Початок і теорія соціалізму

Фрідріх Енгельс

Переклад Івана Франка

1. Вихідна точка соціалізму

Новіший соціалізм щодо свого змісту виріс передовсім з пізнання існуючого в новішій суспільності класового противенства між маючими а немаючими, наємними робітниками а капіталістами, а також з пізнання неладу (анархії), який панує тепер в продукції. Але в своїх початках проявляється він тим, що доводить дістоді-то до крайніх консеквенцій думки, висказані великими французькими мислителями 18 віку. Як кожда нова теорія, мусив і соціалізм наразі виходити від тих думок, які вже застав готові, хоть корінь його лежав зовсім не в них, а в матеріальних, економічних обставинах.

Великі мужі, котрі в Франції приготовували грунт для близької революції, виступали й самі як крайні революціонери. Вони не узнавали ніякого зверхнього авторитету, будь він який-будь. Релігія, погляд на природу, суспільний і державний лад – все підпадало під нещадну критику; все мусило усправедливити своє існування перед судом розуму, – а ні, то загинути. Мислячий розум – се була міра, котру прикладано до всього.

Се був час, коли, – як каже Гегель, – увесь світ поставлено на голову, поперед усього в тім значінні, що людські голови, людські думки і найдені ними засади кладено як основи для всіх людських поступків, для всякого суспільного порядкування; а відтак і в тім ширшім значінні, що дійсність, незгіднуз тими засадами, справді перевертано догори дном. Всі досі існуючі порядки суспільні й державні, всі давні погляди, яко нерозумні, викинено на смітник; світ-ді досі поводивсь тільки пересудами; все минуле заслугує тільки на жаль і погорду. Аж тепер свитав ясний день розуму; відтепер мусять-ді забобони, неправда, привілеї та притиск уступити місця вічній правді, вічній справедливості, рівності, котрої домагається сама природа, і невідоймимим людським правам.

Тепер ми знаємо, що тото панування розуму – се було попросту зреалізоване панування буржуазії; що вічна справедливість перемінилася в буржуазні суди; що рівність зійшла на буржуазну «рівність перед правом»; що одним з найважніших «людських прав» оголошено – буржуазну власність; і що «розумова держава», руссівська умова суспільна осущилася і могла осущитися тільки як буржуазна, демократична республіка. Так само, як і всі їх попередники, не могли й великі мислителі 18 віку переступити ті границі, які поклали їм час і обставини, серед котрих вони жили.

Але побіч противенства між феодальною шляхтою а міщанством існувало й загальне противенство між визискуючими а визискуваними, між багатими неробами а немаючими робітниками. Се іменно дало змогу заступцям буржуазії виступати не як заступні одної окремої верстви, але як заступці цілого страждущого чоловіцтва. Що більше. Від самого свого початку буржуазія була невідлучна від свого противенства – пролетаріату.

Капіталіст не може існувати без наемного робітника. В однакій мірі, як середньовікове цехове міщанство перемінювалось в новішу буржуазію, рівнобіжно перемінювались цехові челядники та нецехові наемники в пролетаріїв. А хоть взагалі міщанство присвоювало собі право заступати справи всіх тогочасних робучих верств в боротьбі зі шляхтою, то прецінь при кождім великім руху міщанськім проявлялися також самостійні зворушки тої верстви, що становила більш або менш виразний зародок нинішнього пролетаріату. Такі зворушки були: в часах німецької Реформації та війн мужицьких – напрямок Томаса Мюнцера; під час великої англійської революції – левелери; під час великої французької революції – Бабеф.

Побіч тих революційних зворушок невиробленої ще верстви бачимо також відповідні заявления; в 16 і 17 віках утопійні описи ідеальних порядків суспільних, в 18 уже прямі комуністичні теорії (Мореллі, Маблі). Для них не досить уже було рівності політичних прав; вони ждали рівності суспільного положення єдиниць. Вони домагалися не тільки знесення класових привілеїв, але загалом знесення всяких різниць. Жорстокий, немов спартанський, комунізм – се була перша форма, в якій проявилася нова наука. Відтак виступили три великі утопісти: Сен-Сімон, у котрого буржуазний напрямок ідей ще декуди поруч із пролетарським; Фур’є і Оуен, котрий в краю найбільш розвитої капіталістичної продукції і під вражінням її противенств розвивав систематично плани для усунення різниць класових прямо на підставі французького матеріалізму.

У всіх трьох спільно то, що вони не виступають як заступники витвореного вже історично пролетаріату. Подібно, як французькі мислителі-революціонери, хотять вони увільнити не одну яку-небудь верству, а ціле чоловіцтво. Як тамті, так і вони хотять завести панування розуму і вічної справедливості; але їх ідеали зовсім не такі, як тамтих. Світ, уладжений після думок тамтих мислителів, показавсь їм так само нерозумним і несправедливим, і вони викидають його на смітник порівно з феодалізмом та всіми давнішими порядками суспільними. Що тому за причина, питають вони, що правдиво розумного і справедливого ладу не було досі на світі? Причина попросту така, що такого ладу ніхто не пізнав досі належито. Не було якраз такого геніального одного чоловіка, котрий би пізнав правду і вказав її. Що тепер він найшовся, що іменно тепер пізнав правду – се не є діло неминуче і доконче випливаюче з самого історичного розвитку, – се попросту щасливий случай. Він міг би був так само народитись о 500 літ швидше і був би ощадив чоловіцтву 500 літ помилок, боїв та мук.

Такий погляд ціхує переважно всіх англійських і французьких і перших німецьких соціалістів разом з Вейтлінгом. Соціалізм, по їх думці, – се вираз абсолютної правди, розуму й справедливості, і треба його тільки винайти, а він уже своєю власною силою здобуде світ. Позаяк абсолютна правда не залежить від часу, місця і людського історичного розвитку, то се все одно, де й коли й хто її відкриє. А при тім же тота абсолютна правда у кождого з тих утопістів інша, бо у кождого окремий склад мислі, обставини життя, ступінь образования і бистрота мислі витворили окрему «абсолютну» правду, розум і справедливість. З тої супереки абсолютних правд не було ніякого виходу, окрім їх взаємного стирання. З того не могло вийти ніщо інше, як тільки такий «пересічний соціалізм», де кождий з-поміж різнородних «абсолютних правд» вибирав собі те, що йому б найліпше подобалося. І справді, такий соціалізм панує ще в головах великої часті соціалістичних робітників Англії і Франції.

Но щоб соціалізм зробити наукою, треба було передовсім поставити його на твердім грунті дійсності, а не на видумках, хоть би й як хороших та геніальних.

Побіч і після французької філософії 18 віку повстала новіша німецька філософія і завершилася Гегелем. Найбільша її заслуга була та, що вона наново підняла діалектику яко найвищу форму мислення. Давні грецькі філософи були всі з роду і вдачі діалектиками, а найвсесторонніший з-поміж них, Арістотель, прослідив уже також найголовніші форми діалектичного мислення. Противно, новіша філософія, хоть також видала знатних діалектиків (як ось були Декарт та Спіноза), потонула особливо під вліянням англічан чимраз то більше в т[ак] зв[анім] метафізичнім способі мислення, від котрого не відступають французькі філософи 18 віку, принаймні в своїх чисто філософічних працях. Правда, поза обсягом властивої філософії уміли й вони творити взірцеві праці діалектичні – пригадаєм тільки Дідрового «Братанича Рамо» і розвідку Руссо «Про початок нерівності між людьми». Розкажемо тут коротко, чим різниться одна із тих метод від другої.

Коли обіймемо думкою чи то природу, чи історію чоловіцтва, чи свою власну діяльність духову, то бачимо передовсім безконечний ряд зв’язків, сполучень і взаємин, серед котрих нічого не остається таким і таке, де і яким було, але все двигається, зміняється, повстає і гине. Сесь первісний, дитинний, але на ділі правдивий погляд стрічаємо ще в давній грецькій філософії, і перший Геракліт висказав його ясно: все є, але разом і не є, бо все плине (πάντα ρει), раз у раз перемінюється, повстає і гине. Але сесь погляд, хоть і зовсім правдиво схоплює загальну ціху всіх явищ, не вистачає, однако ж, до вияснення подрібностей, з котрих зложений той загал явищ; а доки сього нема, доти й цілий загальний образ для нас не ясний.

Щоб пізнати ті подрібності, мусимо вирвати їх з природного або історичного зв’язку і розсліджувати кожду окремо, її істоту, її причини і наслідки. Се передовсім завдання наук природничих і історичних. Ті науки займали у греків класичної періоди дуже підрядне становище, і зовсім справедливо, бо тоді діло йшло поперед усього о громадження матеріалу. Початки стислого слідження природи стрічаємо аж у греків александрійської періоди, а відтак пізніше у арабів. Але властиві науки природничі почались аж від другої половини 15 віку, і відтоді вони розвиваються чимраз швидше і ширше.

Розложення природи на поединчі частки, поділ різних природних явищ та творів на певні класи, прослідження нутра органічних тіл і їх різнородної будови – се все були підвалини огромного поступу, який зробило знання природи в послідніх чотириста її літах. Але іменно всі ті окремішні висліди призвичаїли нас піймати явища і твори природи окремішно, без зв’язку з великим загалом явищ, значить – не в руху, а в застою, не як доконче змінні, а як сталі, – не як живі, а як мертві істоти. А відколи Локк і Бекон перенесли ті погляди з наук природничих до філософії, повстав в ній властивий дивогляд послідніх століть – метафізичне мислення.

Для метафізика всі предмети і їх образи в нашій думці, т. є. поняття, – се окремішні, сталі, нерухомі, раз навсігди дані предмети висліду, і висліджувати можна їх одно почерез друге і одно без другого. Метафізик думає самими крайніми антитезами; його бесіда – так, так, – ні, ні, – що більше, то не добре. Для нього кожда річ або є, або не є; так само не може одна річ разом бути тим чим є і не бути. Твердження і перечення виключаються навзаїм беззглядно; причина і наслідок стоять з собою в різкій суперечності. Сесь спосіб мислення видається нам, на перший погляд, зовсім справедливим, бо се ж спосіб мислення т[ак] званого здорового розуму. Але «здоровий розум», хоть і зовсім не злий товариш чоловіка серед чотирьох стін його хати, дізнає дивних приключок, скоро лиш пуститься в небезпечну вандрівку по широкім світі дослідів наукових.

