Михайло Євграфович Салтиков
Іван Франко
«Писати життя і оцінку Щедріна – це значило б писати історію і оцінку цілого розвитку Росії за послідніх 30 літ», – сказав один з наших сучасних писателів. І справді, життя і твори Щедріна так тісно, так нерозлучно зв’язані з розвитком цілого суспільного життя в Росії, як наслідок з причиною, як образ в дзеркалі з дійсним лицем. Всі його твори – то причинки до біографії не так самого творця, як того великого чудовища, що звесь російською імперією.
В ярких, хоть крізь призму карикатури перепущених образах він показав його вродини і зріст в минувшості («История одного города»), показав його внутрішню машинерію, немов фізіологічні функції його життя («Губернские очерки»), показав, звідки бере воно живі соки до свого існування і як асимілює їх («Господа ташкентцы», «Помпадуры и помпадурши»), показав вкінці різнородні верстви і маси народу, живучі під тиском того чудовища («Благонамеренные речи», «Современная идиллия» і др.). Перший по Гоголю сатирик в російській літературі, він прецінь різниться від нього вдачею свого гумору і закроєм своєї сатири так коренно, як коренно різниться вдача українця від вдачі великороса.
Бо коли гумор українця більше погідний і попри всій їдкості та остроті більше гуманний, гумор великороса остається понурий та терпкий навіть там, де вибухає голосним сміхом. І коли в українця крізь сміх видніються сльози, в великороса видніється гнів. І в тім згляді Щедрін являється одним з головних представників нової, великоруської школи в російській літературі. Крім тої глибокої племенної різниці, Щедрін і тим ще різниться від Гоголя, що коли цей був переважно артистом і кожну свою сатиричну картину подавав у викінченій, артистично досконалій рамі, в Щедріні переважає публіцист.
Його постаті тільки нашкіцовані, але не викінчені, не вимальовані «во весь рост», в його писаннях не раз більшу половину займають розправи та теоретизування (згадати лиш про зовсім майже в роді розправ писані «Признаки времени» та «Письма о провинции»), артистична рамка відкидається набік, подібно як і у другого сучасного представника великоруської літератури Гліба Івановича Успенського. Правда, в посліднім своїм більшім творі «Убежище Монрепо» Щедрін, кажуть, попробував списати і артистично досконалу картину; наскільки се йому удалось – не знаємо, бо сей твір поки що не дійшов до наших рук.
Будь-як-будь, а все-таки Щедрін, хоть артистичним талантом не дорівнює Гоголеві, прецінь показав великий вплив на російську суспільність. Один його сатиричний очерк, говорив перед кількома роками д. Драгоманов, здужає більше зробити для розвитку свобідних думок в Росії, ніж зробила вся українська література від [18]60-х років аж дотепер. Хоть характерів, індивідуалізації в його творах дуже мало, то зато в них мітким словом націхований кожний ступінь розвитку суспільного життя, кожна верства і різновидність паразитів, ссучих піт і кров робучого люду в Росії. Назви, які він їм надасть, стаються термінами генеральними, родовими: ташкентці, помпадури, історіографи, Балалайкіни, Тряпічкіни (назва взята з Гоголя) і т. д. Сатира його в більшій мірі від Гоголевої політична, стає при сучаснім політичнім гніті єдиною прозірчастою покривкою, під котрою мож в Росії висказувати суд о політиці і суспільнім безладі, так як ген-то Езоп тільки під ослоною байок міг висказувати свої думки про відносини невольників до панів.
Михайло Євграфович Салтиков родився 15 грудня [За старим стилем.– Ред.] 1826 р. в Тверській губернії, в селі Спаськім, де отець його був поміщиком. Набувши дома старанного виховання, вступив 1836 р. до московського дворянського інституту, а відти по двох роках поступив в ліцей. Скінчивши там науку 1844 р., одержав місце в канцелярії воєнного міністерства в Петербурзі, де служив до 1848 р. В тім році видав в «Отечественных записках» свою першу повість «Запутанное дело»; цензура добачила в тій повісті «неблаговидный дух», і молодого автора вислано до В’ятки, де пробув до 1855 р. Потім його знов перенесено до Петербурга в канцелярію міністерства внутрішніх діл, відки пізніше вийшов віце-губернатором до губерній Рязанської і Тверської.
