Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Етнографія і фольклористика / 1892 р. / Жидівська війна

Жидівська війна

Іван Франко

Причинок до порівняльних студій
над народною літературою

В селі Нагуєвичах повіту Дрогобицького я не раз чув, що коли хтось довший час вагувався чи вчинити якусь річ, чи ні, а опісля зважується чинити її, то каже з усміхом, наслідуючи жидівський виговір: «Е, ци рецьки, ци не рецьки, моє войськи марш!» Коли я почав розпитувати, відки взялася та приповідка, мені сказали ось яке оповідання:

«То раз як жиди воювали, то прийшли з цілим войськом перед великий лан гречки. Гречка стояла в цвіті. Вечоріло, і над гречкою стояла пара. Жиди зупинилися, кажуть, що то море. Почали раду радити. Одні кажуть: ночуймо тут на березі, а завтра рано будемо шукати перевізників. Але другі боялися ночувати, бо не було і близько ані коршми, ані ніякої хати. «Ще, – кажуть, – вовк нас поїсть або неприятель нападе. Пішлімо, – кажуть, – кількох відважних наперед, най зміряють, чи глубоке тото море, може би, можна його перебродити». Згодився жидівський єднорав, вибрав кільканадцять жидів, що були найдовші на зраст, і казав їм лізти в те море. Жиди в гвавт тії в плач. Аж ту надходить хлоп та й питається їх: що ту за новина? Жиди повідають йому, що не знають, як перебродити оте море. «Та де то море, дурні жиди, – каже хлоп. – Та ж то гречка!» – «Е, ци редьки, ци не редьки, – скрикнув жидівський єднорав, – моє воськи марш!» І всі жиди рушили лавою і щасливо перебрели тото гречане море».

Ся забавна анекдота, котра певно існує і по других закутинах нашого краю, має свою доволі інтересну історію. На перший погляд міг би дехто думати, що маємо тут діло з оригінальним витвором іронічного гумору нашого народу, котрий потішається над жидами в численних подібних анекдотах. Трохи ширший розгляд в матеріалі фольклорнім показує нам, що така думка була би хибною і що в анекдоті тій маємо один відприск досить давнього і дуже розширеного в Європі сатирично-політичного мотиву. Я хочу звести тут ті матеріали, які мені вдалося зібрати до сеї теми, далекий від думки, що зможу вичерпати її бібліографію або зазначити вповні всі фази її розвитку і її вандрівки у європейських літературах та в устах люду.

Найближчим взірцем нашої народної анекдоти, а може, й її прямим джерелом, є польська вірша «Żydowska wojna, co żydzi narobili strachu dla całego świata. Przez autora A.W.». Вірша та є одним з найбільше улюблених творів польської т[ак] зв[аної] відпустової літератури; разом з такими виданнями, як «Powieść o siedmiu mędrcach», «Historya о pięknej Magielonie», «Powieść o dzieciach Haymona» i т. і., продають і сю віршу по відпустах і ярмарках т[ак] зв[ані] «образкарі». Кілько видань її вийшло, коли і ким вона зложена – сього я не вмію сказати. У мене під рукою є досить свіже видання без року виходу, друковане у звісного накладця того роду літератури – Фейцінгера в Цєшині; екземпляри далеко давніші, на бібулястому папері, може, ще з 1830-х або 40-х років, стрічав я по селах у письменних мужиків і в Дрогобичі у міщан.

Вірша написана безграмотно і бездарно. Має вона 40 куплетів, з котрих кождий кінчиться приспівкою вроді «Aj waj mir», «Ai waj Babibom», «Aiwaj Dadi Dom», «Aiwaj mir Jechowe, me członki niezdrowe» – і т. і. Ось зміст сеї вірші.

«Żydowska wojna jakiej nie było od założenia świata. Żydów zebrali co trzydzieści pięć tysięcy, co kalictwa jeszcze więcej, a czapki go mieli z samego zajęcy».

[Жидівська війна, якої не було від початку світу. Жидів, зібралося тридцять п’ять тисяч, каліцтва ще більше, а шапки мали з одного зайця (польськ.). – Упоряд].

Далі вичислюються відділи:

«5000 ślepych byli, ci najprzód postępowali, boch nieprzyjaciel z daleka dojrzeli, 5000 o jednym oku, ci trzymali komandy z boku; 5000 garbatych byli, ci tornistry na puklach nosili dla tego że do parady najśmieszniejsi byli; 5000 smarkatych byli, ci w największych ćmach śpikami świecili; 5000 parszywych byli, ci największą paradę trzymali bo w swych wrzodach najsmrodniejsi byli; 5000 zbrukanych byli, ci najpragliwiej pieniądze w portkach nosili; 5000 kulawych byli, ci najuparciej za nieprzyjaciele byli. Wiele ich tam kupcy byli, jajki, skorki, swetlicki (?) skupili, swemu wojsku liberowali».

[5000 сліпих було, ті найперші вирушали, щоби ворога здалека побачити; 5000 з одним оком, ті тримали команду збоку; 5000 горбатих було, ті торністри на пейсах носили, тому до параду найсмішніші були; 5000 шмаркатих було, ті в найбільшій темряві шмарками світили; 5000 паршивих було, ті найвищий парад тримали, бо в своїх болячках найсмердючіші були; 5000 закаляних було, ті жадібно гроші в штанах носили; 5000 кульгавих було, ті найупертіше за ворога були. Скільки їх там купців було, яєць, шкурок [нерозб.] купили, своєму війську дарували (польськ., спотв.). – Упоряд].

