Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1896 р. / Зміна системи

Зміна системи

Іван Франко

В числах 26 – 29 львівської «Правди» появилася на чільнім місці стаття п[ід] заголовком «Зміна системи». Сю статтю сквапно передрукували «Народна часопись» і «Буковина», на неї відгукнулося й «Діло» і посвятило її розборові чотири довгі передовиці в ч[ислах] 165 – 168, давши свойому розборові такий самий титул, який має стаття «Правди». В обох сих працях порушено чимало важних питань, що відносяться до розвою нашої народності, то й ми посвятимо їм кілька уваг.

«Зміна системи, – читаємо в «Правді», – се улюблений коник, на якім від якогось часу гарцює шеф народовської опозиції п. Романчук, а щоби виправдати своє становище, голосить, що система супроти русинів не змінилася, що не тільки нічого не поліпшилося, але навіть погіршало. Недавно проголосив орган п. Романчука, що зміна системи – се «перший і найважніший наш постулат», без котрого ніякі здобутки не можуть нас задоволити. Коли се настане, то решта скорше чи пізніше сама прийде. Та й коли русини почують, що з ними інакше обходяться, інакше їх трактують, тоді будуть вирозумілі та терпеливі в своїх дальших ожиданнях.

«О що ж властиво тут розходиться, що розумів п. Романчук через ту «зміну системи»? Се, висловивши просто, значить, щоби ми могли свобідно розвивати в австрійсько-угорській монархії руську народність. Про се дійсно була мова перед почином т[ак] зв[аної] «нової ери» під час переговорів заступників «Народної ради» і є[го] ексцеленції митрополита з тодішнім намісником гр[афом] К. Баденім, і п. Романчук в своїй промові з 25 падолиста 1890 р., проголошуючи т[ак] зв[ану] програму, налягав також на зміну поступування правительства супроти русинів чи там на зміну системи.

Годиться, однак, нагадати, що сказав тоді в сій справі гр. Бадені іменем правительства, а, очевидно, з поручення Корони. Супроти заступників «Народної ради» заявив намісник, що «уряд австрійський може підпирати тільки таких русинів, котрі бажають розвивати руську народність в Австрії як отаку в напрямі, згіднім з ідеєю державною, і рішучо отрясуться і визволяться від усього, що спиняє розвиток руської народності на основі чисто австрійській».

«Те саме повторив намісник по промовах послів Телішевського і Романчука і додав, що правительство бажає, щоби кожда народність свобідно розвивалася в границях і рамках конституції, але сі наміри правительства часто стрічають трудності, викликані браком вирозумілості або неясним поступуванням. А вказавши на засади, згідні з австрійською ідеєю державною, вірність тронові і державі, зазначив намісник, що «ті засади мусять бути не лише завсігди ясно висказувані, але ясно, щиро і з доброю вірою практиковані, і для того потрібно рішучо отрястися і увільнитися від усього того, що, як самі констатуєте, існує, а спиняє розвиток руської народності на основі чисто австрійській, – треба боротися з усіми, що допускаються в тім згляді якихось суперечностей або неясностей».

«Задля чого ж заступник Корони вимагав від репрезентантів русинів ясності і щирості, з чого вони мали рішучо отрястися і увільнитися, з чим боротися? – 3 усім, що спиняє свобідний розвиток руської народності яко такої, з усім, що стає в суперечності або неясності до австрійської ідеї державної. Отсе відповідь заступника Корони. Кому ще не зовсім запаморочений розум, кого ще не чіпилася сліпота, сей добре тямить, що москвофільство, чи там кацапство безнастанно спиняло і спиняє свобідний розвиток руської народності, що москвофільство збивало і збиває русинів на манівці, зводить їх на політичну блуканину і ставить в суперечності з австрійською ідеєю державною.

Се москвофільство снується, як червоне пасмо, від самого почину відродження руської народності в Австрії, з часів Маркіяна Шашкевича аж до наших днів». Далі переповідає автор препаровану по-свойому історію москвофільства в Галичині і, приписавши йому, а бодай «неясному поступуванню русинів» навіть такі факти, як ревізії у русинів-народовців та в читальнях «Просвіти», так далі пише: "Т[ак] зв[ана] «нова ера», розпочата гр. Баденім під впливом Корони, мала перевести «зміну системи» в користь русинів, але ся зміна мала наступити по сповненню наведених вгорі условій: «рішучо отрястися і увільнитися від всього того, що спиняє розвиток руської народності на основі австрійської ідеї».

