Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Переклади / 1891 р. / Бідний Генріх

Бідний Генріх

Іван Франко

Передмова. Гартман фон Ауе

Давно, дуже давно, сімсот літ тому назад, жив на світі той, що зложив отсе віршоване оповідання про лицаря Генріха, котре ми вам тут подаємо. Звався він Гартман, і сам також був лицарем а що служив у можної швабської лицарської родини панів фон Ауе, то й сам себе підписував таким прізвищем. Про життя його ми небагато знаємо. Гартман уродився в Швабії, в німецькім краю, около р. 1170. Вчився у якійсь монастирській школі перших початків читання, писання і граматики; бо таких шкіл, які нині всюди маємо, тоді ще зовсім не було, і тільки по монастирях бували вчені люди, держалися писані книжки (друку ще тоді не знали), та й було не стільки спокою, щоби займатися наукою.

А були тоді часи неспокійні, войовничі. Черці й пани римські раз за разом підбивали великі купи лицарства з різних країв воювати з турками й арабами, щоби відобрати від них Єрусалим і гріб Христа. Були се так звані хрестові походи, в котрих пролилося ціле море християнської і магометанської крові. Остаточно магометани удержалися в посіданні Єрусалима, але й християни з тих походів користали чимало: пізнали багато світу, понаносили з далекої Азії різних книжок, розширили свої погляди на світ і людей, почали свобідніше думати.

І наш Гартман ще молодим хлопцем два рази, в рр. 1189 і 1197, ходив у ті хрестові походи і аж опісля, осівши в Швабії, не покидаючись своєї лицарської служби, взявся й за перо і списував свої віршовані повісті та пісні, котрі з’єднали йому велику славу у сучасних і у потомних. Його віршованих повістей дійшло до нас чотири, а іменно: «Ерек», «Бідний Генріх», «Івайн зі львом» і «Григорій на камені».

З них «Ерек» і «Івайн» були властиво переробками з таких же повістей французьких Кретьєна де Труа, а «Бідний Генріх» і «Григорій» взяті автором із старих оповідань народних, що перейшли до німців, а також до інших народів і до нас із Азії. В «Біднім Генріху» оповідає автор про страшну азійську слабість, проказу, на котру тоді не знали (і тепер ще не знають) ліку і думали, що її може вилічити тільки кров людська. З тою повіркою дуже гарно сплетена стародавня повість про посвячення родичами своєї дитини для вилічення свого гостя або пана, тільки що Гартман зробив сю дитину дорослою дівчиною, що сама бажає посвятити себе для рятування здоров’я свого пана. Образ тої дівчини, котра на наших очах виростає в правдиву героїню, змалював Гартман дуже гарно, так, що, раз прочитавши його повість, уже її чоловік ніколи не забуде.

Перекладаючи повість Гартмана із старонімецької мови, ми не держалися її слово до слова, а переказували свобідно, іншим розміром, скорочуючи декуди розволіклий спосіб давнього оповідання і підносячи трохи ті місця, в котрих талант автора виявляється найяркіше.


Чий се замок, що там, запустілий,

У прекрасній Швабії сумує?

Хопта й папороть росте на сходах,

А сичі загніздились у вежах.

Славний лицар Генріх фон дер Ауе

Донедавна панував в тім замку –

Цвіт лицарства, молодий, вродливий,

Чесний, наче дзеркало без скази,

І хоробрий, і мов скеля вірний.

Щирий серцем, праведний душею.

Всім нещасним щит і охорона,

До пісень дотепний і до бою.

Та простер господь свою правицю

Над сим лицарем, послав на нього

Болість злу, гидку та невлічиму,

Струп огидний, що проказа зветься.

І як був він уперед всім любий,

Так тепер з обридженням від нього

Відвернулись всі його знайомі,

Відцурались свояки найближчі.

І прокляв пан Генріх у розпуці

День, годину, що на світ родився.

Побивався тяжко своїм горем,

Та не міг найти собі розради.