І далі вірша додає:

«Choć ich było tyle tysięcy, czapki mieli z samego zajęcy; choć ich byli tak wielki obuos, wszyscy się zmieścili pod jeden wyz. Pan Ureń był największym Hetmanem, a syn jego był najpierwszym furmanem».

[Хоч їх було стільки тисяч, шапки мали з одного зайця; хоч їх був такий великий обоз, всі вмістилися під один віз. Пан Урень був найбільшим гетьманом, а син його був найпершим фірманом (польськ., спотв.). – Упоряд].

Далі розповідає вірша, як те жидівське військо, кілька разів зміркувавши ворога, стріляло всю ніч, а тільки рано переконувалося, що се не ворог, а раз пні смерекові, другий раз велике кілля, а третій раз гречані полукіпки. Ось як розказано сей остатній епізод:

«Tak całą noc strzelali, ani nie wieczerzali, aż rano doczekali! Tu cuda nowe, ach Jechowe! A tu poganka w kupkach stoi. Z złości z brody włosy rwali, aiwaj wszyscy tak wrzeszczeli, na darmo palce krzemieńmi strzaskali».

[Так цілу ніч стріляли, ані не вечеряли, аз до ранку дочекали! Тут чуда нові, ах, Єгово! А тут гречка в купках стоїть. Зі злості з бороди волосся рвали, «айвай» усі так верещали, даремно пальці кремінням побили (польськ., спотв.). – Упоряд].

Покріпившися у арендаря, «tego co było wojsko jego», котрий їх дармо просив, щоб покинули далі воювати, вони вирушили далі на війну, скріпивши ще свої сили. За сим ось як розказано остатній епізод сеї війни:

«Pan Uryń tak krzyknęli: «My pardon nie damy!» Dali postępowali, nową woynę marsz trąbili aż wieczór przecisz doczekali. Ślepi coś dojrzeli: coś takowe niby zielone morze? Tak tu ciężko wzdychali, dali postępowali, że plewać nie umieli. Do pana Urynia znać dali: coś takowe, dziwy nowe, zielone morze!. Pan Uryń przyjechali, tak się zafrasowali, bo plewac nie słychali. Co robić? Nowe kłody przywieść dali, aby żydzi w nich pływali, – tak bardzo głośno krzykali. Żydzi pływać nie chcieli, śmierci się bardzo bali, tak wszyscy zapłakali. Tak wszyscy przeklinali, na Urynia zawołali: «Ach Uryń, to jest wielki duryń! Nam tu nie przebaczy, każdy w wodę skacze». Pan Uryń się dowiedzieli, kłody zrychtowali, to jest łódki szykowali, tak tu strach wszyscy mieli. Żydzi siadać musieli, jedni drugich strzaskowali, pana Urynia zepchnęli, aiwaj wszyscy wrzeszczeli, ratunku tam nie mieli, aż spodku dolecieli. Aż tu obaczą cuda nowe: to jest sit zielony, za nim piasek suchy. Pan Uryń stopiał pończoszki w suchy piaski. Tak wszyscy zawołali: «Ach, jeszcze brzega nie naruszyli, a już pończoszki suszyli!» Tak się wojna skończyła: cudów, nieszczęściów tak wielka siła, żydowska wojna przegrała».

[«Пан Уринь так крикнули: «Ми пардон не дамо!» Далі вирушали, новій війні марш трубили, аж вечора дочекалися. Сліпі щось угледіли: щось таке, ніби зелене море! Так тут важко зітхали, далі вирушали, що плавати не вміли. Панові Уриню повідомили: чуда нові, зелене море! Пан Уринь приїхали, так зажурилися, бо плавати не чули. Що робити? Нові колоди (човни) привезти дали, щоб жиди в них плавали, – так дуже голосно кричали. Жиди плавати не хотіли, смерті дуже боялися, так усі заплакали. Так усі проклинали, на Уриня заволали: «Ах, Уринь то є дурень! Нам тут не пробачить, кождий в воду скаче». Пан Уринь довідалися, швидко колоди змайстрували, тобто човни шикували, такий тут страх всі мали. Жиди сідати мусили, одні других потовкли, пана Уриня зіпхнули, «айвай» усі верещали, рятунку там не мали, аж донизу долетіли. Аж тут побачили чудо нове: то с ситник зелений, за ним пісок сухий. Пан Уринь (стоптав?) панчішки в сухий пісок. Так усі заволали: «Ах, ще берега не порушили, а вже панчішки сушили!» Так війна закінчилася, чудес, нещасть така велика сила, що жидівська війна пережила» (польськ., спотв.). – Упоряд].

Два кінцеві куплети пропускаємо.

Вірша ся є одним з численних відголосків польської антисемітської літератури з половини 18-го віку, що викликана була двовіковим єзуїтським вихованням, а почасти й рухами, що в ту пору йшли внутрі самого жидівства польського, особливо на нашій землі, на Поділлю, Підгір’ю і Покуттю. Відсилаючи цікавих докладної історії тих рухів до діл спеціальних Цунца, “Історії жидів” Греца, а також до польської книжки Нусбаума “Historya żydów od Mojżesza do epoki obecnej, tom V. Żydzi w Polsce”, я пригадаю тут тільки деякі важніші факти.