Метафізичний погляд, хоть відповідний, а навіть конечний в досить широкім обсягу знання, прецінь завсігди спотикає границю, поза котрою стає одностороннім, тісним і абстрактним і губиться в безконечних суперечностях, позаяк за поєдинчими предметами не довиджує їх зв’язку, за їх супочивком забуває про рух, за їх буттям – про повстання і щезання, – сказати попросту, – позаяк за деревами лісу не видить. Для щоденного вжитку знаємо, напр., і можемо сказати зовсім напевно, чи якийсь звір існує чи ні. Але при докладнішім досліді бачимо, що се не раз запутана штука, як се дуже добре знають правники, котрі надармо мучаться, щоб покласти певну границю, відколи умертвлення дитини в нутрі матері треба вважати забійством. А так само неможлива річ означити хвилю смерті, бо фізіологія виказує, що смерть не є одноразовою, хвилевою подією, але дуже повільним процесом.

Так само кожда органічна істота в кождій і тій самій хвилі є тото сама й не є тото сама, що в попередній: в кождій хвилі вона присвоює собі частки зверхньої матерії і в кождій хвилі виділює певні частки з себе; в кождій хвилі завмирають в ній одні комірки, а творяться, повстають нові; в довшім чи коротшім часі вся матерія її тіла зовсім обновлюється, заміщується новими частками матерії, так що кожда органічна істота завсігди є тота сама, а заразом і інша. Так само при ближчій розвазі бачимо, що всякі противенства, всяке твердження і перечення, хоть і противні одно одному, то прецінь нерозлучні одно від одного і помимо свого противенства проникаються взаємно. Так само причина й наслідок – се такі поняття, котрі можна правдиво прикласти тільки до поєдинчих случаїв. Але скоро тільки той поєдннчий случай почнемо вважати в його зв’язку з загалом явищ, то поняття причини й наслідку зливаються, розпливаються в круговороті безконечних взаємин, де причини й наслідки раз у раз міняють своє місце, так що одно й то саме явище тут і тепер є причиною, а там і тоді наслідком других.

Всі ті події, весь той спосіб понімання не підходить під отруб метафізичного мислення. Зато для діалектики, котра передовсім понімає предмети і їх відображіння в нашій голові в їх зв’язку, в їх ланцюговім зчепленні, в їх руху, в їх повставанні і щезанні, – для неї всі ті події становять якраз найміцніші підпори її власної методи. Природа є ствердженням діалектики, і мусимо признати новішим наукам природничим, що для того ствердження достатчили багатого матеріалу, а через те доказали, що в природі, в послідній інстанції, все йде діалектично, а не метафізично. Правда, поки що на пальцях ще можна порахувати природознавців, котрі вивчились думати діалектично, – з того противенства між добутками природничих вислідів а давнім метафізичним способом їх понімання вийшла безконечна сумішка, котра вчителів і учеників, писателів і читачів доводить до розпуки.

Наукове представлення цілого світа, його розвитку і розвитку чоловіцтва, а також зображення того розвитку в головах людських (т. є. розвитку людської мислі) можливе затим тільки способом діалектичним при ненастаннім узгляднюванні взаємин повставання і гинення, вперед і взад поступаючих змін. І тоту іменно ціль поклала собі новіша німецька філософія. Кант зачав від того, що опрокинув сталий систем планетарний Ньютона і вказав, що він не є вічний, як хотів Ньютон, але в часі повстав і в часі згине, – виказав, що сонце і всі планети повстали з первісної мглистої маси (мглавиці), котра, постепенно згущаючись, дійшла до оборотового руху. Притім висказав також і вивід, що, прийнявши такий початок, мусимо признати конечним також загин нашого планетарного систему. Сесь погляд о півстоліття пізніше вказав нам спектроскоп доочне, що справді в світових просторах находяться такі розжарені мглавиці і то в різних ступенях згущення і в більш або менш виразнім оборотовім руху.

Завершення і кінець тої новішої німецької філософії становить систем Гегеля. Гегель перший – і се його велика заслуга – представив увесь природний, історичний і духовий світ як процес, т. є. в вічнім руху, зміні, перетворі та розвитку, і стрібував виказати внутрішній зв’язок того руху і розвитку. З того становища історія чоловіцтва не виглядала вже як одурююча сумішка безмисних насильств, котрі перед судом дозрілого філософічного розуму всі враз – гидь і бридь і котрі найліпше забути якнайшвидше; противно, вона показалась іменно розвитком чоловіцтва, і завдання мислителя-історика стало відтак – слідити той розвиток ступінь за ступенем по всіх манівцях і виказувати його внутрішню законність посеред усіх мнимих случайностей.

Що Гегель не виповнив того завдання, се діло не важне. Його великою заслугою було те, що поставив се завдання. Се іменно таке завдання, котрого один чоловік ніколи й не зможе виповнити. Хоть Гегель – побіч Сен-Сімона – був найвсесторонніший мислитель свого часу, то прецінь мусив бути ограничений раз з конечності ограничении свого власного знання, а по-друге, ограничении обсягом та глибиною знання і поглядів свого часу. До сього причинилося ще третє.

Гегель був ідеаліст, т. є. вважав думки людські не більш або менш абстрактними образами правдивих предметів і подій, але противно, дійсні предмети і їх розвиток уважав тільки втіленими образами «ідеї», котра-ді існувала десь ще перед повстанням світа. Через те Гегель усе поставив догори ногами і перевернув наруби весь дійсний світовий зв’язок. А хоть деякі підрядні зв’язки Гегель прояснив справді трафно і геніально, то прецінь з наведених оде причин цілість мусила вийти латана, штучна, в многих подрібностях натягана і перекручена.

Систем Гегеля – се був великий виродок, але також послідній свого роду. В нім була іменно лиш одна ще невлічима нутрова уломність: з одного боку, оснований був на погляді історичнім, після котрого вся людська історія – се тільки хід розвитку, котрий уже з самої своєї природи не стане на відкритті якої там будь «абсолютної» правди; а з другого боку, сам він видавав себе за вираз такої абсолютної правди. Всеобіймаючий, раз назавсігди в собі замкнений систем пізнання природи і історії противиться самим основним законам діалектичного мислення; однако вони не противяться, а противно, домагаються того, щоб систематичне пізнання цілого зверхнього світа з покоління в покоління змагалося і поступало наперед.

Переконання о цілковитій недоладності сього німецького ідеалізму мусило довести до матеріалізму, але розуміється, не до метафізичного, чисто механічного матеріалізму 18 віку. Новіший матеріалізм не опрокидає в дитинно-революційній гарячці одним махом усю давнішу історію. Противно, він видить в ній хід розвитку всього чоловіцтва і ставить собі завдання – вислідити закони того ходу. Між тим, коли французи 18 віку, а також і Гегель, уважали природу яко цілість завсігди однакову і крутячуся в тіснім крузі, з вічними, – як твердив Ньютон, – розумінню тілами небесними і з незмінними, – як учив Лінней, – родами органічних істот, – опирається новіший матеріалізм на новіших поступах природничих наук, котрі виказують, що природа має також свою історію в часі, що тіла небесні порівно з родами звірів і ростин, що жиють на них при сприяючих обставинах, повстають і гинуть, і що круговорот – коли взагалі можна тут говорити про якийсь круговорот – обертається в безмірно ширших розмірах.

На всякий спосіб се матеріалізм засадничо діалектичний і не потребує вже окремої, понад науками стоячої філософії. Скоро від кождої окремої умієтності можемо домагатися, щоб вона сама вияснила собі своє становище і зв’язок з загалом наук і з загалом явищ, то тоді всяка окрема наука про той загальний зв’язок стає непотрібною. Таким способом з цілої дотеперішньої філософії остається самостоячою тільки наука про форми і закони мислення, т. є. формальна логіка і діалектика. Все проче входить в позитивну науку природничу і історичну.

Але переворот погляду на природу міг доконуватися тільки рівномірно з поступом позитивного пізнавання природи. Між тим зайшли факти історичні, котрі швидше доконали рішучого перевороту в поглядах на історію. 1834 вибухло в Ліоні перше робітницьке повстання; 1838 – 1842 дійшов до найбільшої сили перший національний рух робітницький – рух чартистів в Англії. Класова боротьба між пролетаріатом а буржуазією заняла наивидніше місце в історії найбільше розвинених країв Європи і стала чимраз завзятіша порівно з зростом великого промислу і порівно з розвитком недавно здобутої політичної власті буржуазії.

Самі факти чимраз досадніше завдавали брехню наукам буржуазної економії про єдність інтересів праці і капіталу, про загальну гармонію і загальнийдобробуток, випливаючий зі свобідної конкуренції. Всього того годі було заташлювати так само, як і французького та англійського соціалізму, котрий був їх теоретичним, хоть і дуже ще недокладним виразом. Але давнє ідеалістичне, ще не вгасле історійознавство не знало ніяких класових боїв о матеріальні інтереси, ба, не знало ніяких матеріальних інтересів! Про продукцію і прочі економічні обставини воно згадувало лиш мимоходом, як про маловажні матеріали «історії культурної».

Нові факти спонукали до нового огляду цілої дотеперішньої історії, і тут-то показалося, що в с я дотеперішня історія була історією класових боїв, що ті воюючі з собою класи суспільні завсігди виростають з певних відносин продукційних і обмінових, одним словом, виростають з економічних обставин свого часу; що затим кождочасовий економічний лад в суспільності становить реальну підставу, на котрій здвигається вся будова правних і політичних установ, і при помочі котрої треба остаточно пояснювати релігійні, філософічні і всякі прочі вірування людей в данім історичнім періоді. Тим прогнано ідеалізм з його послідньої криївки – з історійознавства, покладено підвалину матеріалістичному розумінню історії і найдено дорогу, по котрій можна було вияснити думки чоловіка з його життя та побуту, а не, як досі, життя і побут вияснювано з його думок.

