Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1890 р. / Спогади М. Драгоманова

Спогади М. Драгоманова

Іван Франко

І. Щойно вийшов з друку 7-9 томик української «Літературно-наукової бібліотеки», що вміщує продовження цікавих спогадів М. Драгоманова про його взаємини з австрійськими українцями. Ці спогади, початок яких уже був з’явився ще минулого року, проливають багато світла на розвиток Галицької Русі за період від 1867 до 1877 року і подають багато фактів, відомих досі хіба що в вузьких «посвячених» колах, але зовсім не відомих широкій громадськості. Автор з властивою йому правдивістю характеризує людей і галицькі та українські відносини, б’ючи при цьому особливо по інертності, безпрограмності, легкості в зміні прапорів і крутійстві, де б і в якій формі вони не проявлялися. З цього погляду його спогади мають, окрім історичного, також велике педагогічне і програмне значення, бо автор розкриває в них цілий ряд помилок, породжених безпрограмністю і непослідовністю українських політиків, викриває джерело слабкості українських течій в Галичині та в Росії і, таким чином, робить історію в повному розумінні учителькою життя.

Щоб дати нашим читачам уявлення про зміст і спосіб розповіді п. Драгоманова, наведемо з його спогадів кілька характерних уривків, що стосуються чи то самих поляків, чи то відомих в Галичині осіб, або ж певних важливих програмних питань. Візьмемо їх з останнього зошита, що охоплює 1873 і 1874 роки. Ось для початку уривок, в якому розповідається про повернення п. Драгоманова з наукової подорожі по Європі (стор. 152).

«Одного серпневого вечора (1873) ми поїхали з Відня до Кракова у Галичину, щоб далі їхати додому, до Києва. Натомившись за ніч у вагоні, поглядав я, правду кажучи, не дуже весело на слов’янські рівнини, до яких нарешті вертався після майже трьохлітньої мандрівки по гористих романських та германських територіях. «Що то вона покаже мені, рідна сторона? – думав. – Що я сам відчую на серці, побачивши її?» Такі думки перевертались у мене в голові, поки потяг вибиравсь з Моравщини до Шлезька. «От тут уже починаються поляки, – вертілось у мене на думці, – це вже наші люди й наша сторона, це вже майже вдома. Де ж то саме лежить етнографічна границя польська?»

Коли це станція! Не пам’ятаю вже яка. Кондуктор пробіг вздовж потягу, одчиняючи двері вагонів. А треба сказати, що ми сиділи в якомусь дамському вагоні, куди пускали мужчин тільки таких, котрі їхали з родинами. На дверях і було написано «Damen Coupe». Тим часом до нас ускочив якийсь панок і розсівся найвільніше. Дві чи три німкені, що сиділи з нами, почали казати проміж себе, але навмисне голосно: «Це дамське купе!» Панок трохи збентежився і почав поглядати вже не так весело навкруги. Коли це в двері сунеться одна, друга, третя постать мужицька з бесагами, з палицями й брилями, по котрих я, пригадуючи етнографічні картинки в музеї і призвавши на спомин опери та балети, пізнаю південних поляків, підгір’ян. Панок наш зривається та як крикне на цих статистів з «Гальки», як штовхне найближчого, так вони й посунулись назад з вагона, трохи не валячи з ніг дальший натовп, що, звичайно, теж хотів лізти за ними. А високі палиці, котрі ці постаті тримали в руках, тільки заважали їм, чіпляючись за сидіння й двері.

Випхавши етнографічну колекцію й вилаявши її чистою літературною польською мовою, наш панок сів з зовсім веселою міною як людина, що заслужила своє право сидіти в нашому купе, сміливо поглядав на дам, вийняв навіть цигарник і запропонував і мені сигарету, не питаючись, зрештою, у дам, чи дозволять вони курити. «Оце і є етнографічна межа, культурно-політична границя і Польщі і Русі, – подумав я, – та й взагалі границя Східної Європи від Західної, бо тут людина у сурдуті й без палки випхала мужиків з довгими киями без усякої думки дістати здачі, – і не помиливсь!»

– Ну, тепер ми дома, – сказав я жінці.

– І я так думаю, – відповіла вона, сумно всміхаючись, – в усякім разі не в Італії.

Далі у Кракові, коли ми побачили, як кондуктори заганяють до вагонів жидів, то подумали, що ми навіть заїхали кудись дальше, ніж додому».

II. Далі подаємо уривок, що характеризує рівень цивілізації української інтелігенції у Львові в 1873 році, рівень, який, зазначимо принагідно, і сьогодні не багато змінився на краще. Розповідаючи про свої відвідини клубу товариства «Руська бесіда», п. Драгоманов пише:

«Тільки ж у тій хаті була одна така річ, що мене з душі вернула: столи з картами, до яких майже зараз і засіли мої співрозмовники, як тільки ми переходили до третьої кімнати. Зараз же обривалась і розмова про речі, цікаві для мене, заради котрих я, власне кажучи, й заїхав у Галичину і, як мені здавалося, цікаві й для моїх галицьких знайомих, з якими я познайомився через газети.