«Хто хоч трохи обзнакомлений з цілим апаратом адміністраційним в нашім краю, сей мусить признати, що така «зміна системи» не може бути переведена ані протягом року, ані двох, що на се треба трохи довшого часу. Напрям, в якім працював цілий апарат адміністраційний від пятдесятих до кінця вісімдесятих років, не може бути в однім році накручений на інший лад, і се виразно заявляв гр. Бадені репрезентантам русинів, звертав також їх бачність на трудності, які стрічає правительство задля браку вирозумілості (тут мав на думці шовіністів поміж поляками). Щоби устали покривдження руської мови і письма в урядах, щоби урядники вміли сю мову і письмо, а се не дасться перевести в одній хвилі; все ж таки не дасться заперечити, що намісник зробив в тім напрямі почини до змін в користь русинів.

Відоме розпорядження гр. Голуховського щодо латинської азбуки було усунене розпорядженням, що власті адміністраційні мають уживати в письмах до руських, сторін руської мови і письма. З намісництва, з дирекції пошт і скарбової і ради шк[ільної] кр[айової] почали тепер щораз тісніше відповідати руським сторонам мовою руською і руським письмом, а на урядових актах не тільки шефи сих властей, але й намісник стали підписуватися руським письмом, чого перед тим не бувало.

Устали ревізії і арештування, збори і віча відбувалися свобідніше (чим користувалися навіть (і) москвофіли й радикали), зроблено почини до помноження руських шкіл, вправ і гімназій, руських кафедр в університеті, як і до того, щоби русини занімали відповідні становища в шкільництві і в урядах, заведено фонетику в книжках шкільних». Те, що далі пише автор про звороти, виконувані д. Романчуком після проголошення «нової ери» аж дотепер і про відносини русинів до новоерських здобутків, для нас менше важне і для того ми приведемо зі статті «Правди» ще тільки одно місце – програмові постулати самого автора.

«Передовсім мусимо стояти непохитно і консеквентно на яснім і виразнім становищі народнім руськім і рішучо отрястися і визволитися від усього, що спиняє розвиток руської народності на основі чисто австрійській. Тоді ніяке правительство не сміє нам відказати потрібних до національно-культурного розвитку руської народності засобів. Тоді і поляки, хоч би й шовіністи, не матимуть оружжя против нас. І задля того треба передовсім рішучо не тільки зірвати з москвофілами, але й боротися з всіми, що допускаються якихось суперечностей або неясностей.

Ми повинні всюди користуватися правами, які прислугують нам на законній основі нашій мові і народності а поборювати і викорінювати з-посеред руської суспільності байдужність, маловаження або нехтування нашої мови і тих інституцій, які пособляють культурному розвиткові руської народності в Австрії. Нехай руська суспільність знає, що ті придбання, які ми осягнули досі для нашого національно-культурного і економічного розвитку – не «дрібні і хвилеві користі», як учить п. Романчук і «Діло», але певні і тривалі підвалини до нашого народного розвитку (кафедри руської історії, гімназії руські і руські школи взірцеві, «Дністер», субвенції для наших народних інституцій: театру, «Просвіти», Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка і т. ін.). Нехай руська суспільність навчиться не тільки цінити сі придбання і ними дорожити, але нехай і в повній мірі ними користується а тим покаже, що домагання руських послів були виправдані».

Свої уваги зачнемо з кінця. Чи автор сеї статті думає, що хтось повірить йому, коли до здобутків «нової ери» зачислює соймові субвенції для руського театру, для «Просвіти», оснування руських гімназій – речі доконані геть-геть перед «новою ерою»? І чому автор, говорячи, напр., про субвенції, не додає, що вони – малесенька частина того гроша, який складає руська людність в податках крайових і попросту смішно дрібні в порівнянні до тих субвенцій, які дає сойм на аналогічні або й не аналогічні інституції польські? Адже Краківська Академія наук бере від сойму 20 000 річно, а руська «Академія» – 2 000; адже руському театрові дають ледве 7 500, а на саму оперетку польську у Львові давали 8 000, а на польські театри загалом, на польських співаків і співачок, іде рік-річно звиш 30 000 крайових грошей. Адже «Просвіта» дістає 1 000, а на інтернат Змартвихвстанців ухвалено відразу 10 000, на місії єзуїтські 10 000, на Macierz 10 000, на «Kołka rolnicze» 10 000 і т. д.