Але з тим матеріалістичним поніманням історії незгідний був дотогочасовий соціалізм так само, як понімання природи у французьких матеріалістів незгідне було з діалектикою і новішим природознавством. Досі соціалізм, правда, критикував існуючий капіталістичний спосіб продукування і його наслідки, але не міг їх прояснити, – значить, не міг дати собі з ними ради; міг тільки попросту опрокидати їх гуртом. А тут йшло іменно о то, щоб вказати, з одного боку, той капіталістичний спосіб продукування в його історичнім зв’язку, виказати, що він конечний для певної історичної пори, що, значить, і минутись мусить ураз із нею, – а з другого боку, щоб викрити його внутрішні закони, котрі все ще були незвісні, позаяк досі критика розбирала більше погані наслідки, ніж самий хід діла.

Сесь переворот зробило відкриття надзвишки вартості. Виказано, що основою капіталістичної продукції і нерозлучного з нею визискування робітника є то, що капіталіст присвоює собі безплатно працю робітника. Виказано, що хоть би капіталіст і платив за робучу силу свого робітника повну вартість, яку вона на торзі має яко товар, то прецінь він добуває з неї більше вартості, ніж за ню заплатив. Виказано далі, що тота надзвишка остаточно становить джерело, з котрого випливає і в руках маючої верстви нагромаджується чимраз більша маса капіталу. Відтак став ясний не тільки хід капіталістичної продукції, але ясне стало й те, як витворюється сам капітал.

Оба ті великі відкриття: матеріалістичне понімання історії і роз’яснення тайників капіталістичної продукції при помочі надзвишки вартості завдячуємо Марксові. Вони зробили соціалізм наукою, котру тепер передовсім треба обробити у всіх подрібностях і зв’язках.

2. Початок історії соціалізму

Ми бачили, як французькі філософи 18 віку, приготовники революції, узнавали розум єдиниці суддею всього, що існувало. Розумна держава, розумна суспільність мала бути уладжена; все, що противилося вічному розумові, мало без милосердя бути зруйноване. Разом з тим бачили ми, що той вічний розум на ділі не був нічим іншим, як тільки ідеалізованим розумом середнього міщанства, що саме тоді розвивалося в буржуазію.

Коли ж французька революція перевела в діло тоту розумну суспільність і розумну державу, то показалося, що нові порядки, хоть і далеко розумніші від давніх, все ж таки не були абсолютно розумними. Розумна держава розлетілася швидко на кусні. Суспільна умова Жана-Жака Руссо стала дійсним фактом в тероризмі, з котрого міщанство, стративши віру в свою власну політичну спосібність, схоронилося наперед під крила продайного директоріату, а відтак під дах наполеонівського деспотизму. Приобіцяний вічний супокій перемінився в безконечну війну завойовницьку.

І «розумна суспільність» не видержала проби. Противенство між бідними а багатими замість щезнути і перемінитися в загальний добробуток, противно, заострилося через усунення спиняючих його розвиток цехів і всяких привілеїв, а також лагодячих його церковних милостивих закладів. Розріст промислу на капіталістичній основі зробив бідність і нужду працюючих мас підвалиною життя суспільності. Число проступків рік-річно змагалося. Правда, феодальна погань, що давніше безкарно в білий день розпиралась на видоці у всіх, тепер поки що усунулась на бік; але зато міщанська погань, що досі підростала крийомо, тепер розрослася на добре. Торговля чимраз більше вироджувалась в ошуку.

«Братерство», той оклик революціонерів, перемінилося в підходи та заздрість боротьби конкуренційної. Замість насильного притиску настала продайність; замість меча стали гроші головною пружиною суспільної власті. Право першої ночі перейшло від феодальних панів до буржуазних фабрикантів. Проституція змоглася в нечуванім досі розмірі. Навіть подружжя остало так, як було, правом признаною формою, урядовою прикривкою проституції і доповнювалось притім огромним числом чужоложств. Одним словом, в порівнянні до шумних обіцянок мислителів показалися суспільні й політичні встанови, здобуті «побідою розуму» , гіркими й мізерними недородками. Не ставало ще лиш людей, котрі б голосно висказали загальне розчарування, – а з початком [19] століття й вони появилися. 1802 вийшли на світ Сен-Сімонові «Листи з Женеви»; 1808 вийшло перше діло Фур’є, хоть основа його теорії готова вже була 1799; а 1 січня 1800 Роберт Оуен став директором робітницької осади в Нью-Ланарку.

Але в тім часі капіталістична продукція, а з нею й противенство між буржуазією а пролетаріатом були ще дуже нерозвиті. Великий промисел в Англії іно що почався, а в Франції зовсім був незвісний. Між тим аж великий промисел розвиває, з одного боку, боротьбу, котра робить неодолимо конечним переворот усього способу продукування, – боротьбу не тільки між верствами, ним самим витвореними, але навіть між витвореними ним же силами продуктивними а способами обміни; а з другого боку, великий промисел іменно в тих огромних продуктивних силах витворює средства для втихомирення тої боротьби.

Коли затим около р. 1800 боротьба тота, випливаюча з нового ладу суспільного, ще йно що починалася, то тим недостаточнішими мусили бути й средства для її втихомирення. Коли б немаючі маси Парижа під час тероризму були здужали на хвилю захопити власть в свої руки, то були б через те тільки доказали, що при тодішніх обставинах тота власть ніяким світом не могла б була вдержатися в їх руках. З тих немаючих мас іно що почав тоді виділюватись пролетаріат – насад нової верстви, зовсім ще неспосібний до політичного ділання. Він проявлявся як верства придавлена, змучена, неспосібна сама собі помагати і ждуча помочі збоку, згори.

З-під ваги сього історичного положення не могли виломитися й основателі соціалізму. Який був недозрілий розвиток капіталістичної продукції з одного, а робітницької верстви з другого боку, такі недозрілі мусили бути й їх теорії. Розв’язку суспільних питань, котра ще лежала укрита в нерозвитих економічних обставинах, вони мусили викомпонувати з голови. В суспільності видні були тільки недостатки; усунути їх було завдання мислячого розуму. Ішло затим о то – винайти новий, досконаліший суспільний лад і накинути його суспільності зверха, через пропаганду, а як можна, то через примір взірцевих трібунків. Ті нові суспільні системи згори вже мусили остатись утопіями; чим більше їх твірці опрацьовували їх аж до найменшої подрібності, тим більше вони переходили в чисту гру фантазії.

Ствердивши се, не будем довше задержуватись над тими творами, котрі зовсім уже належать до минувшості. Лишаємо се різним літературним перекупкам – серйозно перевертати ті потішні фантазії і виказувати вищість свого власного «тверезого розуму» понад такими «безумствами». Противно, нас радують зароди геніальних думок і світлих поглядів, які всюди проблискують крізь тоту фантастичну прикривку і котрих ті тіснолоби зовсім не бачать.

І так Сен-Сімон висказує вже в своїх «Листах з Женеви» думку, що «всі люди повинні працювати». В тій самій книжці він уже знає, що тероризм – се було панування немаючих мас. «Глядіть, – говорить він до них, – що сталося в Франції тоді, як ваші товариші там панували: вони спровадили голоднечу!» А понімати французьку революцію як класову боротьбу між шляхтою, міщанством а немаючими, – се в році 1802 було дуже геніальне відкриття. 1816 говорить він, що політика – се наука про продукцію, і висказує, що колись уся політика зійде на економію.

Хоть переконання, що економічне положення є підставою політичних установ, в тих словах лежить ще лиш в зароді, то прецінь тут вже ясно висказана переміна політичної власті над людьми в заряд над предметами, т. є. висказана думка про знесення держави. Так само вище стає він понад своїми сучасниками, голосячи в р. 1814, зараз по заняттю сполученими військами Парижа, і ще й 1815, під час війни 100 днів, поєднання Франції з Англією, а відтак обох тих країв з Німеччиною яко єдиною порукою для належитого розвитку і супокою Європи. Говорити французам 1815 про поєднання з побідителями під Ватерлоо, на те певно треба було трохи більше смілості, ніж на виповідження язикової війни німецьким професорам.

Коли у Сен-Сімона бачимо геніальну ширину погляду і зароди майже всіх не строго економічних думок пізніших соціалістів, то у Фур’є стрічаємо чисто французьку – дотепну, а при тім глибоку і різку критику існуючого ладу суспільного. Фур’є бере за слово буржуазію, її передреволюційних гарячих пророків і її пореволюційних своєкорисних хвальків. Невмолимо розкриває він матеріальну і моральну мізероту буржуазного світу; він зводить її до ока з заманливими обіцянками просвітителів 18 в., з їх казками про суспільність, де панувати буде тільки розум, про всеущасливляючу освіту, про безграничну спосібність чоловіка до вдосконалювання, – а також з пустим краснобайством сучасних буржуазних ідеологів. Він виказує, як за найшумнішими фразами всюди криється найсумніша дійсність. Пекучими насмішками обсипає він тото безповоротне банкротство пустомельства.

Фур’є не тільки критик. Його вічно весела вдача робить його сатириком, і то одним з найбільших сатириків усіх часів. Туманництво і спекуляцію, що розрослись по впадку революції, а також загальне крамарство тодішньої французької торгівлі представляє він по-майстерськи і забавно. Ще краща його критика полових відносин та положення жіноцтва серед буржуазної суспільності. Він перший висказав, що в кождій суспільності степінь жіночої емансипації є природною мірою загальної емансипації.

