Вандейці

Шарль Фолей

Переклад Івана Франка

Історичні нариси

[Charles Foleу, L’Otage. Paris, 1899. Ся книжка дає ряд інтересних нарисів із історії боротьби французьких республіканців з повстанням у Вандеї. Хоча автор стоїть, очевидно, по стороні вандейців і проти революційного правительства, то проте його нариси мають у собі багато чисто людського й артистичного інтересу, і ми подаємо декілька з них у перекладі. – Ред. [«Літературно-наукового вісника»].

Закладниця

З магістратом годі було дійти до ладу. Щоб не руйнувати села, комендант республіканського відділу зажадав, щоб йому видано десять тих горлорізів, що в часі невдалої проби оборони стріляли на республіканців із своїх хат. Для тих десятьох не було надії рятунку: скоро до Анжера, їх поставлять перед воєнним судом і зараз розстріляють або поженуть на гільйотину. Невважаючи на таку певність страшної смерті, при першім виклику дев’ять із тик завзятців зголосилося. Інші чи то повтікали, чи поховалися, досить, що десятого закладника не ставало.

Республіканці квапились вирушити в дорогу, заким заскочить темна ніч; надто зверху сік дрібненький ненастанний дощ. Їм не ставало терпцю, вони кляли і грозили, що спустошать селище вогнем і мечем. Гнів переможців ще згострювався приниженими просьбами побіджених, і довкола республіканського офіцера, що викрикував на сільську старшину, тислася вся людність понура, мовчазлива, тремтячи зо страху.

Та ось нараз молода дівчинка, дитина 13 – 14 літ, що, здавалося, бавилася серед купи поломаних мушкетів обломками набоїв та шпунтами, почорнілими від пороху, піднялася, протисла крізь юрбу і, несміло ховаючи руки за плечима, зблизилася до привідці республіканців. Вона перебила його балачку.

– Не ріжте, не паліть нічого, горожанине! Десятою закладницею буду я: се я стріляла!

Всі зашепотіли з несподіванки, бо пізнали малу панну Селесту Клюдік, лагідну та загальнолюблену панночку, яку два тижні тому її нянька Ренода ледве вирвала з тюрми в Нанті, того самого дня, коли пані Клюдік пішла на ешафот. Проживши довгенько в сутінку тюрми, дівчинка заховала на дні своїх ясних оченят увесь безмежний сум тих жорстокостей, які їй довелось бачити. Її лице, навіть серед живого полевого повітря, все було незмінно бліде і холодне, немов би поцілуй її матері, засудженої на смерть, полишив на ньому свою безбарвність та холод смерті.

Бачачи се слабосиле дівча, комендант здвигнув плечима.

– Ти стріляла? Йди геть, безумна дитино, ти жартуєш.

– А ось погляньте!

І Селеста, простираючи руки, простягла до офіцера свої маленькі долоні, чорні від пороху. Між «синіми [республіканські вояки носили сині уніформи. – Ред. [«Літературно-наукового вісника».]]» чути було глухий буркіт обурення. Привідця обернувся до своїх людей в останнім пориві милосердя.

– Але ж не вірте їй! Ся дитина сама зачорнила собі пальці, щоб одурити нас. У неї не стало би сили навіть на стільки, щоб удержати мушкет.

Мала панна Клюдік спокійно підвела свою ніжну головку і, всміхаючись визиваюче, при чім показала свої білі зуби, промовила без сорому:

– Дайте мені стрільбу одного із ваших людей, коменданте, а самі станьте за тридцять кроків, щоб бути метою для мене, і заложімся, чи не впакую вам кулю в саме серце.

«Сині» підняли скажений крик, а комендант з-під наморщених брів зирнув холодно.

– Добре, – буркнув він, – коли хочеш, будеш десятою закладницею. Ану в дорогу!

Досі Селеста говорила перериваним, нервовим голосом. Тепер відітхнула свобідніше. Її лице позбулось визиваючого виразу і зробилось знов лагідним, повним резигнації личком гарної дівчинки. Наказ «в дорогу» видано, заким вона мала час попросити плаща або якого-будь одягу. В сумерку, крізь подвійну огорожу вояків, якими окружені були в’язні, їй здавалось, що бачить насеред шляху стару жінку, що паде на коліна і розпучливо простягає до неї руки. Попихана брутально, вона не могла пізнати, чи се була Ренода. Вона прискорила ходу, але кроки мужчин були завеликі для неї, і ледве стратили з виду село, вона почувала вже задих і втому.