Певна річ, «добро псу муха, ніж києм поза вуха» – добро русинам і такі мізерні субвенції, які їм дають, і треба й їх використати, та треба справді песячої вірності і податливості, щоби в тих жебрацьких субвенціях бачити «певні і тривкі підвалини до нашого народного розвитку». А які певні та тривкі ті підвалини, се бачимо хоч би з того, що субвенція для «Просвіти» пару разів висіла на волоску, коли якому-небудь Поляновському, Торосевичеві або Гелеєвському не подобалося що-небудь у її виданнях, що обіцяної на 1896 р. міністеріальної субвенції для тов. ім. Шевченка не вставлено в бюджет для того, бо у Львові член ради шкільної кр[айової] «забув» зладити реферат про видання сього товариства і що вкінці віце-президент тої ж ради шк[ільної] кр[айової] Бобжинський прямо загрозив товариству, що відбере йому друк шкільних книжок і постарається о відібрання субвенції (а він може це зробити!), коли товариство сяк чи так буде надалі підпирати політичні видавництва, головно ж «Діло».

Варто додати тут і се, що зачислювати «Дністер» до здобутків «нової ери» можна тільки подекуди. О концесію на се товариство русини старалися ще о 3 роки перед «новою ерою». Справа залягла в міністерстві і залежала від гр. Таафе. Вже по «новій ері» на візвання міністерства тодішній намісник гр. Бадені написав конкомітацію, зовсім неприхильну для русинів, і тільки аж по особистих поясненнях д. Романчука у гр. Таафе міністерство звернуло намісникові його первісну конкомітацію і зажадало другої, згідно з правдою, після чого уділено русинам концесію на «Дністер».

Щодо самої історії зі «зміною системи» варто привести те, що говорить про се «Діло».

«В дефініції п. Барвінського, – читаємо там, – що значить зміна системи, а в тім, як ту справу розумів і пояснював п. Романчук, заходить певна різниця. Зміна системи не значить се, «щоби ми могли свобідно розвивати в австро-угорській монархії руську народність», лиш радше, щоби правительство змінило своє поступування супроти русинів. В конституційній державі кожда народність має запоручені права свого свобідного розвитку. Для того коли гр. Бадені по «новій ері» заявив в соймі, що правительство бажає, щоби кожда народність свобідно розвивалася, то сього не можна уважати «здобутком» політичним, лиш обов’язком намісника яко урядника державного».

Се зовсім вірно, та зате зовсім невірне і дитинячо-наївне те, що каже далі критик «Діла», наводячи свою власну дефініцію «зміни системи»:

«Зміна системи» – після нашої дефініції – се основна зміна наших відносин політичних в краю, се виконання в практиці всіх прав при слугуючих русинам яко народності в конституційній державі на засадах повної рівноправності, – се спинення агресивності поляків і з ламання їх верховодства, се запоручення всіх умовин розвитку народності руської після її питоменності без всякої опіки».

Ся дефініція – се стилістичний фейерверк і більше нічого. Вона невірна історично, то значить д. Романчук, роблячи «нову еру», зовсім не хотів такої зміни, а радше не посмів і марити про таку зміну. Коли б у нього були такі широкі бажання, то він, певно, не був би пертрактував з польським шляхтичем про те» щоби «зламати верховодство поляків», з польським консерватистом про «основну зміну наших політичних відносин в краю», з польським станьчиком про «засади повної рівноправності» і про знесення «всякої опіки над русинами».

Ні, д. Романчук зовсім так високо не літав, умовляючися в падолисті 1890 р. з гр. Бадені. В його вбогій фантазії мріли тільки посади і аванси та «здобутки» в ролі відібрання «Народного дому» для народовців, відібрання накладу шкільних книжок від Ставропігії і віддання його товариству ім. Шевченка і т. д. Се вже давно відомі речі, стверджені самим Романчуком в його численних коментаріях до його прославленої «програми», далі стверджені д. Телішевським в його розмові з русином Турчанського повіту, значить, критик «Діла» без потреби так широко розмахнув крильми своєї фантазії: про таку зміну системи, яку він дефініює, в 1890 році творці «нової ери» зовсім не думали.

Вони й не могли про неї думати, бо така зміна – се вже не зміна системи урядової, се зміна фактичних відносин сили політичної, се зрівняння сил руських з польськими, зрівноваження сили і впливу обох народностей в краю. Доконати сього, щоби русини в Галичині сталися відразу рівно сильні, то зн[ачить] рівно багаті, рівно просвічені, рівно вироблені політично і соціально, як поляки, ніяке правительство не може. Правительство може спиняти або прискорювати ріст, розвій народу, але з дитини зробити дорослого мужа не потрафить. Значить, хоч би правительство в Галичині навіть не було польське, тільки в австрійськім мундирі, хоч би воно всіми силами сприяло русинам, то й тоді не могло би зробити такої «зміни системи», яка мріється «Ділу».