А треба сказати, що моє життя змолоду розвинуло в мене трохи навіть ригористичний погляд на карти. У нас в Гадячі за мого дитинства пани та чиновники картьожили. «Ну, панове, не будемо витрачати дорогоцінного часу, прошу за преферанс», – говорить було кожний хазяїн гостям після першої склянки чаю. Але в мого батька в карти грали не часто. У Полтаві перший гурток, куди я ввійшов, був гурток ліберальних учителів, але там карт не було, і проф. Стронін кілька разів у моїй присутності хвалив його за це, твердячи, що гра у карти – це testimonium paupertatis animorum.

В часи ж, коли піднялась справа емансипації селян, так той же Стронін, що був людиною досить світською й бував у різних губернських товариських колах, було не раз казав, оповідаючи про якусь вечоринку: «Не можу пізнати Полтави! Без гри в карти пройшов цілий вечір!» У Києві за мого студентства я бачив карти у товаришів щось тільки два-три рази, а потім, проживаючи серед гімназіальних учителів і професорів університету, я теж карт майже не бачив і звик думати, що вони зостались тільки серед повітових панків та чиновників, як testimonium paupertatis animorum…

Коли це у Львові, в університетському місті, в столиці вільнішої частини нашої Русі в напівполітичному товаристві я побачив столи з картами, а за ними – відомих патріотів, професорів, літераторів, політиків, що заради карт залишають будь-яку розмову про найбільш пекучі справи патріотичні, національні, літературні… «Та це ж старий Гадяч, повітове містечко Миколаївської доби!», думав я, повертаючись до свого готелю після першого вечора в «Бесіді». Ось куди я вернувсь, об’їхавши стільки світу!»

Незабаром довелось мені побувати і в моєму Гадячі, а потім ще два рази відвідати Львів і навіть прожити в ньому якийсь час, і я мусив констатувати, що порівняння виходить таки менше на користь столичному й університетському місту в Галиції порівняно з повітовим містечком у Полтавській губернії.

Ніде я себе не почував так одрізаним від інтелектуального світу, як у Львові, не кажучи вже про інші міста австрійської Русі; ніде не помітив більшого нехтування загальноосвітньою літературою. Галичани мають кав’ярні, куди майже кожний заходить щодня, мають казино; і в одних і в других газети, майже виключно австрійські, в яких галичанин пробігає телеграми та дивиться карикатури і Witz’y (обов’язково навіть більш ніж телеграми!). Дехто з них дома або в публічних бібліотеках опрацьовує спеціальні галузі науки – переважно вузькі, далекі від інтересів життя, до того ж застарілими схоластичними методами. Але власне загальноосвітньої літератури в Галичині я майже не помітив.

Публічних бібліотек надто мало, кабінетів для читання майже не було [і нема й досі. – І. Ф.], нічого подібного до музеїв у малих німецьких університетських містах; бібліотеки товариств ганебно вбогі; у домах теж не побачиш багато книжок, – кажуть, через бідність, хоча, наприклад, у Росії вчителі гімназій зовсім не багатші, а все-таки книжок у них набагато більше, і зрештою на кав’ярню та карти знаходяться грошенята й у галичан.

От через що в Росії не лише в університетських або й губернських містах, а й у повітових, де з 1850-х років почали засновуватись публічні бібліотеки, у порівнянні з якими, наприклад, на бібліотеку «Просвіти» соромно й глянути, а іноді й по селах, де дві родини виписують одна «Вестник Европы», а друга «Отечественные записки» та й міняються ними й дають читати сусідам, – побачиш бувало набагато більше зв’язку з цивілізованим світом, більше смаку до інтелектуальних інтересів, ніж у Галичині і в самому Львові. Майже те саме говорив мені й один молодий поляк, що прожив років зо два в Галичині, у Львові й у Кракові».

III. Дальший виклад змісту спогадів М. Драгоманова мусимо почати невеличким полемічним зауваженням. У 107 номері «Діла» знаходимо початок аналізу цих спогадів. На жаль, цей початок обіцяв мало доброго, оскільки замість ділового викладу і бажаної завжди критики «Діло» починає справу з фальсифікації тенденції цих спогадів. На думку «Діла»,

«провідною думкою цих «споминів» є – представити галицьких «народовців» на тлі своїх з ними зносин у якнайчорніших барвах, а ставши на таку позицію, не перебирає в засобах, щоб тільки досягти мети».