Настала ніч. Ішли лісом і лісом, і ще лісом. Селеста кульгала; її виходжені та тісні черевички зробились важкі від болота. Вона тряслась від нічного холоду, та й тому, що на ній була бідна легенька одежинка, а з її мокрого волосся холодний дощ спливав їй на карк та вниз плечима.

Обік неї йшов вандейський парубок з брутальним і сердитим виразом лиця, наскільки вона могла зміркувати в хвилях, коли місяць продирався крізь дощові хмари. І він був в’язень, та дивився на неї з таким згірдним милосердям усякий раз, коли вона спотикнулася, що їй ще прикріше робилося за свою слабість. Та проте серед усіх тих людей, вольних чи в’язнів, вона чула себе такою одинокою та загубленою, що радо була б забалакала до нього; але він заціпив уста в якімсь одчаю понурої мовчанки. І вона не сміла відізватися. Нараз вона спотикнулася так сильно, що він інстинктово простягнув руки, щоб піддержати її. Так само інстинктово вона оперлася рукою на його сильнім рамені, потім відсунулася скромно, промовивши плавним голоском добре вихованої панночки:

– Сердечно дякую, добродію…

Він, здавалось, силкувався перемогти себе, його груди підносило зітхання, та в кінці промовив різко:

– Ті собаки не побачать… Опрись рукою на моє плече, тобі легше буде йти.

Селеста лишила свою руку на його рамені, щоб не розсердити його, хоч і опиралася як можна найменше. Потім довго вони не говорили нічого; нарешті він розпочав з таким самим зусиллям:

– Скажи по правді, дитино, бо ніпощо тепер таїтися: адже ж се не ти стріляла на «синіх»?

Вона почервоніла в перелетнім, блідім сяйві місяця. Він упер в неї свої ясні, смілі, зацікавлені очі. Вона змішалася, бо біль стискав їй горло, а потім, запинаючись, призналась:

– Ні, добродію, я не стріляла! Але, розумієте, я бачила, як усі інші наші вандейці поховалися, і я знала добре, що десятий закладник не зголоситься. Республіканці кричали. Ренода, моя мамка, плакала: вона боялася за свойого мужа й сина. Всі інші жінки тремтіли з такого самого страху. І я подумала, що се було б дуже сумно, якби вони спалили село і вирубали в пень тих добрих людей. Я виступила і набрехала на себе. Але я думаю, що се брехня не дуже підла.

– Ні, ні, се не погано! – промовив високий в’язень голосом не так уже різким. – Та тільки не надійся, що вони пощадять тебе задля твоєї малолітності.

– О, я не надіюсь, пане! Мій тато помер, моя мама померла, всі мої знайомі померли. Від трьох літ я не бачила нічого, як лише смерть. Я вже не боюсь її. У мене не було нікого, крім моєї доброї Реноди, і її, останню, я хотіла врятувати, її та її мужа, її синів і її село. Тепер я не боюсь нічого, лиш одного, що там… у місті, не захотять мене, що мене… таку малу, не приймуть за закладницю. А не маючи повного числа жертв, вони, може, вернуть знов і нароблять біди моїй бідній Реноді.

Її голос урвався наново, і в яснім погляді вандейця, якого не дивувало вже ніяке горе, все-таки заляг смуток. Вона спотикнулася дужче. І він промовив знов понуро:

– Опрись же на мене, дівчино… ти зовсім не опираєшся!

Думаючи, що він сердиться, вона оперлась. Знов настала мовчанка, довга, довга, переривана частим болючим кашлем.

– Я дав би тобі свою куртку, щоб огорнути тебе, – промовив він, – якби лише в мене була сорочка… Але я не маю нічого іншого на тілі і не можу йти обік тебе з голими грудьми.

Вона скрикнула:

– Ви дуже добрі, добродію, та я не прийняла б сього.

Її голос дусився чимраз більше.

– В тебе болить щось, дівчино?

– Так, трохи… від кількох день уже в грудях холодно, а в горлі пече. А тепер погіршало від дощу та нічного холоду. Коли говорю, у мене мов би щось дерлося в горлі.

Лісова стіна вирізувалася ясніше в сірім сяйві. Помалу досвітки проганяли пітьму. Селеста насилу волоклась. Вандеєць, похилившися, голосом, як міг, найлагіднішим промовив:

– Ти дуже втомлена, дівчино?

– О, так, добродію! Так швидко йдуть! У мене ноги поздирані, а моя промочена спідничка липне до колін. Чи далеко ще та тюрма? Ви високий, добродію, бачите, може, здалека дими міста?

Він випростувався.

– Так, бачу дзвіниці. За малу годину прийдемо на місце; але й те буде занадто скоро, бо прийдемо на те, щоб умерти.