Правда, було щось таке, що при словах «зміна системи» в р. 1890 викликало у всіх русинів симпатичний відгук, та, на жаль, про се в критичній хвилі забули творці «нової ери», хоча нині се пригадує потроху «Правда». Се щось – то було систематичне переслідування русинів без різниці партій. Пригадаємо, що від першого «соціалістичного» процесу в р. 1876 до кінця 1889 р., отже, в протязі 12 літ, русинам, як одиницям, так і різним інституціям, виточено було около 500 процесів політичних, з котрих найбільша часть скінчилася занеханням слідства, а тільки мала часть скінчилася засудженням декого з оскаржених на невеличкі (в порівнянні з тенденційно підніманим шумом) кари, що в тім часі зроблено тисячі ревізій в приватних помешканнях і в локалях найрізніших руських товариств, розв’язано десятки читалень, арештовано та тягано по судах тисячі людей, уражено навіть релігійні почуття русинів такими способами, як обрізування трираменних хрестів, насилання жандармів до церкви для контролі богослужения або поручения такої контролі дідичам та посесорам – навіть жидам.

Се була справжня система – та не урядова австрійська, а урядницька польсько-шляхетська; з погляду австрійських законів се була системизована нелегальність i самоволя. Зміни сеї системи русини мали повне право і навіть обов’язок добиватися; початок до сього зробили руські посли соймові, вносячи в р. 1889 звісну греміальну інтерпеляцію, котра в первіснім нарисі поставлена була принципіально ясно і широко, т[о] є[сть] виступала проти усяких нарушень закону з боку властей без огляду на те, проти кого вони звернені, та опісля перероблена була д. Романчуком з односторонньо партійного погляду, так що правительству зроблено докори властиво тільки за переслідування народовців, а злегка дано до зрозуміння, що супроти москвофілів і соціалістів може собі нарушувати закони скільки йому подобається.

Вже в тенорі сеї інтерпеляції д. Романчук показався здатним на батька «нової ери», – і міродатні сфери се живо зрозуміли. І от в падолисті 1890 р. д. Романчук проголошує в соймі по попередній умові з гр. Баденім «добровільно і з власної ініціативи послів-народовців» свою програму, котрої головні пункти були попросту відповіддю на повторювальні від 12 літ дзявкання польських шовіністів, що попихали уряд до переслідування русинів.

«Русини зрадники», – кричала польська преса. «Ні, ми вірні державі і династії», – відповідає «програма» д. Романчука. «Русини схизматики!» – «Ні, ми вірні сини католицької церкви». «Русини москалі». – «Ні, ми самостійний нарід, відрубний від московського». «Русини тягнуть до Росії». – «Ні, для таких нема тут місця!» – докидає митрополит. «Русини соціалісти і комуністи». – «Ні, ми хочемо економічного піднесення селянства і маломіщанства без нарушения нічиїх прав», – говорить «програма» д. Романчука.

Вже тоді навіть тямущі поляки з усміхом пожалування говорили, що се не жадна програма, а формальний акт скрухи. Та проте яка дика радість опанувала тоді всіх наших політичних анальфабетів! Який гомін піднявся в цілім краю! Кілько хробаччя повилазило наверх! А на тій великій демонстрації політичного анальфабетизму, що в історії називається другими загальними зборами «Народної ради», на які то різнородні голоси величано сей понижаючий хід до Каносси як верх політичної мудрості. А чому? За шкурою у всіх сиділо одно: тепер зміниться «система». Д[обродій] Романчук обіцював се врочисто з мовниці, і всі вірили, навіть не підозріваючи того, що д. Романчук тепер мав на думці зовсім не те, що перед роком і що сиділо за шкурою його обожателів.

«Тепер настане нова ера!» – величався один наївний політик. – Тепер мені буде вільно бути русином! Тепер мені жандарм за се нічого не скаже!» Наївно і щиро. «Що там, – гарячився другий наївний політик, – досі жандарми і поліцаї інформували правительство про руські справи і про те, хто який русин, а відтепер повинні се робити самі руські патріоти!» А зібрані анальфабети били браво! А два роки опісля перший з тих бесідників бачився змушеним покинути свою урядову посаду і шукати собі іншого хліба, а другий силкувався затерти спомин своєї промови, виголошуючи з таким самим дитинячим пафосом похоронне слово «новій ері».