Але найвеличнішим стає перед нами Фур’є задля свого понімання суспільної історії. Всю дотеперішню історію ділить він на чотири ступені розвитку: дикість, варварство, патріархальність і цивілізація. Цивілізована суспільність – се теперішня т[ак] зв[ана] буржуазна. Відтак виказує, що «всяка погань, яка в варварстві робилася попросту, в цивілізованій суспільності робиться сложно, двозначно, хитро та крийомо», що «цивілізація крутиться в блуднім крузі», т. є. в суперечностях, котрі сама раз у. раз наново плодить, а котрих не може позбутися, так що завсігди доходить якраз до противного тому, до чого хотіла дійти. Таким способом, напр., «в цивілізації бідність випливає іменно з надмірного багатства».

Фур’є, як бачимо, владав діалектикою з таким самим майстерством, як і його сучасник Гегель. З такою ж діалектикою виказує він, – в пику всім балаканкам про спосібність людську до безграничного вдосконалення, – що кождий історичний ступінь містить в собі дві течії: одна пре вгору, наперед, а друга вділ. Сесь погляд прикладає він і до будущини всього чоловіцтва. Як Кант до наук природничих впровадив будущий загин землі, так Фур’є впровадив будущий загин чоловіцтва до історичної науки.

Між тим коли в Франції революція, мов буря, бушувала по краю, відбувався в Англії тихіший, хоть так само огромний переворот. Пара і нові робучі машини перемінили мануфактуру в новіший великий промисел і перевернули таким способом цілу основу буржуазної суспільності. Сонливо поступаючий розвиток за часів мануфактури перемінився в правдиво шалений розгін продукції. Чимраз швидше розділювалась суспільність на великих капіталістів і немаючих пролетаріїв, між котрими замість давнього міцного середнього стану тепер сяк-так ще глипіла хитка маса ремісників та дрібних торговців – найнесталіша верства людності.

Нова продукція ще йно що була в початках свого розросту. Вона була ще нормальною, т. є. серед даних обставин єдино можливою продукцією. Але вже тоді вироджувала вона страшні суспільні недоладності. Безприютна голота тислася по великих містах в найнужденніших закамарках; всі стародавні зв’язки, звичаї, патріархальні та родинні святощі розпадалися; жінки та діти запрягались в надмірну роботу і то в застрашаючім розмірі; робуча верства, впихнена не раз в зовсім нові обставини, масами підпадала наглому зопсуттю.

І ось виступає новий реформатор, 29-літній фабрикант, чоловік величний дитинною простотою характеру, а при тім мов зроджений на те, щоб поводити людьми. Роберт Оуен перенявся наукою матеріалістів-просвітителів, що характер чоловіка – се добуток його вродженої організації з одного і обставин окружаючих чоловіка за життя, а особливо в молодості, з другого боку. В промисловій революції бачили прочі його товариші-фабриканти тільки сумішку та хаос і принялись сквапно ловити рибу в мутній воді та гроші загрібати. Але Оуен бачив в ній тільки спосібність для приложения своєї любої думки і рішивсь внести ладвтоту сумішку. Він робив уже деякі вдачні трібунки в Манчестері, де був керовником фабрики з 500 робітниками.

Від 1800 – 1829 провадив він заряд великої бавовняної прядильні в Нью-Ланарку в Шотландії. Він був не лиш директором, але й одним із спільників предприємств і, ведучи діло в своїм напрямі, мав далеко вільніші руки, ніж уперед. Проба удалась знаменито, і слава Оуена розійшлась по цілій Європі. Людність, котра звільна наросла до 2500 душ і зразу складалася з найбільшої сумішки різнородних, по більшій часті значно попсутих елементів, перемінив він в цілковиту взірцеву осаду, в котрій ніхто й не чував ніколи про пиятику, поліцію, суд, процеси, жебрацтво та запомоги для вбогих.

А способу на те уживав одного і дуже простого: обходився і держав людей по-людськи, а особливо дбав о старанне виховання молодого покоління. Він винайшов шкілки для дрібних дітей і тут перший раз ввів їх в уживання. Дітей, почавши від дволітніх, віддавано до такої шкілки, і там вони бавилися так добре, що годі їх було звабити назад додому. Між тим коли прочі фабриканти держали своїх робітників денно 13 – 14 годин при роботі, в Нью-Ланарку працьовано денно лиш 10 2/2 годин. Коли вибухла бавовняна криза і фабрика мусила 4 місяці стояти, то робітники, хоть і не мали роботи, діставали всі повну плату, як звичайно. А при тім заклад за ті літа став майже два рази тілько варт, як був з початку, і аж до послідньої хвилі приносив властивцям багатий зиск.

Але всього того не досить було для Оуена. Пробуток, до якого довів він своїх робітників, в його очах не був ще зовсім правдиво людським. «Вони були моїми невольниками». Зглядно корисні обставини, серед котрих він їх поставив, не могли ще ніяк довести їх довсестороннього і належитого розвитку характерів та розуму, а тим менше могли допустити до зовсім свобідного заявления їх діяльності.

«А прецінь працююча часть тої 2500-ної людності витворювала таку многоту правдивого багатства для суспільності, якої б перед п’ятдесятьма ще роками не здужало було витворити й 600 000 людей. Я питав себе: яка буде різниця між тими достатками, що зужиють ті 2500, а тими, що зуживати мусили тих 600 000? Відповідь була ясна. З тих достатків властивці фабрики беруть 5 % чиншу від закладового капіталу, а крім того, загорнули звиш 300 000 фунтів стерлінгів (3 000 000 р[инських]) чистого зиску. А то само, що про Нью-Ланарк, можна було ще в більшій мірі сказати про всі англійські фабрики. «Без тих нових достатків, витворених машинами, не могли б були перевестися огромні війни для обалення Наполеона і для піддержання аристократичних основ суспільних. А прецінь уся тота нова сила була ділом робучої верстви».

До неї, проте, повинні належати й добутки. Нові, огромні сили продуктивні, що досі служили тільки для збагачення деяких єдиниць, а для висисання мас, становили для Оуена підставу до нового уладження суспільності і мали служити на то, ц;об яко спільна власність усіх витворювати для всіх достатки.

В такий чисто діловий спосіб, так сказати, через купецький обрахунок, витворився комунізм Оуена. Завсігди і всюди він має на оці тільки практичні потреби. І так 1823 радив Оуен для усунення нужди в Ірландії – закладати там комуністичні осади і повиробляв цілковиті обрахунки, кілько би коштували їх закладини, кілько б треба річних видатків, а кілько вони приносили б зиску. І так в його остаточнім плані будущинн всі подрібності технічні опрацьовані з таким знанням діла, що, раз принявши Оуенів спосіб суспільного порядку, против уладження частей і подрібностей ніякий знаток не змсже й слева закинути.

Поступ до комунізму становив зворот в житті Оуена. Доки він виступав тільки як добродій і чолові кол юбець, його обсипувано похвалами, славою, почестями й багатством. Він був найнопулярнішим чоловіком в цілій Європі. Його радо слухали не лиш купці та фабриканти, але й політики та князі. Але скоро виступив зі своїми комуністичними теоріями, пішло все навпаки. Три великі заЕади, по його думці, загороджували стежку суспільній реформі: приватна власність, релігія і теперішня форма подружжя.

Він знав, що його жде, коли виступив протих них; він знав, що т[ак] зв[ане] товариство відречеться від нього, що стратить своє суспільне становище. А прецінь се не спинило його; він виступив против завад без оглядки, – і чого ждав, те й сталося. Витручений з офіціального товариства, добитий мовчанкою газет, зубожений невдалими комуністичними трібунками в Америці, на котрі посвятив увесь свій маєток, він звернувся прямо до верстви робітницької і серед неї працював ще тридцять літ.

Всі суспільні рухи, всі правдиві поступи, які в Англії відбулися на користь робітників, зв’язані з іменем Оуена. І так 1819 по п’ятилітній боротьбі пересадив він перше право, ограничуюче працю жінок і дітей по фабриках. Він провадив першу нараду, на котрій всі ремісницькі товариства (trades unions) з цілої Англії злучилися в один великий ремісницький зв’язок. Він впровадив як перехідні ступені до зовсім комуністичного впорядкування суспільності, з одного боку, спілки кооперативні (товариства спожиткові і витворчі), котрі відтак бодай доказали на ділі, що всяка суспільність легко може обійтись без купців і фабрикантів; з другого боку, робучі базари, де би робітники обмінювалися витворами своєї праці при помочі робучих квитків, в котрих единицею вартості служила година праці. Правда, заклади ті мусили впасти, – але вони випередили далеко пізніший банк обміновий Прудона і різнилися від нього тим, що Оуен не вважав їх гуртовим лікарством на всі суспільні лиха, а тільки першими кроками, ведучими до далеко основнішого перетворення цілої суспільності.

Ті три мужі – властиві твірці соціалістичної теорії – звуться звичайно утопістами, бо свої думки о суспільних перемінах будують чисто на розумі і фантазії, не шукаючи їх зв’язку з сучасним розвитком. Вони й не могли інакше, бо капіталістична продукція була тоді ще мало розвита. Вони мусили будову нової суспільності видумувати з своєї голови, бо в існуючій тоді суспільності не були ще нагромаджені ані вироблені матеріали для сеї будови. Вони стали на тім, що вказали нарис тої будови і покликувались до розуму, бо не могли покликатись до сучасної історії. Але від того часу розвинув великий промисел суперечності капіталістичної продукції до таких розмірів, що майже руками можна намацати близький упадок тої продукції, – що нові сили продукційні можуть удержуватись і далі розвиватись тільки за введенням нового способу продукування, відповідного іеперішньому розвиткові, – що боротьба двох верств, сплоджених і чимраз в більшім противенстві відновлюваних дотеперішньою продукцією, зайнялася вже у всіх освічених краях і стає чимраз дужча, і що ми вже знаємо той історичний зв’язок, знаємо условини суспільної переміни, яка з нього конечно випливає, знаємо в кінці й головні нариси самої тої переміни.

