Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Етнографія і фольклористика / 1892 р. / «Угорська казка» Вацлава Потоцького і «пся крев»

«Угорська казка» Вацлава Потоцького і «пся крев»

Іван Франко

На багатство фольклорного матеріалу у творах Вацлава Потоцького давно вже звертали увагу історики польської літератури. Його мова пересипана прислів’ями, народними зворотами, натяками, подеколи навіть досить темними, різноманітними жартами, віруваннями і легендами, які були в обігу за його часів. З огляду на це він може ще довгий час бути невичерпним джерелом для фольклористів, які черпатимуть докази існування і популярності давніх пам’яток традиційної літератури в Польщі XVII століття, зокрема в її українських провінціях.

Вважаю, що таке надбання наших давніх письменників може бути корисним не лише для фольклористики, постачаючи їй свідоцтва і документи безперечної цінності і точного хронологічного визначення, а й для історії літератури, виводячи її на широку дорогу порівняльних досліджень і пояснюючи зв’язок даного автора з живою усною і книжковою традицією, яку він мав у обігу сучасного йому суспільства і якою користувався в міру своєї потреби, свого таланту і свого більш-менш тісного контакту з цим суспільством. Щодо цього Вацлав Потоцький належить до найбільш обізнаних, тобто до найбільш заглиблених у грунт традиціоналізму, отже, подекуди до найбільш національних польських письменників, і це річ загальновизнана.

Маючи намір подати огляд деяких фольклорних матеріалів, що наявні у творах Потоцького, я, звичайно, не думаю пориватись до повного використання хоча б одного з його творів, але подаватиму те з порівняльних матеріалів, що є під рукою в більшому чи меншому обсязі. Для початку візьму «Угорську казку».

Може, хтось з читачів, що хоч трохи обізнаний з творами Потоцького та з їх бібліографією, здивовано запитає, про яку ж то угорську казку я хочу говорити? Отож поспішаю пояснити, що казка, про яку піде мова, міститься в досить рідкісному і сьогодні маловідомому, проте з огляду на багатство фольклорних матеріалів незмірно важливому творі цього автора «Poczet herbów szlachty Korony Polskiej i Wielkiego Księstwa Litewskiego», виданому в Кракові 1696 р. На стор. 136 – 137 цього твору автор описує герб «Корчак», який має на щиті собаку в чаші, три річки, і так говорить про появу цього герба:

Węgierska bajka

[Не маючи на увазі філологічних завдань, модернізую правопис, а також неможливу інтерпункцію оригіналу.]

Ledwie to, ja rozumiem, na myśl ludzką padnie,

Żeby mieli być Węgrzy głupi tak szkaradnie,

Albo z mózgu pijani (i słuszna przyczyna.

[Вислів «з розуму п’яний» в польській мові не вживається, а є наслідуванням подібного українського вислову, який означає: допитись або дійти до повного отупіння. Наслідування цього самого вислову характерне і для російської мови.]

Ponieważ najmocniejsze z Węgier idą wina).

Kiedy długo nie mogą na króla się zgodzić,

Przyszło im kilka razy z senatu rozchodzić.

Fortunie na ostatek swoje spuszczą vota:

Kto pierwszy wnijdzie do nich przez otwarte wrota,

Bez wszelkiej kontrowersy, bez wszelkiego sporu

Królem będzie witany od całego zboru.

Na co gdy się sprzysięgą wszyscy, siedząc kołem,

Aż pies do izby, kości szukając pod stołem.

Krzykną: „Vivat! A ten się po kątach uwija

Rozumie, widząc, że drzwi przywra, że nań kija.

Jużby oknem wyskoczył, ale zastąpiono.

Po tym skoro płochego psa obrochmaniono

Zdjąwszy zgrzebny powrózek,. złotą mu obrożę,

Drogim sutą na szyję dyjamentem włożą.

Takimże pod baldekin wiążą na ostatek

Łańcuchem, żeby z tronu nie uciekł do jatek.

Dano jeść. Tedy krajczy, co do stołu stawa,

Specyjalniejsze z kości kawałki ukrawa,

Mięso królowi, a te w srebrną czaszę garnie.

Były tam ptaszę, były cielęce i sarnie.

Próżno, nie odmieni psiej żadna rzecz natury:

I ten, choć syty mięsa, pogląda na rury.

Aż na ostatek porwie cielęcą kość z smakiem –

Krajczy mu też utnie łeb przy czaszy tasakiem:

„Nie bądź psem, kiedyś królem! i poczynaj mędrzej!"

