Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Біографії. Некрологи / 1888 р. / Молодий вік Осипа Федьковича

Молодий вік Осипа Федьковича

Іван Франко

В більш ефектовній, чим правдивій згадці посмертній про О. Федьковича сказав про нього один критик: Осип Федькович являється сучасним справдішньою тайною. Тайною його рід, тайною його характер, тайною його життя, тайною почасти і його пісня [Зоря, ч[исло] 2 з р. 1888]. Звісно, тут же зараз критик і спішить порозкривати всі ті тайни на основі того, що знали сучасні про поета, а по найбільшій часті з уст самого поета. Цікаво б знати, якою-то тайною для сучасних були пісні Федьковича. Хіба не находили вони якнайширшого відгомону в серцях публіки, якнайліпшого зрозуміння у старих і малих? Чи донеслість тих пісень для нашої літератури не була вірно оцінена зараз при першому їх появленні в світ? Що ті пісні й повісті не були у нас предметом критики, не були досі так вияснені, як у других народів діється при всякій замітній появі літературній, що їх значення суспільне не перейшло досі в свідомість публіки в такій мірі, як би сього бажати треба, сьому причина лежить в тім, що властивої критики з ясними принципами літературними й суспільними у нас (в Галичині) досі не було. Повістями й поезіями Федьковича у нас любувалися – тільки на Вкраїні, де доконано їх книжкового видання, попробувано також розібрати критично їх світогляд.

А щодо тайни характеру поета, то і ся фраза не більшу має стійність, як попередня. І пісні, й повісті Федьковича належать до творів наскрізь особистих, навіяних враженнями дійсного життя поета; вся його вдача малюється в них, як в дзеркалі, не прислонена ніякими ефектними драперіями, доступна зрозумінню кожного, хто читає ті твори і вміє відчувати їх правду. Що в житті щоденнім поведінка поетова для деяких людей могла здатися неясною, се друге діло. Тут сходилися, звичайно, люди занадто відмінних вдач, відмінного виховання, відмінних світоглядів, а між такими людьми, зовсім природно, нелегке буває повне порозуміння. Певна річ, однак, що де Федькович стрічав щиру охоту до такого порозуміння і добру волю, а не доктринерство, там швидко таяв лід і душа поетова виявлялася зовсім свобідно і непримушено. Підтверджують се згідно всі, що зналися з ним в давнішніх і послідніх літах його життя. А говорити (як се говорить згаданий критик), що Федькович так само не розумів сучасних, як вони його не розуміли, се вже щось гірше, ніж пуста фраза. Федькович міг сміло до тих сучасних, що його не розуміли і вражувалися його дивацтвами, сказати разом з Гейне:

Meine lieben Hallermünder,

О, ich kenn euch allzugut!

Аж надто добре розумів він їх пустоту душевну і розумову, прикриту грімкими патріотичними фразами, і можемо напевно сказати, що іменно те глибоке розуміння сієї пустоти з боку Федьковича було головною причиною всіх неясностей і розчарувань його самого і його прихильників.

А щодо тайн його роду і життя, то тут хіба стільки правди, що публіка не знала лиш того, чого сам Федькович не хотів їй виявити; знала фальшиво лиш те, що сам Федькович фальшиво їй розказав. Не забуваймо, що були се тільки деякі фальшиві деталі, – правда для самого поета не раз дуже важні і болючі, але для широкої публіки менше інтересні, деталі так інтимного характеру, що поет мав право промовчати о них і не видавати їх за свого життя на поталу цікавим язикам. В загальнім нарисі мала публіка від самого початку літературної кар’єри Федьковича вірне виображення о його житті і о школі, яку він переходив. Те, що сам він розказував о собі, підтверджувалось та доповнювалось кожним його новим твором. Тому-то і не диво, що всі (досі, признатись, дуже малочисленні) спомини сучасних про Федьковича не внесли ані одного нового риска до тої фізіономії його характеру, яку всякий міг витворити собі з його творів. Подано деякі нові деталі, головно про сім’ю Федьковича, та й то головно по його власним оповіданням. Для повної і документальної біографії поета бракує ще дуже багато.

Далекою від претензії на документну точність і на новість даних буде отся нова проба представлення молодих літ Федьковича. Хотілося би мені тільки використати ті матеріали, які досі маємо для біографії буковинського поета, повніше і докладніше, ніж се досі зроблено, і намітити деякі темні точки тої біографії, яко вдячне завдання для розслідів будущим його біографам.