Він покинув замок свій високий,

Свої добра здав на божу волю,

Сам пішов у бідну хлопську хату.

Там, край лісу, в затишній долині

Хутір був самотній, невеликий,

В нім мужик жив, Генріхів підданий, –

От сюди болящий пан подався.

Добре кажуть: злого пана горе

Радує покривджених підданих,

Але пана доброго нещастя

Є підданим часто злом подвійним,

Злий пан в горі сторонить здалека

Від підданих, мов від злого вовка;

Але той, що в своїх слуг у горі

Захисту шукає і притулку –

І любов знаходить, щире серце, –

Певне, сей не був для них злим паном.

Щире серце і любов велику

Генріх-пан найшов у хлопській хаті.

Наче сина, заходив слабого

Сам господар; мов дитя безсиле,

Так його пильнує господиня;

А їх донечка, котру пан Генріх

Часто жартом жіночкою кликав,

Тільки й діла має, тільки й думки,

Щоб його доглянуть, обслужити,

Щоб йому то жартами, то співом

Приносити пільгу в лютім горі,

Біль влегшити і грижу прогнати.

Третій рік отак минув недузі,

І, важкою думкою занятий,

Бідний Генріх раз сидів на ліжку,

А при нім господар, господиня

І дочка їх в кутику, край ліжка.

І сказав господар теє слово.

«Пане, вам не тратити б надії,

Адже є досить докторів мудрих

В Мунпансілії та у Салерні, –

Там би ви поради попитали».

Пан на се, всміхнувшись гірко, каже:

«Був я в Мунпансілії, в Салерні

За порадою три роки тому;

Много я питав докторів мудрих,

Не найшов потіхи ні в одного.

Лиш один подав мені пораду,

Та таку, що ліпше б і не чути.

Лиш один є лік на тую болість,

Та найти не можна сього ліку».

Хлоп на те: «Чудна се мова, пане!

Що за лік такий на тую болість,

Що найти його ніде не можна?»

Мовить Генріх: «Здивувавсь чимало

Й я, таку почувши майстра мову.

Але швидко ясно мені стало.

«Приведіть мені, – говорить доктор, –

Непорочну, чистую дівчину,

Що за вас сама, по добрій волі

Вмерти схоче і живцем із груді

Дасть собі живеє серце винять, –

Отсе й буде лік на вашу болість».

І оба замовкли. Тихо стало.

Похилились голови мужичі,

Лиш зітхнула, сеє слово вчувши,

Їх дочка в куточку коло ліжка.

Ніч прийшла, лягли старі обоє,

При ногах їх спать лягла дівчина,

Та важка її проймає дума,

Гонить сон від неї люте горе.

Що згадає, бідна, свого пана,

То з очей річками ллються сльози,

Батьку й неньці ноги обливають,

Їх зо сну смачного пробуджають.

І пита отець свою дитину:

«Що се, доню? Ти чого так плачеш?»

Та мовчить дочка, не каже й слова.

І питає батько вже ізгрізна:

«Що ти плачеш, не даєш нам спати?»

Та мовчить дочка, ще гірше плаче.

Жаль зробилось батькові старому,

Лагідно почав їй промовляти,

Щоб сказала, що їй серце тисне.

«Що згадаю, тату, свого пана,

Що згадаю його люті муки,

Що згадаю, як він добрий, щирий,

То з очей самі ті сльози ллються».

А на те сказали батько й мати:

«Правду кажеш се, дитино люба!

Добрий, щирий пан наш, ані слова.

Та що ж сльози ті йому поможуть?

Бог простер над ним свою правицю, –

Божа воля! Цить, не плач, дитино!»

Так вони зацитькали дівчину,

Та вона не спала всю ту нічку

І весь день німа, сумна ходила.

І знов ніч, лягли всі троє спати,

Та не спить дівчина у постелі.

Дивне щось наклюнулось у серці

І росте, всю душу обгортає,

По-свойому гне і ум, і волю.

Аж як стала міцно й непохитно

Думка та в душі її: віддати

Свому пану кров свою і серце,

Аж тоді їй легко, ясно стало.

