У Науковому товаристві ім. Шевченка

Іван Франко

Перейду тепер до подій остатніх років, на які натякає д. Павлик у своїй ювілейній промові, коли говорить про «болючі події ділового та й особистого характеру, спричинені по більшій часті самими своїми» (ст. 76). Д[обродій] Павлик тяжко нарікає на якихось людей, які «з завзятістю, гідною кращої справи, розшматовували радикальну партію, топчучи ідеали своєї молодості», та на людей, «замотаних у павутиння нещирості, нелюдяності, безідейності», які надто думають, «що сього всього вимагає добро нації, поступ, культура, наука, навіть соціалізм»; д. Павлик зі свого боку бачить у тих людей «безодню некультурності просвічених земляків» і признається, що від них «терпів муки далеко тяжчі, ніж від чужих катів. Аби не впасти під їх тягарем, він мусив напинати всі свої сили, але й то був би марний труд, якби не його ліпша натура, його ідеї» (ст. 76). І тут завдяки їм д. Павлик побідив і «вважає се за свою найбільшу побіду» (там же).

Признаюся, вся та тирада не зовсім ясна мені, але слова д. Павлика натякають, очевидно, на події занепаду радикальної партії і на діяльність його в Наук[овому] тов[аристві] ім. Шевченка.

Щодо першого, то я згадав уже, що пора ювілею була вже для д. Павлика найкращою нагодою запитати самого себе, чи не винен і він дещо тому занепадові. Сього д. Павлик, на жаль, не зробив.

Що в його словах є також натяк на його діяльність і ролю в Наук[овому] тов[аристві] ім. Шевченка, в сьому впевняють мене деякі прилюдні виступи д. Павлика, про які тут мушу згадати, та й поміщена в тій же ювілейній книжці телеграма д. Ол. Барвінського.

Д[обродій] Барвінський у своїй телеграмі з Відня, присланій на ювілей д. Павлика, висловив йому признання не за його наукову працю, але «за те становище, яке він тепер занимає в Науковому тов[аристві] ім. Шевченка і в його комісіях» і додав бажання, щоб він на тім становищі міг ще довго трудитися для його подвигнення і бачити кращі успіхи своїх трудів, як, на жаль, досі се йому було суджено» (ст. 65).

Се своє становище зазначував д. Павлик кілька разів, найдосадніше, мабуть, у своїй промові на загальних зборах Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка д[ня] 20 цвітня 1904 р., коли всю наукову діяльність у товаристві назвав «цвіріньканням науковими дисонансами у трьох закутках нашого наукового піддашшя».

Не менше різко і так само справедливо зазначав д. Павлик своє становище супроти Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка і в статті «Не кличте всує!», поміщеній у 18 ч. «Діла» з сього року, де докоряє д. Томашівському за те, що не ялося йому друкувати в «Л[ітературно]-н[ауковому] в[існику]» статтю про «Історію» проф. Грушевського тому, мовляв, що проф. Грушевський – один із редакторів «Вісника». І далі докоряє д. Павлик «Вісникові», що

«в нім доволі часта полеміка, яка виходить за межі літератури й науки й надає йому характер лейборгану теперішнього редакційного комітету, де зводиться з людьми якісь особисті рахунки», а се, мовляв, «не піднімає престижу Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка».

Щодо «ялося» чи «не ялося» ми з д. Павликом не будемо сперечатися. Чоловік, що редагував свою ювілейну книжку і виголосив таку ювілейну промову, як д. Павлик, дав сам найліпший доказ, що в справах літературної приличності він так само компетентний судити, як у справах політичної економії чи музики, чи математики.

Що ж до полеміки «Вісника» і особистих рахунків, буцімто зводжених у ньому з якимись людьми, то д. Павлик повинен би був трохи докладніше мотивувати свій закид. Якби він думав річево, а не фразеологічно, то знав би й сам, що сей нібито тяжкий закид властиво не значить нічого. Адже ж для автора, якого статті не поміщені в журналі, се буде «особистий рахунок». Для автора, якого книжку скритикує газета неприхильно, хоч би й справедливо, се буде «особистий» рахунок. Тим більше буде се для публічного діяча, коли газета піддасть критиці його публічну діяльність.