Прокляття вояків, брутальний наказ мовчати перелякали Селесту, і аж до міста вона не сказала нічого, тим більше, що говорения справляло їй великий біль.

Дійшли до передмістя. Швидко потім в’язнів запаковано в якусь вогку чорну нору і туди кинено їм кілька околотів соломи. Селеста була так знесилена, що відразу кинулась на землю, не домагаючись своєї часті від інших в’язнів. Вандейський парубок обізвався до неї:

– Дівчино, коли не візьмеш собі зараз соломи, то тобі не лишать нічого.

Та в неї ледве стало сили затремтіти при зітханнях чимраз глибших.

– Не турбуйтесь, добродію! Мені байдуже, на чім і де я лежу, нехай лиш інші користають. Я чую себе дуже хорою; в горлі мене так пече, так пече… і через те дрож мене проймає.

Своїми великими жорсткими руками він легенько підняв її і лагідно підсунув їй під плечі й потилицю жменю соломи, яку здужав захопити в сутолоці.

– Ади… ось так… так буде ліпше, правда?..

Віддих дівчини робився чимраз більше прискорений; зовсім безкровним голосом вона просвистіла:

– Ой, добродію, як я боюся… як я боюся вмерти тут, занадто швидко… на тій вогкій землі, під отсим ослизлим муром…

– І чого ж ти боїшся вмерти тепер гірше, ніж коли іноді, дівчино? Хіба не маєш спокою в тім темнім куті?

– Ой, ні! Я хотіла би йти на ешафот з іншими, щоб число закладників було повне і щоб вони не верталися мучити мою Реноду!

Він здвигнув плечима і не сказав їй нічого. По кількох хвилях вона здригнула слабше.

– Добродію… не маєте трошки води?

– Ні. Тобі хочеться пити?

– Так, хочеться пити… та я не про теє… я хотіла вмити собі руки й лице, зачорнене порохом, щоб бути зовсім чистою, зовсім білою, коли стану перед Матір’ю Божою!

Парубок сидів на землі, зложивши навхрест руки і не знаючи, що відповісти. Минала хвиля за хвилею. Дівчинка відізвалась до нього майже нечутно:

– Добродію… отсе… чую, що зо мною кінець… Чуєте…

Він нахилився.

– Коли хочеш, щоб я чув, що кажеш, то обернися лицем до мене, а не говори до муру.

Вона не оберталася, але вживала найбільшого зусилля, щоб говорити слова виразно.

– Ні… не хочу обертатися до вас… мій віддих – отрута, і вдихаючи його, ви б могли заразитися… Добродію, не могли б ви мені покласти дещо… камінь… що-будь під голову? Мені було би легше дихати…

Він підняв її голову і по змозі обережно положив на своїм грубім коліні.

Вона трохи легше відітхнула.

– О, се не камінь, добродію, се щось м’якеньке… се, може, ваша рука… Ви такий добрий, добродію… Зробіть іще ласку та зложіть мені навхрест руки на грудях… сама вже не здужаю…

Парубок зложив їй руки на грудях. Вона говорила далі, все мучачись своїми думками:

– Ох, добродію… Пресвята Діва таки скаже, що се негарно молитися з такими чорними руками… Але я не стріляла… ох, ні! Я не забила нікого! Я збрехала, щоб рятувати інших, а се не така підла брехня, правда?

– Ні, дитино, я сказав тобі, се брехня дуже добра, дуже великодушна… і так само не турбуйся своїми брудними рученятами… ціле твоє бідне маленьке тіло лишиться в отсьому погребі, а тільки твоя душенька піде відсіля і полетить зовсім чиста й біла.

– Спасибі вам, добродію, спасибі! Ох, який ви добрий!

Потім настала знов довга мовчанка; вона віддихала вже лиш рідко, судорожно хлипаючи.

Тоді він, не сміючи вже говорити, провів своїм пальцем по її тоненькім обличчю, щоб переконатися, чи її повіки холодні. І він почув, що по шкірі, вже зимній, плил и помалу теплі ще сльози. Він запитав лагідно:

– Чого плачеш, дитино? Ти ж перша будеш вільна від наших мук. Се повинно потішити тебе.

Під тим грубим, рапавим пальцем, що пробував несміло та незручно погладити її лице, дівчина розпучливо зарушала устами, щоб сказати ще щось, але їй не ставало духу, слова не йшли з уст. Парубок, забуваючи небезпеку зарази, нахиливсь іще більше і притулив вухо майже до самих її уст.