3. Суспільно-економічна основа соціалізму

Всякий, хто як-небудь розумно думав про діла суспільно-економічні, знає, що основою цілого ладу суспільного є продукція, адаліобміна витворів тої продукції. В кождій суспільності, яку тільки стрічаємо в історії, поділ достатків, а разом з ним і суспільний поділ на верстви або стани йде після того, що й як витворюється і як обмінюється витворене. Тим-то послідніх причин усіх суспільних перемін і переворотів шукати треба не в головах людських, не в їх ліпшім поніманню вічної правди й справедливості, а тільки в перемінах способу продукування та обміни; шукати їх не в філософії, а в економії звісного часу.

Коли люди зачинають пізнавати, що існуючі суспільні встанови нерозумні й несправедливі, що те, що вперед було розумне, тепер виходить глупе, а те, що вперед було принукою, тепер сталось мукою, – то се знаком тим, що злегка-стиха зайшли переміни в способах продукування і обміни і що суспільний порядок,прикроєний до давніших економічних обставин, з тими перемінами вже не може погодитися. Але се значить заразом, що в самих тих перемінених условинах продукційиих мусять міститися – більш або менш розвиті – способи до усунення почутого лиха. Тому-то тих способів не можна з голови видумати; їх треба розумом вислідити в самих окружаючих матеріальних обставинах продукції.

Як же ж затим стоїть діло з новішим соціалізмом?

Існуючий лад суспільний – се признають всі, окрім хіба деяких німецьких ідеалістів, – витворила тепер пануюча верства, буржуазія. Властивий тій буржуазії спосіб продукування – за Марксом названий капіталістичним – незгідний був з місцевими і становими привілеями, а також з взаємним особистим приневоленням феодального ладу. Буржуазія зруйнувала феодальний лад і на його руїнах поставила свої порядки, державу свобідної конкуренції, свобідного переходу, рівноправності всіх маючих і як там ще звуться прочі буржуазні блаженства. Капіталістична продукція могла тепер свобідпо розвиватися. Від часу, як пара і нові робучі машини перемінили давню мануфактуру в великий промисел, розвивалися ті під проводом буржуазії вироблені сили продукційні з нечуваним досі поспіхом і в невиданім досі розмірі.

Але як мануфактура та під її вліяиням далі розвите ремесло стали в противенство до феодальних пут і цехів, так само великий промисел, дійшовши до повного розвитку, стає в противенство до капіталістичної продукції. Нові сили продукційні перегнали вже своїм зростом буржуазний спосіб їх використовування. Тото противенство між продукційними силами а способом продукування не повстало тільки в людських головах так, як, напр., противенство між божою справедливістю а гріхом первородним; воно існує на ділі, об’єктивно, незалежно від волі та охоти навіть самих тих, котрі його сплодили. А новіший соціалізм – се не що інше, як тільки тото дійсне противенство, схоплене думкою, – його ідеальне зображення в думках передовсім тої верстви, котра прямо через нього терпить, т.е. верстви робітницької.

В чім же лежить те противенство?

Перед капіталістичною продукцією існувало загалом дрібне господарство. Робітник був приватним властивцем своїх средств продукційних. По селах газдували дрібні – свобідні або панщанні – мужики, а по містахремісники. Средства продукційні: поле, прилади рільничі, верстати, прилади ремісничі, – були средствами продукційними поєдинчих людей. Вони були приладжені для вжитку єдиниці, т. є. конечно дрібні, незгідні, ограничені. Але іменно для того вони звичайно належали до самого робітника. Згромадити, розширити ті роздроблені та тісні средства продукційні, – перемінити їх в теперішні огромні підойми продукції, – се іменно було історичне завдання капіталістичної продукції і її двигательки – буржуазії. Як вона історично провела се діло через три ступені: простої кооперації, мануфактури і великого промислу, – представив докладно Маркс в четвертім розділі «Капіталу».

Але буржуазія – як се також там показано – не могла тих дрібних средств продукційних перемінити в потужні сили продукційні, доки не вирвала їх з роздроблення і розсипки, не згромадила і не перемінила з єдиничних средств продукційних в суспільні, т. є. в такі средства продукційні, котрих можна уживати тільки при помочі більшого числа людей, ділаючих спільно. На місце давнього коливорота, давніх кросен та ковальського молота настала тепер прядильня, механічний ткацький станок, парова гамарня; на місце окремих єдиничних верстатів настала фабрика, де вкупі і спільно працюють сотки й тисячі робітників. А як средства продукційні, так само й ціла продукція з ряду єдиничних праць перемінилася в ряд суспільних праць, а так само витвори з єдиничних перемінилися в суспільні.

Той переворот в способі продукування відбувся в суспільності, основаній на поділі праці. Поділ праці в суспільності перемінює витвори поєдинчих витвірців в товари. Купівля і продаж тих товарів становить відтак суспільний зв’язок тих витвірців між собою. В тоту суспільність, зложену з таких поєдинчих витвірців (витворюючих товари, т.е. предмети на продаж), втисся новий спосіб витворювання. Революційної ціхи того нового способу не пізнав ніхто, – навіть противно, його підпирано і запроваджувано як спосіб піднесення і попори давньої продукції товарової. Нова продукція виросла прямо в зв’язку з давнішими способами витворювання і обміни товарів, т. є. в зв’язку з купецьким капіталом, з ремеслами, з наємною працею.

Нова продукція виступила зразу як нова форма продукції товарів, – значить, і форми присвоювання, властивій давнішій товаровій продукції, остались поки що важні й для неї. Суспільні средства продукційні і витвори повертано й далі так, як коли б вони були средствами продукційними і витворами єдиниць. їх присвоювали собі не ті, хто справді працював средствами продукційними і хто справді витворював витвори, – але присвоювали їх собі капіталісти. Средства продукційні й сама продукція стали наділі – суспільними; а між [тим] вони підлягають такому присвоюванню, як коли б се були средства й витвори єдиничні, як коли б сам про себе працював, сам про себе збував і набував на торзі.

Новий спосіб продукційний підлягає старому способові присвоювання, хоть сам же обалив його основу. В тій суперечності, котра новому способові продукційному надає капіталістичну ціху, лежить уже в зароді вся теперішня суспільна боротьба. Чим більше переваги набирав новий спосіб продукційний у всіх найважніших галузях продукції і у всіх економічно найрозвитіших краях, чим повніше він витискав давню єдиничну продукцію аж до незначних останків, – тим виразніше мусила показатися також незгідність суспільного продукування з капіталістичним присвоюванням.

Перші капіталісти, як сказано, застали вже були форму наємної праці. Але тоді була на ємна праця виїмком, побічним заняттям, средством підпомоги для дрібного властивця-робітника. Мужик, що часом ішов на наємну роботу, мав пару прутів свого поля і остаточно міг вижити з самого нього. Цеховий порядок по містах дбав також о те, щоб челядник з часом став самостійним майстром. Але все то змінилося, скоро средства продукційні стали суспільними і згромадились в руках капіталістів. Наємна праця, вперед виїмок і підмога, стала тепер правилом і основоювсеї продукції; вперед побічне заняття стало тепер виключним заняттям робітника. Тимчасовий наємний робітник перемінився в віковічного. Настав цілковитий розділ між средствами продукційними, нагромадженими в руках капіталістів з одного, а вйтвірцями, не маючими нічого, крім власної робучої сили, здругого боку. Суперечність між суспільним продукуванням а капіталістичним присвоюванням проявляється в противенстві між пролетаріатом а буржуазією.

Ми бачили, що капіталістичний спосіб продукування втиснувся в суспільність, зложену з витвірців поєдинчих, витворюючих товари а зв’язаних суспільно обміною своїх витворів. Але всяка громада, що полягає на витворюванні товарів, має то до себе, що в ній витвірці стратили власть над своїми власними відносинами громадськими. Кождий витворює для себе своїми власними случайними средствами продукційними і для власної окремої потреби (обміни). В суспільній продукції панує нелад.

Але продукція товарів, так як кожда інша форма продукційна, має свої властиві, неначе вроджені закони, а ті закони проявляються в ній помимо того ііеладу, ба, якраз задля того неладу. Вони проявляються в єдиній існуючій формі суспільного зв’язку, в обміні, і виказують свою силу супротив поєдинчих витвірців, як примусові закони конкуренції. Ті витвірці затим зразу й самі о них не знають і аж довгим досвідом мусять приходити до їх пізнання. Вони проявляються затим без волі витвірців і против їх волі, як сміло ділаючі природні закони сеї форми продукційної. Витвір запановує над витвірцем.

В середньовіковій суспільності продукція поверталась переважно на власний ужиток; витворювання товарів саме йно що починалось. Відси дрібна обміна, малі торги, постійний спосіб продукування, місцеве відособлення від прочого світа, місцеве з’едночення до середини: по селах марки, по містах цехи. Але скоро витворювання товарів змоглося, а особливо [нерозб.] почалося продукування капіталістичне, то тоді й укриті досі закони товарової продукції виявилися виразніше і сильніше. Давні тісні зв’язки розпалися, давні розграничення знесено, а витвірці перемінювалися чимраз більше в незалежних, окреміших витвірців товарових.

Нелад суспільної продукції виступив наверх і доходив чимраз більшого розміру. А головний знаряд, котрим капіталістичний спосіб витворювання вбільшував той нелад в суспільній продукції, був якраз чимось противним неладові – тим знарядом була чимраз більша організація продукції яко продукції суспільної в кождім поєдинчім заводі продукційнім. Сесь знаряд зробив кінець старій сумирній постійності. Де в якій галузі промисловій заведено тоту суспільну (фабричну) організацію праці, там побіч неї не могла вдержатись ніяка давніша метода працювання. Де заведено її в якім-небудь ремеслі, там вона опрокинула давнє ремесло. Робучі верстати стали полем битви.

Великі географічні відкриття і колонізація, яка настала по них, побільшила поле відбуту і перемінила ремесло в мануфактуру. Вибухла боротьба не тільки між місцевими поєдинчими витвірцями; з місцевої боротьби розмоглися національні і торгові війни 17 і 18 віків. А на останку великий промисел і повстання світового торгу рознесли боротьбу по цілім світі і зробили її безмірно завзятою. Між поєдинчими капіталістами, ба й між цілими галузями промислу і цілими краями йде боротьба о існування, в котрій той переважує, в кого обставини продукційні корисніші чи то з природи, чи витворені штучно. Хто впаде в боротьбі, того усувають на бік без пощади.