Юрій Гординський родився 1834 року в селі Сторонці на Буковині. Його літературне nom de guerre Осип Федькович не зовсім можна вважати звичайним псевдонімом; було воно його справдішнім nom de guerre ім’ям військовим, як се бачимо з його листа до Д. Танячкевича з р. 1863, публікованого в «Товариші». «А я ся, – писав тоді Федькович, – з дому не називаю Осип Федькович, але Юрій Коссован, ци, як мене дома звали, Коссованючок. Федьковичем то мене лиш в рекрути вписали, бо мене, знаєте, без паса з Молдови видали» [Товариш, письмо літературно-наукове, ч. 1, стор. 114]

Що Федькович, служачи в війську під прибраним прізвищем, не міг з сього ні з того навіть в інтимному листі признаватися до свого правдивого прізвища, се річ ясна. Задля того і подав він Д. Танячкевичу не дійсне своє прізвище, а тільки кличку (Spitzname), під якою знали його в Сторонці. Кличка ся доволі характеристична. Доктор Клим Ганкевич чув з уст самого поета ось яке пояснення тої клички. Давно колись жив у Сторонці гуцул, що звався Коссован. Був се чоловік нелюдяний, скорий до бійки і до кривди людської, а затим загально нелюблений в селі. Мусив він добре датися взнаки людям, коли й ім’я його перейшло опісля в поговірку; всякого нелюдяного і недоброго чоловіка в селі почали прозивати Коссованом, так як деінде з подібних причин прозивають Довбущуком, Дралою, Драгарюком і т. п. Таким прозвищем охрестили сторонецькі гуцули й батька нашого поета, Гординського, а відси пішло й те, що синів його прозивали Коссованючками.

Для пояснення частих, і, здавалось би, самовільних перемін в підписуванні творів Федьковича додамо, що, тільки квітувавши з військової служби, він почав підписуватися Юрій (Ігор), а не Осип, а на творах своїх, виданих в Коломиї 1867 – 1868, перший раз натякнув і на своє дійсне родове прозвище, перемінивши злегка Гординський на Городенчук, або, ще ближче, Горденчук (вип. II, стор. 51). Тільки пізніше, в 1870-х роках, се прізвище вияснилось доразу, коли батько його вмер в Чернівцях і полишив йому по собі значну спадщину.

Місце уродження і народ, серед котрого прожив Федькович молоді літа, так великий вплив мали на весь характер поетичної творчості Федьковича, що стоїть ближче їм придивитися. Хто знає гуцульські села в Галичині – Микуличин, Космач, Жаб’є, ті села, розкинені в вузьких долинах між горами та смерековими борами, на біднім каменистім грунті, ті хати чорні, голі, покриті драницями, обставлені воринням, без садків перед вікнами, – той зовсім ще не має виображення о тих селах гуцульських, які є на Буковині і між котрими Сторонець занимає, може, і перше місце.

Село велике, пишне, – каже Федькович про одно з тих сіл, – все сади, все сади, все оріхи волоські, та вишні, та черешні. Почерез плоти понадвисала червона калина. З-поміж садків видко покої пишні, серед села церков нова, велика, хрести золочені.

Сторонець-Путилів славний між гуцулами особливо від 1848 року, коли-то Лук’ян Кобилиця зробив його був на той час центром усієї Гуцульщини, коли-то тут збиралися віча гуцульські, на котрих бувало по 4 і по 5 тисяч народу. В своїй автобіографічній замітці, що написав Федькович для Дідицького і що була видрукувана в передмові до його поезій, згадує він про Кобилицю, однак дуже невиразно. Мабуть, небагато він знав про нього і не був свідком того руху, котрий підняв Кобилиця восени 1848 року, бо того самого року, запевно, десь літом він утік до Молдавії. Випливає се з замітки, опублікованої Титом Реваковичем в «Зорі», після котрої Федькович, маючи 14 літ, утік зі школи путилівського дяка Лукаша і побіг до Ясс. Також поема Федьковича «Лук’ян Кобилиця», о котрій дальше ще дещо скажемо, свідчить о тім, що Федькович небагато знав про того царя гуцульського, хоч опісля і покликався на те, що старший брат його був з ним у побратимстві. Що брат той (Іван) не був послом разом з Кобилицею, сього і додавати не треба.

Сяк чи так, однако ж, а історія Кобилиці, котрої театром були рідні сторони нашого поета (Кобилиця родився в селі Плоскій, в сусідстві Сторонця), сама можливість і характер того руху кидають світло на характер народу, серед котрого виріс Федькович. Народ той виростав в благословеннім куточку землі, яких мало в Європі, серед лісів на склоні гір, над чудними річками. Родюче поле найкращої якості – кукурудза, пшениця, тютюн, – ріки, багаті в рибу, безмірні ліси, багаті в дичину, а головно стосункова свобода громадська і соціальна – все те причинювалося до вплекання народу гордого на свою гідність, фудульного, як каже Федькович, незалежного і характерного. Читаючи, наприклад, його «Любу-згубу», ви ані на хвилю не подумаєте, що всі описувані там події відбувалися – візьмімо так – в році 1846 або 1847, то єсть перед знесенням панщини, а прецінь се так є, як о тім свідчить цитований уже лист Федьковича до Танячкевича, де він каже: «Ще спімну про мою «Любу-згубу». Не є се небилиці, але кавалок мого життя. Так я дома тривав». Так само він пише і в тексті тої повістки:

Що я тут пишу, то я не пишу небилиці, але кавалок мого життя, мого так красного та любого віку, що годі його буде і до гробової дошки забути. Ні, зелена моя Буковино, милі мої гори, холодні мої ізвори! Хіба мене рука моя забула б, щоби я вас забув.

Трохи темніший колорит є хіба в повісті «Три як рідні брати», де стрічаємо одну з рідких у Федьковича споминок про панщину: «Василика взяли до двора до волів».