Та нова вродилася турбота

І тривогою зціпила душу:

Чи позволять рідні батько й мати,

Чи позволить Генріх, пан ласкавий.

На сю жертву? Се згадала, бідна,

І лились з очей річками сльози,

Батьку й неньці ноги обливали,

Їх зо сну смачного пробуджали.

І підвівшись, строго мовить батько:

«Нерозумна, вперта ти дитино!

Що надармо сльози ллєш, нас мучиш?

Бог один лиш може тут порадить!»

А вона їм відмовляє стиха:

«Отже мовив пан наш, що для нього

Є один, один іще рятунок.

Чом же я не маю бути варта,

Щоб йому отим рятунком стати?

Батьку, мамо, молю вас, благаю,

Не спиняйте ви моєї думи,

Най я з богом кров із серця свого

Радісно віддам за пана мого!»

Мова ся старих прошибла жахом,

І сказав, перехрестившись, батько:

«Боже, що се мовиш ти, дитино?

Чи ти знаєш, що се ти сказала?

Ще ти злої смерті не видала;

Безрозумно рвешся на се діло.

Ні, покинь ті мрії непотрібні,

Спи і нам не вгаюй сну по праці!»

І затихла – та не спить дівчина,

Сон її не брався всю ту нічку,

І весь день німа, сумна ходила.

Ніч прийшла, лягли всі троє спати,

Та рида дівчина у постелі:

Із очей течуть річками сльози,

Батьку й неньці ноги обливають,

Їх зо сну смачного пробуджають.

Підвелась зо сну старенька мати,

Строго мовить до дочки небоги:

«Що се ти задумала, нещасна?

Ти, котру під серцем я носила,

Котру з болем на сей світ родила,

Ти, що мала бути нам підпора,

На старії літа підпомога,

Дому втіха, у людей пошана, –

Хочеш власну душу погубити,

Молодий свій вік занапастити,

Нас старих навіки всиротити!»

А на се крізь сльози каже доня:

«О, якби я слів могла дібрати,

Щоб вам те сказать, що в серці маю!

Батьку, нене, ви мої рідненькі,

Чи ж то я була вам зла дитина,

Непокірлива та неслухняна,

На пустеє ласа, в злім уперта?

Чи зазнали ви мене дурною,

Чи не вчили ви боятись бога

І людей любити? Не гадайте,

Щоб нараз тепер науку вашу

Я забула та розледащіла.

Не погублю я душі своєї,

Ані вас покину сиротами;

Бог вложив мені сю думку в серце.

Видно, се його така вже воля,

Видно, він мене до себе кличе.

Я про смерть не мрію легкодушно,

Добре, пильно я їй придивилась,

Серцем біль її прокуштувала,

І вона вже не страшна для мене.

Адже вмерти треба хоч на старість.

Але важко старітися в горі.

А як дехто у гріхах вмирає,

То волів би був і не родитись.

А мені се бог у ласці своїй

Посилає смерть без труду й горя,

У весні життя, велить віддати

Чисте ще своє дівоче тіло,

Чисту душу іншим для здоровля.

Чи ж ся жертва в гріх мені влічиться,

А чи не в найбільшую заслугу?

Кажуть люди, що лицем я гарна

І всім тілом напрочуд вродлива.

Погадайте, як я старша стану,

Кілько-то покус мене чекає

І як легко гріх краси чіпаєсь!

А як навіть вийду з дому заміж,

То, хоч буде милий муж для мене,

Вже не буде з ним мені утіхи,

Скоро лиш про пана я згадаю,

Що так мучиться, а через мене

Міг би був найти собі здоровля.

А як буде муж мені нелюбий,

То подвійне жде мене нещастя,

Бо з нелюбим жити я не хочу.

А тепер любовник найсвітліший

К собі кличе, щастя прирікає,

Що не змилить, не мине ніколи.

А як пан мій любий через мене

Віднайде здоровля, то чи ж можна

Мій рівнять короткий біль хвилевий

З тим добром, яке він всій країні

Довгі літа ще творити зможе?

