Пролог
Іван Франко
написаний Ів. Франком, а виголошений С. Яновичем на ювілейнім представленню русько-народного театру в пам’ять 50-тих роковин смерті Івана Котляревського
Сцена прибрана цвітами. Серед цвітів красується бюст поета. Коли завіса піднеслася, артист С. Янович, вказуючи рукою на бюст, почав:
Се Котляревський, батько наш Іван, –
Той сам, що перший українське слово,
Народне, чисте, ясне, як слеза,
У люди вивів, світу показав.
Той сам, що перший на вкраїнській сцені
Живих людей, живу впровадив річ.
Той сам, що своїм сміхом чудодійним
Богів з Олімпу постягав на землю,
А України бідних, погорджених
Дітей із темної безодні вивів
На ясний світ. Той сам, що написав
«», і «», й «».
Півсотні літ пройшло, як він помер,
Як у Полтаві при старім соборі
Зложив стомлене тіло, а й донині,
Немов поранній дзвін, дзвенить до нас
Його живуча пісня – не велична,
Не голосна, та щира і сердечна.
Донині ще та пісня не втеряла
Ключа до людських серць, донині вміє
Із дна душ наших визивать найвище,
Що пісня визвать може – сміх і сльози!..
І що за чар такий у пісні тій?
І звідки та її пливе живучість
І свіжа сила вічно молода?
Ту діло просте: в пісні тій заклята
Жива душа поетова святая!
В ній зложене усе його життя,
Найкращі думи і чуття найвищі,
Його се власний сміх, що відкликаєсь
У нашім серці, і його се власні
Пекучі сльози, що таємним током
Передаються нашим нервам, браття,
І заставляють їх дрожать, боліти.
Се ж він був Еней, недобиток
Великої минувшини Вкраїни,
Один з послідніх свідків того, як
Послідні іскри вольного життя
Помалу гасли, попелом вкривались,
І як Еней із пожарища Трої
Забрав послідні святощі народні
І рушив в світ шукать землі нової,
Нової вітчини, – оттак і він
З великого пожару України
Найбільшу спас народну святість – слово.
І сміх і сльози… і пішов шукати
Для них пристанища.
Тяжка була
І довга та дорога, – справді, як
Енеєве блукання. Приходилось
Поборювать Еолові вітри,
Що різко віяли з півночі,
І супротивні хвилі пересудів,
Підозрінь, злоби і незрозуміння,
І лінь та нехіть власних земляків,
І темноту й неволю мас народних.
Правдиве пекло, повне стону й болю,
І диких сміхів, і наруги, й мук
Тра було перейти зовсім самому
Без проводу, без втоптаної стежки,
В одну лиш зірку провідну – в будуще –
Втопивши очі. І він се зробив.
Сам силою своєю волі й пісні
Минувшину України зв’язав
З будущиною стягом золотим.
І брязнули з тріумфом тихим струни,
Коли по тій Енейській блуканині,
По боях, і пригодах, і невгодах
Про тихий рай домашній задзвеніли.
Про вірнеє кохання й скромне щастя
В сім’ї згідливій, чесній і трудящій, –
Такого щастя він собі бажав,
Такого щастя він бажав Вкраїні,
Міркуючи, що чей же брат письменний
Із темним братом заживе в любви,
Покажеся для нього справді братом!
Та ба! – не так то склалося, як ждалось.
Сімейне щастя під неволі гнетом
Не вигрілось, а благородний брат
Письменний виклювавсь у іншім виді,
Як «Чарівник москаль»! Неначе гостем
Прийшов у хату вдови України
І швидко став у ній рядить по-свому,
Як пан. Не помогла сперечка жадна –
«Малчать, стара!» – отсе його всі чари,
По-звірськи прості і, як звір, могучі!
«Малчать, стара!» – оцим різким дистоном
Скінчилась віща пісня батька Йвана.
Знать, чув поет, як тяжко доведесь
Від того слова ще страждать Вкраїні,
Якою ганьбою, яким прокляттям
Воно упаде на весь руський рід,
На все ім’я слав’янське.
