Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Біографії. Некрологи / 1895 р. / [Промова на ювілеї М. П. Драгоманова]

[Промова на ювілеї М. П. Драгоманова]

Іван Франко

Народ, що не шанує своїх великих людей, не варт зватися освіченим народом. Отсе ж і ми нині, бажаючи сповнити свій обов’язок яко людей освічених, шануємо ім’я і заслуги Драгоманова по 30 роках його праці. Та для нас се не тільки обов’язок освічених людей, бо Драгоманов для нас є чимсь більше, як заслуженим чоловіком. Ми в нім шануємо друга, вчителя, провідника. Через усіх тих 30 літ, а бодай відтоді, коли ми самі стали до прилюдної роботи, голос його був для нас заохотою, осторогою, вказівкою, куди йти, голосом сумління – що робити, а чого не робити.

Тому, хто зимою сидить у теплій хаті при веселім огні і при світлі, в кружку родини або добрих приятелів, нелегко собі здумати, як то робиться тому, хто в ту саму пору, в холод та куревільницю, без дороги і просвітку іде пустим полем або густим лісом. Так само й нині годі собі докладно здумати те положення, в якім була поступова молодіж руська в Галичині перед 20 роками. Без знання того, що навколо неї діється, без тямучих провідників, без книжок, без поради і заохоти ми йшли наосліп, читали що впало в руки і не знали, що зробити з тими хлопськими симпатіями, що у нас були принесені з батьківського дому і з тим невеличким знанням народного життя, котре ми з сіл принесли до Львова. Тут тих симпатій ніхто не поділяв, тим життям ніхто не цікавився; нам казали вчитися для хліба, любити щонайбільше язик народу, а не сам народ.

Отут-то в великій пригоді нашому поколінню став Драгоманов. Друкованим словом і листами він почав впливати на нас, вказуючи нам інший, ширший світ поза тісними межами нашої Галичини, вказуючи, до чого йде теперішня наука і якої праці та любові чекає від нас наш народ. Він нам показав, що наша любов до простого хлопа, власне, мусить бути підвалиною нашої роботи, що знання народного життя ми мусимо розширювати і збагачувати, а не забувати.

Та я не буду тут розповідати своїх споминів, бо маю говорити про наукову діяльність Драгоманова. Певна річ, що сеї діяльності я не можу вам виложити так основно і повно, як би я бажав, бо се втомило б вас і многим не було би зрозуміле. А по-друге, для повної характеристики Драгоманова і сього було б замало, бо діяльність Драгоманова не ограничується на самі наукові праці. Його руку, сліди його духу ми бачимо на кождім полі нашого життя.

Наукова діяльність Драгоманова розпочинається разом з його виступленням перед публіку. Поперед усього треба одно сказати: Драгоманов не є і ніколи не був кабінетним ученим, таким, що тільки сидить у старих книжках та паперах і не дбає о те, що довкола нього діється. Його наукова діяльність тим власне цікава, що вона якнайтісніше в’яжеться з дійсним життям. У нього на першім місці завсігди стоїть не книжка, а живий чоловік, маса людей. Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд, що завсігди добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєння – найліпше характеризує нам самого Драгоманова, характеризує його також як ученого.

Се можна найліпше побачити з того, що він говорив перед 20 роками. В ім’я науки він почав нам голосити не те, щоб ми відсунулися від дійсного життя і його потреб, як говорили нам наші вчені. Він говорив щось зовсім противне, а власне те, що ми повинні всі свої сили віддати на услугу тому народові, тому хлопові, що нас годує своєю працею, що живе в біді і тьмі для того, щоб ми могли дохапуватися світла, розуму і вмілості. Він казав нам громадити ту науку і вмілість, – але не для хліба, не для того, щоб мати з неї дійну корову, а власне для того, щоб ми мали чим і як відплатитися нашому народові за те, що ми від нього одержали.