І чи ж вас я лишу сиротами,

Як його придбаю вам за сина?

О, подумайте, мої рідненькі:

Як себе я не віддам для нього,

Швидко в гріб вжене його та болість,

Швидко інший пан у нас настане,

А яка тоді чека нас доля?»

Мов ножем, порізали по серці

Ті слова старих вітця і неньку.

Страх проняв їх; бо їм так здалося,

Що якась таємна, владна сила

З уст дитини їх проговорила.

І не сміли довше спротивлятись.

«Дух святий, мабуть, говорить з неї,

Як із уст святого Миколая, –

Мовили старі одно до ‘дного, –

Най же ж буде, як сама бажає».

Врадувалась сим словам дівчина

І весело світу дожидала,

Та ридали важко батько й мати,

Сидячи безсонні на постелі,

Хлипали старі, неначе діти,

Руки дряхлії слізьми мочили,

Світу ждали, господа просили,

Щоб сю ніч ще продовжив роками.

Оттака-то боротьба важкая

В темну ніч ішла в мужицькій хаті

У троїх мужицьких простих душах.

А як рано ясне сонце встало,

Схопилась дівчина, одяглася

І до пана свого поспішила.

«Пане, ви спите?» – вона сказала.

«Ні, не сплю, – відмовив бідний Генріх. –

А як моїй жіночці там спалось?

І чого так вчасно завітала?»

«В вашій власній справі я приходжу,

Ваше власне зве мене тут горе».

«Дякувать тобі, моя дитино,

Що ти так взяла собі до серця

Моє горе! Бог тобі стосотно

Надгородить ту любов велику,

Хоч мойому горю не поможеш».

«Ні, – сказала радісно дівчина,

І її очиці заблищали, –

Я гадаю, що поможу-таки.

Ви ж казали, що один рятунок

Є для вас, коли б дівчина чиста

Добровільно смерть для вас приймила

Я дівчина, пане, я ще чиста

І не хочу жити дня одного,

Доки ви так мучитесь страшенно,

А здоровля ваше в моїй крові.

Пане мій, візьміть сю кров і жийте!

Я дівчина бідна, що я варта!

Ви ж усього краю честь, оздоба.

Їдьмо до Салерна, я готова!»

Диву дався, вчувши се, пан Генріх.

Диву давсь, ухам своїм не вірить,

А по тому жалісно всміхнувся.

«Спасибі тобі, моя дитино!

Виджу я любов твою велику

І твою великую відвагу,

Та не можу я її приняти.

Спасибі тобі й за сеє слово,

На яке ніхто з найближчих моїх

Не здобувсь. Досить мені і того,

Щоб пізнати, як мене ти любиш.

Але їхать до Салерна, доню,

Не мені вже! Ти покинь сю думку! –

Швидко інший лікар тут прибуде,

Що весь біль навіки заспокоїть, –

Всякі інші ліки не для мене».

І заплакала дівчина гірко.

«Боже, – каже, – що ж то я вам винна,

Чом я вам не мила, що без серця

Ви мою відкидуєте жертву?»

«Жіночко, – сказав їй бідний Генріх, –

Ти говориш, мов мала дитина,

Що напресь чогось і не міркує,

Чи се їй на користь, чи на шкоду;

Як чого забагне, дай їй зараз.

Нині дасть щось, завтра пожаліє;

Так і ти пожалуєш, дитино,

Бо то смерть – страшне, не легке діло!»

Та спокійно мовила дівчина:

«Пане, мало ви мене пізнали.

Не кажіть сього, не досвідившись!»

Сумно мовив далі бідний Генріх:

«А при тім же ти не одинока,

В тебе батько є й старенька мати,

Що ж вони на сеє скажуть, доню?»

Не рекла на се ніщо дівчина,

Лиш покликала вітця і матір.

Гірко плачучи, старі припали

Коло ліжка Генріха обоє.

«Пане, – кажуть, – видно, божа воля!