Нині ми
Під ваготою слова того стогнем,
А слово наше – запахуща квітка
На всеслав’янській ниві – топчесь в грязь,
Прослідуєсь, мов дикий звір у лісі.
І там, де голосно колись дзвеніли
Бояна пісні і грізні, могучі
Хмельницького слова, звідкіль ішла
Освіта і наука ген на північ, –
Там нині тихо, темно і похило,
Там навіть пам’яти Твоєї, батьку,
Не вільно в твоїй мові вшанувати,
«Малчать!» – отеє й увесь резон могучих.
Та ні! Се не послідня строфа пісні!
Ще не задала дієва заслона!
Ще деревам насилля й самоволі,
І гнету, й самодурства, й темноти
Не суджено до неба дорости
І сонце нам навік закрити! Блисне
Те сонце ясне, розійдуться хмари!
Упадуть ті твердині, що нам нині
Тюрмою, й залунає наше слово,
Прекрасне й свіже на ввесь світ, наново!
А поки що ми ту, в однім куточку
Великої Вкраїни, де не сягне
Мертва рука грізної самоволі,
Де вільно нам собов самими бути,
Чужому вчитись, своє шанувати, –
Ми згадуєм тебе, старий наш батьку,
Сердечним, тихим словом! І для нас
Ще не скінчилось довге і болюще
Енеєве блукання, – не пройшли ще
Ми всего того пекла, що огнем
Очищує всі слабості духові
І, наче ржу на золоті, змиває
На сильних душах пристрасті, незгоду
І тісноглядство, і лінивство думки.
Та все ж надія ясна нам блищить,
І стежка стелесь, і з твоєї пісні
Ми не одну взяли вже добру раду.
Хвала ж тобі, що вказуєш нам світ!
Примітки
Вперше надруковано у газ.: Діло. – 1888. – № 233. – 19 (31) жовтня. – С. 1, без підп.
Того ж року твір уміщено в журн.: Зоря. – № 21. – 1 (13) листопада. – С. 359 – 360. Ближче до сьогодення твір видрукувано в журн.: Дніпро. – 1991. – № 3. – С. 144 – 145, з передмовою М. Шалати.
У тому ж числі «Діла» під рубрикою «Наука, штука і література» вміщено хроніку «Руський народний театр», де серед іншого повідомляється:
«В понеділок, дня 29 жовтки, відбулось представлення в честь 50 роковин смерті їв. Котляревського. Представлення розпочалось прегарним прологом Ів. Франка, котрий виголосив з належним зрозумінням і чувством п. Янович. Відтак слідувало представлення «Наталки Полтавки». Знаменитий твір нашого драматичного писателя та справдішня, довголітня, а ніколи не старіюча окраса нашою театрального репертуару, зазнала, на жаль, тої невідрадної долі, що в ювілейний день її автора обійшовся з нею наш театр з легковаженням, по-мачушому. Ролі були невивчені, граючі лиця позволили собі довільно перемінювати, скорочувати, випускати поодинокі місця тексту або збагачувати їх непотрібними додатками.
Проти такої профанації мусимо рішучо запротестувати. Словесна спадщина по Котляревськім – се наша святощ народна, з котрої невільно опустити «ніже тії коми», і котру належало би трактувати з більшим пієтизмом. Видно, що і пп. артисти, і режисерія легковажать собі твори рідної словесности і, докладаючи старанности при виставі штук чужих, трактують своє від нехочу, – от, щоби лиш ішло… На таке поступування ми не можемо ніяк згодитись і, висказуючи сим наше крайнє невдоволення, взиваємо виділ «Руської бесіди», щоби вглянув в річи і зарадив злому…» Далі подано короткі, здебільшого критичні, характеристики гри акторів, серед яких С. Янович (у ролі Петра) – «також не мав тої свободи і певності в собі, яку бачимо все у нього».
Подається за першодруком.
Янович (Курбас) Степан (1862 – 1908) – український актор, режисер і співак. Батько Леся Курбаса. З 1884 по 1898 р. працював у театрі «Руської бесіди». З 1891 – режисером.
Ростислав Чопик
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 151 – 154.