Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Біографії. Некрологи / 1881 р. / Олександр Миколайович Пипін

Олександр Миколайович Пипін

Іван Франко

На початку сього числа «Світу» подано портрет чоловіка, котрого ім’я звісне у нас певно цілій читаючій громаді. Виїмки з його праць друкувались і друкуються у нас то в переводах, то в скороченнях, а особливо симпатичним сталося ім’я Пипіна для нас відтоді, коли він, майже перший з образованих великоросів, прилюдно підніс голос в обороні української мови і літератури, самовільно заказаної та переслідуваної царем і його прислужниками та шпіонами. Правда, одверто говорити в обороні скасованої одним почерком пера народності і літератури не можна було навіть в петербурзьких, не підлягаючих цензурі місячниках. Але Пипін перший хоть збоку натякнув на безпідставність того заказу – в статті «Об изучении древней русской словесности», де в уступі про южноруське письменство висказав з наукового погляду таку думку, що навіть коли б уважати український і великоруський народи одним народом, то й тоді не слід би заборонювати відмінного і окремого письменства українського, позаяк буйність і багатство бокових галузей не становить ущербу для головного пня, але іменно свідчить о його силі і живості [Сей цікавий і гарний уступ Пипінової статті був у скороченні напечатаний по-нашому в «Друзі» 1877 р]. З того хоть дуже несмілого натяку, виходила пряма осуда царській забороні. Від того часу (початку 1877 р.) Пипін не перестав при кожній нагоді пригадувати російській читаючій громаді про придавлене українське письменство, і то нагадувати чим раз сміліше (в студіях «о панславізмі», «о польськім питанню», в другім виданні «Історії слов’янських літератур» і накінець разом з Костомаровим в окремій статті в «Вестнику Европы» 1881 р. кн. 1).

Ще одно діло треба нам піднести, котрим Пипін заслужив на добру пам’ять в української громади, а тим ділом є іменно «Історія слов’янських літератур». В трьох розділах того важного діла обробив Пипін історію української літератури (Україна російська, галицька і угорська) і вже тим самим, що поклав її окремо від великоруської, вказав на її окремість і саморідність. При тім обробленні він став на становищі для нас досить незвичайнім і новім, відрубуючи літературу України російської від України галицької, а знов окремо розказуючи про письменство в Україні закарпатській. Се розрубання літератури одного племені на три часті дехто вважав похибкою.

Ми мусимо згодитися з автором в тім, що помимо єдності українського племені, все-таки поодинокі його часті від віків жили й живуть серед дуже відмінних впливів, через що й прояви письменства в тих частях далеко не схожі з собою по духу, напряму, а навіть і формі. Конечно, розказуючи про українське письменство в трьох окремих розділах, Пипін зовсім через те не декретує ані етнографічне розрубання української породи на три часті, ані конечність трьох українських літератур поряд себе, – він тільки констатує факт, що досі на ділі так є, і з того виводить, що поки не буде живих і ненастанних зносин між людьми тих трьох частей української породи, поки не буде докладного пізнання поспільного між ними, докладного пізнання других слов’янських пород і загальноєвропейської науки, доти триватимуть ті різновидності і триватимуть, очевидно, на шкоду кожної часті і на шкоду цілості. Нам здається, що українські інтелігентні люди не то що не повинні банувати на Пипіна за таке його становище, але радше повинні йому бути вдячні, що так мітко і ясно вказав, в чім лежить дотеперішня слабість українського письменства, і як тій слабості зарадити.

Все це ми говоримо на те, щоб показати, що Пипін більше, ніж котрий-небудь другий з учених-великоросів, і більше, ніж многі вчені-українці, попрацював для українського письменства, для української історії і що задля того треба українцям знати і поважати його, як свого. А то тим більше, що іменно українці й навели його на ту дорогу, на котрій він зміг зробити так багато для українського письменства, що тут іменно він і є продовжателем їх роботи. Адже ж українці: Григорович, професор університету казанського, і Срезневський, проф. університету петербурзького, були його вчителями і мали на нього найбільший вплив, повернувши його до праці над слов’янським питанням і слов’янськими письменствами.

В. Григорович був один з перших учених в Росії, котрі пізнали важність слов’янського відродження і взялися до глибших студій над слов’янськими племенами. В тридцятих роках висланий був Григорович коштом уряду російського за границю, з’їздив усю Слов’янщину і потім багато причинився до її належитого пізнаний в Росії. А пізнання те було тоді дуже потрібне, бо воно іменно розбивало мрії та химери тодішніх московських панславістів чи краще панрусистів, котрі проповідували, що слов’янство – сила, призначена для обалення і обновлення «гнилого заходу» – Європи. Тільки основне пізнання поєдинчих племен слов’янських, їх взаємин, їх економічних те освітніх обставин, могло розсіяти ті мрії і показати, що слов’яни в тодішнім положенні – зовсім не сила, і що їм самим першим ділом треба обновитися наукою та освітою «гнилого заходу». От тому-то вчені славісти-українці Григорович і Срезневський, так як пізніше Костомаров, Шевченко і сам Пипін не пішли в московські слов’янофіли, а радше прилучились до западників, хоть би й самих космополітичних (як Чернишевський і др.).