Щоби вияснити цю прояву, доволі буде згадати, що до 1784 року гуцули буковинські (Русько-Кімполунгський округ, до котрого належить Путилів-Сторонець) становили щось вроді самостійної республіки, що положення селян під пануванням молдавським, особливо в лісистій Буковині, було далеко легше, ніж в Галичині, що селяни ті мали право власної оборони в разі нападів, т. є. право носити оружжя, що не існував тут пам’ятний нашим селянам суд патримоніальний, але селяни порівно з панами підлягали однаковим судам крайовим, і що незвісне було навіть саме слово підданий, його нема, н[а]пр., в т[ак] зв[аному] хризові князя Олександра Гіки, котрий регулював відносини панів до мужиків і служив правною нормою в усяких спорах. Хризов той заховав свою важність і по переході Буковини під Австрію, і на його підставі спеціальна комісія в Відні в р. 1780 унормувала ось які обов’язки підданих: 12 днів панщини (в році, т. є. по одному дневі на місяць, де в Галичині від цілого парового грунту норма була 130 день на рік!), десятина всіх польових і садових плодів і сіна, курка стара, 3/4 фунта пряжі замість десятини зі льну і конопель, довіз одного воза дров і безплатна робота тяглом або пішо при направі панських будинків усякого роду, гатей і т. д., але не при будуванні нових.

В р. 1781 зрегульовано десятину сіна в той спосіб, що замість кождого сажня сіна в стозі мужик мав платити 3 крейцари. За право побору дров тільки в святочні дні платили мужики від тягла на рік 1 злотий ринський, піший 30 крейцарів. До тих постанов, котрі в головній основі опісля аж до самого 1848 року небагато де в чім були змінені, додати треба, що Кімполунгський округ був перед тим власність корони, а опісля став власністю камери, котра помалу поодинокі його часті розпродувала панам, на всякий спосіб, однако ж народ тут ще менше бував придавлений, менше дізнавав надужить, ніж в інших околицях. Певна річ, що надужиття і тут були і що чим далі, тим тяжче ставалося положення гуцулів.

Около року 1845 задумав був Кобилиця в імені всіх гуцульських громад зробити кінець тим надужиттям і виточив процес панам і урядові о привернення в первісній силі давнього хризова князя Гіки. Процес сей, очевидно, не був переведений, але 1848 рік розтяв спори юридичні, хоч не перепинив, а, противно, вирівняв дорогу іншим елементам, що опісля, за конституції і без панщини значно підірвали побит гуцулів [Записки Юго-Зап[адного] отд[ела] императорского] Геогр[афического] общества в Киеве з р. 1875, стаття д[окто]ра Купчанка о Буковині].

Все те сказав я для того, щоб вияснити той світлий настрій, тоту, можна сказати, ідилічну картину життя гуцульського, які малює нам Федькович в своїх повістях і поезіях. Бачимо там народ заможний, що живе патріархальним життям, любується в пишнім убранні, в збруї, в стрілецтві, народ лицарський, котрий дуже пильно дбає о свою честь, не дасть себе скривдити, не привик гнутися і ховатися з своїми чуттями й поглядами, щирий і прямодушний, гостинний в такім розмірі, о якім сьогодні й снити не можна, і все те – не забуваймо – за часів панщини!

Сорочка в три цирки, хустина шовкова,

Топірчик з Сиготу, а черес з Кракова,

Обі порошниці в Розтоках набив,

А ретязі мої би й Довбуш носив, –

[Поезії Іосифа Федьковича. Львів, 1862, стор. 44]

ось як малює Федькович стрій легеня гуцульського. Небагато в тій картині ідеалізації; ось друга похожа:

А брат вам як убереться в кармазини, крисаню з полами насуне на чоло, порошниці удвоє через плечі так і сяють, а пістолет аж четверо засадить за ремінь [Люба-згуба. Повісті Осипа Федьковича. Київ, 1876, стор. 2].

Не менше пишний костюм дівчини:

Чоботи червоні, сорочка рантухова, опинка волочкова на ній, пояски крамські, а коралів та монетства на шиї, може, на яких кількасот левів срібних [Там же, стор. 5].

Не менше пластичними, світлими рисами малює Федькович села гуцульські і людей.

Церква в нас красна дуже та убрана: образи святі всі під золотом та під сріблом (там же, стор. 3).

В хаті – звичайно як у храму. Стіни оббиті коверцями, світло горить, куда обернешся, столи аж вгинаються і т. д.

Згадаймо в додатку ті лицарські, цільні і горді постаті, таких Василя і Ілаша з «Люби-згуби», Сафата Зінича, що за правду гине, старого опришка Донду і др., а зрозуміємо, що, бачачи кругом себе таку природу і таких людей, а не чуючи задля молодого віку ніякого дотиску порядків суспільних в тім житті, Федькович і пізніше, по своїх тяжких «Wanderjahre» з запалом мусив згадувати про той час і тих людей. Запал той найкраще вилився в його пісні «Ой, вийду я з хати», котра кінчиться словами: «Над наше Підгір’є на світі вже ніт!»