Очутившися таким способом серед урядницького життя на провінції, Салтиков мав найліпшу спосібність приглянутися йому і черпати з нього предмет до своїх сатир. Уже слідуючого (1856 р.) розпочав він в «Русском вестнике» ряд очерків, котрі опісля вийшли окремо під назвою «Губернские очерки» і відразу поставили автора в ряді найперших російських сатириків. Критика, а особливо Добролюбов, ставила високо те діло, тим більше, що урядницьке життя (крім Гоголевого «Ревізора») досі ніде не було так глибоко розібране і в цілій повноті показане, як в тій книзі. Під «Губернскими очерками» автор перший раз підписався псевдонімом Щедріна, і той псевдонім задержав і дотепер.
Великий успіх того діла спонукав автора занятися відтепер більше літературою. Він печатав свої праці в різних журналах; з них в р. 1863 зложились дві книжки: «Сатиры в прозе» і «Невинные рассказы» [З тих послідніх один очерк п. н. «Супокійне життя» був напечатаний в українськім переводі в «Друзі» 1877 р]. В тих двох книжках, немов в дзеркалі, показана преславетна «доба реформ», тота доба, коли-то в Росії, приспаній миколаївським автократизмом, нараз повіяв «ліберальний» дух і наробив величезного колоту в головах і в економічних обставинах цілої величезної держави. Генерал-автократ, котрого наглий наплив лібералізму і реформ доводить до безумства і смерті (Зубатов), і поміщик-кріпосник, котрий по скасуванні кріпацтва вихваляє вільнонаємний труд, не маючи й найменшого поняття взагалі о ніякім труді, – ось головні, з немилосердною правдою з життя вихоплені типи «Невинных рассказов».
Того самого 1863 р. Салтиков покинув державну службу, вступив до редакції «Современника» і віддався цілком літературі; писав очерки сатиричні, рецензії, статті наукові, фейлетони і рецензії театральні. А коли 1866 р. «Современник» завішено, став Щедрін співробітником «Отечественных записок», перейшовших тоді на власність Некрасова, щоб вести далі діло, зачате «Современником». По смерті Некрасова 1878 р. Щедрін сам став властивцем і видавцем того, безперечно, найпершого тепер в Росії журналу.
Від 1863 р. почалась нова доба в сатиричній діяльності Щедріна, почалась його боротьба проти явної і тайної, урядницької, урядової і газетярської реакції, – його сатира стала глибшою і різкішою. Головні його твори з тих літ видані в ось яких книжках: «Для детей», «Признаки времени» і «Письма о провинции», далі проба великої історичної сатири: «История одного города» [Початок тої сатири був переведений по-нашому і надрукований в «Друзі», 1877, п. н. «З якого кореня Дуреньки»], далі найважніші: «Господа ташкентцы», «Помпадуры и помпадурши», «Дневник провинциала в Петербурге», «Благонамеренные речи» (2 томи), «В среде умеренности и аккуратности», не видані окремо: «Современная идиллия» («Отечест[венные] зап[иски]», 1877) і «За рубежом» (там же, 1880), а вкінці два його найновіші романи «Убежище Монрепо» і «Круглый год».
Салтиков досі ще працює невтомимо, і чим далі, тим його сатира стає глибшою, хоть, звісна річ, і йому не раз лучається схиблювати з прямої дороги. Однако ж надіємось, що він збагатить ще російську літературу не одним гарним і пам’ятним твором.
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Світ», 1881, № 10, с. 182 – 183.
Подається за першодруком.
… в селі Спаськім… – точна назва Спас-Угол.
«В тім (1848) році видав в «Отечественных записках» свою першу повість «Запутанное дело»… – Неточно: перша повість Салтикова-Щедріна «Противоречия» була видана 1847 р.
Критика, а особливо Добролюбов… – стаття М. О. Добролюбова «Губернские очерки» надрукована в журналі «Современник», 1857, кн. XII, с. 49 – 78.
«Того самого 1863 р. Салтиков покинув державну службу, вступив до редакції «Современника»… – Неточно: урядову службу письменник, залишив у лютому 1862 р., в цьому ж році став членом редакції журналу «Современник». Друкуватися в журналі почав з 1859 р.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 127 – 130.