– Я не плачу задля себе… Я лише тому, що турбуюся про тих добрих людей там у селі. Я така худа та марна, що кати готові не завважити, коли я вмру, готові забути мене в тій поганій, темній норі. І тоді моя брехня не здалась ні на що! Ах, добродію, будьте такі добрі, заведіть їх аж до мойого тіла і розповідаєте їм, що я також закладниця, і нехай вони переконаються, що я тому не винна, коли не могла дождати тої хвилі, щоб іти на їх ешафот… І що я нічого не заподіяла собі, щоб навмисно вмерти швидше від інших. І скажіть їм, прошу вас, скажіть їм, що моя смерть повинна бути почислена як відкуп за інших.

– Добре, я скажу їм усе. Закон про закладників виразний: ти заплатила за них, і їм не зроблять уже нічого злого. Тож не бійся і вмирай спокійно, вмирай…

Немов бідний листочок, торганий та тремтючий від вітру, так і вона на колінах у парубка стрепенулася легкою дрожжю. А потім без шелесту відірвалася від сього життя з останнім ледве чутним зітханням:

– Спасибі, добродію, спасибі… вмираю задоволена… коли ви запевняєте мене, що моя смерть… таки почислиться…

Вона не обізвалась більше. Парубок не чув більше нічого. Слабенький віддих не торкав уже його нахиленого лиця. Зворушений, він шукав своєю грубою, мозолястою рукою її тоненьких, холодних повік. Він замкнув їх з останніми несмілими пестощами. Дві дрібні сльози ще тремтіли на них, дві маленькі холодні сльозинки.

І в пітьмі тюрми парубок інстинктово зробив великий знак хреста, як коли б його пальці змочились були в свяченій воді.

Жобен

По битві коло Сальбефа, в якій ми здобули три тисячі набоїв, сімдесять карабінів і сто пар черевиків, спочивали ми в лісі Шеміє. Свіжо вбитою доріжкою йшли наші вояки, а за ними я й о[тець] Пішері. Вояки поспішали до поляни, відки піднімався легенький дим. Уже здалека серед сновання наших вандейців ми побачили огнище, при якому дві старі бабусі порались коло величезного кітла, наповненого м’ясивом; дванадцятифунтові хліби, накладені стосами, стояли на мураві. Шелест листя заставив нас оглянутись, і ми побачили Жобена, родом із Бельтієра, що, двигаючи чоловіка на плечах, перескакував через пеньки зрубу.

– Певно, несе раненого товариша, – промовив я.

– Ні, ні! – озвався добрий панотець, якого лице нараз захмарив вираз тривожного суму. – Се в’язень! Жобен підстрілив його, потім зв’язав йому руки й ноги. Ходім до них!

І, обертаючися нагло до мене, панотець мовив потихо:

– Сей Жобен, вернувши з-за Льоари, знайшов зі своєї хати лише згарище; його молоду жінку й його дитину повісили «сині». Жобен лютий: боюсь, що він задумує якусь жорстоку відомсту.

Коли ми догонили Жобена, він кинув свойого в’язня перед себе на мураву і, віддихаючи звільна, набивав свій мушкет. Панотець запитав його:

– Що тут робиш, Жобене? Інші пішли їсти; йди за ними.

Відслонюючи свої білі вовчі зуби, Жобен відповів понуро:

– Маю час. Наперед побавлюся трохи з отсим лабачем.

І він показав на чоловіка, що розчіхраний, в одежі, пофалатаній на шматки, обчорнений порохом та пилом, з очима, забіглими кров’ю, стогнав від рани і вився в путах, що вгризались йому в тіло, стискаючи йому ноги й руки. Жобен говорив далі з дикою радістю:

– Та й намучився я з ним! Удирав, як заяць! Я поцілив його нарешті в коліно, щоб дістати його в руки живого. Він упав, як довгий. Ось я й зв’язав його і завдав собі на плечі. Тут я спокійний; ніхто не відбере мені його. Ось як він в’ється, мов хробак! Я жду, поки трохи прийде до себе, а тоді завдам йому муки.

Панотець Пішері перебив його голосом, придушеним від зворушення:

– Чей же не хочеш убити його, Жобене?

– Ні, не відразу, панотче, – мовив вояк, ставлячи свій карабін під деревом. – Ніщо нас не гонить: най іще потерпить трохи перед смертю.

Панотець поблід, як стіна.

– З безоружним, зв’язаним, раненим чоловіком ти не зробиш сього!

Жобен вибухнув сміхом.

– Ага, ні! Ось заждіть лише, побачите!

Панотець випростувався перед ним і крикнув грізно:

– Я тобі забороняю!