Ми три ночі їй се відмовляли

І словами, і слізьми гіркими.

Та сильніша в неї тая думка,

Ніж намови наші й наші сльози.

Тож прийми від нас дитину нашу,

Чень дасть бог тобі поздоровіти».

І заплакав гірко бідний Генріх,

Перший раз заплакав в своїм горі,

І з сльозами враз в душі зболілій

Сильна жадоба життя, здоровля

І всіх радощів життя проснулась.

Буть здоровим! Чуть себе свобідним

Від страшної слабості! Ся думка

Всякі інші почуття зглушила

У душі його, і він промовив:

«Добрі люди, бог вам надгородить

Сю любов нечувану, велику, –

Я її надгородить не зможу,

Хоть би все вам дав, що світ дать може.

Як така незмінна ваша воля,

То нехай же буде так! Приймаю

Вашу жертву й вашої дитини».

Залунав великий плач загальний

При сім слові у мужицькій хаті:

Гірко плакали отець і мати,

Що ще досі надіялись тайком,

Що пан, може, не прийме їх жертви;

З радості заплакала дівчина,

Та вона всміхнулась зараз втішно;

З туги за життям заплакав Генріх,

Та при тім і жаль йому зробився

Другого життя, що мало згинуть,

Щоб йому життя й красу вернути.

Лютий сумнів гриз зболілу душу.

Чи не грішне почина він діло,

Чи не завагається дівчина,

Чи не буде жертва та даремна?

Та вспокоїла усіх дівчина,

Всім відваги додала і віри,

Всіх впевнила певністю своєю.

До Салерна лагодиться Генріх,

Квапить слуг, за гори рветься духом,

А ще більше рветься там дівчина.

Пишно вбрать велів її пан Генріх

У атласи, шовки дорогії,

Мов до шлюбу молоду княгиню.

Та не рада строям тим дівчина,

Бо одно у неї лиш на думці.

Надійшов день від’їзду. З сльозами,

З болем в серці бідні батько й мати

Попрощали в вічную дорогу

Ту свою єдиную дитину;

За життя її ще, мов покійну,

Голосно оплакали небогу;

Та вона спокійними словами

Потішала їх і, мов до шлюбу

Вибираючись, їх руки й ноги

Цілувала і слізьми росила.

Ось вони прибули до Салерна.

Зараз доктора найшов пан Генріх

І веде до нього він дівчину.

«Майстре, – каже, – ось тота дівчина

Рада вмерти, щоб мені вернути

Силу і здоровля, як ти мовив».

Диву дався доктор сивоусий,

Глянув на дівчину і подумав:

«Певно, пан їй наказав, грізьбою

Всилував її на сеє діло».

І сказав до Генріха се слово:

«Відійдіть лише на хвильку, пане

Мушу з нею дещо в штири очі

Побалакать».

Віддалився Генріх.

І, встромивши острий, проникливий

Погляд свій в лице дівчини, доктор

Так почав до неї говорити:

«Не лякайсь мене, моя дитино,

А признайсь мені, по божій правді:

Пан велів тобі отсе зробити?

Випросив у тебе се, а може,

Виміг і погрозами, не правда?»

«Ні, неправда! – відрекла дівчина. –

Я сама по своїй добрій волі

Зважилась на се і ледве пана

Упросила, щоб приняв сю жертву».

І ще дужче здивувався доктор,

І сказав: «Дитино нерозсудна,

Ти сама не знаєш, що говориш.

Жити ще тобі та веселиться,

А не думати про смерть страшную.

Чи ти знаєш, що тебе чекає,

Страх який, які страшенні муки?

Адже ж знаю, що сам встид дівочий

Не звелить тобі під ніж відкрити

Ніжну грудь твою. А сього ж мало.

Я ж тебе цілком роздіти мушу,

Шнурами зв’язати руки й ноги,

До залізних кілець прив’язати,

Краяти ножем живеє тіло

І пилою пропиляти ребра,

Поки зможу руку в грудь уткнути.