Що се не поетична фраза, що та любов до своєї Гуцульщини була у Федьковича правдива і сильна аж до хоробливої тоски, се бачимо з його листів і з його побиту у Львові. Ще в р. 1863 писав він до Танячкевича, згадуючи про невдалий план деяких щирих душ спровадити його до Львова:

Дуже я рад, що мене не пригорнули до Львова, – а я ж би у Львові що робив? О ні, братчику, моє щастя не там. Моє щастя в Буковині, у горах, а коли не в горах, то все-таки у Буковині межи Дністром а Прутом. Хто не може на Україну та там ся народного духа учити, той най йде в руську Буковину: до Кіцманя, у Заставну, у Чорний Потік, а як там побуде якийсь час, най іде межи гуцули у Довге Поле, у Ростоки, у Шипіт, у Сторонець!

І дальше кінчить він той сам лист словами:

Караскайтеся, браття, чужоземщини та набувайте рідного духу – найчистіш він на Україні віє, відтак на Буковині – не забувайте, соколи мої ясні! [Товариш, н[оме]р 1, стор. 114 – 115]

Тій своїй любові остався поет наш вірним аж до смерті, і хоча на Буковині не найшов того щастя, якого, може, надіявся, пишучи цей лист, то все-таки з нею нерозривно злучене було ціле його життя, вся його поезія. З того погляду був він справді партикуляристом; для одної Буковини на його палітрі були ясні краски – дальший світ, чужі крайобрази немов не існували для нього, тонули в якомусь неозначеному тумані. Згадаємо тільки про цілковитий брак пейзажу в його поемах з життя слов’ян придунайських, в повістях та віршах з життя вояцького, а також конвенціональний і наскрізь фальшивий пейзаж в вірші «Україна» (Поезії, 1862, стор. 24 – 26). Навіть найближча поетові Галичина, лядський бік, як її називає в «Любі-згубі», дуже невиразно відмалювалася в його поезії. Правда, драма «Довбуш» відграється в Галичині, але весь краєвид, який розвертає в ній поет (говорю про перший, поетично ще найвартніший варіант сієї драми, з котрого два величезні акти друковані були в «Правді» 1869 р.), є наскрізь фантастичний і неправдивий. З немногих штрихів і образків, малюючих Галичину, один хіба відзначується трохи реальнішим колоритом.

В Галіції да в унії

При зеленім гаю

Оре бойко на пшеницю –

Воли попасає.

Та з наймитом полуднує, –

[Поезії Юрія Городенчука-Федьковича. Коломия, 1869, вип. III, стор. 144 – 145]

та й тут, як бачимо, малюнок дуже загальний, а сама форма: «в Галіції да в унії» вказує на те, що край той був для Федьковича так як би чужиною. Таке-то було окружения, серед якого родився Федькович, і такими рисами відмалювала нам його Федьковичева поезія. Погляньмо тепер, яка була сім’я, яке домашнє життя нашого поета в перших літах його молодості.

Поперед усього приходиться мені спростовувати деякі догади, висказані мною в першій частині оцієї статті. Перша річ: Федькович – то не був ніякий псевдонім нашого поета, але його шляхетський придомок; звався він, отже, Юрій Гординський de Федькович і під таким іменем служив у війську. Інформацію ту завдячую д-ру Ст. Смалю-Стоцькому і д-ру Кл. Ганкевичу. Взагалі д-р Ст. Стоцький має у себе багато матеріалу до життєписі нашого поета; матеріал той в часті остався в паперах самого Федьковича, а в часті зібраний д-ром Стоцьким від людей, котрі знали поета в різні часи його життя, і буде використаний при повнім виданні творів Федьковича.

Супроти сього наша стаття може мати значення тимчасове, як студія приготовуюча, як збір тих матеріалів і дат, які можна добути з друкованих досі споминок і творів самого Федьковича. Що в творах поетичних можна і треба шукати живих вражень поета, але не його повної біографії, се річ певна. Найліпшим сього доказом є «Люба-згуба», котрій сам поет придає значення автобіографічне, а котра, прецінь, про деякі важні факти з молодих літ Федьковича нічогісінько не згадує.

Зберім тут усе, що знаємо про родичів і найближчу рідню поета. Батько його (як звався?) був мандатором в горах Путилівських і оженився з молодою вдовою, матір’ю нашого поета, задля її красоти. Коли се сталося – не знаємо; з причин, про котрі сказано буде дальше, можна міркувати, що сталося це десь около 1824 або 1825 року. Крім старшого брата, були у поета ще три сестри. Але помимо того подружжя Гординських не було щасливе. Батько покинув сім’ю і перенісся до Чернівець, не турбуючися ні жінкою, ні дітьми аж до самої смерті. Яка була причина сієї катастрофи родинної, також годі знати; не знаємо навіть, коли вона сталася… Можемо догадуватися, що до розлуки дійшло недовго перед р. 1848. Догад сей підтверджує також картина того домашнього життя, яке поет змалював в «Любі-згубі» і котре, очевидно, мусимо умістити перед роком 1848, в котрім Федькович емігрував на Молдавію.

