Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Переклади / 1875 р. / Смерть Гідімба

Смерть Гідімба

Із «Махабхарати»

Переклад Івана Франка

…Спрагнена, смерті близька, до синів своїх Пандавів

Одізвалась Кунті, щира мати, жальними словами:

«Ох, води, води, бо гину!» – так-то Кунті застогнала

Тая мова Фімі в серце, наче тяжкий камінь, впала.

І люблячим серцем перший скорше далі поспішає,

І до темной лісной пущі вскорі Пандавас зближаєсь.

Там узрів он смоковницю, а під нею холод милий,

Там братів он запровадив всіх і матір, щоб спочили.

«Сей час вам води принесу, – рек, – а ви спочиньте тута,

Бо там водяних птиць голос недалеко в гущі чути –

Певно, став там недалеко чистий, ясний мусить бути».

І на те: «Спіши!» – сказав му брат найстарший, а поспішно

Фімас оддаливсь, де птаство водне кравкало утішно.

А коли напивсь, і тіло змив сребряними хвилями,

І для них води начерпав, для братів своїх коханих.

І вертає скоро там, де мать лишив і братей круг, –

Жаль і смуток проника му аж до глибини душі,

Коли вздрів, що мати й браття улягли вже силі сну.

І змогли го сумні думи, й тими заридав словами:

«Чи ж ся здасть нещастя більше кому зріти під звіздами,

Як братів тут зріти сплячих на вогкій отсій мураві –

Їх, що у Ванараваті на пишних колись-то ложах

Сном солодким покріплялись, – де ж днесь бачу їх в тій справі?

І вна, сестра Васудева, пред котрим встоять не може

Враг, вона, царівна Кунті – пишна, як лотос і рожа,

Що цвіте юнов красою, найпишніших лож достойна,

На землі тут мусить спати – і о завтра неспокойна!

І що ж може жалібніше в сім житті мене спіткати,

Як те зрю – тих львів-мужів, сплячих на землі нужденно,

Як зрю те, що князь сей правий, годен власті світу й слави,

На землі спить, як підданий, скривджен од брата страшенно?

А чорнявий сей Арджунас, сей незрівняний, пишний,

І він на землі лежить тут – ох, який се ж біль страшний!

А ті два ось браття-близні, мов Асвіни два, поснули

Тут на тій землі, мов роду свого царського забули!

Єсли кровних хто не має, що суть ганьбов його роду,

Може жить весел, щасливий, яко древо сред городу,

Которе стоїть самотньо в затишші і плодом криєсь, –

Так безродний може жити в честі, коханий, щасливий.

Но весело, в щирім крузі, без нещастя і пригоди

Йдуть життя путем герої многі, що у своїм роді

Виродків гидких не бачать, но все сил шукають в згоді,

Один одного вспирають, мов древа, що в лісі стоять.

Але ми, од стрия свого і його жестоког’ сина

Вигнані, прослідувані, ледве-сьми змогли убіжать

Смерті на кострі огненнім, сли б судьба нас не хранила.

Ох, аж тут ми схоронились, но де ж дальша нам защита?

Де ж обернемося, горем нескінченним тим побиті?

Радуйсь-радуйсь, поганий Зартараштра-сину! Ще

Ласкаві боги на тебе, що Юзиштирас мене

Не послав тебе убити, – те держить ще твоє житє!

Ох, чому ж з твоїм собором, разом з твоїми братами

Я в гніві страшнім сей час тя не зашлю в світ темний Ями?

Но як можу я робить що, чим би-м горе князю справив,

Юзиштирі правому, що єсть оздобов всіх Пандавів?» –

Так герой там бідкав. В душі злість затята му жарилась –

П’ястуки стиснув важкії, грудь розперла жалю сила

І в діл згнула го, гнів бухав, мов пожар, що погасає;

І поглянув знов по браттях, по героях, що лежали

Так безпечно, наче в пущі сій родились і ховались.

«Тут, за лісом, мур якогось вдалі города блистає,

Тра стеречись – вни поснули, но я стану їм на стражі».

І рішився кріпкий Фімас так ділать, як серце му каже.