Зміни такої системи, при якій русинів переслідувано, дразнено, гноблено з потоптанням законів, руйновано в дорозі дисциплінарній, переношено «з причин службових» на Мазури для того тільки, що вони русини, повинні були русини домагатися від уряду, але не як якоїсь ласки, не як концесії, не під умовами, а явно і одверто і безумовно як сповнення елементарного обов’язку уряду.

Саме виявлення існування такої системи перед світом і перед Короною було би для правительства конституційної держави убійчим, і навіть той незручний початок, який зроблено в 1889 році в соймі, повинен був переконати руських послів, що власне туди, через солідарне та безоглядне виявлювання кривд і надужить, через найострішу парламентарну боротьбу з ними веде дорога до зміни системи.

На лихо і на сором наш, показалося, що більшість руських послів не тверда в політичній азбуці і прийняла «како» за «люде», прийняла неясні і неозначені обіцянки дрібних концесій та субвенцій в заміну за виконування елементарних посольських обов’язків, за мовчання у Львові і у Відні про кривди народу і про безправності, які діються в Галичині. Численні пізніші факти потвердили, що власне така була умова гр. Бадені при «новій ері», і певна річ, що така умова була для нього як для поляка і для шляхтича найвигідніша. Та коли посли руські прийняли тільки сю одну умову, то ганебнішого Каудінського ярма, попід яке вони «добровільно» пішли, тяжко й придумати.

Але автор статей в «Правді» знає про друге, ще ганебніше ярмо. По його реляції, намісник, «очевидно з поручения Корони», заявив батькам «нової ери», що «уряд австрійський може підпирати тільки таких русинів, котрі бажають розвивати руську народність в Австрії яко таку в напрямі, згіднім з ідеєю державною, і рішучо отрясуться і визволяться від усього, що спиняє розвиток руської народності на основі чисто австрійській». За дозволом шан[овного] автора «Правди», сього намісник ані яко намісник, ані з уповноваження Корони, ані навіть яко поляк і шляхтич не міг говорити.

Адже ж тут що слово, то нарушения духа закону, що слово, то абсурд! «Уряд може підпирати таких русинів, котрі бажають розвивати руську народність в напрямі, згіднім з австрійською ідеєю державною!» Що за дивогляд! Що се за такий патріархальний уряд у Австрії, котрий може «попирати» одну народність а не попирати другу по своїй вподобі? Уряд має попирати всі народності однаково, бо по конституції всі вони рівно управнені. І що се за уряд, котрий має право диктувати нам, якими русинами маємо бути? Будемо такими, якими нам хочеться, якими нас зроблять природні закони розвою, котрих ніякий уряд не в силі змінити.

І що се за австрійська ідея державна, до котрої ми маємо прикроювати свій народній розвій? Де вона скодифікована, коли і де ми з нею шлюб брали? Для нас і, здається, для всіх розумних людей поза основними і другими законами ніякої австрійської державної ідеї нема, а о сповнювання законів ані ми з урядом, ані уряд з нами пертрактувати не може і не сміє: се обопільний наш і його обов’язок, поза котрим ані для нас, ані для нього нема нічого більше. Адже ж уряд, стягаючи податки, побираючи рекрута, не робить різниці між тими русинами, що «розвивають руську народність яко таку», а тими, що розвивають її яко не таку; він не говорить: «А, ви йдете в «напрямі, згіднім з ідеєю державною», то від вас прийму податки і рекрута, а ви, погані, не йдете в такім напрямі, то від вас нічого не хочу, ви не мої діти, а мачушині». Якби уряд робив між нами таку різницю, то, розуміється, мав би повне право одних попирати, а других ні.

Та ні! Не міг гр. Бадені говорити сього, що йому підсуває автор «Правди»! Адже ж гр. Бадені розумний чоловік і польський патріот, то яким же чином міг він до репрезентантів Галицької Русі говорити: «Отрясіться і визвольтеся від усього, що спиняє розвиток руської народності на основі чисто австрійській?» Адже ж він не міг згори знати, що кождий русин, у котрого є хоч крихітка пам’яті, відповість йому на ті слова: «А що ж спиняє розвиток руської народності на основі чисто австрійській? В першій лінії гегемонія польської шляхти в Галичині. Так порадьте, будь ласка, пане графе, як нам з неї отрястися!»