З фаху свого Драгоманов – історик і яко такий мусив би він, по думці наших учених, займатися царями, війнами, походами, різними та всякими нещастями, які спадали на людей. Тим часом він один із перших у Росії, а тим більше у нас почав голосити інакше розуміння історії, бачити в ній поза царями і війнами маси народні, їх тиху і невтихаючу працю, їх повільний розвій, зріст освіти і громадського життя.

Отим-то всякі сліди того масового життя і розвою були для нього дуже цінні. У нас віддавна вже вчені люди звернули увагу на те, що наш народ співає, оповідає про своє життя, свою бувальщину, свої радощі і смутки, на пісні, казки і оповідання народні. Многі люди записували їх, збирали, друкували, дехто забирався до того, щоби відгадувати з них душу того народу. Драгоманов був у нас перший, що взявся до щиро наукової праці над тими творами народного духу. Він разом з товаришем своїм професором Антоновичем уложив обширний нарис праці над тими творами, і оба вони розпочали й виконувати той нарис, видаючи «Історичні пісні українського народу» з дуже цінними поясненнями та вказівками для дальших робітників. В тій книжці оба наші вчені показали, які спомини зберігає у своїй пам’яті наш народ з тисячолітнього протягу свого історичного життя, які сліди в його пам’яті полишили часи князів, часи татарського лихоліття і яке багатство величних образів полишилося й досі з часів козаччини аж до смерті Хмельницького.

На жаль, діло се, котре один англійський учений справедливо назвав предметом нашої національної гордості, не було видавцями доведене до задуманого кінця, і тільки значно пізніше, за границею, сам Драгоманов видав і пояснив у двох невеличких книжечках пісні про кінець козаччини на правім березі Дніпра і про гетьманщину на лівім. А в третій, дуже гарній книжечці, він коротко, але вірно обмалював на підставі життя русько-українського народу за остатніх 100 літ порядки рекрутські та панщизняні, далі скасування панщини і нові явища в тім житті – зріст бідності, найми, заробітки в фабриках і т. д. Осібно він обробив пісні про скасування панщини в Галичині і на Україні.

Не тільки пісні, але також і оповідання народні, оті байки, казки та приказки занимали Драгоманова. Він не тільки сам видав, ще бувши в Києві, багатий і дуже гарно впорядкований збірник народних оповідань, але зробив більше, ніж хто-небудь інший на Україні, для їх наукового вияснення. Між піснями і повістями він звернув головно увагу на такі, котрі давніші вчені любили вважати власними творами нашого народу, придатними до зрозуміння його душі; Драгоманов, порівнюючи їх з піснями і оповіданнями інших народів, показав, що се твори зайшлі, запозичені ними від сусід, а заразом показав, яка то важна річ знати, відки і як ті твори заходили до нас і яку науку приносили нашому народові. Таким способом в тих «хлопських» та «бабських» піснях і казках, о котрих у нас і досі ще дехто говорить з погордою та легковаженням, Драгоманов навчив нас бачити сліди давніх культурних зв’язків нашого народу з другими, свідоцтва о таких духових зносинах і впливах, о котрих ми маємо дуже мало інших, писаних свідоцтв. Замість відгадувати душу народу ми вчимося з них ліпше розуміти історичний розвій народу, особливо розвій його вірувань і його фантазії.

Особливо в остатніх роках, живучи в Софії, столиці Болгарії, Драгоманов надрукував по-болгарськи цілий ряд таких праць про оповідання та вірування народні, в тім числі й наші. Праці ті поставили його в ряді найліпших знавців того предмета в цілій Слов’янщині, і о них з похвалою пишуть німці, французи та американці, і деякі вчені навмисно вчаться нашої мови, щоби читати наші пісні та повісті народні і праці о них Драгоманова, тільки у нас – жаль сказати! – дуже мало хто навіть чував що-небудь о тих працях, а таких, що їх читали, мабуть, і на пальцях почислити можна.