Буду в груді лапати рукою,

Поки вловлю серце трепетливе.

Ти жива ще будеш, все меш чути,

А як серце я візьму рукою,

Буду торгать жили кровоносні, –

Ти жива ще будеш, се ще вчуєш.

Аж як жили я порву і серце

Вийму з груді, – ні, мене самого

Дрож проходить і мороз проймає

На сю думку!.. А що найстрашніше:

Як посеред всіх тих болів лютих

І страшних, яких іще ні одна

Не терпіла ніжная дівчина,

Як в оті тяжкі конання хвилі

Ти в нестерпній муці хоч раз крикнеш,

Хоч зітхнеш, хоч думкою самою

Пожалієш сього вчинку свого,

То даремна вся твоя посвята.

Пану смерть твоя не вчинить пільги,

А твоє життя пропало марно.

Схаменись, дівчино необачна,

Відійди, ще можеш все відкликать».

Та, всміхнувшись, мовила дівчина:

«Спасибі вам, пане мій любезний,

Що ви щиро правду всю сказали,

Що мене за смерть ось тут чекає.

Я за се скажу вам цілу правду.

Признаюсь, що я тепер боюся,

Щоб не попсувалось наше діло,

А боюсь я вашої тривоги.

Задрожить, мабуть, рука вам, пане,

Не спіймати вам мойого серця,

Не порвати жил у моїй груді!

Бо все те, що ви мені сказали,

Скорше личить бабі, ніж мужчині.

Сміло, пане! Сміло ріжте, крайте,

Я, дівчина, все стерплю, без жаху!

Не на те ж я аж сюди прибула,

Щоб в остатній хвилі відступати.

Та й чи довго потриває мука?

І не день, і навіть не годину!

А за се мій пан здоровий стане,

Я ж на вічнеє життя заслужу».

Остовпів із диву доктор сивий.

Смілості, рішучості такої

Не стрічав ніколи у дівчини.

«Га, – сказав, – як так, най так і буде!»

І повів її він до світлиці,

Де ждав Генріх на кінець розмови.

Живо к доктору звернувся хорий

І тужливо скрикнув: «Ну, що ж, доктор,

Чи ще буду я живий, здоровий?»

Супокійно відмовляє доктор:

«Що ж, дівчина ся – то справді чудо.

Не вжахнулась всіх страховищ смерті

І охотно йде на смерть кроваву.

Тож, здається, добре вдасться діло.

Ви тепер рішайте, пане: різать

Чи не різать? Се від вас залежить».

І, долонями закривши очі,

Глухо зойкнув Генріх: «Ріжте, пане!»

Ось за руку взяв дівчину доктор

І сказав: «Ходім сюди, небого!»

Радісно пішла вона, та звільна,

Важко йшов старий. Перед дверима

Зупинивсь, ключа шукав в кишені,

Потім довго шпортавсь коло замка,

Все чекав, що Генріх скаже: «Стійте!»

Але Генріх не сказав нічого.

Увійшли обоє до робітні,

І замкнув, ще й засувом засунув

Зразу доктор двері за собою.

Озирнулась по склепу дівчина:

Скрізь кліщі і гаки, скла і труби,

Дивоглядне і страшне знаряддя,

Черепи і кості чоловічі

І великий стіл насередині,

Весь червоний, з гаками й ланцями,

А на нім лежать ножі блискучі.

«Роздягайсь!» – до неї мовив доктор.

Радісно вона й поспішно з себе

Одіж верхню скинула, та спідню,

Щоб не гаять часу, здерла зразу,

Шарпнувши, у швах все розпорола

І без жаху, і без встиду стала

Зовсім гола перед сивоусим.

Як красу її старий побачив,

Що, здавалося, не мала пари

В світі, – так йому щось серце стисло,

Мов кліщами. Ся чудова квітка

За годину серед мук загине!

Та не дав сього пізнать по собі,

Але строго далі їй говорить:

«Вилізь тут на стіл сей і прострися!»

Радісно простерлася дівчина.