Перший розлом внутрі жидівства почався ще в другій половині XVII віку за почином жида Сабатая Цеві, котрого жінка була роджена на Вкраїні і під час війн козацьких утратила батька й матір. Сабатаїти відкидали Талмуд. Вони були розширені особливо в руських частинах Польщі, на Поділлю. Рабини викляли сю секту в р. 1722 і навели на неї кроваве переслідування.

Та майже в тім самім часі родився чоловік, котрий мав далі повести сю секту; був се Яков Франк, роджений 1720 р. Нав’язуючи до традицій Сабатая, він оснував секту антиталмудистів (сапвецієціухів, або франкістів). Секта ся також переслідувана була сильно правовірними рабиністами, поки франкісти не здобули собі протекції львівського лат[инського] архієпископа Дембовського, котрому вони обіцювали вихреститися. Дембовський інсценував навіть в своїй дієцезії переслідування талмудистів, казав палити книги Талмуда, але вмер нагле 1757 року. Тоді рабиністи знов кинулися на франкістів, оскаржували їх перед властями, били і прогонювали їх з міст, поки врешті не змусили їх зовсім покинути Польщу.

Але рівночасно піднявся новий розкол у жидівстві. Під впливом косівського жида, прозваного Бештом (родився 1698, ум[ер] 1759), і Бера з Межиброда (1700 – 1772) повстала і розширилася швидко в Польщі секта хасидів, котра оперлася на вірі в чудотворних цадиків і на їх безпосереднім зв’язку з небесними силами.

Ось історичне тло – темне, повне кровавих звірств, процесів, кінчачихся тортурами, четвертованнями та видиранням пасів з живих людей і т. i., та заразом повне руху, агітації, шуму і виявляюче чимало інтересних та типових фігур, на котрім повстала й наша вірша про війну жидівську». [На цьому закінчується текст, опублікований в «Народі»]

Як бачимо, польська вірша у головному епізоді виявляє відмінні од руської анекдоти риси, але водночас має з нею стільки спільних ознак, що думка про їхнє спільне джерело з’являється сама собою. Чи таким спільним джерелом є поема «Żydoswaros», розглядом якої зараз займемося, також сумнівно, хоча ця поема, як побачить читач, за своїм змістом має багато спільного з польською віршою, а в епізоді з уявним морем зближується з руською анекдотою, отже, може вважатися оригіналом обох оповідань, що виникли незалежно одне від одного. Однак це здається мені сумнівним через ті причини, які будуть названі нижче.

На поему «Żydoswaros» першим звернув увагу п. Вл. Смоленський у своїй праці «Stan i sprawa Żydów polskich w XVIII wieku» (Варшава, 1876, с. 26 – 27), хоч, на мою думку, не зовсім слушно її оцінив, приписуючи авторові «легковажне і злосливе висміювання жидів, і то тоді, коли для проторювання дороги реформі належало затирати всілякі міжнаціональні пересуди». Цю думку повторив і Г. Нусбаум у п’ятому томі своєї «Історії жидів». Оскільки жоден з цих істориків не навів змісту цієї поеми, то для перевірки їх думки про неї, а також у зв’язку з темою даної розвідки подаємо бібліографічний опис твору з наведенням уривків, що стосуються нашої теми.

Твір, про який ідеться, – невелика книжечка на 78 сторінок. Примірник, що є в бібліотеці Оссолінських у Львові, має бібліотечний номер 20.871. Назва звучить так: «Żydoswaros, manuscrypt, znaleziony na drodze prawdy» [Естрайхер у 5 томі «Бібліографії» (с. 331) автором цієї поеми вважає Ієроніма Юшинського. – Ред. «Вісли»]. Нижче вміщено епіграф: «Disparibus bubus non facile trahitur cimus» [Різними волами нелегко тягнути віз (латин.). – Упоряд]. Місце і рік видання не названі. За Смоленським, твір з’явився на початку січня 1792 р., а вже в лютому того-таки року була видана «Odpowiedź na książkę «Żydoswaros» (przez Ch. K. L.)».

Поема написана 11-складовим віршем, пов’язаним у 6-рядкові строфи з римою абабвв, складається з 12 пісень. Під текстом є рясно розсіяні пояснювальні зауваження, зокрема при історичних, географічних назвах. Твір написаний у дусі того часу, досить розтягнуто, але не без таланту, в чому читач із наступних цитат може переконатися. На початку першої пісні знову вміщено латинський епіграф: «En quo discordia cives perduxit miseros!»

У двох перших піснях автор досить загально згадує про прекрасне минуле жидівського народу, про чвари і зніженість, які привели цей народ до занепаду, і про роздуми деяких особистостей над поверненням давньої слави. Тут уже дуже часто з-під прозорого серпанку жидівства проглядається власний намір автора: говорити не про жидів, а про поляків. У наступних піснях цей намір виринає щораз більше.

У третій пісні зображено нараду в кагалі про те, чи розпочинати війну за повернення Палестини і Єрусалиму, чи ні. Ця нарада надзвичайно схожа до сеймику пруських часів і завершується сваркою та бійкою, яка подекуди наслідує «Монахомахію» Красіцького. Опис цієї битви займає IV і V пісні. Лише тоді, коли один із жидів, потерпілих у цій битві, закликав до сторонньої допомоги, котра роззброїла неприятелів, гору взяла войовнича партія, і вождем обрано Менделя (пісня VI).