Та всі ті праці, котрі могли б заповнити ціле життя іншого ученого і зробити йому немалу славу, становлять тільки частину того, що написав Драгоманов про Україну. Він не ограничився на творах простого народу, а написав також кілька цінних праць про наших найліпших писателів і вчених: Шевченка, Квітку, Григоровича, Костомарова, Куліша і інших. Він видав у Києві своїм коштом повісті нашого буковинського писателя Федьковича, додаючи до них переднє слово, в котрім дуже розумно розповів про початки письменства на народній мові в Галичині і на Буковині.

Також в російських часописах він писав багато про наше письменство, підносячи те, що в нім було доброго, а також вказуючи його слабі боки. Про те він писав також у італіанських часописах, розказав дуже докладно про наше козацтво по-німецьки, а зо знаменитим французьким географом (землеписцем) Елізе Реклю описав Україну в його великім творі – описі цілої землі. Коли ж уряд російський в р. 1876 заборонив зовсім українську літературу в Росії, Драгоманов один-однісінький підняв против сеї заборони голос в з’їзді вчених і писателів цілого світу в Парижі, показавши на французькій мові, чим є українське письменство, які плоди видало досі, яку важну прислугу воно мусить сповняти для піднесення просвіти великого русько-українського народу і яку величезну шкоду для розвою просвіти в самій Росії робить той дикий заказ.

Просвіта і письменство на Україні поставлені в таке дивне положення, що дуже часто люди, навіть наскрізь чесні і дуже розумні, але виховані в інших поглядах, говорять, що українська мова зовсім не придатна ані для школи, ані для церкви, ані для уряду, ані для вищої науки, що український народ не є властиво ніякий осібний народ, а тільки частина іншого – одні кажуть, що московського, другі, що польського. Ті думки тепер уже не виступають так різко, ховаються по заулках, бо вони підкопані і ослаблені всім тим, що зроблено у нас за остатніх 30 літ.

Але тоді, коли Драгоманов розпочинав свою діяльність, воно було зовсім інакше; тоді навіть між чільними українцями ще мало хто вірив в самостійність українського народу і в те, щоби його мовою можна було писати про все, що знають і чим займаються вчені люди і писателі. Тому-то деякі українці, особливо славний історик Костомаров, що всі свої вчені праці, головно про Україну, писав но-російськи, стали були на тім, що для українського народу поки що і на довгі літа вистарчить таке письменство, котре би служило потребам простого люду, подавало б йому початки, азбуку, щоб він, привикши читати, міг відтак легше перейти до читання і розуміння книжок російських. Се названо тоді «письменство для домашнього обходу».

Інші українці виступили проти сього, твердячи, що така рада веде до винародовлення українців, бо всіх ученіших людей відривати буде від українства і вести до Московщини. Вони радили творити українську літературу для інтелігенції і вчених, не дбаючи про те, що в Росії вся інтелігенція на Україні помосковлена, а українських учених, уживаючих української мови, тоді й зовсім не було. В тій суперечці виступив і Драгоманов зі своїм словом. Рядом дуже гарних і основних праць про стан і змагання різних «недержавних» народностей у Європі, як провансальців, кельтів, фламандців, валлонів, він показав, що рух українського народу до самопізнання і просвіти на рідній мові не є нічим нечуваним та неправним, але противно, є зовсім натуральний і конечний.

Що ж до границь, в яких би мали держатися просвіта і письменство на Україні, то Драгоманов замість хитрих наукових доказів узяв за мірило потреби народу, самої суспільності. Нема потреби поки що писати глибокі філософії та інші тяжко вчені праці по-українськи, бо їх ніхто не буде читати; натомість конечно треба поперед усього подати українському народові на його мові початки всякого людського знання, вияснити йому явища природи і громадського життя. Драгоманов, беручи річ практично серед російських обставин, склонявся до тих, що бажали українського письменства для домашнього обходу, але розумів той домашній обхід далеко ширше, подав план цілого кругу популярних книжок по всім галузям науки – план такий широкий, що ще й досі праця українських писателів нездужала його виповнити.