Коли з пертрактуючих русинів ніхто йому сього не сказав, то або гр. Бадені мусив не так говорити, як подано в «Правді», або ті русини забули моментально, що мають язик в роті. Бо справді, зостановімся тверезо, хто властиво спиняє національний розвій русинів у Галичині? «Правда» і «Буковина» на всі лади говорять, що москвофільство. Нехай і так, та все ж таки треба запитати: яке москвофільство? Всякий, хто совісно придивиться нашим відносинам і не вдовольняється фразами, мусить розрізнити у нас щонайменше три роди чи форми москвофільства, дуже до себе не подібні:

1) москвофільство хлопське, з характером соціальним; се та наївна віра, що в Росії хлопові ліпше і що остаточно колись «білий цар» прийде до нас, «зробить порядок» з панами і жидами і запевнить хлопам щасливіші відносини життя;

2) москвофільство язикове; се та наївна віра одної часті нашої малоосвіченої інтелігенції, що наша хлопська мова занадто проста, занадто невироблена для заспокоєння культурних потреб нації і що, значить, нам треба прилучитися до «общеруського» літературного руху, плодити й собі «общеруську» літературу;

3) москвофільство політичне, котре знов може бути двояке, а власне: прихильність до москалів як народу слов’янського, великого і багато обдарованого від природи, прихильність і любов для його кращих культурних і духових змагань, для його боротьби за волю політичну і соціальну справедливість, – такими москвофілами є ми всі, є всі чесні і поступові люди в Європі, а особливо в Слов’янщині, – а може бути москвофільство сікофанське та шпіонське, служка нинішньої російської державної машини, москвофільство платне і гідне всякої погорди.

Таке москвофільство є у нас, та воно є у поляків, у німців, у французів (навіть в формі гіршій, ніж у нас, бо безплатно підлій). Котре ж москвофільство так страшно шкідливе для розвою нашої народності? З котрого, по показу «Правди» і «Буковини», треба нам так нагло отрястися? Щодо сього остатнього, поганого москвофільства, то, сказавши правду, я не виджу способу, як з нього отрястися. Доки в Росії будуть люди, що дають рублі на підлу, шпіонську та сікофанську службу, доти в Галичині і всюди на світі найдуться все такі, що будуть гроші брати і службу робити. І коли поляки чи хто-небудь зажадає від нас: отрясіться від таких людей! ми можемо так само сказати їм: отрясіться ви від своїх Гендігерих і т. п.

Правда, є тут одно слабе місце. Між поляками панове à la Гендігери, раз здемасковані, не мають місця, падуть під тягарем загальної погорди; у нас подібні люди видають газети, мають у своїх руках «общества», грають роль політичну. Се знак страшно низького ступеня розвою морального в нашій суспільності, знак нашої національної немочі. Але не треба ж мішати причини з наслідками: не москвофіли зробили нас немічними; наша неміч робить їх сильними і впливовими серед нас.

Те саме треба сказати й про другу категорію москвофільства, про те москвофільство язикове, романтичне та макаронічне. Воно певно що не помагає нам до національного розвою, як ржа не помагає стеблу до зросту; та воно не є причиною нашого слабого розвою, а наслідком нашої слабості. Се наша дитиняча слабість, наш кір, котрий треба перебути, з котрого треба лічитися, то, певно, те, з котрого не можна отрястися, а треба вирости.

Ну, як ви отрясетеся з людей, зрештою, щирих і трудящих, та вихованих в тому, що говорять по-народному, а читати по-народному не можуть, а вид фонетики млоїть їх коло серця? Що ви з ними зробите? Назвете їх зрадниками, людьми підлими, чи що? Але в такім й анальфабети були би такими самими зрадниками, бо й вони фонетики читати не можуть. Тут лишається тільки одно: терпливість, вирозумілість на людські слабості і невтомима праця над підношенням загального рівня просвіти не тільки серед «темних» мас, але й серед ігнорантної та гордої на свою ігноранцію нашої інтелігенції. Існування сього язикового москвофільства, се наша органічна слабість, а не жодна вина, котрої б ми мусили каятися, не жоден гріх, з котрого би треба сповідатися і обіцювати поправу. Виною, гріхом, хибою моральною ми можемо вважати хіба наше загальне лінивство, безхарактерність, крутійство та лизунство, – та всі ті прикмети однаково погані чи у москвофілів, чи у народовців, чи у радикалів.

«Руська народність має розвиватися на основі чисто австрійській», – мав говорити гр. Бадені. І тут мусимо сказати: ні, не міг сього говорити! А коли говорив і ніхто з русинів не запротестував проти сього, не вказав на абсурдність тих слів, то видно, що ті слухачі і сим разом не тямили, що мають язик у роті. Руська народність, ота, що сидить від Сану аж по Кавказ, має розвиватися на основі чисто австрійській? Що ж се за основа така? Котра народність у Австрії розвивається на основі чисто австрійській? Чи поляки, чи німці, чи чехи? Здається, що кожда народність розвивається на своїй народній основі і більш ні на чім.