У наступних двох піснях гумористично описано склад і озброєння жидівського війська, що є водночас гіркою сатирою на сучасні виправи. Військо не має зброї, але натомість везе багато їжі, питва, навіть перин, а також цілі вози мотузів для в’язання сподіваних бранців. Врешті вирушають. Першого дня пройшли півмилі, тоді спали цілу ніч аж до наступного полудня. Нарешті в IX пісні починаються властиві воєнні пригоди. Йшли знову цілий день.

Stanęli jeszcze na nocleg zawczasu,

Nagłym pokwapem na siłach opadli,

Na czystym polu niedaleko lasu;

Lecz żeby zbójcy na nich nie napadli,

Obstawili się wokoło wozami,

Między któremi ukryli się sami.

Rzeźnik tymczasem rznął barany, woły,

Ażeby wojsko głodu nie cierpiało;

Potym od srebra zastawiono stoły

Przy których męztwo zmiększone siedziało;

Tak kiedy owi rycerze podjedli,

Do faraona czymprędzej zasiedli.

Dodano trunku, jak zwyczaj w obozie,

Pito za zdrowie jednomyślnej zgody,

Krzyczano: «Witaj, węgerski nawozie!

Witaj, napoju dla sił i ochłody!

Wiekuj wraz z nami, a my ciebie za to

Będziemy corok opłacać bogato!»

Wokoło nocne stanęły pikiety:

Berko odważny na drzewo się schował,

Mając nabite z sobą pistolety;

Nuchim w pokrzywie za rowem nocował;

Szloma z Chaimką przyczaił się w trawie;

Herszko w obozie stanął z piką żwawie

[Стор. 50 – 51. Правопис та пунктуацію модернізую. – І[ван] Ф[ранко].

Переклад Миколи Легкого (2008 р.)

Стали на нічліг ще завчасу,

Нагло-раптово на силах підупавши,,

В чистому полі, неподалік від лісу;

Але щоб розбійники на них не напали,

Обставилися довкола возами,

Між якими сховалися самі.

Різник тим часом різав баранів, волів,

Щоби військо від голоду не терпіло

Потім сріблом заставили столи,

За якими чоловіцтво зм’якле сіло;

І коли ці рицарі попоїли,

До фараона чимдуж засіли.

Додали трунку, як звичай в обозі,

Пили за здоров'я одностайної згодні

Кричали: «Вітай, угорський гною!

Вітай, напою для сил, охолоди!

Вікуй разом з нами, а ми тобі за це

Будемо щороку платити багато!»

Довкола стали нічні пікети:

Берко відважний на дерево сховався,

Маючи з собою набиті пістолети;

Нухим у кропиві за ровом ночував; |

Шльома з Хаїмком причаїлись у траві;

Гершко в обозі став із списом жваво.

Опівночі військо прокинулося: декому причувся гул гармат. Почався переляк, серед якого пробудився й Берко, що сидів на дереві. Падаючи з дерева, зачепив пістолетом за гілку, пістолет вистрілив, і все військо почало панічно тікати. Втім, нова перешкода: побачили пеньки вирубаного лісу і зупинилися. Посилають у розвідку Йося, але той не хоче йти. Посланий замість нього Мошко випив собі для відваги і побачив замість пеньків ворожу армію, чим знову заалярмував військо, яке почало тікати в інший бік, через пісок. Але й тут страх не минув. Здаля побачили пелену куряви, почули шелест і, не чекаючи більше нічого, кинулися тікати знову в інший бік. А тим часом причиною цього переляку був баран. Тут автор у примітці розповідає, що схожий випадок трапився 1787 року в південній Росії, де всі мешканці міста Ольвіополя втекли від турми овець, прийнявши її за татарську орду. Цим закінчується IX пісня, але не завершуються клопоти відважних вояків.

У наступній пісні розповідається епізод із гречкою. Подаємо цю пісню майже повністю:

Zmykają pułki z odwagi wybrane,

Jeden drugiego rani i kaleczy,

Zrzucają jeźdźców konie rozhukane,

Skacząc jak charty, puszczone ze smyczy.

Trzask, wrzask, kryk, hałas wszędy się rozlega,

Wtym każdy mężnie w inną stronę zbiega.

Po chwili przecież przyszedszy do siebie,

Waleczny hetman mężne ściąga roty,

Nieszczęścia przeszłe w niepamięci grzebie,

Gotów na nowe hazardy, kłopoty,

Idzie odważnie, a za każdym krokiem,

Pełnym bojaźni wszędy rzuca okiem.

Postrzegszy hreczkę, co kwiatem bielała,

Krzyknie: «Czekajcie, waleczni rycerze!

Rzeka się jakaś szeroka rozlała,

Niech każdy żywo do mostu się bierze!»

Wtym Herszko Junak odezwał się głośnie:

«Alboż to woda? Wszak to hreczka rośnie!»

«Hreczka czy woda, stawcie śmiałe kroki! –

Rzekł hetman, – Czegóż boicie się wody!

Wszak Mojżesz przeszedł zbiorowyd głęboki

Z odważnym łudem bez najmniejszej szkody.

Idźcie, odwagą i męztwem zagrzani.

Bracia waleczni bracia ukochani!»

Переклад Миколи Легкого (2008 р.)

Тікають полки, що втратили відвагу,

Один одного ранить і калічить,

Скидають вершників схарапуджені кот,

Скачуть, як хорти, спущені з прив’язі,

Стук, вереск, крик» галас усюди розлігся.

Втім, кожен мужньо в інший бік 6 жить.