Він ременями їй руки й ноги

Причепив до кільців металевих,

Прикрутив ще й клямрами в суставах.

А потому ніж узяв у руки.

Ніж широкий був, блищав зловіще,

Та, його потрібувавши пальцем,

Бачив доктор, що він притупився.

От узяв він камінь мармуровий

І почав, не кваплячись, помалу

Ніж острити, по робітні ходя.

Острить, острить, пальцем потрібує,

Буркне: «Ще не остре!» – й острить далі.

Бідний Генріх сам лишився в залі,

Сам лишився ждать кінця і ліку.

Зразу силувавсь ніщо не думать,

Потім рад був думать про здоровля.

Про нове життя й нові утіхи.

Та мішались в голові ті думи.

Те страшне, що мало за хвилину

Статись тут близенько, за стіною,

Наче змора налягло на душу.

І до свого серця мовив Генріх:

«Серце ти моє, зболіле, бідне,

Будь тепер на хвилю кам’янеє!

Лиш хвилину, потім все минеться!»

Але серце мучилось, боліло

І йому спокою не давало.

Дарма він твердив разів по десять,

Що вона ж сама того хотіла,

Що вона хотінням тим щаслива,

Що коротке жде її терпіння, –

Серце в нього мучилось, боліло,

Розкидало ті слова на вітер.

А як вчув він, що там за стіною

Доктор ходить, острить ніж об камінь,

То зняла його тривога дика,

Піт холодний обілляв все тіло;

І, мов дикий звір, почав він бігать

По покою, поки невеличку

Шпарку не знайшов коло одвірка.

Ось туди протис він бистрий погляд

У робітню і заздрів дівчину

На столі, прив’язану ремінням,

В нагій красоті пренепорочній;

І душа у нього стрепенулась,

А з її глибин найтаємніших

Розляглось тривожнеє стогнання:

«Боже, що роблю я, окаянний!

Те, що божий суд наслав на мене,

Хочу змити кров’ю сестриною!

Ту крихітку втіхи світової,

Радощів марних, забав нікчемних

Окупить нечуваним убійством!

Господи, додай мені ти сили

Донести свій хрест аж до могили,

А не брать на душу кров невинну,

Не шукать у злочині рятунку!»

І він скочив з силою розпуки,

І загримав до дверей руками,

Термосив за скоблі і завіси

І кричав: «Лікарю, слухай! слухай!»

А лікар відмовив зсередини:

«Зараз, зараз, ще зажди хвилину!»

Та не ждав, ще дужче гримав Генріх.

«Відчини, лікарю, я щось маю…»

«Зараз, зараз! – відмовляє доктор. –

За хвилину вже по всьому буде».

«Ні, – кричить в розпуці бідний Генріх, –

Я не хочу, щоб було по всьому!

Стій, не ріж її, лиши живою!»

Упустив із рук і ніж, і камінь,

Вчувши теє слово, доктор сивий,

Відчинив йому щодуху двері.

Генріх входить, лиш одно і бачить:

На столі прив’язану дівчину.

Наближаєсь і, слізьми гіркими

Обливаючись, говорить: «Доктор!

Відв’яжи її! Ніколи в світі

Не позволю, щоб для мене, трупа,

Ангел сей пролив хоч краплю крові.

Що на мене бог зіслав, те буду

Сумирно терпіти аж до смерті,

Та не дам їй мучитись за мене».

І оба швиденько розв’язали,

Розкували зі стола дівчину

І веліли їй убратись живо.

Та вона заплакала тяженько

І, ридаючи, сказала: «Що ж я

Завинила, чим я показалась

Непригожою на те, щоб кров’ю

Свого пана до життя вернути

І собі нове життя здобути?

Пане, пане, що се ви зробили!

Світ вас смілим, мужнім величає,

І я вас таким вважала досі,

Та на вас я гірко ошукалась.

Боягуз ви і бабської вдачі,

Не могли знести того й здалека.

Що на собі я знести готова».

Слухав Генріх сі слова докору,

Та вони не то що не боліли,

А були немов вода цілюща

На його зболілу, скорбну душу.