Z srogim żalem patrzali na to wszyscy Węgrzy,

Że tak tracą z trudnością obranego pana.

Postrzegszy też i krajczy, że mu nieczekana,

Nie chciał na miedzianego z Piekarskim iść konia

Dosiadł żywego, ale gdy za nim pogonią

Zewsząd się puści, zęby tak marnie nie ginął,

Naprzód głęboką Cisę odważnie przepłynął,

А kiedy go i tam rączy witeź goni, –

Nie ma strach – mówią – oczu I – bystry Bodrok po niej,

Aż i Dunaj szeroki z obu mierzy końców,

Tam dopiero pozbędzie swoich śladogońców.

Угорська казка

Розумію, навряд, чи кому прийде в голову думка,

Що угорці – народ такий нерозумний

Чи з розуму п’яний (і це було б слушно,

Бо з Угорщини ідуть найміцніші вина).

Коли довго не могли короля обрати,

Довелось їм не раз з сенату розходитись.

Врешті фортуні вирішили довіритись:

Хто перший зайде у відкриту браму,

Той без усякого спротиву, без усякого спору

Буде обраний королем усім зібранням.

Коли, сидячи довкола, з цим усі погодились,

Раптом у хату вбігає пес, шукаючи під столом кісток.

Загукали: «Хай живе!», а той по кутках ховається,

Думає, зараз двері зачинять і кия дадуть.

Скочити б у вікно, так його заступили.

Згодом, коли наполоханого пса обрахманили

[Обрахманити – приголубити, зробити ласкавим, слово арабського походження (див.: Лінде. Словник. Львів, 1854-1861, III, 411; і V, 52), досі вживається в українській мові.]

Знявши мотузок, золоту оброжу

З цінним діамантом на шию почепили.

Врешті таким же ланцюгом його в’яжуть

Під балдахіном, щоб з трону не втік до яток.

Дали попоїсти. Тоді крайчий, що слугує біля столу,

Найкращі кусні м’яса від кісток відрізає

Для короля і в срібну чашу складає.

Було там пташине, було із сарни й теляче.

Дарма, ніщо не перемінить собачої натури:

Наївшись м’яса, на кістки поглядає.

Аж ось він телячу кістку зі смаком хапає,

Та враз крайчий голову йому відрубує тесаком,

«Не будь собакою, коли ти король, і поводься розумніше!»

Всі угорці дивились на це з жалем великим,

Що втратили так важко обраного пана.

Зрозумів це і крайчий, що йому нічого чекати:

Коли не хоче з Пекарським на мідного коня сідати,

[Пекарський відомий тим, що вчинив замах на короля Зігмунта III; збожеволів, потім був покараний страшною смертю, але не спечений у мідному коні, як це випливає зі слів Потоцького. Легенда про спечення великих політичних злочинців у мідному бику або у мідному коні походить з Греції, де такою смертю мав загинути Фаларіс. У Польщі ця легенда пов'язана з іменем козацького ватажка Наливайка, який в 1598 р. мав бути покараний так у Варшаві (історично доведено, що він був страчений сокирою). Вищенаведений вірш Потоцького дозволяє здогадуватись, що цю саму легенду в кінці XVII ст. пов'язано також з іменем Пекарського, який з рештою, як відомо, ввійшов у прислів'я «верзе, як Пекарський на муках», вказуючи, що на тортурах він плів усякі нісенітниці. В попередньому вірші «nieczekana» означає, що йому «нема на що сподіватись».]

Скочив на живого; коли ж за ним погоня

Кинулась звідусюди, то щоб не загинути марно,

Насамперед глибоку Тису переплив відважно,

А коли й там прудкий витязь його доганяє,

То, як кажуть, страх очей не має, – бистрий Бодрок за нею,

Опісля й Дунай широкий відміряє з двох кінців

І тільки тоді позбувся своїх переслідувачів.

Звідки у Потоцького ця казка?

Що вона була відома в Польщі ще в XVI ст., маємо свідчення у творі Бартоша Папроцького «Herby rycerstwa polskiego», який вийшов у 1584 р. Пишучи «Про стародавній герб «Корчак», Папроцький так пояснює його:

«Три славні річки течуть в угорському королівстві: Дунай, Сава, Тиса; дехто на місце Тиси ставить Драву. На цих річках предки герба «Чаша» багато і мужньо змагались з ворогами цього королівства, і біля них вони значно розширили свої володіння, бо був це найперший дуже могутній рід. Угорський історик Анонімус згадує предка цього роду під іменем Зоарда, який тоді, коли Аттіла з’їхався з Дітріхом з Верони біля Зевен, за наказом Аттіли виїжджав назустріч Дітріхові і ввічливо його приймав, мав перед почтом королівську хоругву, на якій було зображення austuris з короною.