Се дарвінівська боротьба за існування, з природи перенесена з далеко більшим завзяттям до суспільності. На вершку свого розвитку стає чоловік на тім самім становищу, на якім стоять дикі звірі. Суперечність між суспільним продукуванням а капіталістичним присвоюванням проявляється в противенстві між організацією праці в поєдинчій фабриці а неладом продукції в цілій суспільності.

Такими двоякими суперечностями, вродженим и їй від самого її початку, проявляється капіталістична продукція, обертається безвихідно в тім «хибнім колесі», котре вже відкрив у неї Фур’є. Але одного ще не міг за своїх часів добачити Фур’є, а іменно того, що те колесо звільна стає чимраз тісніше і що властиво се лінія спіральна, коїра мусить скінчитися, так як оборот планет, впадаючи до свого осередка. Двигаюча сила суспільного неладу в продукції перемінює чимраз більші маси народу в пролетаріїв; але ті самі маси пролетаріїв остаточно зроблять кінець неладові в продукції. Двигаюча сила суспільного неладу в продукції силує кождого промислсвця-капіталіста, під карою загибелі, раз у раз вдосконалювати свої машини до безконечності.

Між тим вдосконалення машин – се то само, що відбирання роботи людям. Коли вводження і множення машин значить – заступлення мільйонів рук робучих немногими робітниками, обслугуючими машини, то вдосконалювання машин значить – витискання чимраз більше й самих же тих машинових робітників. Доходить до того, що повстає більше робітників, шукаючих роботи, аніж капітал пересічно мсже зужиткувати, повстає правдива «промислова армія резервова», як я назвав її ще 1845 р. [В книжці: Lage der arbeitenden Klassen in England, crop. 109. – Прим. І. Ф.]

Тота маса робітників дармує доти, доки промисел не почне працювати з надмірною натугою, – а коли за тою надмірною натугою прийде конечний крах, – тоді й армія резервова знов опинюється на бруку. При тім же вона ваготить мов камінь на цілій верстві робітницькій, бо становить огромну перепону в її боротьбі з капіталом о прибуток: вона служить немов регулятором, знижуючим в кождій хвилі робучу плату до такого низького рівня, який саме відповідний для капіталістичної потреби.

Так то діється, що машини, кажучи словами Маркса, стають найпотужнішим оружжям капіталу против робітників, що средства робучі раз у раз виривають робітникові хліб з рук, що, значить, власний витвір робітника перемінюється в знаряд для поневолення робітника.

Так то діється, що заощада средств робучих згори вже є найстрашнішим марнотратством сил робучих, стає насиллям над нормальними підставами праці.

Так то діється, що машини, найпотужніший спосіб для вкорочення робучого часу, стають нехибним способом для переміни цілого життя робітника і його родини в один-одностайний час робучий, служачий для вбільшення капіталу.

Так то діється, що надмірна праця одних робітників іде в парі з безроботицею других і що великий промисел, котрий по всім світі уганяє за новими зуживцями, дома держить маси власних робітників вічно впроголодь і таким способом сам собі запирає домашній ринок відбутовий.

«Закон, котрий завсігди надзвишку людності чи там промислову армію резервову держить в рівновазі з об’ємом і силою нагромаджування капіталу, – приковує робітника до капіталу міцніше, ніж ланці Гефеста прикували Прометея до скали. Той закон намагає до того, що чим більше з одного боку нагромаджується капіталів, тим більше з другого боку нужди. Затим нагромадження багатства на однім полюсі веде з собою конечно нагромадження нужди, надмірної праці, невільництва, темноти, одичіння і морального пониження на противнім полюсі, т. є. на боці тої верстви, котрої власні витвори стають її найбільшим ворогом – капіталом» (Маркс, так само, стор. 671).

А ждати від капіталістичної продукції іншого поділу достатків значило б то само, що жадати від електродів батареї електричної, щоб вони не розкладали воду, як довго находяться в сполученні з батареєю, і щоби на додайнім полюсі не вив’язувався кислорід, а на уємнім водорід.

Ми бачили, що новочасна машинерія, спосібна до безконечних вдосконалень, через нелад в суспільній продукції силує кождого промислового капіталіста раз у раз вдосконалювати свої машини, раз у раз побільшувати їх продукційну силу. Так само проста фактична можливість силує його раз у раз розширювати обсяг своєї продукції. Огромна сила експансивна великого промислу проявляється тепер тим, що змагає, незважаючи на ніякі стіснення, раз у раз до розширення обсягу продукції як щодо якості витворів, так і щодо їх кількості. А стіснення сього змагання становить зужиток, відбут, торги для витворів великого промислу. Але розширення торгів – екстенсивне і інтенсивне – залежить наразі від зовсім інших, далеко не так енергічно ділаючих законів. Розширення торгів не може вбільшуватись так швидко, як розширення продукції. Конфлікт стає конечним, а не можучи витворити нової розв’язки, як довго не обалить самої капіталістичної продукції, стає періодичним. Капіталістична продукція витворює новий «хибний безконечник».

Від р. 1825, в котрім вибухла перша загальна криза, розвалюється і розпадається більше-менше щодесять літ увесь промисловий і торговий порядок, продукція і обміна всіх цивілізованих народів, а з ними враз і їх більш або менш варварських прихвоснів. Зносини рвуться, торги завалені товарами, витвори лежать масами без відбуту, готовий гріш щезає, кредит пропадає, фабрики зупиняються, робучий люд мре без знадіб до життя іменно тому, що забагато тих знадіб натворив, – банкротство йде за банкротством, ліцитація за ліцитацією.

Цілі роки триває застій, – масами розсипаються і тратяться витвори і витвірчі сили, аж поки накопичені маси товарів, стративши більше або менше на своїй вартості, вкінці не зістануть збуті, аж поки продукція і обміна звільна знов не наберуть ходу. Поволі хід той чимраз більше прискорюється, впадає в троп, – промисловий троп переходить в галоп, а той змагається знов аж до рознузданого чвалу промислової, торгової, кредитової і спекуляційної Steeple-chase, аж поки по карколомних скоках вкінці знов не гепне до рова – краху. І так раз за разом наново. Від 1825 бачили ми се вже 5 раз, а тепер бачимо се шостий раз (1877). А ціха тих криз така різка та виразна, що Фур’є про всі сказав, кажучи про першу, що се «банкрутство з надміру багатства».

В кризах насильно проривається наверх суперечність між товариською продукцією а капіталістичним присвоюванням. Обіг товарів в одній хвилі спиняється; средство обігове – гроші – сіає перешкодою для обігу; всі закони витворювання і обігу товарів перевертаються догори дном. Економічне противенство дійшло до краю, довело до вибуху: спосіб продукування бунтується против способу обміни. Факт, що товариське впорядкування продукції в середині фабрики розвилося до тої точки, де вже не може погодитися з існуючим побіч нього і понад ним неладом суспільної продукції, – той факт дається почути й самому капіталістові через насильне концентрування капіталів, котрі під час кризи руйнують багато малих і великих капіталістів, громадячись в руках немногих багатирів.

Увесь механізм капіталістичної продукції подається під напором сил продуктивних, ним же самим витворених. Вона не може всютоту масу средств продукційних перемінити в капітал; средства продукційні лежать дурно, а так само мусить дурно стояти також резервова армія промислова. Средств продукційних, знадіб до життя, робітників, готових до праці, – одним словом, усіх складників продукції і загального багатства є аж надмірно досить. Але той надмір родить лихо і недостачу, бо іменно він спиняє переміну средств продукційних і знадІб до життя в капітал.

Немов опир, стоїть конечність капіталістичного привласнення тих средств та знадіб між ними а робітниками. Тільки вона не допускає зійтись предметовим складникам продукції з особовими: тільки вона не пускає средств робучнх в діло, не дає робітникам працювати і жити. З одного боку, затим криза доказує, що капіталістичний спосіб продукування неспосібний вести далі заряд над своїми власними силами. А з другого боку, самі ті продукційні сили змагають чимраз потужніше до згладження суперечності, до свого висвободження від капіталістичної оболічки, до дійсного признання своєї властивості яко товариські сили продукційні.

Іменно той натиск потужно наростаючих сил продукційних против їх капіталістичного присвоєння, той чимраз більший примус до признання їх товариської, суспільної природи силує самих капіталістів чимраз більше до того, що вони мусять обходитися з ними, як з товариськими силами продукційними. Як часи промислового розцвіту з його безгранично роздутим кредитом, так і самі кризи з банкротствами великих капіталістичних фірм пруть до такої форми стоваришення більших мас средств продукційних, яку бачимо в різнородних акційних товариствах. Деякі з тих средств продукційних та комунікаційних такі огромні, як, напр., залізниці, що згори вже не підходять під ніяку іншу форму капіталістичного використування. Ще ступінь далі в їх розвитку, а тоді й тота форма стає недостаточною; офіціальна представниця капіталістичної суспільності, держава, мусить сама взяти на себе їх ведення. Ся конечність переміни в державну власність виявляється найборше при великих закладах комунікаційних: почтах, телеграфах, залізницях.

Коли кризи виказали неспосібність буржуазії до дальшого заряджування новішими силами продукційними, то переміна великих закладів продукційних та комунікаційних в власність акційних товариств та держави показує нам, що буржуазія до того ж заряджування й непотрібна. Всі суспільні функції капіталіста виконують тепер платні наставники. Капіталістові не осталось тепер ніякої суспільної діяльності, крім хіба згортання баришів, відтинання купонів та гри на біржі, де капіталісти поміж собою відбирають один одному капітали. Як капіталістична продукція зразу витиснула робітників, так тепер витискає капіталістів і робить з них лишних людей, хоть, розуміється, наразі не скидає їх в ряди промислової резервової армії.