Під час, коли вни спали там, стояв Гідімбас, великан,

Од сплячих недалеко і о пень ся дерева вспирав.

Людоїд се був жорстокий, кріпкий, лютий, смілий дуже,

Мов осіння чорна хмара, в темнім оці дикість вре,

Зуби вистають далеко, зголоднілий ними струже,

Ноги довгі, сам високий, борода й волосся руде,

Плечі – мов скала, мов боа – шия, а клапаті уха.

І те власне по нутру му було, що взрів героїв –

Діти Панда – сей огидний потвор звіриного духу,

Голодний, лакомий м’яса, – по нутру було му теє.

Свої пальці протягає, в голову пошипавсь, що

Обросла щетинов, пащі отворив, зінув широко,

Протягаєсь, викривляєсь – голод викривля його,

І встає, мов чорна хмара, він, зубатий, зизоокий.

І, звітривши людське м’ясо, до сестри так промовляє:

– Прецінь днесь нам впадесь страва, котрой здавна ми бажаєм,

З лакомості аж ся слиню, а язик ми цямка в пащі.

Га, як своїх я вісьм зубів острих в тіла тих пропащих

Вб’ю, затоплю в свіже м’ясо! Досить було посту мого!

Вскорі людського ся м’яса насичу, нахлепчу крові, –

Жили прокусивши, теплу, пінячусь кров буду ссати!…

Спіши, сестро, скоро, щоб ся, хто суть сплячі ті, дізнати.

Повбивай людей усіх тих, з тіл їх пишна буде страва!

Таж ся сплячих не злякаєсь, а в тім лісі наші права!

М’ясо їх порвем на куски – тих людей – і вспішно будем

Поживлятись, тож спіши ми і зділай кінець тим людям.

А як наїмось досита, кілько серце забажає,

В танець пустимось веселий, в такт довбнями вибивая!

Коли Гідімба в пущі те учула слово брата свого,

Сей час, як брат велів, вона поспішно рушила в дорогу.

Скорі кроки там керує, де Пандави всі поснули.

І узріла їх при своїй матері, як там прибула,

Сплячих всіх – лиш кріпкий Фімас не кріпив сном свої сили,

Тож, як вздріла Фіма, що тут перед нев стояв, так милий,

Так хороший, юний з виду, в серці єй любов затліла,

І у серці своїм слово отаке вона повіла:

– Сей чорнявий, мов лев кріпкий, що так пишно в світлі сяє,

Лотоокий, круглолиций то й най буде мужем моїм!

Брата мойого страшного я не виповню вже волі,

Бо любов єсть сильна, братню навіть зв’язь вна розриває.

Хвилю б лиш моя тривала й мого брата радість, сли

Би-м їх вбила, но з живими вічний рай моїй душі!

І вид людський, вид оздобний велетка сей час приняла,

І, поволі ся зблизивши, перед Фімов кріпким стала

Так встидлива, так покірна і одіта в блиск небес,

І всміхаючись до Фіми, уживає тих словес:

– Хто ти й відкіля приходиш, княже, кріпкий над мужами,

Хто і ті, що сплять тут й видом всі рівняються з богами?

Хто та чорноброва, стромка, що тут сяє юнов красою

І спить в лісі тім спокійна, наче в власнім домі своїм?

Чи не знає сеї пущі, в котрій велети жиють?

Отсе знай – Гідімбас бридкий, велет пробуває тут,

Брат мій, що тут шле мя, потвор, повен всякой ганьби й зради.

Він ся м’яса із тіл ваших божеських нажерти радий.

Але скоро я тя вздріла й божеське лице твоє,

Іншому оддать не можусь за жону, окрім тебе.

Видиш мя, герою правий, – отож, поєднайсь зі мною,

Дай і ти мні своє серце – моє в’яне за тобою!

Я спасу тя од велета, занесу тя в красний край,

Вільно житимем на горах, будь мні мужем, о герою!

По воздушних я просторах лечу, де забагну, знай –

Невимовної розкоші ти зазнаєш все зі мною!

Фімас

Матір, братей так найстарших, як і найменших літами,

Хто ж би міг лишить, о велетко, в чиїй душі змисл правий?