А проте всі ті «особисті рахунки» – попросту життєвий елемент усієї преси, всієї публіцистики. Інша річ – перебігати в критиці на поле приватних справ, домашнього життя даної особи. Коли д. Павлик має нам закинути якийсь факт того роду, то нехай говорить ясно і виразно, а не натяками, з яких видно що собі хочете, лише не «щирість», не Остре замилування правди, яким він хвалиться. А щодо престижу Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка, то тут ми запитаємо д. Павлика як дійсного члена товариства від 1900 р., що ж він сам особисто зробив для піднесення чи хоч піддержання того престижу.

Не перший раз уже д. Павлик під вимівкою, що йому ходить про престиж товариства, кидає на нього та на працю в ньому такі самі голослівні, безпідставні обвинувачення або фрази вроді тої класичної – про «цвірінькання науковими дисонансами». Його півторагодинна промова, виголошена на згаданих зборах Товариства, була з сього погляду вся класична, і я можу тільки пожалкувати, що вона не ввійшла в ювілейну книжку як pendant до ювілейної промови д. Павлика. Вона влегшила б мені незвичайно мою працю, бо показала б ad oculos усякому, до якого ступня заїлості та засліплення може дійти чоловік, що привик жити в атмосфері легенд, привик уважати себе пророком, виємком, монополістом від культурності, характерності та моральності.

Замість полеміки з такими обвинуваченнями, які в устах члена Товариства осуджують самі себе, може, ліпше тут буде подати короткий образ діяльності д. Павлика як бібліотекаря і члена Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка.

В р. 1897 д. Павлик сам добровільно зголосився до виділу Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка з тим, що готов безінтересовно обняти завідування бібліотекою Товариства. Виділ не мав тоді ще в плані робити бібліотеку публічною, а для потреб наукової праці членів вистарчало урядовання бібліотекаря виділового д. К. Паньківського, та й сама бібліотека була та й досі є дуже маленька.

Одначе по промовах д. Паньківського й моїй, і коли ми оба зобов’язалися евентуально зложити кавцію за д. Павлика, його прийнято, зобов’язавши його працювати лише в двох днях тижнево і призначивши йому за платню 15 гульденів місячно. Незабаром потім д. Павлик зажадав від виділу, щоб йому призначено слугу для стирання порохів у бібліотеці, а далі, щоб йому найнято фротера для фротеровання помосту. І сьому бажанню нового бібліотекаря почасти вволено.

Швидко, одначе, почалися нові історії. Д[обродій] Павлик задумав із бібліотеки Наук[ового] тов[ариства] зробити читальню для гімназіальної молодіжі, почав комплектувати бібліотеку повістями та книжками для популярної лектури, натомість слідження за новими науковими появами і комплектування відділу «Ukrainica» ніяк не можна було від нього допроситися. Та що студентська читальня завдавала йому багато праці, то почалася тиха агітація поза сферами Товариства, що д. Павликові в Товаристві робиться кривда, що Товариство визискує його працю і т. д.

Виразом тої агітації був внесок д. Ол. Барвінського на загальних зборах Товариства, щоб підвищити д. Павликові платню. По статуту загальні збори не могли сього зробити, та виділ сам підвищив сю платню зразу на 22, потім на 30 гульд[енів]. Певна річ, і се була платня мала, але ж виділ і не жадав від д. Павлика надто великої роботи, бо обов’язував його до урядовання в бібліотеці тільки дві години денно.

Та д. Павлик не задоволився тим, і швидко почалися нові жалі, нові нарікання на визиск, появилися на загальних зборах нові внески, яких наслідком була ухвалена для виділу директива підвищити платню д. Павликові до суми 50 гульд[енів] місячно. Виділ мусив се зробити, надто признав д. Павликові активальний додаток, так що в остатніх роках д. Павлик брав за чотиригодинну працю, числячи в те й двомісячні ферії і часті паузи, спричинені нездужанням, 120 кор[он] місячно.