За мить, однак, опанувавши себе,

Бойовий гетьман мужні збирає роти,

Минулі нещастя в забуття пускає,

Готовий на нові звитяги, турботи,

Йде відважно і за кожним кроком,

Повен страху, скрізь кидає оком.

Побачивши гречку, що цвітом біліла»

Кричить: «Чекайте, бойові рицарі!

Ріка якась широка розлилася,

Хай кожен швидко береться до мосту!»

Втім, Гершко-юнак обізвався голосно:

«Хіба це вода? Та ж то гречка росте!»

Гречка чи вода, робіть сміливі кроки, –

Каже гетьман. – Чого боїтеся води?

Та ж Мойсей перейшов водойму глибоку

З відважним людом без найменшої шкоди.

Ідіть, відвагою і мужністю зігріті,

Брати бойові, брати коханії.

Промова гетьмана триває ще наступних п’ять строф. Він сам очолює військо і рушає вперед.

Taką hetmana mową zachęceni,

Ruszą się hurmem odważni rycerze,

Każdy przy wodzu życie mało ceni,

Gdy z niego przykład tak chwalebny bierze.

Idą nawałem wpław przez hreczkę młodą,

Którą tak długo mniemali być wodą.

Stanąwszy z drugiej strony owej wody»

Strachem przeprawy pułki niezrażone,

Bez zamoczenia, bez mostu, bez szkody

Puściły konie plawem uznojone.

Te, gdy się wolne z jeźdźców obaczyły,

Wodę tak bystrą spasły i wybiły.

Переклад Миколи Легкого (2008 р.)

Такою мовою гетьмана заохочені,

Рушають юрбою відважні рицарі,

Кожен з вождем життя мало цінує,

Бо з нього приклад похвальний бере.

Ідуть навалою, уплав крізь молоду гречку,

Яку так довго вважали водою.

Ставши з іншого боку цієї води

[Із] страхом переправи полки непереможні,

Не замочившись, без моста, без шкоди

Пустили уплав розімлілих коней.

Ті, відчувши, що звільнені від вершників,

Ту бистру воду випасли і витовкли.

Справа, однак, закінчується досить трагічно. Йдучи далі з вихваляннями і пиятикою,

W tej chlubie przyjdą gdzie rzeka prawdziwa

Bystro korytem wymulonem płynie,

Gdzie krętym nurtem brzeg ostry podrywa,

Tocząc bałwany, jak koła przy młynie.

Wtenczas odważny rycerz, skoro łyknie:

«Na ochotnika przez tę hreczkę!» – krzyknie.

Переклад Миколи Легкого (2008 р.)

У тих гордощах прийшли, де річка справжня

Бистро руслом замуленим тече,

Де швидким нуртом крутий берег підриває,

Котить вали, як млинові колеса.

Тоді відважний рицар, тільки-но ковтнувши,

«На охочого через цю річку!» – крикнув.

У цю мить з’являється Мошко і волає, що наближається справжній ворог – загін филистимлян. Військо зі страху п’є і кидається в воду, де багато хто знаходить смерть. Водночас филистимляни, хоч їх було лише 50, бачачи переляк, також ударяють по війську і завдають йому дошкульної поразки. Війна закінчується повним фіаско жидів.

На останній сторінці автор написав: «Koniec "Żydoswaros", częściey pierwszey. Resztę – "Żydozgodos" – okaże». Мені здається, що попри виразне підкреслення, що це частина перша, не слід гадати, нібито автор заповів частину другу. «Żydozgodos», за його словами, належить майбутньому.

Чи можна закинути цій поемі легковажне і злосливе осміювання жидів? На мою думку, ні. Автор бичував і висміював у ній вади, хиби, а не жидів; у поважному тоні нагадував і застерігав, як це робив, наприклад, Красіцький у «Мишоїді». Після прочитання його поеми ніхто не виносив якоїсь відрази чи зневаги до жидів, навпаки – гірке почуття сорому і жалю. Єдине хіба що можна закинути авторові: для своєї поеми він вибрав, може, не зовсім відповідну канву, котру, безперечно, знайшов уже готовою чи в устах народу, чи в якомусь писемному памфлеті, спрямованому, мабуть, проти жидів.

Що сатирично-гумористична епопея про жидівську війну могла бути створена, щобільше, навіть мусила бути створена в нас у XVIII столітті, і зокрема у південних повітах, те зрозуміє кожен, хто прочитає хоча б п’ятий том «Історії жидів» Г. Нусбаума, а в ньому оповідання про завзяту боротьбу між жидами-рабиністами, з одного боку, і сабатаїтами, а згодом франкістами і хасидами – з іншого. Ця боротьба, як з одного, так і з іншого боку, велася зовсім не лицарськими способами, із взаємними переслідуваннями, вуличними бійками, взаємними доносами і до того ж, що ще більше посилювало загрозу становища, під акомпанемент скаженого виття антисемітської преси, котра популяризувала найпотворніші легенди про жидів у супроводі таких фактів, як страшні житомирський (1753 року) і городоцький (1760 року) процеси, як різня цілих жидівських родин у Каліші (1763 р.) чи в Троках Лідського повіту [Смоленський, «Stan i sprawa…», с. 29 – 31. – І[ван] Ф[ранко]]. Чи ж не мусила з цієї перспективи сама собою виникнути думка про засліплене військо, яке само себе губить, вважаючи гречку рікою, а ріку гречкою?