Але ані переміна в акційні товариства, ані в власність державну не зносить ще капіталістичного присвоєння сил продукційних. При акційних товариствах се видне, як день. А сучасна держава – се вп’ять-таки не що інше, як лад, котрий завела в себе сама буржуазна суспільність, щоби вдержати в силі загальні зверхні условини капіталістичної продукції супротив натиску робітників з одного, а поєдинчих капіталістів здругогобоку. Сучасна держава, будь вона в якій-будь формі, се в основі своїй – капіталістична машина, держава капіталістів, ідеальний соборний капіталіст. Чим більше сил продукційних вона збере в свої руки, тим більше стає вона дійсним соборним капіталістом, тим більше своїх підданих буде вона визискувати. А робітники все-таки остануться наймитами, пролетаріями. Стосунки капіталістичні не будуть знесені, – противно, вони будуть доведені до крайності. Але раз дійшовши до крайності, вони мусять перехитнутися. Державне присвоєння сил продукційних не становить ще розв’язки цілої боротьби, але воно криє в собі формальний спосіб, немов рукоять тої розв’язки.

Розв’язка може настати тільки тоді, коли суспільна ціха сучасних сил продукційних буде дійсно признана і коли відповідно до суспільної ціхи средств продукційних уладжений буде також весь спосіб продукування, присвоювання і обміни. А се може лиш тоді статися, коли вся суспільні стьодверто, без підходів возьмев своє посідання сили продукційні, котрими вже ніхто, крім неї, й не здужає рядити. Тоді самі витвірці в повній свідомості покладуть вагу на суспільну ціху средств продукційних і витворів, котра-то ціха тепер звертається против самих витвірців, час від часу рунтаєвесь лад витворювання та обміни і проявляється тільки як сліпий, насильно ділаючий і руйнуючий закон природи.

Іменно тота суспільна ціха средств продукційних і витворів, нині причина періодичного застою тих руїн, станеться тоді найпотужнішою підоймою продукції. Бо намість суспільного безладу продукційного настане тоді в суспільності продукція розумно урегульована на підставі обрахунку потреб загалу і кождої єдиниці. Тоді замість капіталістичного присвоювання, при котрім витвір підбирає в неволю насамперед витвірця (робітника), а відтак і властивця (капіталіста), настане таке присвоювання витворів, яке випливає вже з самої природи теперішніх средств продукціиних: з одного боку прямо суспільне присвоювання яко средство для піддержування і розширювання продукції, а з другого боку прямо індивідуальне присвоювання для власного прожитку єдиниці.

Капіталістична продукція, переміняючи чимраз то більшу масу людності в пролетаріїв, сама витворює силу, котра під карою власної загибелі буде мусила зробити той переворот. А змагаючи чимраз більше до переміни огромних, стоваришених средств продукціиних в державну власність, показує сама, якою дорогою прийде той переворот. Пролетаріат возьме в свої руки власть державну і перемінить средства продукційні насамперед в державну власність. Але через то само він перестане вже бути пролетаріатом. Через то само знесе він всі різниці станів. Через то само й держава перестане бути державою. Дотеперішня суспільність, зложена з різнородних, противних собі верств, потребувала держави, т. є. потребувала міцного зв’язку кождоразової визискуючої верстви для піддержання її зверхніх условии продукціиних, т. є. іменно для насильного вдержання визискуваної верстви в такім стані залежності і неволі, якого вимагали існуючі условини продукційні.

Держава була офіціальною представницею цілої суспільності, була її зосередженням водній видимій спілці людей, але вона була такою лиш тому, що була державою одної пануючої верстви, заступаючої в своїм часі всю суспільність. Но коли вкінці держава стане дійсно представницею цілої суспільності, тоді саме стане непотрібною. Скоро не буде вона кого держати в залежності, скоро з пануванням одної верстви над другою і з конечною при теперішнім безладі продукційнім боротьбою за існування пропадуть усі випливаючі з неї противенства та проступки, – тоді ніщо вже буде придавлювати, – значить, не треба буде й окремої придавлюючої сили, держави.

Перше діло, при котрім держава виступає справді як представниця цілої суспільності, т. є. забрання на свою власність всіх средств продукціиних в імені суспільності, – є заразом її посліднім ділом. Від тої хвилі настає замість панування над особами тільки заряд над предметами і ведення продукції. Свобідна суспільність не потребує і не може мати якогось посередника – державу – між собою а своїми членами. Після сього треба судити фразу про «свобідну державу народну» (freier Volksstaat), котра може мати хвилеве, агітаційне значіння, але не має остаточної наукової стійкості.

Забраиня всіх средств продукційних на власність суспільності мерещилось часто, від часу історичного проявлення капіталістичної продукції, чисто єдиницям чи й цілим сектам, більш або менш ясно, яко ідеал будущини. Але можливим, історично конечним могло воно статися аж тоді, коли готові були матеріальні условини для його переведення. Знесення верств суспільних можливе доперва на такім ступені історичного розвитку, на котрім існування не тільки сеї або тої означеної пануючої верстви, але й усякої пануючої взагалі, всяких різниць класових було б анахронізмом. Воно вимагає конечно такого ступеня в розвитку продукції, на котрім присвоювання средств продукційних і витворів через одну окрему верству суспільну, а затим її політичне панування, інтелектуальне самовладство і духовне верховодство не тільки є лишне, але навіть стає перепоною для економічного, політичного і інтелектуального розвитку. До того ступеня дійшла вже сучасна продукція.

Політичне і інтелектуальне банкротство буржуазії вже й для неї самої не є тайною, – а її економічне банкротство повторюється регулярно щодесять літ. Під час кождої кризи упадає суспільність під тягарем своїх власних, для неї самої незжиточних сил продукційних і витворів і безпомочно глядить на таку безмисну суперечність, що витвірці не мають що консумувати, бо нема консументів. Розтяжна сила средств продукційних розриває пута, які накладає на них капіталістичний спосіб продукування, їх увільнення з тих пут – то єдина підстава для безпереривного, чимраз швидше поступаючого розвитку сил продукційних, а тим самим і для практично неограниченого зросту самої продукції.

Не досить того. Суспільне присвоєння средств продукційних не тільки усуває існуючі тепер штучні запори продукції, але усяку розтрату та всяке нищення сил продукційних і витворів, котре тепер невідлучне від продукції і під час криз доходить до крайньої крайності. Крім того, суспільне присвоєння, зносячи безглузде збиткове марнотратство пануючих тепер верств і їх політичних представників, позискає вп’ять для загалу велику масу средств продукційних і витвірців. Перший раз тут вкажеться і дійсно настане змога при помочі суспільної продукції запевнити всім членам суспільності такий прожиток, котрий не тільки матеріально буде достаточний і день-денно буде вбільшуватись, але котрий забезпечить їм також вповні свобідний розвиток і вжиток їх тілесних і духовних спосібностей.

[Стрібуємо кількома цифрами бодай в приближенна дати поняття о огромній розтяжній силі теперішніх средств продукційних, навіть і під капіталістичним притиском. Після найновіших обрахунків Джіффена виносила сума багатства Великобританії і Ірландії круглим числом

1814 р. 2 200 мільйонів фунтів стерлінгів (22 мільярди ринських)

1865 р. 6 100 мільйонів фунтів стерлінгів (61 мільярди ринських)

1875 р. 8 500 мільйонів фунтів стерлінгів (85 мільярди ринських)

Щодо знищення средств продукційних і витворів під час криз, то на 2 з’їзді німецьких промисловців в Берліні 21 лютого 1878 обраховано загальну суму тільки німецького залізного промислу в посліднім краху на 455 мільйонів марок (127 500 000 р[инських]). – Прим. І. Ф.].

Разом з присвоєнням средств продукційних через суспільність перестає витворювання товарів, перестає затим панування витвору над витвірцем. Замість безладу в суспільній продукції настає розумна і свідомо обрахована організація. Боротьба за існування кінчиться. Аж тоді чоловік, так сказати, остаточно вибивається з-поміж звірів і з звірячих обставин життя вступає в правдиво людські. Обсяг усіх окружаючих чоловіка обставин життя, котрий досі панував над ним, стає тепер під панування і контролю людей, котрі тепер перший раз стають свідомими, правдивими панами природи, ставши панами свого суспільного впорядкування.

Закони їх власного суспільного поступування, котрі досі стали супротив них як ворожі їм, всевладні закони природи, тепер дадуться людям з повним знанням повертати і опановувати. Власне суспільне впорядкування людей, котре досі тяжіло над ними, як щось зверху на них накинене природою й історією, стає відтак їх власним свобідним ділом. Предметові сили, котрі досі панували в історії, стають відтак під контролю самого чоловіка. Але відтоді будуть люди з повною самовіжею самі творити свою історію, – аж відтоді будуть введені в діло суспільні причини переважно і чимраз досконаліше так ділати, як люди сього схочуть. Се скок цілої людності з краю конечності до краю свободи.

Зробити се світ освободжаюче діло – ось історичне завдання новішого пролетаріату. Вислідити ного історичні условини, а тим самим і його природу і через те вказати придавленим нині, а покликаним до ділання робітникам спосіб і ціль того ділання – ось завдання теоретичного виразу робітницького руху, завдання сучасного соціалізму.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Культура», 1926, № 4-9, с. 91 – 118, з нагоди 70-річчя з дня народження українського революціонера-демократа І. Франка. Публікуючи переклад, М. С. Возник вмістив такий коментар:

«В 1877 р. в лейпцігському «Vorwärts’i», а в 1878 р. першим книжковим виданням у Лейпцігу вийшли критичні статті Фрідріха Енгельса «Herrn Eugen Dührings Umwälzung der Wissenschaft», себто низка статей з науковою й дотепною критикою буцімто нових теорій Дюрінга про науку взагалі й соціалізм зокрема. Книжкове видання Енгельсових статей мало великий успіх у німецьких робітників. Нічого дивного, що на славетний твір Енгельса звернув увагу також Франко, глибоко тоді зацікавлений науковим соціалізмом. І ось із твору Енгельса вій зробив свій витяг, пере« кладаючи на українську мову звідти найхарактерніші глави теоретичної частини. Свому витягові задумав Франко зразу дати назву «Суспільно-економічна основа соціалізму Фрідріха Енгельса», пізніше перекреслив «Суспільно-економічна основа» й наслідком поправки вийшов такий наголовок: «Початок і теорія соціалізму Фрідріха Енгельса». Писаний драгоманівкою переклад Франка обіймає 11 листів folio та зберігся в його архіві в бібліотеці Наукового товариства ім. Шевченка у Львові в томі ч. 78. Переклад походить із 1878 або 1879 р. та призначувався до видання в «Дрібній бібліотеці». В своєму листі з 10 лютого 1880 р. до Михайла Павлика в низці речей, призначених для згаданої «Бібліотеки», наведений і Енгельсів «Початок і основа соціалізму». Франків витяг і переклад крім особливої цікавості для характеристики Франка замітний і з того боку, що в 1880 р. сам Енгельс надрукував у паризькій «Revue Socialiste» витягнену зі своїх статей окрему цілість, зложену з трьох статей, на тему «Розвиток соціалізму від утопії до науки». Остання річ появилася в польському перекладі в Женеві 1882 р. Франків переклад, найстарший із українських, випереджує заразом і польський, але, на жаль, не вийшов у своєму часі друком».