В «Любі-згубі» бачимо в сім’ї Федьковича його брата Івана, дві сестри і матір – про батька ані слова, не згадано навіть, чи він живе, чи вмер. З другого боку, в автобіографічному листі до Дідицького з р. 1861 каже Федькович, що рік 1848 – 1849 унещасливив їх фамілію (стор. XI). Що під тим розуміти, годі догадатися. Можна би думати, що аж тоді покинув їх батько, але, з другого боку, може бути, що нещастя впало з другого боку. Не забуваймо, що іменно восени й взимі з 1848 на 1849 рік над тим округом стряслася завірюха Кобилиці з військовими постоями, екзекуціями і т. і. Чи не потерпіла що-небудь з свого боку й сім’я Федьковича?

Що нещастя 1848 – 1849 року доторкалось більше економічного, ніж другого питання, на се вказують дві обставини. Федькович в тім же автобіографічнім листі до Дідицького каже, що у родичів його господарство було досить гарне і «витякало їм, аби мого старшого брата Івана і мене щось трошки до шкіл дати»; пізніше бачимо, що мати Федьковича живе в бідноті, а оба її сини ідуть в світ хліба шукати. Можливий, очевидно, ще й такий догад, що іменно сам батько, покидаючи сім’ю, або й в кілька літ по розлуці, був причиною її матеріальної руїни. Все те догади, котрі ствердити або опрокинути можуть люди більше знаючі, місцеві; висказую їх тут просто для того, щоб звернути увагу на неясності і суперечності дотеперішніх звісток.

Сяк чи так, а батько не здобув собі любові сина. В крузі думок і споминів Федьковича для того гордого, неприязного батька не було місця. Навіть по його смерті, в падолисті 1885 р., розповідаючи Реваковичеві про свою молодість, о вітці своїм ледве згадав кількома словами (Зоря, 1888, ч. 2, ст. 35). В «Любі-згубі», як уже сказано, батько зовсім не існує; в автобіографічному листі до Дідицького тільки й усієї мови про батька, що той був зайшлий з Галичини (стор. X). Що більше, в вірші «Туга на могилі званого мого брата Михайла Дучака», виданім 1867 р. в Коломиї, поет виразно зачислює свого батька до померших, кажучи:

У могилі, може,

Як у тих арабських ночах,

Усьо понаходжу,

Що на світі було любе:

І добрії люде,

І ненечку ріднесеньку,

І батька-голуба – і т. д.

Знаємо, що мати й сестри поета тоді вже були в могилі. Коли правда те, що батько Федьковича помер аж в 1870-х роках, то таке зачислення його до померших за його життя мусить видатись щонайменше дивним, коли навіть не зовсім диким і неделікатним; вказує воно, що Федькович зрікся для того батька всякого синівського чуття. В сьому утверджує нас і те, що Федькович в своїх творах не раз називає себе сином мужицьким, що він радо уривав батькові заслуги коло свого виховання, дуже неясно згадуючи о тім, що родичі «щось трошки до шкіл» його посилали, а то й прямо зовучи себе неуком Чорногір’я, котрий «в німецькі школи не ходив» (Правда, 1868, ч. 35), хоч се, як побачимо дальше, була неправда. Ми далекі від того, щоб за все се кидати каменем на поета. Може бути, що він мав які важні причини так поступати. Але поки ті причини не будуть вияснені, ми все таки мусимо відносини між батьком і сином уважати темною загадкою в житті нашого поета.

До матері своєї (як звалась на ім’я?) Федькович відносився зовсім не так, як до батька, а, противно, з найбільшою симпатією, ніжно і з правдивою, щирою любов’ю. «Ой ненечко-утко», – відзивається до неї Федькович в прекрасній думці «Ой вийду я з хати». Найліпшим доказом його любові до матері є його вірш «Дезертир», в котрім жовняр утікає з військової служби, незважаючи на страшну за се одвічальність, летить наперегін з вітрами й птахами:

Бо летить він до матоньки

Старої домів,

Дрівець єї врубатоньки,

Би хатку нагрів.

Інтересно, що в рік по написанні сього вірша і сам Федькович прийшов в подібне положення, як його «Дезертир». Ось що писав він д[ня] 3 марта 1863 р. з Чернівець до Д. Танячкевича:

Учора тиждень, як я тут, у Чернівцях, а до тебе, братику, ще анічичирк. Не гнівайся, любчику: при моїй біді та нужді я вже далі і своєму світу не рад, не то що, а тут ще з моїм здоров’ям не можу ся помістити… А тут неня мені гожма пишут, аби йти борше додому, бо дуже ослабли, та не путеруют уже весну робити.

Мати Федьковича була з попівського православного роду Ганицьких. Спершу була вона замужем за православним попом Николою Дашкевичем, але прожила з ним усього лиш два роки. По всьому судячи, можемо думати, що, крім домашнього виховання, звичайного у буковинських православних попів давнішої дати, освіти вона не мала ніякої; може бути, що се також була одна з причин розриву між нею та Гординським. Але своїм добрим жіночим серцем вона відчувала потребу науки й освіти для своїх дітей, і для того Федькович як найвищу похвалу її материнському чуттю передає нам її упімнення: «Діти, учіться!» Справді, се упімнення найліпше доказує, що мати Федьковича, коли не умом бачила, то серцем відчувала наближення нового часу, в котрім тільки власна праця і наука може її дітям проложите дорогу в житті.