Певен, що ретельні пошуки в бібліотеках, у стародруках і рукописах виведуть на світ ще не один твір на тему гумористичної жидівської війни. Про творик смішний і бездарний, який виступає «у поверховий спосіб проти жидів», що його написав луківський підстольний Гадзевич, згадує Чацький (Твори, III, 191), а за ним Смоленський (с. 27), не подаючи ні назви, ані змісту цього твору. У рукописному збірнику різних польських і руських віршів, написаному близько 1780 року, а віднайденому нині в моїм володінні, також є вірш про жидівську війну, вірш, що справді виставляє жидів на посміховисько і погорду і правдоподібно досить популярний у той час, бо деякі його строфи увійшли дослівно до складу іншого друкованого вірша, що продавався давніше на відпустах і ярмарках, вірша про Лайбуся, нового жидівського месію. Шкодую, що не маю цього вірша під рукою і не можу ні подати його назви, ні порівняти його з текстом рукописної жидівської війни з XVIII ст., котрий тут подаю в повному обсязі.

Swiże Nowiny Są Niesłychane,

Wojsko Żydowskie jest zbuntowane.

Wszystek stary zakon

Będzie właził na koń, Ay waymir.

Już Jarosławskie Konstytucye,

Już roskazali na Batalie,

Seymik stanął w Skole

By każdy Szedł w Pole, Ay waymir.

Wszyscy Rabini będą Wodzowie,

Szkolnik у Kantor Oficerowie,

Bożnice, Rodały

Będą folgę miały, Ay waymir.

Wszędzie te Hasła wszystko wydały,

Z Czarnego barwę robić kazały,

Będzie Żołnierz stroyny,

Odważny do woyny, Ay waymir.

Strzelby mieć będą poszlutowane,

Szable we Trzy Kuli ponabijane,

Pistolecie z Kurkiem,

Będą strzelać z Turkiem, paw, paw, paw.

Wszy, pchły i gnidy polegnąć muszą.

Skoro się takie Żołnierze ruszą.

Wszystko z Placu zniknie,

Jak rauz Szkolnik krzyknie, Ay waymir.

Krew się na Rękach poleie bez miary,

Wszystko zwojuje taki Żołnierz Śmiały»

Rabin na koń wsiędzie,

Co tam za Strach będzie, Ay waymir.

Po takiej Woynie te Nieprzyjaciele

Gryzać nie będą więcej Izraele;

Icek na swej brodzie

Nie będzie miał Weszki młodzie, Ay waymir,

Ah miły P[an] Bóg, day Zwycięstwo Żydom,

Aby się ognali Wszom, Pchłom у gnidom,

Aby był pamiątkiem

Pod tak strasznym bidkiem, Ay waymir.

Переклад Миколи Легкого (2008 р.)

Свіжі новини нечувані,

Військо жидівське повстало.

Увесь старий закон

Влазитиме на коня, ай ваймір.

Вже Ярославська конституція,

Вже наказала – на баталію,

Сеймик став у школі,

Аби кожен йшов у поле, ай ваймір.

Усі рабини будуть вождями,

Школяр і парта офіцерами,

Синагоги, родали

Будуть пільгу мати, ай ваймір.

Всюди ті гасла усі видали,

З чорного барву робити казали,

Буде солдат ошатний,

Відважний до війни, ай ваймір.

Стрільби матимуть підв’язані,

Шаблі в три кулі набиті,

Пістолети з корком,

Стрілятимуть з турком, пав, пав, пав.

Воші, блохи і гниди полягти мусять,

Скоро такі солдати рушать.

Все з поля бою зникне,

Коли «геройз» школяр крикне, ай ваймір.

Кров на руках поллється без міри,

Усе здобуде солдат смілий.

Рабин на коня сяде,

Що там за страх буде, ай ваймір.

По такій війні ті неприятелі

Не гризтимуть більше Ізраїля;

Іцик у своїй бороді

Не матиме вошей молодих, ай ваймір.

Ах, милий Боже, дай звитяги жидам,

Аби прогнали вошей, бліх та гнид,

Щоб було пам’яткою

Цієї страшної біди, ай ваймір.

Ось такі нужденні віршидла, поширюючись із рук в руки, переписувані, перетворювані, розширювані згідно з невибагливими смаками юрби, розносили, мабуть, цілком інші поняття про жидів, ніж поема «Żydoswaros», яка, ймовірно, через свою важку псевдокласичну форму і свою розтягненість ніколи популярною не була. Але якими б бездарними не назвав ці вірші історик літератури і цивілізації, вони все ж варті уваги як документи, що свідчать про настрої суспільства, про інтелектуальну і моральну атмосферу, в якій жили наші предки. Для нашої окремої теми наведений вірш має ще й ту вартість, що засвідчує: тема гумористичної жидівської війни була значно давнішою від з’яви поеми «Żydoswaros», і цю поему слід уважати не джерелом пізніших продуктів цього гатунку, а однією з гілок того самого кореня, єдиним опрацюванням цієї теми, яке як-не-як має певну літературну вартість.