Той же таки Зоард за наказом Аттіли їздив з військом до Апулеї та Калабрії, спустошив їх аж до міст Регіона і Катона, збудованих відомим вченим Катоном, і т. п. З потомства того ж таки Зоарда угорське королівство мало багато досвідчених у лицарських справах мужів, які пізніше роз’їхались по різних королівствах; багато з них було на італійській землі – у Венеції, в Неаполітанському королівстві і т. п.

А до собачої голови у чаші вони так дійшли: після кончини угорського князя, ще за поганських часів, довелось обирати іншого; предок вищезгаданого Зоарда був у всіх людей цієї землі в дуже великій пошані завдяки визначним лицарським вчинкам та могутності, великому достатку й великій давності Паннонського королівства. І тому за домовленістю всіх він був обраний на панування. Та як муж розважливий і бачачи в людей нестійкість, відмовився від того і, щоб бути ще вільнішим, порадив їм пана з роду Канінів, також могутнього, називаючи його рід давнішим за свій; коли на це всі погодились – тоді і виник поголос, ніби угорці собаку обрали паном.

А коли цей Канінус, обраний за радою Зоарда і за згодою всіх, почав над угорцями збиткувати, почали звинувачувати Корчака в тому, що він є причиною їхньої неволі. Бажаючи повернути колишню свободу, він спочатку противився цьому князеві, а пізніше, позбавивши панування, схопив і вбив його, а голову наказав усім показувати. За це добродіяння люди вдруге хотіли мати його за пана, та він знову відмовився.

А коли вказав їм на іншого пана, за свої заслуги перед ним і всією державою добився собі на добру пам’ять трьох річок, над якими громив ворогів цього королівства, а тому, що вбив жорстокого пана, не людську, а собачу голову, від його прізвища додали йому до оцього Корчака, який віддавна носив як лицарський знак» (стор. 678, вид. з р. 1858).

Перш ніж підемо далі, мусимо звернути увагу на деякі подробиці вищенаведеного оповідання Папроцького. Для нас важливе передусім те, що Папроцькому був відомий той поголос, що угорці обрали паном собаку, хоча він не розказує його, намагаючись походження собачої голови на гербі «Корчак» пояснити іншим, більш раціоналістичним, хоч досить незручним способом. Бо ж вибір короля з роду Канінів – означало остаточно не що інше, як те, що в цьому роді існувала традиція про його походження від пса, як це, зрештою, далі буде точніше доведено.

Раціоналістичне пояснення легенди будь-що-будь відкриває, хоча частково, її первісні контури. Другою важливою рисою вищенаведеного оповідання є вказівка на близький зв’язок предка Корчаків з Аттілою: маємо тут, як читач побачить далі, також один із слідів, які провадять до первісного джерела цієї казки.

Раціоналістичне пояснення легенди про пса, який був угорським королем, викликало деяку хаотичність в оповіданні Папроцького. Корчак [Корчак – посудина з кори, якою пили воду, пізніше чара. В українській мові, зокрема у запорізьких козаків, посудини, які називали коряками, побутували ще в XVIII ст], який причинився до обрання короля-пса (з роду Канінів) і який пізніше сам його вбив, а відрубану голову помістив на своєму гербі, був спочатку «предком згаданого Зоарда», а через кілька віршів Папроцький забуває про це і говорить, що король «Канінус обраний Зоардом». І все дальше оповідання пристосоване вже до цієї другої версії, яка видається більш ранньою.

А якщо це так, то подумаймо, що з цього виходить угорська традиція, на яку посилається Папроцький, вважає Зоарда сучасником Аттіли. В той час як Аттіла зустрічався з Дітріхом Веронським, Зоард був уже знаменитістю і з честю виступив заступником самого Аттіли. Коли ж тоді міг відбутись отой вибір короля з роду Канінів? Очевидно, або після смерті Аттіли, або ж ще перед його пануванням. В такому разі, згідно з легендою, оцим королем-собакою був наступник Аттіли або сам Аттіла.

І дійсно, одна з легенд щодо імені цього страшного володаря говорить, що він був сином собаки і жінки [Подає це Ф. Лібрехт («Zur Volkskunde», стор. 21), не цитуючи джерела, в якому знайшов дану легенду. Мої особисті розшуки джерел цієї легенди не привели до бажаних наслідків. Далеким її відголосом можна вважати хіба те, що пише про Аттілу Малеспіні, який змальовує його великим героєм і ставиться до нього з великим пієтизмом, однак стверджує, що був лисим і мав собачі вуха (див.: Thierry. Attila und seine Nachfolger, I, 215)].