Драгоманов знав добре, що коли український народ привикне читати на своїй мові початки, то забажає на тій же мові читати і дальше; коли інтелігенція привикне тою мовою говорити і писати для народу, то згодом почне говорити і писати по-українськи також між собою і для себе. І для того по 20 літах, забираючи ще раз голос в тій справі, Драгоманов не думав виступати против тої інтелігентної літератури, що за той час виросла на Вкраїні і особливо в Галичині, та все-таки ще раз з натиском підніс потребу пильнішої і більше наукової праці над книжками для народу.

Питання про те, чи українці мають мати письменство тільки початкове, азбучне, для простих людей, чи таке, як всі інші народи, т. є. для простих і для інтелігентних, – се тільки часть іншого питання: чи українці є самостійний народ, чи, може, вони часть москалів або поляків? А з тим питанням в’яжеться друге, дуже важне: коли вони часть москалів, то чому їм зовсім не зіллятися з москалями, а коли часть поляків, то чому їм не бути зовсім поляками? Може нам нині таке питання видатися чудним, але воно довгий час мало і не перестало ще й досі мати велике практичне значення.

Уважаючи нас москалями, москалі промовляють до нас не тільки по-московськи, але в ім’я таких порядків, таких ідеалів і таких історичних традицій, котрі були чужі нашому народові; вважаючи нас поляками, робили те саме поляки, кличучи нас, щоб ми з ними будували разом спільну вітчину – Польщу. Уважаючи нас поляками, москалі інколи готові були карати нас за їх провини; уважаючи нас москалями, поляки частенько обдаровували нас тою самою ненавистю, в якій мали москалів. І в добрім, і в злім отсе непорозуміння було для нас однаково недобре.

І тут забрав голос Драгоманов і в знаменитій книжці «Историческая Польша и великорусская демократия» показав, як найліпші, найрозумніші люди з москалів і поляків впадали в тяжкі помилки і пропадали з найліпшими своїми намірами власне через те, що не вміли чи не хотіли бачити між поляками і москалями цілого ряду недержавних народностей, в тім числі і українців, котрі чимраз голосніше домагаються своїх прав яко самостійного народу. Ще перед тим вияснив він був для російських державників тоту дивовижну річ, як то вони після польського повстання 1863 р. взялись провадити «обрусение» краю не польського, але й не московського і через те той край, непричасний повстанським замахам, не тільки спинили в освіті, але підперли в тім краю визискування чиновників та колонізацію німців, котрі не перестали бути німецькими патріотами і готові в разі війни служити не Росії, а Німеччині.

Се ще далеко не все, що можна і треба би сказати о працях Драгоманова про Україну, та я не хочу втомляти слухачів надто довгим викладом. Скажу ще тільки пару слів о тих його працях, які він писав для України, а головно для українського простого люду. Ніщо так не дає нам пізнати вдачі сього чоловіка, як власне його праці популярні. Коли в письмах для інтелігенції він часто буває їдкий та різкий, то в популярних писаннях видно вповні його щире серце, його велику любов до простого люду і його вміння викладати тому людові найтяжчі, найбільше запутані наукові питання, викладати їх ясно, без лишніх подробиць, та при тім зовсім науково.

Ще живучи в Росії, він написав і видав гарну книжечку «Про українських козаків, татар та турків»; у Женеві він видав дуже важні книжки «Про багатство та бідність», «Про хліборобство. Про те, як де земля поділена і як би слід її держати» та «Про те, як земля наша стала не наша». Певно, мало хто з вас знає ті книжки, та зате, мабуть, усі ви знаєте його найновіші книжки: «Шістсот років швейцарської спілки», «Про братство хрестителів на Україні», «Віра і громадські справи», «Оповідання про заздрих богів» і вкінці «Рай і поступ». Ті книжки, з котрих деякі вже перекладено на польську мову, є правдивою окрасою нашої популярної літератури – та не тільки нашої. Я певний, що їх будуть перекладувати на інші слов’янські мови, бо не швидко де-небудь у Слов’янщині найдеться популярний писатель, котрий би писав так ясно і приступно, з таким широким знанням і був так гаряче пройнятим поступовими та народолюбними думками, як Драгоманов.