Та ось д. Павлик занедужав і з причини недуги подався на пенсію. Правда, він не означив суми пенсії, якої жадав від Товариства, але саме жадання пенсії по семилітній службі поставило виділ у дуже клопотне положення, бо ж практика всіх урядів та публічних інституцій признає уступаючим функціонерам мінімум пенсії аж по десятьох роках служби. Маючи у себе функціонерів, що служать уже по 20 і 30 літ, Товариство не вважало себе вправі творити для д. Павлика привілегії, і виділ по довгій дискусії згодився дати йому одноразову відправу в сумі дворічної пенсії (3000 кор[он]), та д. Павлик сього не прийняв і зажадав від виділу вивести сю справу перед загальні збори.

Се був причинок д. Павлика як функціонера до піднесення престижу Наукового товариства. Завважимо до того, що наслідком його легкомисного і противного регулямінові урядування, зглядно позичання додому книжок бібліотечних невідомим ученикам, часто за зовсім фантастичними реверсами, бібліотека Товариства понесла значну страту, яку при не зовсім докладнім сконтрі референт бібліотеки оцінює на 400 томів. Надто після д. Павлика маса книжок лишається невпорядкованою і нескаталогованою, скаталоговано багато книжок хибно, а многі хибно порозставлювано так, що знайти їх без нового впорядкування бібліотеки трудно.

Щодо наукового становища д. Павлика, то секція філологічна вибрала його дійсним членом на підставі його книжки про читальні та його праці про Гавата. Секція мала надію, що д. Павлик буде вважати сей вибір стимулом для дальшої наукової роботи, якої у нас, як то кажуть, непочатий кут. На жаль, ті надії не справдилися.

Правда, д. Павлик видав два томи фольклорних праць Драгоманова, але се не була зовсім та наукова праця, якої жадається від дійсного члена, се були лише переклади. І се видання не обійшлося без характерної історії. Минуло вже 4 роки від виходу другого тому; у філологічній секції і на спільних засіданнях секцій урговано д. Павлика, щоб пускав дальші томи; д. Павлик із різних причин отягався, а рівночасно в листах, між іншим, і до вдови пок[ійного] Драгоманова, жалувався, що в Товаристві ворогують із пам’яттю Драгоманова і не хочуть друкувати його творів.

Натомість д. Павлик швидко почав у секції роботу зовсім іншого роду, роботу, що показала його повне нерозуміння задач і характеру Наукового товариства. Як із бібліотеки Товариства замість наукової робітні він зробив читальню для молодіжі, інституцію хоч і пожиточну, але далеку від головної цілі Товариства, так само і з цілого Товариства він силкувався зробити щось інше, аби не інституцію, спеціально присвячену плеканню науки.

Коли виринула думка про т[ак] зв[ані] людові університети, д. Павлик зараз ухопився за неї, виступив на секції з рефератом і силкувався притягти й посторонніх людей, щоб надати свойому починові якнайбільше розголосу. Не здобувши на сьому полі успіху, він підняв думку урядження систематичного курсу української літератури, і, порушивши справу на секції та не дожидаючи ані детального її роздивлення з боку секції, ані опінії виділу, поспішився оголосити діло в газетах, ставлячи сим у неприємне положення особливо мене, якого він позволив собі іменувати професором тої фантастичної кафедри укр[аїнської] літератури.

Та головним його подвигом у Наук[овому] товаристві була акція в справі реформи статутів, розпочата з його ініціативи і по начеркненому ним плану. Зовсім непродуктивний як член секції, яка протягом усього часу від його вибору не бачила від нього ані одної наукової праці, не чула ані одного його реферату про якусь чужу працю, щобільше, не чула ані одної річевої критичної уваги про яку-будь наукову працю, обговорювану в секції, так само непродуктивний як член комісій етнографічної та язикової і як заступник голови остатньої, в якій як добрий знавець нашої народної мови міг би був положити гарні заслуги, д. Павлик оказався дуже рухливим і повним енергії як реформатор.