Легенда ця дуже давня, а Лібрехт вважає її залишком гуннського вірування у вищий, божественний характер пса, якого вони вважали своїм прабатьком. На існування у гуннів цього вірування вказують два важливі свідчення з протилежних кінців світу. Китайські хроніки [Desguignes, Histoire des Huns, де викладено зміст записок і китайських легенд про «гірських варварів», які називаються Гун-гні] згадують про варварське плем’я Гіонгну; в ньому дослідники небезпідставно бачать гуннів, які особливу пошану віддавали псові, а тому їх також стали називати Ті, тобто псами.

Другим свідченням є колись надзвичайно популярний у Європі збірник легенд і релігійних повчань «Gesta Romanorum», складений, очевидно, в XIII або на початку XIV століття. Отже, в 38-му розділі цього збірника міститься коротенька оповідь такого змісту:

«Читаємо, що якось за часів цісаря Генріха II (Лібрехт, Zur Volkskunde, 21, виноска, вважає, що тут повинно бути Генріха І), коли одне місто було обложене ворогами, сталося так, що, поки вороги оточували його, на місто спустився голуб, а на шиї у нього листок з написом: «Ось іде рід собачий, і буде це рід жорстокий, від нього треба боронити свої права власною силою і силою своїх помічників» [К. Oesterley. Gesta Romanorum. Берлін, 1872, стор. 338].

Якщо в цій легенді, досить правдоподібній, мова йде про один з численних угорських нападів, які за часів Генріха І й Отто І спустошували всю південно-східну частину Німеччини, то згадка про них як про «собачий рід» була б новим доказом існування гуннської традиції про собаку – прабатька їх народу, і про перенесення цієї традиції з гуннів на угорців уже в XIII ст. Презирлива назва «Generatio canina» («собачий рід»), вжита у цьому випадку щодо угорців, була б, можливо, найдавнішим доказом надто поширеного у нас вислову «пся крев». Вислів цей, що нині вживається у негативному значенні, є відгомоном сивої давнини, коли собаки були створіннями високими, майже півбожествами, і коли не соромились вважати собак предками славних королів, героїв чи навіть прабатьками цілого народу.

Та повернемось до угорської казки Потоцького. Ми вже говорили, що Папроцький, який писав за 100 років до нього, знав цю казку, але не подав її, намагаючись замінити її раціоналістичною, хоч і не дуже зручною інтерпретацією. На півдорозі до Папроцького і Потоцького стоїть інший геральдик, Окольський, тритомний «Orbis Polonus, splendoribus coeli, triumphis mundi etc exornatus» якого вийшов у Кракові 1641 р. і був, за словами самого Потоцького, одним з основних джерел його твору.

Виклад Окольського про герб «Корчак» є зразком цікавої компіляції. Він залишив усі давніші уривчасті відомості польських письменників про цей герб, починаючи від Длугоша, повністю пояснення Папроцького, виправивши у нього плутанину щодо Зоарда та його предка в такий спосіб, що історію з обранням, а далі й убивством короля з роду Канінів послідовно приписує не Зоардові, а його дідові або іншому предкові (Zoardi Attavus velalius praedecessor – дід Зоарда або інший попередник) – комбінація, як видно, власне менш вдала.

У Папроцького взяв Окольський також посилання на письменника, названого Анонімусом Угорським (Папроцький називає його просто Анонімусом), який нібито розповідає про геройські вчинки Зоарда, сучасника Аттіли і Дітріха Веронського (очевидно, ним має бути Теодорик, король остроготів, якого німецька народна легенда робить сучасником Аттіли, хоч насправді їх відділяє майже сто років). Якщо Анонімус Папроцького і Анонімус Угорський Окольського є тим самим Анонімом, канцлером угорського короля Бели, хроніка якого про походження угорців надрукована на початку збірки «Scriptores rerum Hungaricarum», то в такому разі мусимо сказати, що про Зоарда у нього немає жодної згадки.

[Тут i далі цитую віденське видання Швандтнера 1746 р. Анонім, літописець Бели, жив, за Швандтнером, між 1060 і 1260 [рр.], оскільки в цей період панували три королі, які носили ім’я Бели. Тьєррі наводить і дату його хроніки – близько 1061 р. (там же, 1, 260). Слушне зауваження Бельовського на примірнику «Scriptores» у бібліотеці Оссолінських доводить також, на підставі не поміченого цими вченими розділу у передмові до хроніки, що її автором був Гвідо де Колюмніс з Мессани, автор твору «Historia Trojana», і спростовує всякі здогади. Цей твір, завершений, як признається сам автор, перед написанням хроніки, був готовий уже в 1287 р., отже, хроніка відноситься лише до кінця XIII ст.]