Сама тема, гумористично-сатирична повість про війну жидів, які тікають від барана, стріляють по пнях, пливуть через гречку і т. д., була скомпонована, на нашу думку, дещо давніше, так що автор «Żydoswaros» застав її вже готовою і спробував у своєму опрацюванні надати їй іншого значення. Чи його зразок, який, певно, був джерелом польського вірша «Wojna żydowska» і руського анекдота, був твором писемним, чи також усним оповіданням, цього наразі не знаємо. Дуже ймовірно, що це оповідання було усним і в нас могло дуже легко виникнути під впливом живих фактів, з одного боку, і західноєвропейських, зокрема німецьких, гумористичних анекдотів і «шванків», здавна популярних у Польщі, – з іншого. Ці оповідання творили майже готову основу для даної повісті; залишалося лише пристосувати чужі оповіді до власного грунту, перенести на жидів те, що німці розповідали собі про швабів, шільдбюргерів тощо.

Історія про засліплених рицарів, мандрівників, прочан і т. ін., котрим квітуча гречка здається водою і вони долають її уплав з великою тривогою, а пізніше, навчені досвідом, справжню воду вважають гречкою і, нерозважно кинувшись у неї, гинуть, належить до дуже популярних тем у німецькій усній та писемній новелістиці. З уст народу записали цю повість Грімм (Märchen, II, nr. 149) та Бірлінгер (Volksthümliches aus Schwaben, I, nr. 691); останній у зв’язку з історією про сімох швабів, що про неї говоритимемо далі.

Йшлося там, зокрема, про той епізод, де сім швабів, ідучи дорогою, натрапили на лан квітучого льону, який здався їм озером. Коли з великою тривогою перейшли врешті уявне озеро без жодної шкоди, хотіли порахувати себе, чи є всі. Староста почав рахувати таким чином: «Ну, оце я – староста, а ти є другий, а ти третій» і т. д. і завжди дораховував лише до шести. Лише челядник, що проходив мимо, порадив їм, аби кожен по черзі встромив носа в певну м’яку масу, що лежала при дорозі, і аби згодом полічили відтиски. І на їх велику радість відбитків справді було сім.

Цей анекдот знаходимо і в устах українського народу, хоч і в дещо іншій формі; його чудово використав Григорій Квітка-Основ’яненко у своїй гумористичній повісті «Конотопська відьма», де козацький сотник Забрьоха, перерахувавши свою сотню за допомогою карбів на довгій палиці, хоче цей «документ» внести до актів, але, не маючи змоги увійти з ним до хати дверима, змушений розламати його на дві половини. На нещастя, палиця розламалася якраз на одному карбі. У хаті сотник рахує карби на одній половині, потім на іншій, і не може долічитися одного козака. Виходить надвір, складає обидві половини палиці докупи, рахує і бачить, що сотня ціла, але дорогою до хати один козак знову зникає.

Історія про перепливання квітучого поля льону споріднюється в німецькій літературі найчастіше з оповіданням про війну т[ак] зв[аних] шільдбюргерів, тобто мешканців фантастичного міста Шільда, які спершу були такими мудрими, що їх королі та князі гралися у радників та міністрів, а згодом, щоб уникнути такої небезпечної слави, вирішили на кожному кроці робити дурниці та недоречності, і доти робили це навмисно, поки врешті не втратили традицію давньої мудрості й не стали справжніми дурнями.

На цю вдячну гумористичну канву перенесено з часом багато гумористичних анекдотів та оповідань, з яких, врешті склалася єдина у своєму гатунку історія міста Шільда, котра й посіла видатне становище серед багатої літератури німецьких «народних книг» (Volksbücher). Повна історія шільдбюргерів з’явилася вперше 1598 року під назвою: «Wunderseitzame Abendtheurliche, unerhörte und bisher unbeschreibene Geschichten und Thaten der abgemelten Schildbürger in Misuopotamia hirder Utopien gelegen». Автор підписався так: М. Алеф, Бет, Гімель, Окремі оповідання та анекдоти, що належать до цього циклу, з’являлися друком, однак значно раніше, починаючи від дуже популярних «Facetiae» Бебеля, виданих ще 1501 року.

Інший епізод, вплетений згодом у наше оповідання про жидівську війну, увійшов до ще однієї популярної німецької історії, що оспівує історію сімох мужніх швабів, котрі вирушили до Тревіру, щоби вклонитися Христовій одежі. Мужні прочани зробили собі один спис, і, вчепившись до нього, простували собі, наражаючись на різні пригоди та небезпеки. Найперша їх пригода дещо нагадує один епізод «Zydoswaros»: мужні шваби почули гудіння хруща чи шершня і кинулися тікати, так як і жиди у польській поемі тікають від шелесту, почутого уві сні. Можливо, що відлуння цього епізоду – шваби тікають од хруща – було мотивом до наведеного вище вірша «Свіжі новини».

Другий епізод із походу сімох швабів, їхня зустріч із зайцем і переляк, якого зазнали при цьому, можна було б уважати прототипом епізоду жидівського війська з бараном, якби сам автор не вказав джерела цього епізоду, а саме втечу мешканців Ольвіополя від отари баранів.

Коли врешті хоробрі шваби дійшли до берега Мозелі, почали міркувати, що б це було, і дійшли до думки, що то лан квітучого льону. Перший із них кинувся в річку і втопився, випливла лише його шапка і, гнана вітром, попливла до протилежного берега. На лихо іншим, на цю шапку сіла жаба і почала кумкати: ват, ват, ват, що шваби зрозуміли як заклик свого товариша йти за ним. Кинулися сміливо в воду і загинули всі дурною смертю.