Що за кульпарківська ідея казати київлянам, полтавцям чи харківцям розвиватися на основі чисто австрійській! Та ні, навіть коли ограничити межі тої народності до Збруча і Карпат, то й тоді се речення абсурд. Як ми викинемо з основи нашого народного розвою думи козацькі, Котляревського, Шевченка, Костомарова, Антоновича та Драгоманова, а навіть Гоголя? Чи «Правда» вважає австро-рутенізм в дусі пок[ійного] Малиновського ідеалом нашого розвою? В такім разі не сумніваємося, що навіть між нашими галичанами вона не багато найде прихильників. Маси не тільки інтелігенції, але й простого народу розуміють добре, що ми насамперед русини, а потім австріяки, що ми не русини для Австрії, але австріяки для Русі, т[о] є[сть], що з Австрією в’яже нас не що більше, як та свобода, яку тут маємо, як та можність розвивати свою народність, зглядно більша, ніж є у Росії.

Та проте ми не забуваємо і не сміємо забувати, що головна сила, головне ядро нашого народу є в Росії, що там повстали і працювали та й працюють найбільші таланти нашого письменства, найкращі робітники нашої науки, що там, а не в Австрії, помимо всяких тисків виросло найкраще з усього, чим може нині повеличатися наша духовна скарбниця, що натомість у Австрії помимо хваленої опіки (вона на дуже сорокатім коні їздила) деревце нашого духового і політичного життя вийшло мізерною карлючкою, покритою поганими паростями та грибами, а зате дуже рідкими і дрантивими плодами.

І дармо «Правда» силується нас умовити, що ліва нога – то головний орган усього тіла і що все тіло повинно розвиватися відповідно до того чобота, котрий надавлює нагнітки на тій лівій нозі і що ті нагнітки – се «тривкі підвалини нашого розвою». Ми розвиваємося самі для себе і на своїй власній основі, ми мусимо бути вірні Австрії з горожанського обов’язку, але ся вірність не повинна засліплювати нас, не повинна спиняти нас від справедливої оцінки добродійств. І Австрія також не повинна забувати, що вона не ступа, в котрій би можна одну народність об другу товчи, мов логазу, але противно, що розвій поодиноких народностей, то її власний розвій, то скріплювання її сили, що свободи і полегші, давані поодиноким народностям, се капітал, що несе подвійний процент, бо раз – скріплює ті народності, а по-друге – творить їх центрами, притягаючими для братніх народностей за кордоном. Ціле фатальне нещастя Австрії є, що вона сеї простої речі ніколи не розуміла і досі не розуміє.

Ми не хочемо більше говорити на сю тему; може, ще коли прийде нагода, а тепер скажемо ще одно. «Правда» кінчить свій політичний декалог так: «Треба боротися з усіми, що допускаються в тім взгляді (т. є. в русько-австрійськім) якихось суперечностей або неясностей».

Хто се ті грішники? Зразу «Правда» вказує москвофілів, а потім приплітає й радикалів. Яких суперечностей та неясностей допускаються радикали? Чи вони гірші русини від Барвінського? Чи, може, конспірують проти Австрії? «Правда» не вказує фактів, а тільки знає одно: гузя на радикалів! Хіба тим немилий радикалізм «Правді», що, як вірно каже «Діло», «освідомлює селянина про його права та виступає проти шляхотсько-польських порядків у Галичині». Але коли так, то що ж би «Правді» говорити про австрійську ідею державну і про «чисто австрійську основу?» Адже вірніше було би сказати про ідею історичної Польщі, про польсько-шляхетську основу.

Для ідеї історичної Польщі москвофільство, яке б воно не було, – лютий ворог, коли тимчасом для Австрії воно вчора було неприязне, нині робиться приязне, а завтра може статися обов’язковим. Для польсько-шляхетського панування в Галичині радикалізм справді страшніший від москвофільства, і, елімінуючи його з руської народної роботи, «Правда» добре показала, на чий млин воду горне. Та й коли «Правда» велить великим русинам боротися з усіми, хто «в тім взгляді» допускається якихось суперечностей і неясностей, то повинна би сама поперед усього боротися з д. Барвінським, котрий, напр., засідає і є головою в товаристві ім. Шевченка, до котрого належать і де працюють також радикали. Або д. Барвінський повинен би виступити з такого товариства. Адже як боротьба, то боротьба!