Але в тій же хвилі вчув ще іншу,

Дивну розкіш, мовби в нього в жилах

Свіжа, чиста кров текти пустилась,

А гидка, болюща шкаралюща

З тіла, мов луска спадала з риби.

Справді диво сталось! З тої хвилі

Біль його минувся, і проказа

Почала сходити з його тіла.

Але радість ту глибоко в серці

Ще сховав, не вірячи їй, Генріх.

Щедро майстру заплатив за клопіт,

Взяв сумну, заплакану дівчину

І поїхав у рідну країну.

Та заким доїхав до границі,

Вже минулись всі його терпіння,

І він став здоров, як був давніше,

І пішла про се широка слава

По всій Швабії. Збігались кревні,

І сусіди, й близькії знайомі,

Щоб вітати лицаря з дороги

По великім перебутім горі.

Та ніхто не в силі розказати

Тую радість, те велике щастя,

Що зазнали мужики убогі,

Батько й мати дивної дівчини,

Бачивши, що їх дитина з паном

Поверта домів жива й здорова.

А за місяць чи за два по тому

Як же ж то змінивсь високий замок

На горі в прекраснім швабськім краю!

Грають коні по подвір’ї вколо,

Стрійні слуги коло них снуються,

Клекотить життя по всіх покоях,

І товпляться гамірливі гості.

Се пан Генріх славний пир справляє:

Запросив на нього всіх знайомих,

Всіх сусід і всю рідню найближчу.

А як всі зібрались там у залі,

То ввійшов господар поміж гостей

І за руку вів свою дівчину,

І отак сказав до всіх зібраних:

«Слухайте, панове товариство!

Бог зіслав на мене скорб велику

І велику в скорбі тій потіху,

Бо я в ній найшов велике серце,

Що себе само мені хотіло

В жертву дати. А тепер скажіте,

Чим за се віддякувати можу?»

І сказали всі там однодушно:

«Якби все віддав ти, що лиш маєш,

То й сього, мабуть, було би мало».

«Що ж я маю? – мовив далі Генріх. –

Лиш одно: те тіло, що з могили

Піднялось через отсю дівчину.

Серце те, що щастя найчистіше

Взнало аж через отсю дівчину.

Душу ту, що красоту душевну

Вбачила найкращу в сій дівчині.

Їй усе те віддаю, єдиній».

Всі сказали: «Так і слід, наш брате».

І почався славний пир весільний,

Якого ніхто ще не затямив.

Довгий час жили вони обоє,

А при них старі отець і мати.

І пішла про них широко слава,

Що не вмре довіку, не поляже.


Примітки

Вперше надруковано разом з передмовою у «Буковинському православному календарі на рік 1892» (Чернівці, 1891) під назвою «Бідний Генріх. Поема Гартмана фон Ауе. Вільно переробив із старонімецького Іван Франко».

У 1899 р. І. Франко включив твір до збірки «Поеми». У тексті поеми зроблено ряд виправлень мовностилістичного характеру, а замість згаданої передмови подано таку вступну замітку:

«Канвою отсеї поеми послужила поема старонімецького поета XII віку Гартмана фон дер Ауе п[ід] з[аголовком] «Der arme Heinrich». Я не даю перекладу старого німецького твору і держуся ближче тої переробки, яку в 1830-х роках зладив Шаміссо (див.: Chamissos Werke, herausg. v. H. Kurz, т. I, с. 230–240). Розуміється, і сю переробку я не перекладав дослівно».

Поема «Бідний Генріх» датується на основі першодруку 1891 р.

Текст поеми друкується за виданням 1899 р. Разом з текстом поеми подається передмова І. Франка, надрукована 1891 р., зважаючи на її органічний зв’язок з твором; вона містить дані про джерела поеми, відомості про першу літературну інтерпретацію її сюжету тощо.

Салерномісто в Італії, славне в середні віки своєю медичною школою.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 275 – 294.

Стежки

Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5704

Модифіковано : 26.07.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.