Про битви Аттіли з Дітріхом Веронським говорить інший угорський літописець, Ян з Турочи (Scriptores rerum Hung., I, 80 і д[алі]); він також на стор. 84 серед угорських полководців значно пізнішого після Аттіли часу згадує ім’я Зоарда, не подаючи жодних визначних або невизначних вчинків цього героя. Отже, джерело, з якого Папроцький і Окольський взяли свої дані про Зоарда та його ніби предка разом з королем з роду Канінів, залишається досі не з’ясованим.

Однак в Окольського, крім цих нотаток з більш давніх авторів, знаходимо також вперше розказану казку про обрання королем собаки, яку пізніше Потоцький одягнув у поетичні шати. Описавши герб «Корчак» і подавши думку Длугоша, який цей шляхетський рід називає «genus ruthenicum» («руським родом»), Окольський щодо його походження наводить і іншу думку, здається, також Длугоша (принаймні такою подає її Папроцький), що герб «Корчак» лише за Людовіка угорського прийшов до Польщі з Угорщини, де вже здавна був прославленим.

«Sed quo pacto initia tantorum armorum in Ungaria contigerint, difficile indagare. Oritur namque ex dictis originis apud historicos, a cane tali, et canina littera, et canina facundia. Verum quicquid dicant, refero, tu collige caetera, lector. Canina littera est seu fabulosa et indignitatem referens: electioregis Ungariae, dum summa discordia votorum in diversas partes secaretur, tandem conveniunt, ut ille, qui ingrederetur primus ad Electores. Rex illorum fieret. Ingreditur (dum expectant) canis.

Uli quasi divinitus factum putantes, canem in Regem assumpserunt, praeparant mensam regiam, canis locum primum occupat. Incisor aptando carnes pro Rege, ossa in pelvim deicit, sed mox canis ad os excurrit, indignatus incisor amputavit cani caput, dicendo: Si Rex es, non sis canis. Insequuntur Ungari incisorem, at ille per tria flumina fugiendo, vitam servavit. Huic postmodum illa flumina in Anna cesserunt».

[Але як саме в Угорщині склався цей герб, важко з’ясувати. Бо з того, що про його походження сказано в істориків, виходить, що герб від собаки, від «собачої» літери та собачого красномовства. Отже, про що там ідеться, я перекажу, а ти, читачу, пошукай ще щось інше. Це або казкове, або таке, на що я посилаюсь з обуренням. Під час обрання короля Угорщини довго точилися суперечки різних партій; врешті погодились на таке: хто перший зайде до виборців, буде їхнім королем. В цей час забігає пес.

Збори, вважаючи це божою волею, обирають собаку королем і накривають королівський стіл, де собаці відводиться чільне місце. Крайчий, готуючи м’ясо для короля, скидав кістки в миску. Раптом собака скочив туди; обурений крайчий відрубав йому голову, примовляючи: «Якщо ти король, то не будь собакою!» Угорці переслідують крайчого, він врятовується, тікаючи за три річки. Тому ці річки і відтворено на гербі (Orbis Polonus. Краків, 1641, т. І, стор. 425).]

Далі це «собаче оповідання» подане читачам вже як відоме оповідання Папроцького.

Все це переконує в тому, що Потоцький послідовно дотримувався його і лише пластичними мазками і драматизацією деяких сцен надавав сухому прозаїчному оповіданню життя і барви. Потоцький також, мабуть, на власний розсуд або на підставі усної традиції дав назву оцим трьом річкам, які мав переплисти бідний крайчий – вбивця короля.

Як бачимо, Окольський ледь натякає на джерело, з якого взяв свою «собачу казочку»; щоправда, він згадує щось про істориків, які нібито говорять про неї, але не називає жодного з них, спираючись далі просто на усну традицію словами «quicquid dicant, refero» («що говорять, те і переказую»). Безперечно, в Польщі XVI і XVII ст. побутував анекдот, який висміював угорців і розказував про те, як ті обрали собаку королем.