Великий приятель парламентаризму і формального трактування, д. Павлик, нездібний слідити за поступом детальної наукової праці в жоднім фаху, уявив собі, що й загалом у Товаристві не робиться нічого, гідного його уваги, і що добре буде аж тоді, коли він і йому подібні засядуть в один ступінь вище над дотеперішніми секціями, на якімсь «науковім ареопагу» (улюблений термін д. Павлика) і могтимуть судити та критикувати все те, що зроблять інші. Отсе була одна з провідних думок тої реформи статуту, за якою майже два роки побивався д. Павлик, задля якої силкувався зорганізувати в Товаристві спеціальну партію, наносячи тим велику шкоду цілому Товариству. Одним із наслідків його змагань я вважаю значну дезорганізацію філологічної секції, що зразу проявляла – не завдяки д. Павликові – оживлену діяльність.

І ще один забавний факт, майже анекдот. Був колись у Берліні спеціаліст, простий робітник Йоган Мост. Той Мост, у вільних хвилях прочитавши «Римську історію» Момзена, загорівся до великого вченого страшною ненавистю, почав винаходити в його «Історії» всякі суперечності та недоладності і опублікував сі свої відкриття окремою брошурою, що викликала в науковім і ненауковім світі сміх далеко більший, ніж Павликова бродська одіссея.

Отже, сьому Мостові позавидував д. Павлик і, зненавидівши всією душею і всіма кишками проф. Грушевського, перекинув свою ненависть і на його «Історію України-Руси», яку він силкується шарпати прилюдно, де і як може. На жаль, д. Павлик тим нижче стоїть від Моста, що досі не дав ніякого доказу, що прочитав «Історію» проф. Грушевського; що він не зрозумів ані її методи, ані того, що в ній нове і важне, ані її основних ідей, се доказує найліпше кожний виступ д. Павлика проти неї, подиктований сліпою, фантастичною ненавистю, а не жадними річевими причинами, се доказують його голослівні закиди проти неї, головно закид безідейності, який він механічно і безтямно повторяє за Драгомановим, хоч Драгоманов підніс його був давно проти зовсім іншої праці іншого автора.

Розуміється, ані я, ані проф. Грушевський не може мати нічого проти річевого. хоч би й як острого критикування його «Історії» і всієї його публічної діяльності. Але критикувати так, як се досі чинив Павлик, се зовсім негідне дійсного члена Наукового тов[ариства] ім. Шевченка, що надто по-фарисейськи видає себе прилюдно за зберігателя його наукового престижу.

Моя сильветка вийшла дещо поширока, хоч, признаюся, не вичерпала всього предмету. Бажалось би розібрати белетристичні й наукові праці д. Павлика, схарактеризувати детальніше його публіцистичні писання і його полеміку.

В перших ми побачили би бистрого обсерватора деталів народного життя і доброго майстра народної мови, а в наукових працях пильного компілятора звісток без відповідної школи і без виробленої критичної методи.

В публіцистичних працях ударила б нас обік того ж бистрого ока на слабі сторони противника перевага чисто полемічного, негативного елементу над позитивними даними і незвичайне замилування автора до конструювання своїх висновків у будущім часі. Добра половина всіх статей д. Павлика або вся обертається, або кінчиться в конструкціях in tempore futuro; се бачимо від першої його важнішої статті «Про потребу збирання етнографічних матеріалів» («Друг», 1876), де автор, мимоходом кажучи, виявив повне нерозуміння етнографії й її задач яко науки, і кінчачи його ювілейною промовою. Се дуже дешевий спосіб публіцистики, бо будущина – таке поле, де можна безконтрольно буяти в повітрі. Але ані з науковим способом думання, ані з річевістю сей стиль не має нічого спільного.