Нині у нас ім’я Драгоманова для многих ще є мов якийсь страхополох, а для вшанування його праці явились тут – хто? Громадка селян і молодіжі. Та я думаю, що се так і повинно було статися, що се натуральний виплив його праці і його ідей. Драгоманов не дбав ніколи о те, щоб його любила широка юрба інтелігенції, бо він ніколи не підхлібляв її зіпсутому смакові, її лінивству та трусливості. Він завсігди обертався найрадше до молодіжі, а головна ціль його думок і змагань був простий народ, його просвіта і піддвигнення. І коли нині власне ті дві громадки шанують його працю, то се знак, що та праця не пропала марно. Та думки його мають то до себе, що раз запустивши коріння, не гинуть, а ростуть і кореняться чимраз далі; вони, мов той квас, котрого кришка, вкинена до тіста, будить в нім внутрішню працю, котра поти йде, поки все тісто не прокисне. Маймо надію, що се зробиться якнайшвидше і якнайповніше в інтересі розвою і добра нашого народу!


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Народ», 1895, № 1-2, с. 7 – 10.

Подається за першодруком.

…Драгоманов видав і пояснив у двох невеличких книжечках пісні… – Драгоманов М. П. Політичні пісні українського народу XVIII – XIX ст., ч. 1 – 2. Женева, 1883 – 1885.

А в третій, дуже гарній книжечці… – Драгоманов М. П. Нові українські пісні про громадські справи. Женева, 1881.

Осібно він обробив пісні про скасування панщини в Галичині і на Україні. – Драгоманов М. П. Малороссийские песни об освобождении крестьянства. К., 1876.

…видав, ще бувши в Києві, багатий і дуже гарно впорядкований збірник народних оповідань… – Йдеться про видання: Драгоманов М. П. Малорусские народные предания и рассказы, К. 1887.

…надрукував по-болгарськи цілий ряд таких праць про оповідання та вірування народні… – Див. працю І. Франка «Болгарські праці М. Драгоманова».

…написав також кілька цінних праць про наших найліпших писателів і вчених… – Про Т. Г. Шевченка М. П. Драгоманов написав ряд праць, серед них: Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879), «Листочки до вінка на могилу Шевченка» (1890), «Т. Шевченко в чужій хаті його імені» (1893); про Г. Ф. Квітку-Основ’яненка «Неправда – не просвіта» (1892), окрему працю про М. І. Костомарова (1881) та ін.

Григорович Віктор Іванович (1815 – 1876) – російський філолог та історик, професор Казанського, Московського, а з 1865 р. Новоросійського (Одеського) університетів. Знавець візантійських джерел з історії південних слов’ян, вивчав гуситський рух. Поклав початок вивченню археології і етнографії південної України.

Він видав у Києві своїм коштом повісті нашого буковинського писателя Федьковича… – Йдеться про видання «Повісті Осипа Федьковича». М. П. Драгоманов написав до книги поширену передмову, яка того ж року була видана окремою брошурою під назвою «Галицько-руське письменство» (Львів, 1876). Федькович Юрій Адальбертович (1834 – 1888) – український письменник демократичного напряму.

Також в російських часописах він писав багато про наше письменство… – М. П. Драгоманов посилав статті до «Санкт-Петербургских ведомостей», де були надруковані його праці «Земство и местный элемент в обучении», «О педагогическом значении малорусского языка» (1866), «Русский театр в Галиции» (1867), «Славянское литературное обозрение (галичане, чехи, словенцы, сербы)» (1868). Ряд праць М. П. Драгоманова було надруковано у «Вестнике Европы», серед них: «Литературное движение в Галиции», «Русские в Галиции» (1873), «Народные наречия и местный элемент в обучении» (1875) тощо.

Про те він писав також у італіанських часописах… – Стаття «Il movimento litterario Ruteno in Russia e Gallizia» була надрукована в італійському журналі «Rivista Europea» (1873).