Мені здається також правдоподібним, що цей анекдот існував незалежно від геральдичного пояснення герба «Корчак», тому що, наприклад, Длугош ще зовсім нічого не знає про таке пояснення походження цього герба, яке маємо в Окольського та Потоцького. Цей анекдот, як бачимо, був пародією старої традиції про походження Аттіли або цілого народу гуннів від собаки, і знову ця традиція не була нічим спеціально гуннським, а скоріше відгалуженням надто розповсюдженого і прадавнього народного вірування у вищий, напівбожественний характер собаки.

Ще в Окольського є проблиски обізнаності з таким віруванням. Правда, він у вищенаведеному розділі пише, що казка про обрання собаки королем вигадана для висміювання угорців, «indignitatem referens», але далі наводить цілий розділ, щоб довести, чому ще давні люди так поважали собаку й охоче брали його собі за символ, причому посилається на Діодора Сіцілійського, а також на твір «Syntagma de symbolis stemmatum ad Alciatum»:

«Nam Osiris Chani filius cane pro insigni usus fuit cum lupo et vomere (?), et Anubis filius Osiris cane ipso utebatur»

[Тому Озіріс, син Хана, мав собаку своїм символом разом із вовком і лемешем (?), а Анубіс, син Озіріса, так само собаку своїм символом (лат.). – Ред].

Лібрехт у своєму творі «Zur Volkskunde» у статті «Romulus und die Wölfin» (стор. 19 – 24) лишив безліч оповідань і легенд різних народів, які приписували собаці роль предка цілих родів або взагалі надприродні прикмети. Так, індійці з племені тінух виводять своє походження від якоїсь дівчини, що вийшла заміж за собаку; вночі вона побачила, як цей собака перекинувся у гарного юнака [Liebrecht. Des Gervasius von Tilbury Otia imperialia, 169].

Інше американське плем’я, назване англійцями Дог-Рібз – Собачі Ребра, розповідає таку легенду свого походження: один з прабатьків американських народів жив на березі озера Великого Ведмедя. Мав він кілька молодих собачок. Кожного дня, повертаючись з рибальства і наближаючись до свого намету, чув він розмови, сміх, вигуки і плач, подібний до дитячого, та коли заходив до намету, заставав там тільки своїх собачок. Якось він заховався поблизу і, коли знову з намету почулися дитячі голоси, раптово вскочив всередину і застав там кількох прегарних дітей, що бавилися, а збоку лежали собачі шкури. Він швидко схопив ці шкури і кинув у вогонь, після чого діти залишилися вже дітьми і з них розмножилося плем’я, назване пізніше Собачими Ребрами [Lindau. Voyage autour du Japon. Париж, 1864].

Подібні легенди існують у ескімосів на Алеутських островах, у індійського племені шошонів, які виводять своє походження від степового собаки, тобто койота. Айни в Японії стверджують: коли світ виринув з первісної мли, якась жінка самітно оселилась на одному з гарних островів; приплила вона без керма і весел на кораблі, гнаного вітром на схід. Одного дня, коли жінка купалась у морі, вона побачила, що до неї пливе великий пес; жінка почала тікати, щоб сховатися, та пес загукав до неї: «Дозволь мені лишитися з тобою, я буду твоїм товаришем і захисником, і тобі не треба буде нічого боятись». Жінка погодилась, і від їх зв’язку походять айни [Bancroft. The Native Races і t. d., t. III, стор. 507].

В такий же спосіб чорні киргизи начебто походять від сорока дівчат (Кірк Кізе), які одного дня пішли на прогулянку і, повернувшись, застали весь свій аул дощенту зруйнованим і пограбованим; вороги захопили отари, вимордували і забрали в полон мешканців, а на згарищі лишився один тільки червоний собачка. Дівчата доглядали його, живучи з ним, як із своїм чоловіком, і започаткували плем’я чорних киргизів [«Journal Asiatique», серія VI, т. 2, стор. 311].

В такий же спосіб на Нікобарах після потопу люди розмножилися від суки, яку взяв за жінку єдиний врятований мужчина, а на острові Пульо Сімалю, що біля Суматри, від вигнаної жінки, яка привела з собою собаку. Китайські та вірменські хроніки згадують про цілі роди собак, які живуть з жінками; жінки ці народжують самців у собачій подобі, дівчат – у людській подобі. Плано Карпіно чув легенду про цей народ і в монголів. Отже, бачимо, що «собачий рід», яким «Gesta Romanorum» називають гуннів, має дуже широке відгалуження у різних частинах світу.