Кінчу. Коли мій малюнок вийшов не підхлібний для ювілята, то се не моя вина. Моїм пером не руководила ані особиста злість, ані партійна пристрасть, а тільки бажання правди. Що не зводжу тут з д. Павликом ніяких приватних рахунків, се, думаю, признає мені кожний безпристрасний читач. Лиш усталення фактичної правди видалося мені доконче потрібним із огляду на ті численні легенди, які наросли вже протягом 30 літ довкола особи д. Павлика і яким поперед усього, здається, повірив він сам.

Примітки

…на підставі його книжки про читальні…- Мова йде про працю М. Павлика «Про русько-українські народні читальні (Львів і друкарні Товариства ім. Шевченка 1887. – Ч. 1. – 188 с).

…його праці про Гавата. – Йдеться про працю М. Павлика «Якуб Гаватович (Гават), автор перших руських інтермедій з 1619 р.» (Записки НТШ. – 1900. – Т. 35-36. – Кн. 3-4. – С. 1 – 44; окреме вид.: Львів, 1900. – 42 с.).

Гаватович Якуб (1598 – 1679) – польський письменник, постановник містерії «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого», в перервах між діями якої було виставлено у м. Кам’янці Струмилівській (тепер Кам’янка Бузька Львівської області) дві найраніші анонімні українські інтермедії (видано у Львові 1619 р.). Цими двома інтермедіями починається історія української комедії.

…акція в справі реформи статутів. – Йдеться про тривалу організаційну реформу Наукового товариства імені Шевченка.

І. Франко у своїх «Мотивах до проектованої зміни статуту НТШ» (Львів, 1903. – С. 1 – 8) наголошував на потребі реформування попереднього засадничого документа (статуту 1898 р.) відповідно до загального розвитку наукової інституції.

Він виступив проти проекту, складеного 1 грудня 1903 р. статутною комісією, до якої входили С. Дністрянський, М. Павлик, В. Шухевич. Загалом із 42 параграфів статуту 1904 р. 30 було дослівно без жодних змін перенесено із проекту, що його вніс на розгляд І. Франко (§ 1,2, 4, 6, 7, 9 – 19, 21, 24 – 28, 30, ЗІ – 35, 37, 39, 40). Статут НТШ 1904 р. з деякими доповненнями діяв аж до 1939 р.

Реформування статутів викликало організаційні кризи в НТШ 1897 р., кінця 1901 – початку 1902 р., конфлікт 1913 р. Незважаючи на давні приятельські стосунки з М. Павликом, Франко піддав його нещадній критиці. Після публікації цієї статті, яка мала ефект вибуху, між Павликом і Франком зав’язалася гостра полеміка, яка вилилася на сторінки газети «Діло», ЛНВ та інших видань.

Див., зокрема, статтю Павлика «Пан І. Франко супроти мого 30-літнього ювілею» (Діло. – 1905.– № 56. – 23. III – С. 1 – 2; №57. – 24.111. – С. 2) та Франкову відповідь «В справі характеристики д. Павлика» (Діло. 1905. – № 60. – 15 (28). III. – С. 2).

Стосунки Павлика з Франком протягом 40 років їхнього знайомства від дружніх, приятельських з часу так званої справи львівського «соціалістичного» пронесу 1877 – 1878 рр., організації 1890 р. Русько-української радикальної партії, активними членами якої вони були, змінилися до значного охолодження (від середини 90-х років, коли Франко поступово відходить від радикального руху, входить до НТШ у червні 1895 р., вступає 1899 р. в Національно-демократичну партію).

Павлик належав до опозиційної групи НТШ, яка знаходилась у перманентному протистоянні з керівництвом Товариства (М. Грушевський, І. Франко, B. Гнатюк). Статутні новації інколи були лише приводом для з’ясування, зокрема Павликом, особистих, політичних та наукових стосунків з М. Грушевським, а також І. Франком.

Мост Йоган (1846 – 1906) – німецький соціал-демократ, брав участь у робітничому русі з 1860-х років. У 1880 р. його виключено з німецької соціал-демократичної партії як анархіста.

Андрій Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 522 – 552.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 545 – 552.