Крім тих двох старших українців, мали на Пипіна значний вплив і молодші, а особливо наш історик Костомаров і полуукраїнець (по роду) Чернишевський. Чернишевський родивсь в тім самім місті, що й Пипін, в Саратові, куди родина його зайшла з Полтавщини. Оба вони були ровесники й по літам (Пипін родився 25 марта 1833 р., а Чернишевський в 1828 році). З Костомаровим зійшлися оба в тім же Саратові, куди Костомаров був засланий (1848 – 1856 рр.) після засуду Кирило-Мефодіївського братства [Гл. «Життєпис Костомарова» в «Світі», ч. 1, стор. 17]. Пізніше вони знов зійшлися в Петербурзі за роботою літературною.

Пипін кінчив гімназію в Саратові, по чім поступив в університет казанський, а по році в петербурзький. Скінчивши університет 1853, став займатися староруською літературою. В р. 1857 написав «Очерк литературной истории старинных повестей и сказок русских» [У тексті неточно – «Литературный очерк истории и сказок русских». – Ред]; робота ся нагороджена була половиною Демидівської премії, що дало Пипінові можність відбути подорож по Європі, а особливо по Слов’янщині. Він пробув довший час в Празі, де зійшовся з найзнатнішими двигачами чеського відродження і написав для «Часопису чеського музею» цікаву статтю «Письма о русской литературе».

Вернувши 1860 р. до Петербурга, заняв кафедру руської літератури в університеті і видав «Ложные и отреченные книги русской старины», 1861. Але в тім же році він враз із Кавеліним, Стасюлевичем, Спасовичем, Утіним зрікся кафедри, а слідуючого 1862 р. за порученням міністерства народної освіти вибрався в другу подорож за границю. Від 1863 приступив враз з Чернишевським і Некрасовим до видавання місячного часопису «Современник». Часопис той, відкликаючись живо і ясно на всі сучасні питання, ще від сорокових років здобув собі широкий круг читачів і звернув на себе очі недрімаючої поліції. В «Современнику» друкувались послідні і найясніші по своїм думкам статті Белінського; тут працював в [18]50-х роках Добролюбов; тут містились найкращі твори Тургенева, Гончарова, Толстого, Помяловського, Решетникова; тут друкували свої праці Костомаров, Михайлов, Щапов, Худяков, Якушкін, Щедрін і др.

Не диво затим, що по вистрілі Каракозова, котрий закінчив сумним способом ліберальну добу панування царя Олександра II, посіпаки царські першим ділом накинулись на «Современник»; арештовано Чернишевського, Худякова, Якушкіна, Михайлова і по їх засуді 1866 р. завішено й саме видавництво. Некрасов після того обняв видавання «Отечественных записок», а Пипін перейшов до видаваного Стасюлевичем «Вестника Европы», де працює й донині.

Тут він понадрукував багато цінних праць, тикаючих давньої і нової руської літератури. Згадаєм тут тільки найважніші: «Белинский, его жизнь и переписка» (вийшла також окремо в двох томах), «Характеристики литературных мнений тридцатых и сороковых годов», «Об изучении древней русской словесности», «Панславизм в прошлом и настоящем», «Польский вопрос в русской литературе» і др. В 1865 р. вийшов його переклад Шерра «Загальної історії літератури», до котрої як доповнення він в спілці зо Спасовичем видав «Обзор истории славянских литератур». Друге видання тої книжки, з одного розширене на два великі томи, вийшло 1879 – 80; третій том, історія літератури великоруської, має ще вийти.

Діло Пипіна – се безперечно найліпший огляд слов’янських літератур. Його переводять на німецький, французький і чеський язики, воно стає загальноєвропейським добром, і певно причиниться до пізнання і оцінений змагань та праць поєдинчих слов’янських племен, а між ними й нашого українського. Не можемо на закінчення сього очерка не повторити бажання М. Драгоманова, висказаного в «Громаді» зараз по виході першого тому Пипінового діла, щоб хто з наших письменних людей переклав тую часть Пипінового діла, де говориться про українське письменство, і видав її враз із відповідною хрестоматією для вжитку молодіжі замість дотеперішніх «Читанок», в котрих часть історико-літературна заступлена тільки малостійними життєписами і не дає ніякого образу розвитку думок і змагань українських писателів. Правда, Пипінове діло, щоб було для нас добрим підручником, вимагало б деяких доповнень, але, маючи провідну нитку, се дуже легко можна зробити.