Чи ж братів лишити сплячих можу й матір на поживу

Велету, а для розкоші одбігать їх нещасливих?

Гідімба

Я учиню все, що кажеш! Побуди ж тих сплячих всіх,

А від велета, що пожира людей, я збавлю їх.

Фімас

Велетко, пощо ж будити з сну спокійного, в тривозі,

Матір, братей, перед твоїм братом, що нам згубою грозить,

Ані велет не опреся силі моїй, ані люди,

Ні гандарви, ані якші злотоокі, білогруді!

Ти, хороша, іди або оставай, як твоя [воля],

Або брата, людоїда виправ ми на тії поля!

Но коли Гідімбас-велет, довго дарма вижидав

Сестри своєї, – сам з-під древа рушив, де круг Пандавів спав:

Жар му в оці, волос з’їживсь, кров’ю набігло лице,

І, скрегочучи зубами, наче хмара чорна, йде.

Но Гідімба, зрячи, як скажений велет ся зближає,

Так тривожними словами до Пандава одзиваєсь:

«Глянь, отсе спішить огидний людоїд, отсе зближавсь,

Тож, що кажу, ділай скорше враз з братьми – час упливає!

Де захочу, там я ходжу, бо у мні велетна сила, –

Тож я візьму тя на плечі і помчу на вітру крилах,

Побуди ж всіх сплячих скоро, матір і братів, герою,

Всіх заберу і в воздухи помчимося всі горою».

Фімас

Лиш не трать надії, сильна, – против мене він не встоїть,

Я уб’ю го скоро, пишна діво, тут у очах твоїх.

Бо не зможе мні огидний великан ся той оперти,

Ані ніхто в світі в бої ізо мнов не уйде смерті.

Глянь на рамена кріпкії, на ті руки, що зрівняють

Силов льву, на грудь і ноги, що так гордо тут ступають.

Но і силу вздриш небавом, пишна діво, в членах моїх,

Що пан неба Індра ледве повеличаєсь такою!

Гідімба

Не гадаю я, о сильний, що слаба у тебе сила,

Але велетам ніколи в силі люди не зрівняють.

Но під час, коли до Фіми так Гідімба говорила,

Брат єй, велет – з жаром гнів у дикім оці – ся зближає

А коли сестру Гідімбу вздрів у людській там поставі,

Уквітчану, з блиском в оці, мов блиск сонця в легкій хмарі,

Чорноброву, чорнооку і принадну, мов цвіт в маї,

Пишну у оздоби блиску й повабу, що жар взбуджає,

І поуфно коло Фіми стоячу в прекраснім строї,

Думая, що розпалився богатир ко ней любвою,

Розгорів гнівом страшенним і широко витріщая

Очі, мов скажен, тим словом до сестри ся одзиває:

«Хто сей підлий, що мя страву в голоді достать спиняє?

Га, дурна Гідімбо, чи ж гніву ся мого не лякаєш?

Горе ти, безстидна шельма, страшна кара тебе жде

За встид, що ділаєш нашим предкам, велетів князям, –

Бо я сього гаха твого, і хто тут іще з ним є,

Повбиваю в твоїх очах, в кінці й смерть тобі задам!»

Так рек – кров’ю му набігли очі – і, скрегоча зубами,

Дико кинувсь до Гідімби, згуби розжарен думками.

Але Фімас, скоро вздрів, як велетів ся князь зближає

В ярості к сестрі, – всміхнувся й так до нього-сь озиває:

«Пощо ж нам будить, Гідімбе, тих, що сном солодким сплять?

Вилий злість свою на мене, гидкий вороже людей,

Я тут сміло тобі ставлюсь – чи ж хочеш женщину вбивать?

Таж вона не завинила, тож не кидайсь так до ней!

Бо не єсть се власна воля єй, що мене полюбила,

Но Анангас учинив се, непобідна його сила.

Бо твоя сестра, свиріпий велете, ганьбо всіх творів,

На твій розказ тут прибула, но ю сила мого взору

Побідила, вна мя любить – чи ж вна рід тим свій зганьбила?

Чи ж уб’єш сестру, сли не вна, но любов ту завинила?

Но зі мною поборися, ганьба женщину вбивати!