Зарівно «Правда», як і «Буковина», люблять покликатися на різні слова гр. Бадені і цитувати їх як «письмо Святе». «Що сказав мені гр. Бадені?» – заповідає проф. Стоцький у заголовку своєї статті про реальну політику і з великим пієтизмом приводить мудре речення: «Коли русини будуть сильні, освічені та багаті, тоді кожде правительство мусить їм дати те, чого їм буде треба». Я також мав те щастя говорити з гр. Баденіми, і здається, що зо мною вони говорили навіть щиріше, ніж з проф. Стоцьким, бо один із них сказав мені речення, котре становить властиво другу половину, конечне доповнення того, яке я власне сказав:

«Були б ми дурні, якби, маючи власть у руці, не визискали її в той спосіб, щоби якнайдовше не дати русинам стати сильними, багатими і освіченими, тим русинам, в котрих щиру прихильність для наших інтересів не віримо».

А один із гр. Баденіх швидко по «новій ері» мав сказати до одного руського посла: «Все те, чого жадають Романчук і товариші, ми вам дамо, дамо вам ще більше, але жадаємо від вас одного – вашої душі». Се значить: щирої, безоглядної служби нашим, шляхетсько-польським інтересам. Тоді той посол відразу зацукався і не продав душі. Д[обродій) Романчук по якімось часі, коли пани-поляки почали добиратися до його душі, також зацукався, хоча до ясного розуміння ситуації не дала йому дійти та двозначність, якою сам він від самого початку застелював собі дорогу: чи мається тут діло з поляками, чи з правительством?

Д[обродій] Романчук, мабуть, і досі ще думає, що він робив угоду з правительством. З поступування тих, котрі тепер перейняли його роль, видно без найменшого сумніву, що ходило тут о угоду з репрезентацією польської шляхти; ілюзія угоди з правительством могла повстати і держатися досі тільки обставиною, що та шляхта рівночасно держить керму правительства в Австрії. Але се обставина припадкова, котра як не тепер, то в четвер може змінитися. А що ж тоді почнуть панські лакеї, коли й самих панів випросять за двері?


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Житє і слово», 1896, т. 5, кн. 3, с. 157 – 167.

Подається за першодруком.

«Народна часопись» – офіційний додаток до урядового органу «Gazeta Lwowska»; виходила у Львові в 1890 – 1914 рр. і 1918 р.

…митрополит… – Мається на увазі Сильвестр Сембратович.

…Романчук в своїй промові з 25 падолиста 1890 р., проголошуючи т[ак] зв[ану] програму… – В цій промові на засіданні галицького крайового сейму Ю. Романчук виклав публічно суть складеної напередодні угоди «народовців» з польсько-австрійською адміністрацією Галичини, очолюваною австрійським намісником графом К. Бадені, про тісну співпрацю, проголосив початок т. зв. «нової ери» у відносинах з нею.

Відоме розпорядження гр. Голуховського щодо латинської азбуки було усунене… – Мається на увазі спроба австро-польської реакції латинізувати український алфавіт. Головою «азбучної комісії» в травні 1859 р. було призначено польського графа, австрійського політичного діяча консервативного напряму, намісника Галичини А. Голуховського (1812 – 1875). Спроби законодавчим шляхом запровадити латинський алфавіт в українську писемність викликали протести української громадськості, що їх підтрималн відомі славісти Ф. Міклошич і П. Шафарик. Це примусило реакційні кола відмовитися від спроби латинізувати український алфавіт.

«Дністер» – Йдеться про страхове «Товариство взаємних обезпечень «Дністер» у Львові, що діяла у 1895 – 1939 рр.

Інтернат Змартвихвстанців – інтернат, заснований 1842 р. у Львові католицьким орденом змартвихвстанців з метою насадження католицизму й ополячування українського населення

Macierz – Мається на увазі засноване 1880 р. у Львові видавниче товариство «Macierz Polska».

«Kółka rolnicze» – «гуртки хліборобів», кооперативні селянські організації, що перебували під впливом польських шляхетських і буржуазно-націоналістичних політиків.

…хід до Каносси… – згода на принизливе підкорення противникові (від назви замку в Італії, де німецький імператор Генріх IV пішов на приниження, щоб домогтися примирення з папою Григорієм VII).

Каудінське ярмо – символ ганебної поразки, приниження (від назви міста Каудіум, де взяте в полон самнітами римське військо було відпущене після згоди пройти під ярмом).

Кульпарківська ідея – божевільна ідея (від назви окраїни Львова, де була психіатрична лікарня).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 46, ч. 2, с. 302 – 316.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 977

Модифіковано : 10.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.