Очі вояка потемніли під його навислими бровами; він визиваюче випняв наперед груди.

– Забороняєте? Яким правом? Не ви зловили його і він не ваш! Пан Стофлє знає, скільки я зазнав нещастя від «синіх»; якого в’язня уловлю, того він дарує мені! А вам зась до того, забирайтеся відси!

Супроти сього гніву панотець засоромився своєї сердитості. Він промовив лагідно:

– Жобене, а якби я попросив тебе: даруй мені сьогo нещасного?

– Віддайте мені мою жінку й дитину і беріть собі його.

– Я ж тобі не приказую, Жобене, я лише прошу тебе, прошу уклінно!

З роздутими ніздрями, з затисненими зубами Жобея повторив неподатливо:

– Не унижуйте себе просити мене, панотче, бо се марна просьба. Я маю вояцьке право і скористаю з нього. Чим довше забавляєте мене, тим більше муки зазнає сей.

Жобенів погляд був незломний. У панотця в голосі звеніло милосердя та розпука. Потім, хоч усе ще блідий, він нараз випростувався поважно, і в його словах затремтіла якась екзальтація:

– Нехай і так! – промовив. – Роби з ним, що хочеш! Я просив тебе, як чоловік чоловіка. А тепер говорю до тебе як священик. Коли ти християнин, заким мордуєш його, припадь на коліна.

Жобен вагався нерадо.

– А то пощо?

– Припадь на коліна! – повторив панотець рішуче.

І він підняв розп’яття, прив’язане до його шкапліра, і наставив його перед очі Жобенові.

– Вмієш іще «Отченаш», Жобене?

– Що ж то, панотче, вважаєте мене поганцем? Певно, що вмію!

– Коли вмієш, то зложи руки і виговори зараз, дивлячись на Розп’ятого.

Жобен зложив руки і проговорив «Отченаш». А коли вимовив оті слова: «І остави нам долги наші, яко же і ми оставляєм должникам нашим», панотець перебив його:

– А розумієш ті слова, Жобене?

– Так, розумію, – відповів Жобен глухим тоном.

– Коли розумієш, то скажи їх ще раз за мною, потихо, в глибині твойого серця, цілуючи отсе чоло, покалічене тернами, і отих п’ять ран, отворених та плачучих кров’ю.

Жобен цілував рани, піднесені до його вуст, а панотець серед сутінку й глибокої тиші лісу голосом проймаючого жаху та милосердя повторив: «І остави нам долги наші, яко же і ми оставляєм должникам нашим».

А потім, скінчивши, він відступив набік, відслонив в’язня і промовив зовсім попросту:

– Встань, Жобене… Тепер муч і мордуй, коли можеш!

Та Жобен, не підводячи очей, майже так само блідий, як і панотець, проворкотів:

– Не можу вже, панотче! Злість моя минула.

Примітки

Вперше надруковано: ЛНВ. – 1902. – Т. 20. – Кн. 10. – С. 83 – 92. Під цим нарисом підп.: З французького переклав Іван Франко.

Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 1. – С. 320 – 330.

Назва оригіналу: «L’Otage» («Заручниця»).

Подається за першодруком.

Фолей (Foley) Шарль (1861 – не раніше 1930) – французький письменник, драматург, сатирик, виступав у багатьох жанрах: писав романи, п’єси для театру, твори для дітей (переважно казки), один із представників символізму, автор творів «Гонитва за одруженням» (1888), «Королівське серце» (1894), «Квітка тіні» (1904), «На телефоні» (1904).

Вандейці – йдеться про повстанців під час громадянських війн, які точились у північно-західній частині Франції у 1793 – 1795 рр. Вандейські війни спалахували 1799 р. та в 1813 – 1815 рр. Повстанці боролися за відновлення королівської влади Бурбонів, намагаючись поставити на трон Людовіка XVIII. У 1793 р. вандейці захопили міста Анже й Сом’юр і попрямували до Нанта, де 29 червня зазнали поразки. У жовтні 1793 р. вандейців оточили республіканці («сині») і в грудні розбили. Ш. Фолей описує жорстокі розправи республіканців над учасниками повстання. У цих громадянських війнах з обох сторін загинуло понад 600 тис. французів.

Анжер (Анже) – місто у французькій провінції Вандеї.

Нант – місто у Франції. В одній із в’язниць Нанта було ув’язнено героїню нарису Селесту Клюдік.

Сальбеф – місто у французькій провінції Вандеї, де повстанці здобули тимчасову перемогу.

Бельтієр – місто у північно-західній частині Франції.

Оксана Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 598 – 607.