Що то за провідна думка виставляти в чорних барвах галицьких «народовців», людей переважно вже померлих, цього «Діло» не з’ясовує, залишаючи цю психологічну загадку без розв’язання. Адже ж п. Драгоманов, очорнивши галицьких «народовців», сам білішим не стане, слави їхньої успадковувати не збирається, а якщо виступає проти них, то, певно, не з особистих мотивів, а тільки з громадських. Зрештою, свої спогади він видає під власним іменем і відповідає за правдивість того, що подає в них як факт.

Тим сумніше враження робить те, що «Діло» втягає до цієї полеміки також особу видавця Івана Франка, який, друкуючи спогади на свої кошти, абсолютно не керувався якоюсь особистою вигодою, а мав лише намір дати в руки українсько-галицької громадськості твір, написаний з незаперечним талантом, пройнятий поглядами, з якими сам видавець цілком солідаризується і поширення яких серед громадськості – як української, так і польської – вважає справою корисною, твір, що має, як було сказано на початку цього викладу у «Кур’єрі», велику історичну і педагогічну вартість.

Лише з цих міркувань ми почали подавати в «Кур’єрі» переклад деяких уривків з тих спогадів, і з самого їх добору «Діло» могло переконатись, що ми не мали на меті подавати спеціально такі речі, які б чимось «були на руку полякам». Взагалі такий аргумент, ніби щось є «на руку полякам», а тому шкідливе для українців і т. п., здається нам доказом здичавіння і шовіністичної запеклості, в чому «Діло» звичайно звинувачує поляків відповідно до засади: kocioł garnkowi przymawia.

На нашу думку, корисним як полякам, так і українцям в Галичині може бути лише правдивість, щирість і відвертість у висловлюванні своїх поглядів та абсолютна чесність у взаємних стосунках, а отже, і в полеміці. Слова ж «Діла», ніби виклад спогадів Драгоманова в «Кур’єрі» означає ставити винуватців «до ганебного стовпа польської громадської думки» – це просто нечесна інсинуація. Яких же це винуватців поставили ми до того стовпа? Чи отого панича, що витурив з вагона польських селян? Чи, може, винуватцями почувають себе члени «Руської бесіди», котрі марнують цілі вечори за грою в карти? Якщо такими вони себе почувають, то для деякого заспокоєння можуть прочитати собі кінцеві слова Драгоманова, повторені нами, що й серед польської громадськості в Галичині справа стоїть не ліпше. Що ж власне у наведених нами уривках є спеціально «на руку» полякам, а не на руку українцям? «Діло» саме того не бачить, оскільки в своїй критиці про ті уривки зовсім не згадує.

Після такого початку іде таке ж продовження. Заявивши, що п. Драгоманов прибув у 1873 році до Львова, між іншим, з метою з’ясування з львівськими «народовцями» питання редагування часопису «Правда» і, по-друге, з метою вияснити ставлення львівських «народовців» до програми Качали, викладеної в його брошурі «Безпосередні вибори», в якій українські поступовці побачили солідаризування з засадами «польської магнатсько-клерикальної партії», «Діло» пише:

«Переговори в одній і другій справі не задовольнили Драгоманова. Редактор «Правди», хоч і виявився людиною ліберальною порівняно до ідеалу українського радикала, все ж не згодився на те, щоб «Правда» редагувалась так, аби ксьондзи одвернулись од партії «народовців», а приєдналися до «Слова».

З цих слів кожен, хто не читав тексту спогадів Драгоманова, зробить лише той висновок, ніби Др[агоманов] домагався такого редагування «Правди», щоб ксьондзи відвернулися від «народовців», а пристали до «Слова». Тим часом в тексті споминів (стор. 163) виразно написано, що редактор «Правди» говорив до Драгоманова приблизно так:

«Може, вам там у Цюріху та й на Україні не можна інакше ставити українську справу, ніж так, як ви її ставите, але в нас у Галичині так не можна. Ваш напрямок буде просто протилежний нашим попам, нашій єдиній інтелігенції; вона од нас рішуче відвернеться і пристане до «Слова».

Я згоджувався з тим, – пише далі Драгоманов, – що справу світської незалежної і прогресивної літератури й політики в Галичині треба проводити обережно і без провокації проти попівства [Підкреслення І. Франка. – Ред.]. А все ж таки я стояв на тому, що нема сенсу, навіть вузько-утилітарного, зрікатись на користь клерикалізму не тільки європейських наукових і політичних ідей, навіть кращих традицій самого галицького «народовства» 1862 – 1864 рр., яке власне цим і відштовхнуло від себе «словістів», коли ті почули світський дух в першій громадці «народовців»-козакофілів, що й за професіями своїми були початками світської інтелігенції в Галичині.

