Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Інші твори / 1885 р. / Руський театр у Галичині / 3. Початок «Руської бесіди»

Руський театр у Галичині

3. Початок «Руської бесіди»

Іван Франко

Про постійний правильний театр руський в Галичині почалась розмова аж тоді, коли з приливом свіжих хвиль українофільства з-за кордону і з рівночасним наданням конституції пульс життя народного у русинів живіше і швидше забився. В р. 1862 зав’язалося у Львові під проводом посла і віце-маршала крайового Лаврівського товариство «Руська бесіда», котре первісно поклало собі за ціль – устроювати декламаційні вечерки, бали і товариські забави.

Але вже на однім з перших зібрань предложив Лавровський згромадженим членам проект заложення театру руського. Думку ту прийнято з запалом; Лавровський вистарався у правительства о дозвіл збирання складок по цілім краї і сам на перший початок жертвував значну суму на утворення «фонду театрального», остаючого під зарядом тої ж «Руської бесіди». Жертви від «попів і хлопів» почали напливати досить щедро; виділ «Руської бесіди» вистарався від заряду «Народного дому» о безплатне відступлення зали, де і устроено першу правильну сцену руську.

Спроваджено з заграниці (здаєсь, з Житомира) освіченого і спосібного артиста драматичного, Еміля Бачинського, котрому повірено заряд і режисерію театру. Бачинський враз з своєю жінкою, також артисткою драматичною з непосліднім талантом, були зразу одинокими фаховими акторами тої початкуючої сцени; всі прочі ролі грали аматори, члени самої «Бесіди», переважно студенти львівського університету [Про се і слідуюче гляди брошуру «Русский народный театр во Львове, его деятельность, состав и управление от 1864 до 1870 года», написав Н. Ч. Коломия, 1870].

Поробивши такі приготування, «Руська бесіда» подала до намісництва львівського просьбу о дозвіл оснування у Львові постійного руського театру. Відповідь прийшла неприхильна; намісництво відказало, що такий дозвіл міг би бути уділений тільки за згодою самого монарха. Видячи неможність узискання такої згоди, «Руська бесіда» випросила тільки концесію на устроєння – в неозначених реченцях – 40 руських представлень, з тою, однако ж, умовою, що 10% доходу brutto буде плачено до каси львівського німецького театру, силою урядового привілею.

Нарешті в марті 1864 року Львів дочекався першого руського представлення. При великім з’їзді русинів з цілого краю отворено театр відповідним «Прологом», а затим відіграно мелодраму «Маруся», основану на тлі звісної Квітчиної повісті.

«Пролог», уложений д-ром О. Огоновським, так і дише духом того відродження, тої молодечої, подекуди наївної свіжості, котра найпростішим словом уміє найкраще трапити до серця.

По довгім сні, по сні мов внутр могили

Ми до життя вже раз ся пробудили,

Протерли очі, та в порі свободній

Розглянулись по царині народній, –

І взялась Русь до праці в ім’я боже,

В надії, що всі труди переможе…

По тім початку згадав автор недавно перебуті злидні:

Однако ж вскорі двиглось просвіщення,

Устало давнєє упокорення,

А з добровільних жертв селян убогих

І русинів – ревнителів немногих

Вознісся велеліпно «Дім народний»,

Той руського життя мов храм природний,

Де маєм школи, ба і «Бесіду»

Та видим в зароді Русь молоду!

І в тім розсаднику квіток животних

Мов то в пам’ятнику згадок народних,

Вже устроєно в честь давньої слави

Також театр для руської забави,

Щоб до життя, то єсть до спільних діл

При тім огниську дух наш ся загрів.

А ось якими гарними словами характеризував автор задачі театру руського:

Най, отже, буде та народна сцена

Науці і забаві посвячена!

Най тая муз святиня сповіщає,

що нарід руський сили розвиває,

щоб оказалась слів тих лож сама,

що в руськім місті русинів нема!

О доле наша, – кличе дальше автор, – окажися нині…

Щоб тут герої наші виступали,

І прадідну історію нам являли,

І істину, і справи всі животні,

Всі пісні наші і думки народні.

Дальше віщує:

І станеться, що народу життя

Представить тут багатство все своє:

Так сумну думу, як і сміх сердечний,

А з тим характер русинів конечний.

Кінчиться «Пролог» подякою для основателя театру, Лавровського:

Най же честь буде мужу всечесному,

Що первий дав життя театру тому!

Ім’я Лавровського прославиться

І в ряд ревнителів поставиться.

(Гл[яди] «Слово», 1864, ч. 24).

Представлення те, як і взагалі ціле устроєння театру, мало характер чисто народний; заповіджено, що тільки народне, русько-українське слово роздаватись буде зо сцени, що народні штуки будуть головним складником її репертуару, що актори між собою говорити будуть тільки по-руськи і тільки руської народної мови уживати буде дирекція в своїй кореспонденції; навіть правопис афіш був фонетичний. В комітеті театральнім засідали люди або рішучо українофільської барви, як Кс. Климкович, редактор «Мети», або звісні з свого уміркування і здорових поглядів на справу народну, як проф. Полянський, Товарницький, К. Устиянович і др.

