Політичний огляд

Іван Франко

Львів, д[ня] 24 янв[аря] 1894.

Від часу остатнього мого огляду в суспільності руській і в широкому політичному світі сталося чимало дечого такого, про що слід нам тепер поговорити. Коротко скажу про віча в Дрогобичі і в Коломиї. Не мавши спромоги бути на жаднім з тих віч, я мушу ограничитися на тім, що знаю про них з газет.

Віче дрогобицьке особливо інтересне з многих поглядів: раз, тому, що се було перше віче народне в Дрогобичі, і органи власті політичної, не привикши, мабуть, до смілішого політичного слова на дрогобицькій території, остаточно розв’язали віче; по-друге, тому, що на тому вічі прецінь раз явився перед ширшою публікою, в тім числі й перед своїми виборцями, бурмістр і посол дрогобицький д. Охримович і проговорив – не скажу вже, що й як, але досить, що проговорив декілька слів; вкінці інтересне було се віче головно тому, що хоча з записних радикалів не було на ньому майже нікого (крім деяких мужиків-радикалів), то проте польська опінія публічна голосно признала се віче радикальним, навіть в далеко більшій мірі, ніж, напр., коломийське.

Що більше, аранжерів сього віча – д-ра Олесницького, о. Давидяка і др. – «Gazeta Narodowa» прямо виставляє проповідниками радикалізму в Галичині. Звісно, правди в тім польськім голосінні хіба тільки, що програма віч, устроєних стрийськими діячами, зовсім похожа на програму віч радикальних. Та се показує не те, що д-р Олесницький стоїть під комендою радикалів або радикали під комендою д-ра Олесницького, а тільки те, що потреби і бажання руського народу в Стрийщині і в Коломийщині (і в Рогатинщині, і в Брідщині і т. д.) однакові і що, доходячи до якої-такої свідомості свого стану, народ той і його інтелігентні провідники мусять висказувати ті потреби в однаковий спосіб.

Взагалі треба сказати, що руські народні віча більше, чим що-небудь інше, ворушать опінію публічну в краю і поза його границями – звісно, коли вони численні, ведені гідно і розумно і ухвалюють резолюції, котрі свідчать справді про добре зрозуміння потреб народу і даної хвилі. Вічу дрогобицькому закинув би я з того погляду одно: що на порядку дневнім нарад не поставлено справи адміністрації камеральних дібр у Галичині. Справа се для дрогобицького Підгір’я дуже пекуча, і само порушення її викликало б у тамошніх селян великий інтерес. Знаючи потроху сю справу, я мав намір порушити її на вічі в Дрогобичі, та, на жаль, не міг на ньому бути. От тим-то звертаю увагу аранжерів віч по нашім Підгір’ю на сю справу і на конечність поставлення її на дневнім порядку.

У Львові від 10 янв[аря] радить галицький сойм крайовий. Досі не ухвалено нічогісінько такого, щоби варто було згадки; всі справи ще в комісіях, та й то важного небагато. Згадати годиться хіба про внески д. Романчука о зміну ординації виборчої до сойму в тім напрямі, щоб заведені були безпосередні вибори з курії сільських громад і побільшене число послів селянських та міщанських, і графа Ст. Бадені, щоб змінити дотеперішній розклад тягарів поношених на школи людові (громади дають 3/4, а двір тільки 1/4); зрівняти в тім згляді двори з громадами. Внесок д. Романчука мотивований і оброблений в дусі недавнього проекту гр. Таафе, звісно, з поправками, корисними для селянства. Внескодавець – як сказано було в «Ділі» – навмисно дав сьому внескові якнайскромніший обсяг і якнайделікатнішу форму, щоб добитися від польської шляхти тої правди, чи дійсно вона – як голоситься у Відні – так дуже прихильна розширенню права виборчого, а тільки бажала би сю справу розпочати в соймі, чи се тільки пуста бляга.

Внесок д. Романчука принято трохи делікатніше, чим попередні внески Телішевського і Антоневича: його не відкинено a limine. Та нема сумніву, що він буде вбитий без гомону; сього можна догадуватися вже з того, що його відіслано не до осібної комісії, як домагався д. Романчук, і не до правничої, як домагалися інші посли, а до адміністраційної, котра займається шпиталями, дорогами І т. І. Та не досить того. Газети польські, а за ними й руський прихвостень газети урядової, порівнюючи внесок Романчука з внеском гр. Бадені, розвели широку розмову на тему «принципіальної» (т. є. фантастичної) політики д. Романчука і «практичної» – гр. Бадені. «Kurjer Lwowski» висміяв безглуздя такої дискусії, бо ж внесок Романчука з многих поглядів далеко практичніший від внеску гр. Бадені, і замітив, що коли б Романчук і гр. Бадені помінялися ролями, то ті самі польські часописи ще з більшим правом могли б величати графа і ганьбити «гайдамацькі замахи» Романчука.