Розростаючись за рахунок припливу нових людей світських професій, – студентів, яких тепер уже все-таки сотні, більш-менш освічених міщан та селян, котрих треба зацікавити, порушуючи їхні реальні інтереси і розширюючи їхні світські знання, що зрештою їх не може не цікавити, прогресивно-«народовська» група стане відразу на широкому, але міцному грунті, що з часом буде розширюватися і до якого потроху буде переходити також активніша й порядніша частина самого духовенства.

Згоджуючись із тим, що тепер порядна і розумна людина на посаді ксьондза може немало прислужитись народові [Підкреслення І. Франка. – Ред.] як людина, котра поруч з теологією пізнала й світську науку, я все-таки помічав, це зовсім нелегка справа при тому тискові, якого ксьондз зазнає згори, від ієрархії, а особливо в римсько-католицькій церкві.

Галичина – це не Сербія з її національною церквою, для якої чужі будь-які традиції панування. В Галичині неможливим є навіть місцевий національний клерикалізм; галицький клерикалізм мусить бути частиною австрійського клерикалізму, а цей останній став виразною частиною ультрамонтанства, ecclesiae militantis Romanae, котра, незважаючи на свою поверхово-світову політику, в Галичині особливо веде просто навіть до того, щоб злити унію з католицизмом, а руськість з полонізмом, – так що клерикалізм у Галичи ні послідовно веде навіть до денаціоналізації українців.

В усякому ж разі клерикалізм в Галичині, неодмінно ультрамонтанський, веде до певного галицького сепаратизму од русинів навіть буковинських, а тим більше від українських, серед яких жоден, хто є дійсно релігійною людиною, не приєднається до ультрамонтанства, а особи атеїстичного спрямування, а таких є більшість серед російської інтелігенції, не пристануть до жодного клерикалізму. Побачивши, що українофільство в Галичині, тобто в єдиній країні, де воно може стати серйозним громадським рухом, поки в Росії нема політичної свободи, виступає під прапором клерикалізму, тобто культурної реакції, освічені українці зовсім відвернуться від українства і цілком приєднаються до великоруських прогресивних напрямків.

А без допомоги з російської України доводиться сумніватися, чи втримається в Галичині навіть формально національний рух і чи не виллється зовсім у мертве рутенство, яке зрештою і є дійсною основою й самого «словізму». То краще вже галицьким народовцям стати рішуче, хоч найпоміркованіше, осередком прогресивного європейсько-українського напрямку і потроху та безповоротно завойовувати для нього грунт в галицьких масах, а далі й у австрійській державі, перш ніж прийде час і на Росію» [Підкреслення І. Франка. – Ред.].

Отак дослівно написано у Драгоманова. Залишаємо на розсуд читачів, чи сумлінно передало зміст його слів «Діло»


Примітки

Вперше надруковано польською мовою без підпису у газ. «Kurjer Lwowski», 1890, № 143, 24 травня, с. 1 – 2; № 144, 25 травня, с. 2; № 148, 30 травня, с. 3 – 4, під заголовком «Wspomnienia М. Dragomanowa».

Подається за першодруком в українському перекладі.

«Руська бесіда» – культурно-просвітницьке товариство дрібнобуржуазної інтелігенції, засноване у Львові 1861 р. Мало свій театр, відкритий у 1864 р., та філії по всій Галичині і Буковині.

Стронін Олександр Іванович (1827 – 1889) – вчитель історії М. П. Драгоманова у Полтавській гімназії. Активний член полтавської Громади. 1862 р. був заарештований і висланий з України.

«Отечественные записки» – російський літературно-політичний журнал. Виходив у Петербурзі (1818 – 1884). В часи, коли його ідейним керівником був В. Г. Белінський, та після 1868 р., коли журнал очолили М. Некрасов і М. Салтиков-Щедрін, він мав революційно-демократичний характер.

У 107 номері «Діла» знаходимо початок аналізу цих спогадів. – Стаття «Брошура М. Драгоманова», з якою полемізує І. Франко, була надрукована в «Ділі» 1890 р. (№ 107, 108, 110) без підпису.

«Правда» – літературно-науковий і політичний журнал. Виходив у Львові (з перервами) у 1867 – 1897 рр.

Качала Степан (1815 – 1888) – український історик та публіцист, один з провідних діячів «народовського» табору. Брошура С. Качали «Безпосередні вибори до Ради державної і русини» видана у Львові 1873 р. за підписом Н. Загірний.

Редактор «Правди»… – редактором «Правди» був на той час Олександр Огоновський (1848 – 1891), брат Омеляна Огоновського.

«Слово» – щоденна газета монархічно-клерикального напряму. Виходила у Львові протягом 1861 – 1887 рр.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 94 – 101.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1592

Модифіковано : 25.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.