Ще перед розпочаттям представлень Комітет той розписав конкурс на драму і комедію, визначаючи чотири нагороди і застерігаючи, щоб твори, надсилані на конкурс, були і з духу із мови щиро русько-українські [«Sioło, pismo zbiorowe, poświęcone rzeczom ludowym rusko-ukraińskim». Lwów, 1866, zesz. II, стор. 183.]. Сей конкурс був немов подув свіжого вітру в душній атмосфері тодішньої літератури руської; порушив він багато пильних, більше або менше талановитих рук до драматичної продукції.

В Тернополі о. Ільницький пише трагедію історичну «Настася»; у Львові пише свої комедії з співами о. Гушалевич; але найпильнішим з-поміж тих тружеників новопостаючої сцени був Лозовський, псевдонім звісного польсько-українського писателя Павлина Свенціцького-Стахурського, котрий і в нашій літературі лишив по собі гарну пам’ятку своїми «Байками», виданими під псевдонімом Павла Свого. На завізвання самого Лаврівського занявся сей талановитий писатель перекладанням і перероблюванням многих штук для руського театру. В двох літах викінчив він около двадцять утворів, взятих з Мольєра, Фредри, Коженьовського і др. [«Sioło», ibidem, стор. 185.], переробив на драму Шевченкову поему «Катерина», розпочав переклад Шекспірового «Гамлета» і уложив плани кількох трагедій на тлі староруської історії («Марта Борецька», «Ігор Святославич»), котрі опісля написані були по-польськи і побачили світло денне аж по смерті автора.

Павло Свій, була то серед тодішньої українофільської громади на всякий спосіб перворядна сила, чоловік дуже спосібний і владаючий непослідньою наукою, широтою та свіжістю поглядів, поляк з України родом, знав він дуже гарно мову і звичаї українського народу, а заразом яко щирий демократ і чоловік поступовий був серед тодішніх поляків появою зовсім не звичайною. Примушений в р. 1863 емігрувати з України, він осів у Львові з тою думкою, щоб посвятити свій талант роботі над духовим і літературним збратанням русинів з поляками на грунті ідей демократично-федераційних. Не диво затим, що така інституція, як народний театр руський, мусила побудити всі його сили і чарувати в душі його найкращі надії. Обдарований незвичайним даром вимови, він зразу думав зовсім посвятитися театрові яко актор і писатель. Але швидко в заряді театральнім повіяв інший вітер, котрий змусив Свєнціцького усунутись зовсім від театру, а далі й від руської літератури, і засудив його на скоротання свого віку яко суплент зразу при руській, а відтак при польській гімназії у Львові.


Примітки

Лаврівський Юліан Григорович (1821 – 1873) – галицький культурний діяч, засновник товариства «Руська бесіда», один із організаторів першого українського професіонального театру на західноукраїнських землях.

«Руська бесіда» – товариство західноукраїнської інтелігенції. Засноване у Львові 1861 р. З 1864 по 1923 р. у віданні «Руської бесіди» перебував український галицький театр.

Народний дім – культурно-освітня організація, заснована 1849 р. у Львові Головною руською радою.

Бачинський Омелян Васильович (1833 – 1907) – український актор і режисер мандрівних польських і українських труп, у 1864 р. разом з своєю дружиною, актрисою Бачинською (Лютомською) Теофілією (1837 – 1904) брав участь у створенні першого українського професіонального театру в Галичині, був його першим директором і режисером.

«Маруся» – мелодрама в трьох діях, написана на основі однойменної повісті Г. Ф. Квітки-Основ’яненка маловідомим польським письменником О. Голембйовським, музичне оформлення В. Квятковського.

Полянський – мабуть, Михайло Полянський (1828 – 1904) – український педагог, автор шкільних підручників.

Ільницький Василь (1823 – 1895) – український письменник і публіцист народовського напряму. У 1872 р. видав у Львові під псевдонімом «Денис із-над Серета» п’ятиактну драму «Настася» – з історії Галицької Русі другої половини XII ст.

Свєнціцький Павлин (псевдоніми: Стахурський, Данило Лозовський, Павло Свій, 1841 – 1876) – український письменник і культурний діяч, заснував двомовний журнал «Sioło», який виходив у Львові в 1866 – 1867 рр. Драматична переробка «Катерини» Т. Г. Шевченка надрукована в журналі «Sioło» (1866, зошит III, 1867, зошит IV) підзаголовком «Катерина. Сумний образ в V діях за Шевченком. Павло Свій».

Фредро Александр (1793 – 1876) – польський драматург, автор комедій з життя польської шляхти.

…в заряді театральнім повіяв інший вітер. – Мається на увазі посилення в театральному керівництві москвофільських тенденцій.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2486

Модифіковано : 10.03.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.