Цього відгалуження не бракує і в Європі. Щоправда, в поняттях i віруваннях європейських народів собака – найвірніший товариш людини і насамперед її старший товариш; швидше за всіх тварин приручений людиною, був сильно здеградований у пошані. Прислів’я, звороти, порівняння, в яких фігурує собака, мають переважно зневажливе значення: лише в байках ще часто появляється собака, наділений дивовижними прикметами, а також прихильністю людини. Правда, давні легенди про походження деяких родів або племен від собак не загублені повністю, а залишилися тільки як реліктові явища, тобто кепкування одних племен над іншими, ущипливості, які жартома кидають один одному сусіди.

До реліктових явищ цього роду Лібрехт зараховує передусім прізвисько «сліпий», яким називають деякі племена. Blinde Hessen, Blinde Schwaben – це рештки переказів про походження даних племен від собак, що доводяться фактом, ніби гесси ще в XVI ст. називалися Hundhessen [Grimm. Geschichte der deutschen Sprache, 566]. Гесси, так само як і польсько-руські Корчаки, мали на своєму гербі собаку. Прізвисько «сліпий» поширене в нас, як і в Німеччині. Загальновідомий вираз «сліпий мазур»; менше відомим є те, що мазури Західної Галичини тим самим прізвиськом називають українців; звідси походить такий обмін ввічливостями у дошкульному анекдоті, який я записав у Дрогобичі:

«Зустрів одного разу мазур малорусина і питає його:

– Чи правда, що малорусин родиться сліпим?

– Авжеж, правда, – відказує, – і тому завжди наймає мазура, щоб йому сім днів у с… дмухав, доки не прозріє».

Другим реліктовим проявом цього давнього вірування слід вважати популярні у поляків, українців, росіян і німців звороти і прізвиська типу: пся крев, собача душа, собача пара, пся юха, пся кість, собача твоя мати була, Hundseele, Hundstoff і т. п. Прізвиська ці вживаються переважно в образливому і зневажливому значенні, проте іноді, особливо в польській мові, це значення втрачається і подібні звороти вживаються лише як мимовільне враження більш живого і чуттєвого зворушення або навіть як прояв жартівливих пестощів, як наприклад, характерний зворот «пся крев кохана» і т. п. В українській мові «собачий», «собака» вживається інколи в непрезирливому значенні, як «завзятий», «безстрашний». Так, в «Енеїді» Котляревського в характеристиці завзятого воїна говориться:

До бою був, як сам собака,

І головою бився так, як цап.

Врешті, третім, надто характерним залишком давнього погляду на гідність собаки і на тісне споріднення, яке існує між ним і людьми, є вірування у його відношення до душ померлих. Загальновідомий грецький Цербер, потворний пес, що пильнує підземний світ. Ця постать, однак, не стільки стосовна нашої теми, скільки інших постатей міфічних собак.

Передусім слід назвати римські лари; це були домашні божества, слов’янські «діди», блідий спогад про яких зберігся, наприклад, в українського населення Галичини у звороті «діди стоять по кутках», що означає – тіні, які з’являються присмерком у кутках хати, а також у назві житнього або вівсяного снопа, поставленого «у найстаршому куті» напередодні різдва, де він стоїть до Нового року; сніп цей називають дідом (де-не-де цю назву переносять на солому, яку вносять у хату разом з оцим снопом і розстелюють на підлозі, що також лежить до Нового року).

Отже, римські лари уявлялися карликами, одягненими в собачі шкури і в товаристві собак. Ці лари, або діди, були спочатку духами предків. Володарями усіх ларів деяких римських родів, або так званими ларами зверхніми, були Ромулус і Ремус, яких звичайно зображали дітьми, що ссуть вим’я вовчиці або суки (Lupa – Luperca). Лари, яких вшановували біля домашнього вогнища, тобто душі померлих предків, спочатку уявлялись, очевидно, в образах собак; про це свідчать численні казки різних народів про собак, що з’являлися біля вогнищ, вискакували з уст убитих або сплячих людей і т. п.

Звідси, природно, і без огляду на лари душі померлих часто зображалися на саркофагах в образі собак; єгипетський божок Пта, що супроводжує душі померлих до трону Озіріса, має собачу голову (спочатку був просто собакою); за віруванням персів, яке датується ще від релігії Зороастри, собака веде душі померлих до обителі вічності, і лише того перса можна вважати помилуваним, який, вмираючи, кине останній погляд на собаку [Justi Ueber die Zoroastrische Religion. – «Ausland», 1871, № 11].

Вірування в собаку як провідника душ померлих і сторожа підземного світу знаходимо також у індів, у германських племен і навіть у індійців Північної Америки. У зв’язку з цим маємо незгаслу ще і в наших народів віру в деякі надприродні властивості собаки. Так, він може бачити духа там, де людина не бачить його. На відомій картині Артура Гротгера привид вбитого солдата з’являється в селянській хаті, і його бачить лише маленька дитина з колиски та собака; сюжет цей геніальний митець черпає з глибини народних переказів.

