аїнської] літератури XIX в. не буде повний, коли в ньому не буде ані згадки про драми Котляревського, Гоголя-батька, Квітки, Шевченка, Костомарова, не буде ані сліду Стеценка, Кропивницького, Карпенка-Карого, Цеглинського, драм Старицького, Мирного, Грінченка, Марковича, Хоткевича й інших молодших.


Примітки

Вперше надруковано в журн.: ЛНВ. – 1902. – Т. 19. – Кн. 8. – С. 100 – 102 (Новини нашої літератури), за підп: Ів. Франко. Друкувалось у вид.: Іван Франко. Мозаїка. – С. 151 – 153.

Подається за першодруком.

«Вік» – українське видавництво, засноване 1895 р. в Києві за ініціативою О. Кониського, В. Доманицького і редакції журналу «Киевская старина» з метою популяризації української літературної класики. У найактивніший період діяльності (1898 – 1903) видало 91 книжку, зокрема, «» І. Котляревського, «» Марка Вовчка, а також зібрання творів І. Франка, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого.

Ковалів Степан Михайлович (псевдоніми – Стефан П’ятка, Дрозд, Дроздишин, Плескачка, Естка та ін.; 1848 – 1920) – український письменник і освітній діяч. Автор збірок оповідань, повістей, нарисів на шкільно-педагогічні теми.

Мартович Лесь (Олекса Семенович; 1871 – 1916) – український письменник і громадський діяч, за фахом адвокат (доктор права з 1914 р.). Писав оповідання, новели, нариси, повісті.

Чайківський (Чайковський) Андрій Якович (1857 – 1935) – український письменник, працював адвокатом. Друкуватися почав з 1892 р. Найкращі повісті [18]90-х років: «Олюнька» (1895), «В чужім гнізді» (1896) схвально оцінювали І. Франко та О. Маковей. Писав також твори на історичні теми, оповідання.

Семанюк Іван Юрійович (псевдонім – Марко Черемшина; 1874 – 1927) – український письменник-новеліст.

Стеценко М. – псевдонім українського літератора з Кубані М. Нордеги, лікаря за фахом, автора побутової п’єси «Доля» (1863).

Цеглинський Григорій Іванович (1853 – 1912) – український письменник, критик, педагог і громадський діяч. Один з лідерів народовського табору, учитель академічної гімназії у Львові, редактор «Зорі» (1887 – 1888), організатор театру «Руської бесіди», директор перемиської державної гімназії (з 1888 р.). Автор комедій «На добродійні цілі» (1883), «Соколики» (1884), «Шляхта ходачкова» (1886).

Маркович Дмитро Васильович (1848 – 1920) – український письменник і громадсько-культурний діяч. Автор п’єси «Не зрозуміли», збірки оповідань «По степах і хуторах» (1899, 1908).

Хоткевич Гнат Мартинович (1877 – 1938) – український письменник, мистецтвознавець, композитор, актор, режисер, театральний і громадський діяч. Жив у Харкові, потім у Галичині. Автор драматичних творів «Лихоліття» (1906), «Довбуш» (1909), «Гуцульський рік» (1910) та ін.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 359 – 362.