Про старшого брата Федьковичевого, Івана, небагато що можемо сказати. В автобіографічнім листі до Дідицького каже про нього Федькович ось що:

Старший брат Іван, вернувши зо шкіл, був при дому на господарстві, а разом і депутатом на наш окіл враз з Кобилицев, о котрім-сте, може, чули (стор. X).

Виходить з того, що Іван був у школах в Чернівцях, з котрих опісля вернув на господарство (до школи в Путилові він міг ходити таки з дому), дальше, що поворот його на господарство наступив, мабуть, з тої причини, що батько відцурався їх. З оповідання д-ра Стоцького знаємо напевно, що наш поет ходив також до школи німецької в Чернівцях, і, мабуть, навіть скінчив сю школу. В автобіографічнім листі до Дідицького він говорить про те, що родичі, очевидно, ще обоє, давали щось трошки до шкіл його й його брата. Важно тут було би сконстатувати, чи брати оба разом ходили до тої школи і чи оба разом її покинули, в котрім році се сталося і з якої причини. Очевидно, що той веселий тривок, описаний в «Любі-згубі», де брат Іван являється нам старшим парубком, бадікою в домі, а автор підпарубочим 14-13-літнім, віднести треба або до часу між поворотом Федьковича зо шкіл додому а еміграцією до Молдавії, або се були споминки з його вакаційного пробування дома, коли б мала справдитися догадка, що Федькович ходив до школи аж до самої своєї еміграції.

З того, як поет обрисував фігуру свого брата в «Любі-згубі», а також з вищенаведеної нотатки про те, що він був депутатом на наш окіл, випливало би, що брат Іван був від нашого поета значно старшим. Міркуючи по «Любі-згубі», міг він бути старшим від Юрія о 6 – 10 літ; нотатка о його депутатстві казала б догадуватися ще далеко більшої різниці віку. Правда, ми не знаємо, про яке депутатство Федькович говорить. Кобилиця був у червні 1848 року вибраний послом до Ради державної в Відні, але тут Іван Гординський з ним не товаришував. Можливий тут, однак, інший догад.

Знаємо, що Кобилиця, заким був вибраний послом, розпочав був (мабуть, 1845 або 1846 року) великий процес з урядом о реституцію дивного хризову Гіки, регулюючого обов’язки панщизняні Русько-Кімполунзького округу. Ми не знаємо докладно про хід і ведення сього процесу; знаємо тільки, що Кобилиця в тій справі ходив до Відня до цісаря, а по повороті з Відня був арештований в Чернівцях і сидів в тюрмі аж до червня 1848 р., так що просто з тюрми попав між конституційні репрезентанти і праводавці руського народу. Так-от, може бути, що молодий Іван Гординський, яко письменний, був депутатом у тім процесі, що разом з Кобилицею (неписьменним) ходив на терміни судові до Чернівець. Акти процесу Кобилиці могли би о тім дати найліпше вияснення.

В листі автобіографічнім до Дідицького каже Федькович дальше дуже неясно про свого брата ось що:

Мої обидві сестри померли з жалю та з туги за старшим братом… Де він ся тепер обертає, того і до сегодня не знаю (XI).

А в оповіданні, котре з уст Федьковича далеко пізніше записав Ревакович, сказано: «Мій старший брат став літографом в Яссах на Молдаві, забагатів пізніше – відтак зволошився і назвався Григорій Агапі» (Зоря, 1888, ч. 2, ст. 35). Суперечність сих двох звісток можна вияснити хіба тим, що Федькович в р. 1861 просто не хотів сказати усієї правди. Та не сказав він її і в 1885 році.

Про сестер Федьковича знаємо ще менше, ніж про брата, окрім хіба найстаршої Катерини, про котру поет в автобіографічному листі до Дідицького писав:

Моя старша сестра знала незраховані казки і пісні русько-народні (в нас дома, натурально, лиш по-руськи бесідувано), а же ми ся обоє так дуже любили, то я, хлопчиком бувши, раз у раз при ній ся забавляв і всі тоті співанки і казки попереймав (ст. XII).

І в однім з своїх оповідань («Співанка для таких, що кохались, а не побралися» – Нива, 1865, ч. 15) Федькович згадує про неї, виславляючи її незвичайну вроду. Середуща сестра Федьковича була за попом Т., далеко від дому, де скоро померла (ст. X). Оце і всі дані, які маємо про сестер Федьковича. Не знаємо навіть напевно, в якім порядку йшла рідня нашого поета за собою по старшинству. З вищенаведених заміток можна догадуватися, що не тільки брат Іван, але щонайменше ще дві сестри були старші від нашого поета. В «Любі-згубі», в котрій поет наш являється підпарубочим (13 – 14 літ), обі його сестри, найстарша і наймолодша, являються дівчатами дорослими, а середуща сестра вже є замужем, значить, мусила мати щонайменше 15 – 16 літ.