Погляд собаки лякає злих духів, відганяє нечисту силу, а звичайне заклинання наших бабусь і нянь «на пса вроки» посилає нечисту хворобу (уявної антропоморфічно) до собаки, якому вона не може вчинити жодного лиха. Крім того, собака може не лише бачити присутнього, невидимого очам грішних людей духа, – він передчуває його наближення навіть завчасно. Звідси віра в те, що виття собаки з піднятою догори мордою віщує пожежу, а з опущеною мордою разом з шарпанням землі – смерть у родині.

У зв’язку з цим збереглося вірування в лікувальні засоби собачого лизання. Це вірування лише частково відтворене в байках, а також у біблійній легенді про бідного Лазаря; у злиднях і в горі єдине полегшення приносили собаки, що лизали його рани. Більш виразно виявляється це вірування у вірменів, які ще в IV ст., вже після прийняття християнства, віддавали честь напівбогові, званому Аралесом, що означає: «той, що весь час лиже». Був він сином собаки (отже, спочатку і самим собакою), і його лизання оздоровлювало поранених у битвах воїнів, а вбитим навіть повертало життя [«Journal Asiatique», серія IV, т. 30, стор. 31].

Ця невеличка спроба глибше пояснити значення кількох приказкових зворотів, кількох окремих напівзниклих вірувань нашого народу на підставі широкого порівняльно-літературного матеріалу (я щиро бажав би, щоб у моїй праці він був значно ширшим, ніж він представлений) вказує нам на всю важливість подібного вивчення, дозволяючи глибше та грунтовніше, ніж за допомогою будь-якого іншого методу, осягнути дух первісних народних уявлень і вірувань, це таємниче джерело, яке віками живило народну творчість і яке ще й сьогодні не перестає постачати нашій інтелігентній свідомості свого живлющого змісту.


Примітки

Вперше надруковано польською мовою в журн. «Wisła», 1892, т. VI, с. 745 – 758, під заголовком «Bajka węgierska» Wacława Potockiego i «psia krew».

Подається за першодруком в українському перекладі.

Потоцький Вацлав (1623 – 1696) – польський поет. Одним з кращих його творів є «Війна Хотинська».

Лінде. Словник. – В даному випадку Франко посилається на відомий «Słownik języka polskiego M. Samuela Bogumiła Linde», т. III, вид. друге. Львів, 1857; т. V. Львів, 1859.

Папроцький Бартош (1543 – 1614) – польський історик, поет, публіцист, займався також геральдикою. Книга «Herby rycerstwa polskiego», на яку посилається Франко, вийшла у Кракові 1584 р.

Аттіла (? – 453) – вождь племені гуннів, що підкорили собі землі від Кавказу до Рейну, від датських островів до Дунаю; захопили Францію, Галлію (447), Північну Італію (452).

Дітріх з Верони – один з головних героїв німецького епосу, прообразом якого вважається остготський король Теодоріх, завойовник Італії. Верона – перше італійське місто, з яким зіткнулися війська Теодоріха. Остготи були залежними від гуннів і їхнього вождя Аттіли.

Фаларіс – відомий своєю жорстокістю тиран агригентський (565 – 549 до н. е.).

Паннонське князівство – ранньофеодальна слов’янська держава, що існувала в 9 ст. на території сучасної Угорщини в районі озера Балатон.

Лібрехт Фелікс (1812 – 1890) – німецький історик, фольклорист та етнограф; досліджував перекази й легенди європейських народів. Його книга «Zur Volkskunde», на яку посилається Франко, вийшла 1879 р.

Окольський Симеон (? – бл. 1654) – домініканський монах, написав щоденник про походи польсько-шляхетського війська 1637 – 1638 рр. проти українських повсталих селян.

Длугош Ян (1415 – 1480) – польський історик, політичний діяч і дипломат.

Сіцілійський Діодор (бл. 90 – 21 рр. до н. е.) – грецький історик, автор праць про Давній Схід, Грецію, Рим.

«Journal Asiatique» – французький журнал про історію і культуру народів Сходу. Досі виходить у Франції.

До бою бувнеточна цитата. У Котляревського: « / І лобом бився так, мов цап».

Гротгер Артур (1837 – 1867) – відомий польський художник. Популярністю користувалися його картини «Варшава», «Польша», «Литва», «Війна», «Перехід через кордон» та ін.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 305 – 318.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1586

Модифіковано : 7.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.