З інтерпеляцій найхарактерніша була та, котру вніс д-р Окуневський в справі «реформи руських духовних семінарій». Замість піднести в них рівень науки і загальної освіти, уряд випхнув їх з головних міст (Відня і Львова) до таких міст, як Станіславів і Перемишль, що, очевидно, мусить вплинути на обниження рівня освіти руського духовенства. Інтерпеляція та тим головно інтересна, що її повинен був вислухати також митрополит (він сидить у соймі), за котрого згодою довершена була ся «реформа». Та митрополит, почувши, о що ходить, вийшов із соймової салі, а опісля, як кажуть, робив гіркі докори послам народовцям і грозив, що виступить проти них з курендами, коли не перестануть робити йому такі прикрості. «Ей, ваше преосвященство! – мав відповісти один з послів на ті виговори розжалуваного князя церкви. – Ваші куренди досі нам не помогли і тепер не пошкодять!»

Як звісно, супроти зміни в центральнім правительстві витворення коаліції партій правительственних і повстання супроти неї коаліції слов’янської повстало і в руськім клубі у Відні питанням: що русинам з собою зробити і куди пристати? Наради клубові у Відні не довели ні до чого. Д[обродії] Романчук і Телішевський раді були пристати до слов’янської коаліції, та д. Барвінський рішуче заявив, що сього не вчинить, за ним пішли й О. Мандичевський, Охримович і Підляшецький. При такій незгоді д. Романчук уважав за найкраще – політику Фабіуса Кунктатора, і от ухвалено, що рішення в тій справі западе аж у Львові, по нараді з послами соймовими.

Д[обродій] Романчук бажав сього не без укритої думки, що в соймовім клубі швидше найде більшість за собою. Тим часом перечислився. Кількадневі наради всіх послів народовецьких (без москвофілів), соймових і до ради державної не довели, мабуть, ні до чого. Я не знаю ані ходу, ані ухвал тих нарад, та ось «Gazeta Narodowa» доносить, що ухвалено ще раз відложити рішення в тій справі і полишити його послам віденським, котрі-ді можуть докладніше розглянутися в ситуації, а «Галичанин» довідується, що таки ухвалено не приступати до коаліції. Остаточно обі сі звістки легко погодити: обі вони означають побіду д. Барвінського над д. Романчуком, бо ж, як уже сказано, в клубі віденськім Барв[інський] має велику більшість за собою і рішуче мав заявити Романчукові і Телішевському: ви собі робіть і ухвалюйте, що хочете, а я буду поступати так, як я знаю. Супроти сього, розуміється, всі дебати над тим, чи приступати до слов’[янської] коаліції, чи ні, являються зовсім безпредметовими, а навіть евентуальна ухвала сеймового клубу в дусі д. Романчука не мала б ніякого значення супроти «ясно виточеної програми», або, як кажуть злі язики, gebundener Marschroute д. Барвінського.

Виступ радикалів з запросинами до мужів довір’я всіх трьох партій на довірочний з’їзд для наради над тим, як і з кого би скликати ширший з’їзд мужів довір’я з усеї Галицької Русі для встановлення спільної програми ділення всіх русинів, наробив тут чимало колоту. Явився він дуже на руку «Gazet’i Narodow-’ій», котра систематично ганьбить обі старші партії руські а підносить рухливість радикалів, хоча, звісно, в роботі радикалів бачить страшенні небезпеченства для краю і держави. От вона й затрубила на алярм, що ось, мовляв, радикали обнимають провід в справі руській, скликають мужів довір’я, котрим, певно, нав’яжуть і свою програму.

Ще заким появилася отака стаття в «Gazet’i Narodow’ій», деякі народовці прочували її і дуже неприхильно говорили про виступ радикалів, котрі, мовляв, наймолодша, найменше численна партія, а береться проводити старшим. Не можучи сказати нічого проти самої думки з’їзду, вони на перший план висунули справу ініціативи. А коли я сказав, що ініціатива радикалів тут ні при чім, бо справу заініціювали давно народні віча, почавши від турецького, і що скликання тісного кружка людей для прелімінарних нарад над тим, чи коли, де і ким має бути скликаний властивий з’їзд мужів довір’я і котрих власне мужів – ані про сам з’їзд, ані про його евентуальні ухвали нічого ще не становить, – я все-таки чув одну відповідь: «Треба було порозумітися зі старшими, ну, з Романчуком, на котрого голос будь-що-будь може з’їхатися й пів-Галичини, а не хапатися вам самим».