Лиш обом, муж против мужа, нам пристоїть ся спіткати!

І ще днесь в обитель Ями я пошлю тя, великане,

А на туловищі твоїм голови отсей не стане,

Но упаде, мов би слон ю важкими строщив ногами!

Скоро круків, і кречетів, й шакалів стадо погане

Буде рвати твоє тіло, як з моей руки поляжеш,

Скоро я в тій пущі рід ваш весь вигублю, що, як кажеш,

Довго вже живе тут й м’ясом людським ся живить безбожно!

О, вздрить велетів всіх трупи днесь ще Гідімба тривожна,

Вздрить, як волочити буду труп твій, мов гору, неначе

Слона лев; вздрить, як безпечно через ліс сей вандрувать

Будуть люди, – а в тій пущі вже ніхто тя не побачить!»

Так рек Фімас, но Гідімбас так на те му одвічав:

«Пощо слів пустих, чреваку, пощо гавкаєш зухвало?

Як те зробиш, то хвалися, но тепер до діла! Мало

Ти ще знаєш мою силу, тож гадаєш, що побореш

Мя, но лиш спробуймось, а сильнішого познаєш скоро!

Тож тих ще не йму будити – най ще хвилю спочивають,

Бо тебе, нікчемний черве, наперед смоктать бажаю.

А як хлисну твоей крові, то і вни в той час загуби

Не уйдуть, ні та труслива, що такого черва любить!»

Так рек людоїд і руку взніс високо догори

І на Фіму кинувсь, пред котрим не встоять вороги.

Но страшенно кріпкий Фімас скоро і немов з сміхом

Обціпив рам’я, котре му велет взніс над головов.

І так сильно шарпнув того, що хоч велет і пручавсь,

Він сім гонів проволік го, як лев оленя слабого.

Не проможен від Пандава, великан гнівом палає

И, раменами го зціпивши, крику наробив страшного.

Зате Фімас знов го кріпко поволік, великана,

Примовляя: «Вара з криком, най ми браття тихо сплять!»

Так оба вни волочились, кріпкі мужі: Панда син

І Гідімбас, – а хоробрість оба чудну проявляли,

Мов два слони сороклітні, п’яні вруть гнівом страшним:

Дерева тут друхотали, там корчі з собою рвали.

Но страшний сей лоскіт сон князям мужів зігнав з очей,

Всі збудились, встала й Кунті. Гідімба ту ж коло ней

Там стояла. А як взріли пишний вид єй мужі-льви,

Здивувались всі, і диво матері взійшло в душі.

І з лагідним поглядом, приязно усміхаясь к ней,

Рекла Кунті тоє слово, унята красою єй:

«Чия ти, о пишна діво? Скажи мні, що за одна.

В якій цілі і відкіля ти в сей темний ліс прийшла?

Чи ти, може, меї пущі опікунчая богиня

Або апсарас? Чого тут ти стоїш? Те все скажи нам!»

Гідімба

Ліс, котрий тут зриш навкруги, чорний, мов градова хмара,

Знай, од велета замешкан, а Гідімбас звесь почвара.

Знай теж, що його сестра я, князя велетів, послана

Сюди, щоб поубивати тебе з твоїми синами.

Но коли, сповняя волю брата, я сюди приспіла,

Твого сина в краси блиску героя я тут уздріла.

І Анангас моє серце з ним навіки пов’язав,

Он, котрому Брахма твори всі живії в власть оддав.

Твого сина я на мужа собі вибрала й старалась

Упровадить го, но сього-м осягнути не здужала.

Но коль людоїд Гідімбас довго дарма ждав на мене,

Скорим кроком, жаждою убійства, розжарений, жене,

Но тут милий мій, а син твій, стрів го, наче скала фалі,

Здрухотав кріпкою п’ястю і поволочив го далі.

І ось глянь, як молодець там з велетом ся ще волочить,

Як ганьбить один одного, но бою перестать не хоче!

Коли вна рекла те слово, скочив Юдгіштирас скоро,

З ним Арджунас, і Накулас, і Сагадевас хоробрий.