…розказав дуже докладно про наше козацтво по-німецьки… – Йдеться про статтю «Kosaken» у кн.: Ersch J. S., Gruber J. G. Allgemeine Encyklopedie der Wissenschaften und Künste. Zweite Section. 1887, Bd. 39, с 126 – 137.

…а зо знаменитим французьким географом (землеписцем) Елізе Реклю описав Україну… – Великий нарис про географію України до «Нової всесвітньої географії», яку видавав Е. Реклю, М. П. Драгоманов написав у 1880 р. Французьке видання праці Реклю вийшло у 19-ти томах у 1876 – 1894 рр., російський переклад – у 1906 – 1909 рр.

Коли ж уряд російський в р. 1876 заборонив зовсім українську літературу в Росії… – Мається на увазі Емський указ (акт) 1876 р., підписаний Олександром II, про заборону ввозити на Україну з-за кордону українські книжки, друкувати українські переклади з іноземних мов, влаштовувати театральні вистави українською мовою тощо.

…Драгоманов один-однісінький підняв против сеї заборони голос в з’їзді вчених і писателів цілого світу в Парижі… – Мова йде про літературний конгрес 11 травня 1878 р., на який М. П. Драгоманов надіслав доповідь «La litterature Oukrainienne proscrite par le gouvernement Russe», надруковану в Женеві 1878 р. Пізніше з французької мови праця була перекладена на німецьку, італійську, іспанську та сербську мови і видана окремою брошурою: «Література українська, проскрибована урядом російським» (Львів, 1878).

Рядом дуже гарних і основних праць про стан і змагання різних «недержавних» народностей у Європі, як провансальців, кельтів, фламандців, валлонів… – Йдеться про статті «Ново-кельтское и провансальское движение во Франции» («Вестник Европы», 1875, август, сентябрь) і «Десять лет украинской беллетристики», яка була вирізана цензурою з вересневого і жовтневого номерів журналу «Вестник Европы» за 1875 р.

«Историческая Польша и великорусская демократия»… – Праця М. П. Драгоманова була надрукована в женевській газеті «Вольное слово» (1881, № 3 – 20), а в 1882 р. вийшла окремою книжкою.

Ще перед тим вияснив він був для російських державників тоту дивовижну річ… – І. Франко має на увазі працю М. П. Драгоманова «Восточная политика Германии и обрусение» («Вестник Европы», 1872, № 2 – 5).

«Про українських козаків, татар та турків». – Мається на увазі книга: Драгоманов М. П. Про українських козаків, татар та турків. К., 1876.

…у Женеві він видав дуже важні книжки «Про багатство та бідність», «Про хліборобство. Про те, як де земля поділена і як би слід її держати» та «Про те, як земля наша стала не наша». – Йдеться про видання: Про багатство та бідність. Розмова перва. Женева, 1876; Про хліборобство. Розмова третя. Як де земля поділена і як би треба її держати. Липський, 1879; названі праці належать С. А. Подолинському. М. П. Драгоманов підготував їх до друку і видав. Остання праця, як і перша, була надрукована у Женеві. «Липський», тобто Лейпціг, поставлено на титульній сторінці в конспіративних цілях. Драгоманов М. П. Про те, як наша земля стала не наша. Женева, 1877.

«Шістсот років Швейцарської спілки», «Про братство хрестителів на Україні», «Віра і громадські справи», «Оповідання про заздрих богів» і вкінці «Рай і поступ». – Йдеться про видання: Драгоманов М. П. Шістсот років Швейцарської спілки (1291 – 1891). Львів, 1892; його ж: Про братство хрестителів або баптистів на Україні. Коломия, 1893 (передрук з журналу «Хлібороб»); його ж: Віра і громадські справи. Коломия, 1892 (бібліотека «Хлібороба»); його ж: Оповідання про заздрих богів. Коломия, 1894 (передрук з журналу «Хлібороб»); його ж: Рай і поступ, Коломия, 1894 (передрук з журналу «Народ»).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 46, ч. 2, с. 220 – 227.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2324

Модифіковано : 14.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.