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Світ», 1881, № 3, с. 55 – 57.

Подається за першодруком.

Пипін Олександр Миколайович (1833 – 1904) – російський історик літератури, академік Петербурзької Академії наук (з 1896 р.). Представник культурно-історичної школи в літературознавстві.

Панславізм – суспільна і політична течія серед слов’янських народів, головним чином кінця XVIII – XIX ст., що відображала прагнення до державного об’єднання слов’ян. Реакційні буржуазно-поміщицькі кола виступали за об’єднання слов’ян під владою російського царизму. На цих позиціях стояли, зокрема, москвофіли на західноукраїнських землях. Демократична частина панславістів, зокрема, деякі члени Кирило-Мефодіївського товариства, пов’язувала об’єднання слов’ян з їх національно-визвольним рухом.

…в другім виданні «Історії слов’янських літератур»… – «История славянских литератур А. Н. Пыпина и В. Д. Спасовича. Издание второе вновь переработанное и дополненное. Два тома. Спб., 1879, 1881 р.»

… разом з Костомаровим в окремій статті – Йдеться про статті М. Костомарова «Малорусское слово» та О. Пипіна «Малорусско-галицкие отношения», що подавалися поруч у розділі «Хроника» («Вестник Европы», т. 1, 1881, с. 401 – 410).

…уступ Пипінової статті був у скороченні напечатаний по-нашому в «Друзі» 1877. – Йдеться про статтю «Пипін про малоруське питання. З великоруського переклав Ів. Сте…ов» (№ 3 і 4, с 50 – 51; № 5, с. 79 – 80; № 6, с. 105 – 106).

Григорович Віктор Іванович (1815 – 1876) – російський славіст.

Срезневський Ізмаїл Іванович (1812 – 1880) – російський та український славіст, у 1847 – 1880-х роках професор слов’янознавства у Петербурзькому університеті, з 1851 р. – академік Петербурзької АН.

…прилучились до западників, хоть би й самих космополітичних (як Чернишевський і др.). – І. Франко користується тут терміном «западники» на означення революційно-демократичного табору, очолюваного Чернишевським, а також на означення тієї частини прогресивної інтелігенції, що так або інакше тяжіла до нього.

Демидівська премія – щорічна премія Російської академії наук з фонду відомого російського промисловця Павла Миколайовича Демидова, що протягом 1831 – 1865 рр. присуджувалась за кращі праці в усіх галузях наук.

«Життепис Костомарова» в «Світі»… – стаття «Микола Іванович Костомаров. Очерк життєписний», журнал «Світ», 1881. № 1, 2.

«Часопис чеського музею» – науковий журнал, що виходив у Празі з 1827 р. під назвою «Casopis Musea kralovstvi Ceskeho», a у 1855 – 1919 – під назвою «Ćasopis spolecnosti Vlasteneckeho Museum v Cechach» як орган чеського музею. Видавався чеською і німецькою мовами.

Кавелін Костянтин Дмитрович (1818 – 1885) – російський історик, правознавець, соціолог і публіцист.

Стасюлевич Михайло Матвійович (1826 – 1911) – російський історик, журналіст і публіцист.

Спасович Володимир Данилович (1829 – 1906) – російський публіцист, літературознавець, юрист, з 1857 по 1861 р. професор Петербурзького університету. Головна історико-літературна праця – «Обзор истории славянских литератур» (разом з О. М. Пипіним) вийшла 1865 р. в Петербурзі.

Утін Борис Ісакович (1832 – 1872) – російський юрист, професор Петербурзького університету.

…зрікся кафедри… – На знак протесту проти реакційної політики Міністерства народної освіти О. М. Пипін разом К. Д. Кавеліним, М. М. Стасюлевичем, В. Д. Спасовичем, Б. І. Утіним та ін. професорами Петербурзького університету в 1861 р. подав у відставку.

Михайлов Михайло Іларіонович (1829 – 1865) – російський письменник, публіцист, революційний діяч, у 1850-тих роках – співробітник «Современника».

Худяков Іван Олександрович (1842 – 1876) – російський фольклорист, революційний діяч, 1866 р. був заарештований у зв’язку зі справою Каракозова. Помер на засланні.

Якушкін Павло Іванович (1820 – 1872) – російський етнограф, фольклорист, письменник.

арештовано Чернишевськогофактична помилка І.Франка: Чернишевського заарештовано в 1862 р., задовго до виступу Каракозова.

…переклад Шерра «Загальної історії літератури»… – Йдеться про працю «Allgemeine Geschichte der Literatur» німецького історика літератури, публіциста і белетриста Поганна Шерра (1817 – 1886), що в російському перекладі Пипіна вийшла 1865 року в Петербурзі.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 115 – 119.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1747

Модифіковано : 13.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.