Чи причиною передчасної смерті сестер була туга за старшим братом, як каже Федькович в автобіографії (ст. XI), чи молодша вмерла через нещасну любов, як розказано в «Любі-згубі», сього також не знаємо напевно.

Зберімо тепер усе, що розказує Федькович про своє власне життя до р. 1848 – 1849. Ми згадали вже, що дитинячий вік пройшов щасливо під оком люб’ячої матері і не менше люб’ячої сестри Катерини. Перші початки шкільної науки побрав наш поет, мабуть, в Путилові. Про се згадує він сам в оповіданні, записанім Реваковичем, але згадує, мабуть, трохи баламутно: оповідання про п’яного дяка Лукаша, у котрого поет вчився псалтиря, котрого враз з 14 – 16 товаришами побив і від котрого втік, надто живо нагадує оповідання Шевченка про його науку у дяка Богорського. Се оповідання тим більше видається підозреним, що Федькович ним немов замаскував брак згадки о своїм пробуванні в т[ак] зв[аній] Haupt- und Normalschule в Чернівцях.

З портрета, який списав із себе самого наш поет в «Любі-згубі», можемо судити, що був він хлопець щирий, і розумний, і, як на свої літа, дуже розвинений. Там уже проявляє він дар бистрої обсервації людей, дар оповідання (гляди анекдот, розказаний орендареві), а в хлоп’ячому серці починає рушатися перша любов. Згадує він там про Корочукову Ксенію, котра впала йому в око, але було це, мабуть, тільки хвильове уподобання, без глибшого значення, бо поет згадує про нього в тоні жартобливім, сам над собою посміхаючись. Далеко іншим тоном згадує він в поезіях коломийського видання про іншу любов, котру, правдоподібно, також треба віднести до тих молодих літ. Ітак, в названому уже вірші «Туга», вичисливши всіх тих покійників, що були йому любі за молодих літ і котрих він надіється найти на тому світі, додає:

І тебе, моя зоре,

Чорнявая Цоре,

Що-сь сіяла надо мною,

Як ранішна зоря

Місяцеві молодому,

Зоряла-зомліла… (Поезії, І, 39).

Докладніше малює нам поет ідилію своєї першої любові і її нещасливий кінець у посвяті поеми «Циганка» (Поезії, II, 66), де так відзивається до товариша своїх дитинячих літ, Николая Кочеранюка з Великого Села (часті Сторонця):

Чи ще нагадуєш ту хату,

Тоту хатиночку в гаю,

Геть аж за містом на краю,

У кучерявій черемшині?

Донині, братику, донині

Не може серденько забуть…

А далі, згадуючи про перестороги товариша, котрі, однак, не могли навчити дурного серця, додає:

І як у той крутіж упав

У ті прокляті чорні очі!..

І хочеться і ще ся хоче –

Хоч серце зна, що пропадає, –

У ту хатиночку у гаю!

А далі йде гаряче прочутий уступ:

Да що ж я маю нарікать?

Хіба не вірне вна любила?

О боже правий, боже милий,

Один, один я винуват,

Одного серця було мало!

Аж як коханого не стало,

Тоді я догадавсь! Коли

Вже пізно було!.. О, болить

Той гострий ніж – бо затроєний

Таков отрутою, що й гинуть,

І жити годі!.. А ти знав

І все казав – а я не слухав…

Де вже в кохання того уха! –

І ю втопив – і сам пропав!

Як виглядала на ділі ця любовна історія, котра в вірші, очевидно, підкрашена яркіше, ніж була на ділі, сього не знаємо. Та тільки певна річ, що враження тої історії на нашого поета мусило бути сильне і тривке, коли в творах його лунає воно майже до послідніх днів. Фантазія Федьковича раз у раз уперто повертає до того сюжету: циганки, котру гуцул любить і легкодушно зраджує і котра через те гине. Мотив сей, ще не вповні вироблений, бачимо в віршованому оповіданні «Воля не бранка» (в вид[анні] Дідицького з р. 1862), далі в поемі «Циганка» (1867), в драмі Довбуш («Правда», 1869, «Руська хата», 1876 і в пізнішому обробленні, а в кінці і в «Диких думах», 1878). Коли б справдилося те, що я тут висказую яко догадку, оперту на таких міцних основах, як поетичні признання, то ми могли б сказати, що та перша любов мала на вразливий і вчасно дозрівший ум поета великий вплив; що мусила бути глибока і сильна, коли він так довго і так часто опісля вертав до сієї теми.

Як уже було сказано, в р. 1848 чи 1849 Федькович 14-літнім хлопцем емігрував до Молдавії. Пішов він з якимось інженером як його писарчук і прислужник. На тім і скінчився його молодий вік, а почалася тяжка, кільканадцятилітня мандрівка, зразу у блузі робітника, а опісля в вояцькім мундирі. На тому і ми кінчимо свій огляд.


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Правда», 1888 р., вип. 1, с. 59 – 66; вип. 2, с. 125 – 132.

Подається за першодруком.

сказав про нього один критик… – Йдеться про статтю «Осип Юрій (Ігор) Гординський-Федькович» Г. Цеглинського, опубліковану під псевдонімом Григорій Григоріевич («Зоря», 1888, № 2, с. 32 – 33).