З метою популяризації марксистського вчення на Україні І. Франко переклав найбільш характерні розділи праці Ф. Енгельса «Анти-Дюрінг»: перший розділ «Вступу», який у Енгельса має назву «Загальні уваги», І. Франко назвав: «Вихідна точка соціалізму»; перший розділ третього відділу «Історичний нарис» І. Франко переклав як «Початок історії соціалізму»; другий розділ третього відділу «Нарис теорії» І. Франко озаглавив: «Суспільно-економічна основа соціалізму».

Переклад І. Франка розділів праці Ф. Енгельса «Анти-Дюрінг» саме по собі явище знаменне. Воно допомагає зрозуміти, як в ході розвитку вітчизняної суспільної думки на національному грунті формувались, утверджувались, набирали сили революційні марксистські ідеї. І до цього перекладу потрібно підходити історично.

Безумовно, на перекладі І. Франком розділів «Анти-Дюрінга» відбився ряд обставин. Насамперед переклад був зв’язаний з труднощами термінологічного характеру. Відсутність або нерозробленість в українській мові того часу термінів, які б точно відображали марксистську теорію, а також намагання І. Франка популяризувати марксизм призвели до того, що ряд марксистських понять перекладач подав досить вільно. Німецький термін das Sein – буття, існування – І. Франко переклав як життя; одне з основних понять історичного матеріалізму der Überbau – надбудова – як будова; der Arbeiterklasse – робітничий клас – як верства робітницька; gesellschaftlich – суспільний – як громадський, звідси і gesellschaftliche Verhältnise – суспільні відносини – як відносини громадські, условини суспільні, ökonomische Verhältnise – економічні відносини – як економічні условини; der Antagonismus – антагонізм і der Konflikt – конфлікт, зіткнення – як противенство, der Mehrwert – додаткова вартість – як надзвиш-ка вартості та ін., що певною мірою змінювало смислове значення перекладу.

У перекладі мають місце пропуски тексту «Анти-Дюрінга». Оскільки невідомо, з якого видання робив переклад І. Франко, походження цих пропусків залишається на сьогодні нез’ясованим.

Подається за автографом (ф. 3, № 215, с. 397 – 418). Переклад звірено з вид.: EngelsFriedrich. Herrn Eugen Dührings Umwälzung der Wissenschaft. («Anti-Dühring»). – Marx Karl, Engels Friedrich. Ausgewählte Werke in sechs Bänden. Band V. Dietz-Verlag, Berlin, 1982. Написання власних імен та географічних назв уніфіковано за вид.: Енгельс Ф. Анти-Дюрінг. Переворот в науці, учинений паном Євгеном Дюрінгом. – Маркс К., Енгельс Ф. Твори. К., т. 20 [Далі будемо вказувати на пропуски, звірені за цими виданнями, подаючи лише сторінки: S. – німецьке видання, с. – твори К. Маркса і Ф. Енгельса українською мовою. – Прим. І. Ф.].

Руссівська умова суспільна – теорія Руссо, згідно з якою спочатку люди жили в умовах природної рівності. Виникнення приватної власності призвело до утворення держави на основі суспільного договору. Дальший розвиток суспільства руйнує суспільний договір. Тому завдання полягає в тому, щоб на основі нового договору утвердити нову «розумну державу».

Мюнцер Томас (бл. 1490 – 1525) – ідеолог і вождь селянсько-плебейського табору під час Реформації та Селянської війни у Німеччині. Доктор богослов’я. У релігійній формі пропагував ідею знищення феодального суспільства і побудови такого суспільного ладу, в якому були б відсутні приватна власність та експлуатація.

Левелери (урівнювачі) – дрібнобуржуазна демократична партія в Англії під час буржуазної революції XVII ст. Енгельс тут маг на увазі «справжніх левелерів», які вимагали ліквідації приватної власності на землю, пропагувяли ідею примітивного зрівняльного комунізму.

Вейтлінг Вільгельм (1808 – 1871) – теоретик німецького утопічного комунізму. В своїх працях, вокрема «Гарантії гармонії і свобода» (1842), обстоював ідеї утопічного «зрівняльного комунізму».

І справді, такий соціалізм пану« ще в головах великої часті соціалістичних робітників Англії і Франції. – Далі пропущено речення. Див.: S. 26; с. 20.

Декарт Рене (1596 – 1660) – французький філософ-мате-ріаліст. Основна риса його світогляду – дуалізм.

Спінова Бенедикт (1632 – 1677) – голландський філософ-матеріаліст. Головним у вченні Спінози є розуміння бога як природи – безконечної субстанції всього сущого.

Дідрового «Братанича Рамо» – Дідро Ден! (1713 – 1784) – французький філософ-матеріаліст. Основою світу вважав єдину матеріальну субстанцію. В рамках метафізичного матеріалізму висунув ряд діалектичних ідей, які високо оцінював К. Маркс. У творі «Небіж Рамо» Дідро піддав гострій критиці аморальність, вульгарний гедонізм феодальної аристократії, захищав ідею утвердження гармонійного поєднання особистих і суспільних інтересів.

Розвідку Pycсo «Про початок нерівності між людьми»… – Мається на увазі праця Руссо «Міркування про походження і причини нерівності між людьми» (1755), в якій причиною виникнення нерівності між людьми французький просвітитель вважав приватну власність, висловлював думку про необхідність заміни великої приватної власності дрібною.

Геракліт (бл. 544 – бл. 470 до н. е.) – давньогрецький філософ-матеріаліст, один з основоположників стихійної діалектики мислителів стародавнього світу.

Локк Джон (1632 – 1704) – англійський філософ, матеріаліст-метафізик, ідеолог англійської буржуазної революції XVII ст.

Бекон Френсіс (1561 – 1626) – англійський філософ, родоначальник англійського матеріалізму.

Ньютон Ісаак (1643 – 1727) – англійський фізик, астроном і математик. Відкрив основні закони класичної механіки. Поглядам Ньютона властивий стихійний матеріалізм.

Лінней Карл (1707 – 1778) – шведський природодослідник. У працях «Система природи» (1735), «Види рослин» (1753) та ін. створив систему класифікації рослин і тварин. Заперечував ідею історичного розвитку органічного світу, відстоював думку про незмінність видів.

Вони зробили соціалізм наукою, котру тепер передовсім треба обробити у всіх по дрібностях і зв’язках. – Далі пропущено текст до кінця розділу. Див.: S. 34; с. 27.

Нью-Ланарк – бавовнопрядильна фабрика поблизу шотландського міста Ланарка, заснована в 1784 р. Поруч з фабрикою виникло невелике селище.

…першими кроками, ведучими до далеко основнішого перетворення цілої суспільності. – Далі пропущено текст. Див.: S. 289 – 292; с. 260 – 261.

Вони стали на тім, що вказали нарис тої будови і покликувались до розуму, бо не могли покликатись до сучасної історії. – Далі пропущено текст. Див.: S. 291; с. 262.

…знаємо в кінці й головні нариси самої тої переміни. – Далі пропущено текст до кінця розділу. Див.: S. 292; с. 262.

…витвори з единичних перемінилися в суспільні. – Далі пропущено текст. Див.: S. 294 – 295; с. 265.

…т. є. в зв’язку з купецьким капіталом, з ремеслами, з наемного працею. – Далі пропущено текст. Див.: S. 295 – 296; с. 265 – 266.

Кождий витворює для себе своїми власними случай ними средствами продукційними і для власної окремої потреби (обміни). – Далі пропущено текст. Див.: S. 298; с. 267.

В середньовіковії суспільності продукція поверталась переважно на власний ужиток… – Далі пропущено текст. Див.: S. 298 – 299; с. 268.

Робучі верстати стали полем битви. – Дане речення німецькою мовою звучить так: «Das Arbeitsfeld wurde ein Kampfplatzt» (S. 299), в українському перекладі: «Поле праці стало полем битви» (с. 269).

Гефест – у старогрецькій міфології бог вогню, а пізніше і ковальства.

Прометей – у старогрецькій міфології один з титанів, що вкрав на Олімпі вогонь і дав його людям.

Іменно тота суспільна ціха средств продукційних і витворів, нині причина періодичного застою тих руїн, станеться тоді найпотужнішою підоймою продукції. – Далі пропущено текст. Див.: S. 306 – 307; с. 274 – 275.

…вона була такою лиш тому, що була державою одної пануючої верстви, заступаючої в своїм часі всю суспільність. – Далі пропущено текст. Див.: S. 307; с. 275.

Від тої хвилі настає замість панування над особами тільки заряд над предметами і ведення продукції. – Далі пропущено текст. Див.: S. 308; с. 276.

Але можливим, історично конечним могло воно статися аж тоді,коли готові були матеріальні условии и для його переведення. – Далі пропущено текст. Див.: S. 309; с. 276 – 277.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 45, с. 467 – 497.