В кінці піднесено й питання щодо запрошених осіб: по-якому їх запрошувано? Чому, наприклад, не запрошено о. Січинського, а запрошено Маркова? На се я не міг нічого відповісти, не знаючи, якими поглядами на запрошені особи кермувалися коломийські товариші. В усякім разі можна думати, що з послів на спрошену радикалами нараду майже ніхто не прибуде, та ледве чи буде хто й з львівських народовців, з котрих більшість хилиться на бік д. Барвінського, а девіза Барвінського є не поєднання партій, а боротьба на життя і смерть з москвофілами і радикалами. Чую також, що і з москвофілів на ту нараду ніхто не прийде. «Галичанин» про запросини навіть не згадав. Впрочім, д. Романчук спросив свій осібний з’їзд своїх власних мужів довір’я на д[ень1 1 февраля. На сей з’їзд, розуміється, не пустять ані одного радикала, та, певна річ, що радикалові ніщо би й робити на нім. Та ми сумніваємося, чи такими покутними з’їздами д. Романчук зможе полатати свій авторитет, в остатніх часах дуже а дуже захитаний.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Народ», 1894, № 2, с. 29 – 31.

Подається за першодруком.

Стаття була конфіскована коломийським повітовим судом, про що свідчить журнальна примітка.

Матеріали суду і конфіскований номер журналу «Народ» в роки Радянської влади передано в Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Нижче наводяться вилучені місця статті за конфіскованим номером журналу (публікація П. Й. Колесника в «Радянському літературознавстві», 1959, № 3, с. 117 – 120).

«В ту пору, коли у нас на вічах говорено про хлопську біду і хлопські потреби, коли по краю почали носитися слухи про нову еміграцію, котра буцімто має розпочатися на весну, коли в турецькім повіті звісний комісар п. Альберт на те конто поарештовував чимало селян, шукаючи за московськими агентами, а російський уряд після звістки «Нового времени» аж поробив спеціальні кроки, щоб не допустити руських емігрантів з Галичини до благословенної Росії, – в ту саме пору вибухли хлопські розрухи в Сіцілії і по поводу їх ми одержали в’язанку звісток, котрі ілюструють страшенне, пригноблене положення сіцілійських мужиків та робітників.

Безземельність, скуплення землі в руках шляхти та капіталістів, страшенно низька плата за роботу, безвстидне і безсовісне визискування праці людської, в тім числі й дітської, в таких навіть убійчих заводах, як копальні сірки, а надто надмірний притиск податковий і наскрізь скорумпована адміністрація, ось ті глибокі рани, що точать суспільний організм Сіцілії. Супроти сих ран виступили сміло деякі люди, щирі демократи та соціалісти, як посол Джуфріда, агітатор Боско-Гарібальді і др., і допомогли робочому народові зорганізуватися в могучий зв’язок, званий Fasci dei lavoratori (зв’язок робочих людей). Зв’язок сей за кілька остатніх місяців розширився був дуже сильно в столиці Сіцілії Палермо і в деяких поблизьких околицях. Та розрухи вийшли не від членів Fasci, а були радше елементарним вибухом темних, приголомшених мас, котрим не стало терпцю. Тільки опісля виступили, чи властиво хотіли виступити, й Fasel до боротьби за основну реформу земельних й робітницьких відносин у Сіцілії.

Чи справді провідники зв’язку мали на меті оружне повстання, як твердять вороги людового руху, напевно не знаємо. Та уряд, що саме тоді перебув одну з частих тепер у Італії криз, енергічно взявся до діла. Новий президент італіанського міністерства Крісті, котрий по першім вибуху розрухів телеграфував нещасним мужикам: «Я духом з вами», зараз же послав на Сіцілію багато війська, казав оголосити стан облоги, розв’язати всі зв’язки робітницькі, поарештувати їх провідників – одним словом, хоч «духом з вами», але руками і колінами проти вас! Чи, поборовши рух хлопський у Сіцілії, Крісті не забуде і про обіцяні реформи аграрних та робітницьких відносин та адміністрації не тільки в Сіцілії, але і в ці лій Італії, се швидко побачимо.