попробувано також розібрати критично їх світогляд. – Франко мав на увазі передмову М. Драгоманова до книжки «Повісті Осипа Федьковича» (К., 1876, стор. І – VII) під назвою «Галицько-руське письменство».

Meine lieben Hallermünderнеточна цитата з поезії Г.Гейне «Платеніди». У Гейне:

Meine teuern Hallermünder,

Oh, ich kenn euch gar zu gut!

Танячкевич Данило (літературні псевдоніми: Будеволя, Ф. Чорногора; 1842 – 1906) – уніатський священик, автор публіцистичних статей, друкованих у народовських виданнях. У 1860-х роках із Танячкевичем листувався Федькович.

Товариш – літературно-науковий журнал революційно-демократичного спрямування, один номер якого вийшов у Львові 1888 р. До редакції «Товариша» входили І. Франко, М. Павлик. Тут Франко опублікував один лист Ю. Федьковича.

Ганкевич Клим Миколайович (1842 – 1924) – український філософ, філолог, викладач Чернівецького університету.

на творах своїх… натякнув і на своє дійсне родове прозвище… – Йдеться про «Поезії Юрія Городенчука-Федьковича», видані в Коломиї в 1867 – 1868 рр. (три випуски), а також про поезію «Городенчук».

Кобилиця Лук’ян (1812 – 1851) – керівник антикріпосницького руху на Буковині у 1843 – 1844 та 1848 – 1849 рр. Після придушення повстання помер на засланні. Федькович присвятив йому поему «Лук’ян Кобилиця».

В своїй автобіографічній замітці… – Йдеться про автобіографію Ю. Федьковича, яка була вміщена у першому виданні його творів: «Поезії Іосифа Федьковича», Львів, 1861. Видання це здійснив Б. А. Дідицький.

Ревакович Тит (1846 – 1919) – український громадський діяч, публіцист, юрист. Його стаття під назвою «Причинки до біографії Осипа Федьковича» була надрукована в журн. «Зоря», 1888, № 2, с. 35 – 36.

Федькович… побіг до Ясс – За свідченням О. Маковея (див. його «Життєпись Осипа-Юрія Гординського-Федьковича», Львів, 1911, с. 49 – 52), Федькович, провчившись два роки у нижчій реальній (тривіальній) школі в Чернівцях, у 1848 р. повернувся до Путилова, а наступного року вирушив за братом Іваном у Молдову.

Патримоніальний суд – так званий вотчинний суд у Галичині, який, на відміну від цісарського, чинив власник вотчини і судив тільки підданих йому селян.

хризові… Олександра Гіки… – Йдеться про грамоту молдавського господаря Григорія Олександровича (у Франка – Олександра) Гіки від 22 червня 1776 р., в якій була спроба офіційно врегулювати стосунки між панами і селянами.

по переході Буковини під Австрію… – В 1774 р. після закінчення другої турецько-російської війни Австрія окупувала землі Північної Буковини, які раніше перебували під владою Туреччини.

Юго-Западный отдел императорского Русского Географического общества в Киеве (Південно-Західний відділ Російського географічного товариства) – наукова установа в Києві, яка в 1873 – 1876 рр. займалась вивченням фольклору, етнографії та статистики України. Видавала Записки (1874, 1875), збірники та монографії з питань фольклористики.

Купчанко Григорій (1849 – 1900) – український етнограф, поет; до 1880-х років жив на Буковині і співробітничав у різних москвофільських виданнях, був видавцем реакційної газети «Русская правда». Його стаття про Буковину під назвою «Некоторые историко-географические сведения о Буковине» була опублікована в «Записках Юго-Западного отдела Русского Географического общества», т. 2. К., 1875, с. 289 – 372.

при повнім виданні творів Федьковича. – Це видання здійснено за участю І. Франка та О. Маковея у 1902 – 1910 рр. Біографічні матеріали надруковано в четвертому томі цього видання (Матеріали до життєписі Осипа Юрія Гординського-Федьковича. З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснив О. Маковей. Львів, 1910).

Батько його (як звався?)… – Батьком поета був Адальберт Гординський де-Федькович (1809 – 1876).

оженився з молодою вдовою… – Мати Ю. Федьковича, Ганна, походила з попівського роду Ганицьких і мала за першим чоловіком прізвище Дашкевич. Померла у 1864 р.

Туга на могилі званого мого брата Михайла Дучака – цей вірш друкується тепер під назвою «На могилі званого мого брата Михайла Дучака у Заставні».

окрім хіба найстаршої Катерини… – Найстаршу по матері сестру Федьковича звали Марією (1817 – 1848).

Нива – літературно-публіцистичний журнал народовського напряму, виходив у Львові в 1865 р. Федькович опублікував у ньому ряд своїх поезій та оповідання «Сафат Зінич», «Побратим», «Три як рідні брати».

Оце і всі дані… про сестер Федьковича. – Середульшою сестрою поета по матері була Одокія (1820 – 1836), наймолодшою, рідною по батькові, Павлина (1841 – 1853).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 149 – 164.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4950

Модифіковано : 14.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.