І узріли обох кріпких, що о жизнь і смерть ся борють,

Один другого толочить, як два льви грізні, недобрі.

Один другого обнявши, шарпаються, розбивають,

Аж з землі ся хмари пилу, наче чорний дим, здіймають.

А вони, окриті пилом, мов дві огнянії гори,

Мов дві скали в блиску сонця, що купають вид свій в морі.

І узрівши брата свого в так тяжкій борбі з потворов,

Рік Арджунас, усміхаясь, те до нього слово скоро:

– Кріпко, брате сильнорукий, знаєм ми, що велет вдався

У борбу з тобов, а кождий з нас із труду вже проспався

Ось і я стою, мій брате, – лиш скажи, а велет впаде,

А Накулас, Сагадевас теж му зможуть дати раду!

Фімас

Ти не бійсь потвори сеї, сядь і приглядайсь борбі,

Не уйде він жив з рук моїх – те запевнюю тобі!

Арджунас

Пощо ж, Фімо, зволікати ще смерть сей гидкой потвори,

Довго годі нам тут ждати, бо кріпкий, страшний наш ворог!

Скоро, заким змрок западе, закончи ти ту борбу,

Бо, знай, в змроку ті велети силу дістають страшну!

Тож спіши, не бався, брате, і убий огиду тую,

Покажи рук своїх силу, заким он тя очарує!

Вчувши од Арджуна теє слово, Фімас в гніву жарі

Напружив всю силу, наче вітер при світу пожарі,

Тіло велета він порвав, наче чорну густу хмару,

І більш як сто раз потряс ним, угору го піднімая.

Фімас

Гинь, проклятий, гинь, потворо, людським м’ясом накормлена,

Гинь в сей час тут, як в льва пащі гине гидкая гієна!

Арджунас

Сли наприкрилась ти, брате, з велетом кріпким борба,

Я поможу ти, і сей час ми го повалим оба.

Або дай го мні самому якнайскорше доконати,

Ти спочинь по тяжкім труді ось там, де і наша мати!

Но коли учув ту мову Фімас кріпкий – притоптав

Велета о сиру землю й, мов звірюці, смерть задав.

Так од Фіми задавлений, Гідімбас дико заревів,

Наче бубон замочений, – но вскорі зовсім занімів,

Тогди порвав його тіло Фімас, оздоба Пандавів,

Розламав го на два кусні і братів тим звеселив,

І льву-мужу вони разом голосну оддали славу,

А тогди Арджунас тими рек словами до братів:

«Недалеко од сей пущі бачу город, тож там якраз

Ми ступаймо, бо нас може тут вислідить Дурйодганас».

«Най так буде», – рекла мати, і пристали всі Пандави,

І пішли, а з ними й велетка Гідімба поспішала.


Примітки

Вперше надруковано у кн.: «Літературна спадщина. Т. 1. Іван Франко». К., Вид-во АН УРСР, 1956, с. 215 – 222. Подається за автографом № 210, с. 125 – 136.

В автографі підзаголовок: «Епізод із індійської епопеї «Махабхарати», після німецького опрацювання Фр. Боппа переложив Іван Франко р. 1875». Це уривок із першої книги «Махабхарати». Віршований розмір його (шьлока) перекладач передав восьмистопним хореєм.

Наводимо згадані у тексті власні імена та їхні сучасні форми: Гідімб, чи Гідімбас – Хідімба (тут Хідімб і Хідімба): Фімас – Бхіма; Арджунас і Ардшунас – Арджюна; Асвіни – Ашвіни; Зартараштра – Дхртараштра, або Дхрітараштра; Панд чи ҐІандес – Панду; Анангас – Ананга (бог Кама); Юдгиштара і Юзиштирас – Юдхіштхіра; Накулас – Накула; Сагадевас – Сахадева; Дурйодганас – Дурйодхана.

Гідімб (Хідімб) – один із ракшасів (див. више); Хідімба – його сестра.

Пандави – п’ятеро синів царя Панду, що вели боротьбу за владу проти своїх родичів – нащадків царя Куру (звідси – каурави), яка після вісімнадцятиденної битви закінчилася перемогою перших.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 91 – 99.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2566

Модифіковано : 9.02.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.