Не моя се думка, але всякому тямущому галичанинові, коли читав звістки про Сіцілію, мимоволі приходило в тямку порівняння Сіцілії з Галичиною. Тамошні відносини в дуже многих поглядах такі, яких добивається наша шляхта. Не тільки земля, заводи, фабрики, але також місцева і вища адміністрація, парламентарна репрезентація і т. д. – все там у руках шляхти, – а наслідки сього стану такі… – ut figura docet».

«В Празі відбувається тепер дуже інтересний процес проти членів т[ак] званої «Омладіни». В процесі є 66 оскаржених, переважно молодих хлопців 16 – 20 літ, котрим прокураторія закидає найтяжчі провини, як головну зраду, зневагу маєстату цісарського, підбурювання до бунту і до порушення особи цісарської, приналежність до тайного зв’язку і т. ін. Розправа ведеться тайно, перед виїмковим судом, та проте часописи, навіть празькі, публікують дуже докладні справоздання з сеї справи.

Читаючи акт оскарження і оті справоздання, нам мимоволі приходить на думку: десь-то, колись-то ми щось подібне вже бачили і чули! Аж і справді! Адже й нас самих і інших соціалістів галицьких у Львові і в Кракові так судили! Звичайна тактика прокураторська: те, що треба доказати, приймається за доказане і кладеться в центрі цілої композиції, а з того центру на всі боки, мов проміння сонця, сиплються конклюзії та здогади на поодинокі, розрізнені і нічим не пов’язані факти, з них робиться однопільну сіть, ряд, ланцюг, систему – і ось вам готове колосальне оскарження, котрим вигідно обмотується скільки хочете людей, котрі могли б собі особисто не знатися і ніколи не видатися, можуть належати до різних партій, держатися прямо протилежних поглядів та теорій, були молодочехами, радикалами, поступовцями, соціал-демократами і незалежними соціалістами – все байка! Пакуй їх усіх в члени одного тайного зв’язку.

Щастя чи нещастя хотіло, що в записній книжці одного молоденького соціаліста найдено план організації, а другий ув’язнений, каліка, хлопець з хоробливою фантазією, а без моральних основ (правдоподібно, навіть агент поліційний) подає в слідстві також зізнання про тайну організацію і виявляє цілий план організаційний – хоч глупо скомпонований і до попереднього зовсім не подібний – нічого не вадить! Оскарження має «фактичну основу» в зізнаннях і письмах підсудних, і газети всього світу трублять про відкриття страшного анархістичного тайного товариства «Омладіна». Агент провокаційний устроює шумні демонстрації вуличні, незвісні драби замазують фарбою орли цісарські і зневажають кам’яні бюсти цісаря Фердінанда, розкидають карточки з глупими написами і т. ін. – все це діла «Омладіни»!

І в Празі оголошується стан облоги, касується суд присяжних, арештується множество молодих людей, завішуються поступові (далеко не анархістичні, а то навіть чисто літературно-критичні) часописи, арештованих ставиться перед виїмковим судом, а тим часом хлопці, котрих сам прокуратор недавно перед тим признав неприналежними до «Омладіни», вбивають нещасного агента-провокатора, незвісні руки раз у раз замазують орли цісарські, підкидають письма та картки глупо-зрадницького змісту навіть під брами касарень військових, посилають погрози навіть провідникові виїмкового трибуналу мов умисне на те, щоб той приложив їх до актів процесу і тим обтяжив ще долю підсудних, – ось короткими словами характеристика сеї незвичайної справи.

Як уже сказано, з дотеперішнього ходу процесу видно виразно, що прокураторія стягла тут в одну спілку людей дуже різних гуртів і напрямків політичних. Лишаючи на боці значний гурток т[ак] зв[аних] незалежних соціалістів, головний контингент оскаржених належить до т[ак] зв[аної] поступової молодежі, котра не тільки по своїм поглядам дуже близька до русько-українських радикалів, але й генетично з ними тісно в’яжеться.

З зізнань найінтелігентніших з-поміж оскаржених: д-ра Рашина, Шкаби, Чіжека, Гайна бачимо виразно, що новий рух серед чеської молодежі в напрямі радикально-поступовім і соціалістичнім почався від р. 1890 (похорони Міцкевича у Кракові), де був також дехто з чеської молодежі і познайомився з польськими соціалістами та поступовими і радикальними членами руської «Академічної громади», і р. 1891 – перший з’їзд слов’янської поступової молодежі у Празі, – на котрім власне делегати руські і польські заняли найвидніше місце і фактично мали провід.

Ми вважаємо ті признання світлих молодих чехів за найкраще свідоцтво для нашого радикалізму і думаємо, що генетичний зв’язок і аналогічний розвиток радикального руху у нас і в Чехії дає далеко більшу запоруку й пізнішої між ними солідарності й живіших міжслов’янських зв’язків, ніж, наприклад, евентуальне приступлення руських народовецьких політиків до кермованої молодочехами слов’янської коаліції. Заяви таких людей, як Гайн, Рашин, Шкаба і др., роблять нам честь і наповнюють нас надією, що на зміну теперішньої молодочеської генерації, котра не бачить світа, як тільки в вікні вузького націоналізму з історичними догуситськими традиціями, прийде генерація радикальна, поступова і щиро демократична, з котрою ми безоглядно і сміло підемо рука в руку».

Охримович Володимир Юліанович (1871 – 1931) – український письменник, етнограф, мовознавець, громадський діяч.

Давидяк Василь (1850 – 1922) – священик, політичний діяч «москвофільського» напряму, виступав за якнайтіснішу співпрацю з австрійським урядом. Обирався послом до галицького сейму і парламенту Австро-Угорщини,

Бадені Станіслав (1850 – 1912) – граф, брат австрійського намісника Галичини Казимира. Польський політичний діяч шляхетсько-консервативного напряму (т. зв. «станьчиків»). В 1895 – 1901 рр. і 1903 – 1912 рр. був маршалком крайовим Галичини.

Антоневич Іван (1898 – 1922) – політичний діяч «москвофільського» напряму у Галичині.

Окуневський Теофіл (1858 – після 1918) – політичний і громадський діяч ліберально-буржуазного напряму у Галичині. В 1897 – 1900 і 1907 – 1918 рр. – посол австрійського парламенту.

…митрополит… – Мова йде про уніатського митрополита Сильвестра Сембратовича.

Руський клуб – угруповання українських депутатів австро-угорського парламенту. Перебував під впливом «народовців».

Барвінський… – Йдеться про Барвінського Олександра.

Мандичевський Євсебій (1857 – 1929) – музикознавець, громадський і політичний діяч «народовського» напряму у Галичині.

Підляшецький – український громадський і політичний діяч «народовського» напряму.

…політику Фабіуса Кунктатора… – Квінт Фабій Максім, римський консул першої половини III ст. до н. е.; був прозваний Кунктатором (зволікальником) і здобув собі славу тим, що під час другої Пунійської війни зволіканням остаточної битви дразнив Ганнібала, даючи римлянам час для нагромадження сил. Звідси і пішов вислів «політика Кунктатора» – політика цілеспрямованого зволікання.

Виступ радикалів з запросинами до мужів довір’я всіх трьох партій на довірочний з’їзд…. – Тут мова йде про віче радикальної партії, що відбулося 4 січня 1894 р. в Коломиї, де, зокрема, обговорювалося питання про потребу скликання з’їзду довірених осіб від радикальної, «народовської» та «москвофільської» партій з метою вироблення спільної програми. Перший такий з’їзд відбувся 2 лютого 1894 р. у Львові.

…заініціювали давно народні віча, почавши від турецького… – Йдеться про народне віче у Турці, що відбулося наприкінці 1891 р. На ньому було вирішено скликати з’їзд «нотаблів» (довірених осіб, «мужів довір’я») від радикальної, «народовської» і «москвофільської» партій для владнання суперечок між українськими політичними угрупованнями, а також між українцями і поляками.

Січинський Микола (1850 – 1894) – уніатський священик, громадський і політичний діям, представник найбільш консервативного крила «народовців».

Марков Осип (1849 – 1909) – журналіст москвофільського напряму.

…коломийські товариші. – Тобто діячі радикальної партії, які скликали нараду. До цих слів («Народ», 1894, № 2, с 31) вміщено таку примітку М. Павлика: «Маркова і Белея ми мусили запросити як репрезентантів «Галичанина» і «Діла», а о. Січинського, як і д. Барвінського, не запросили тепер тим, що вони є рішучо проти солідарної акції русинів. Опроче, ми народовців зовсім не скривдили, бо запросили їх аж 10, у тому числі й д. Романчука, а всього тільки 5 москвофілів. Усіх запрошених разом із запрошуючими – 24. З того радикалів – 5, піврадикалів зо 2 і 2 безбарвні».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 46, ч. 2, с. 186 – 190.