Повість про пригоди сімох швабів виявилася вперше у творі Вільгельма Кірхгофа «Wendunmuth», виданому у 1565 році; він містить багато народних оповідань і анекдотів. Щоправда, в цій першій і найстаршій версії ота повість дещо відрізняється, зокрема тим, що стосується цікавого для нас епізоду про ріку і квітучий лан. У Кірхгофа є дев’ять швабів і гинуть вони в Мозелі не тому, що уявили ріку квітучим ланом, а з іншої причини. Вгледівши на протилежному березі селянина-орача, шваби запитали його своїм діалектом, чи можна цю річку перейти вбрід. Селянин, не розуміючи їх, перепитав своїм діалектом: «Wat, wat?» (що, що?). Шваби зрозуміли його по-своєму, буцімто він каже їм сміливо йти вбрід (waten). Лише згодом, наприкінці XVI чи у XVII ст., число швабів зменшено до семи, і останній епізод їх мандрівки змінено: до нього долучено історію з квітучим льоном.

І цього разу, як і в польській поемі «Żydoswaros», гумористичні народні анекдоти поєднано з політичною метою. Як виявив минулого року Гольтгоф [Людвік Гольтгоф, «Die sieben Schwaben und der heilige Rock von Trier», на шпальтах «Frankfurter Zeitung» за 1891 рік. – І[ван] Ф[ранко]], повість про дев’ятьох чи сімох швабів була політичним памфлетом, твореним на згадку про занепад Швабського союзу 1534 року. Самі анекдоти, як складові частини цієї повісті, а саме оповідь про перехід через квітучий льон, що його прийнято за ріку, і про катастрофу війська в ріці, яку взято за квітучий лан, були, очевидно, давнішими і належали до давніх легенд і переказів, котрі зустрічаються у різних народів. Грімм (Märchen, II) надає їм міфологічного сенсу, однак, на мою думку, не цілком слушно.

Найдавніший писемний слід цієї повісті віднаходимо в дослідника історії переселення народів, Павла Диякона (Monumenta Germaniae historica), де розповідається про лихо герулів так:

«Коли військо герулів, розбите королем лонгобардів Татоном, розбіглося на всі боки, зійшло на нього з неба засліплення (tanta super eos coelitus ina respexit), і воно лан квітучого льону взяло за воду, яку б слід переплисти. Коли ж розправило плечі, готуючись до плавання, було жорстоко витяте впень ворожими мечами».

Скільки є історичної правди в цій оповіді, – полишимо це історикам; для нас важливим є ствердження факту, що початки руського підгірського анекдота і польського сатиричного вірша сягають так далеко в минуле.

Оповідання Павла Диякона, зокрема його епізод із уявною переміною квітучого лану на воду, є, безсумнівно, найдавнішим відомим донині прототипом нашої оповідки, котре тут, однак, не має загалом характеру гумористичного анекдота, а є радше побожною легендою. Перетворення побожних легенд на гумористичні перекази і анекдоти такі часті і типові в галузі фольклору, що інших прикладів цього гатунку наводити не потребуємо. Назвемо тут кілька розгалужень наведеної легенди.

Поза особливою формою, в якій може існувати історичне ядро, оповідання Павла Диякона про поразку герулів через засліплення, котре зійшло з неба, має чимало спорідненого з легендарною літературою. Вкажемо тут лише на польський переказ про шляхтича Пшінку, покараного королем Казимиром за кривдження селян. Він вирішує помститися таким чином, що спроваджує в країну диких литвинів. Перебравшись через Віслу до ворогів, веде їх лісами до цієї ріки і, кинувшись наперед, кіллям позначає броди, щоби полегшити дикій орді перехід через Віслу. Аж ось уночі ангели, зіслані з неба у вигляді рибалок, переставили кілля і повбивали його якраз навпроти тих місць, де в ріці були вири та глибінь. Другого дня зрадник із ордою наїзників зупиняється над берегом; маючи довіру до його слів, литвини кидаються в ріку, щоби перейти її убрід, але, потрапивши у глибінь, гинуть у значній кількості.

Цю легенду, як відомо, опрацював Гощинський у своєму гарному віршованому творі «Piotr Pszonka Jasieńczyk» на основі оповідання, знайденого у Стрийковського. Цікаво, що у хронікарському оригіналі відомий поет-романтик знайшов цю легенду вже позначену духом раціоналізму; автор хроніки каже, що рибалки, помітивши роботу Пшінки і зрозумівши його ворожі наміри, вночі переставили кілля. Гощинський, ведений справжнім поетичним чуттям, витворив імовірну первісну, народну форму цієї легенди, зробивши з рибалок ангелів.

Річ ясна, що польська легенда постала цілком незалежно від оповідання Павла Диякона, хоч обидві ці оповідки мають деякі споріднені риси. Чи мусимо пояснювати це спільністю людської натури і фантазії, чи схожістю фактів, котрі могли трапитися тут і ще де-небудь, чи якоюсь іншою причиною, – не маю наміру відповідати на це питання, однак гадаю, що для його повнішого висвітлення слід узяти до уваги ще одну оповідь, яку з певного погляду можна вважати прототипом усіх оповідань цього гатунку. Маю на увазі біблійне оповідання про загибель єгипетського фараона, який, переслідуючи жидів, що йшли з неволі, кинувся за ними, коли вони по сухому перейшли Червоне море, і разом із своїм військом знайшов смерть у морських хвилях. І тут маємо всі знаменні риси нашої легендарної теми: засліплення, зіслане з неба, вхід до моря, що вважається сушею, і загибель цілого війська. Що це оповідання, надзвичайно популярне у християнських народів, легко могло бути взірцем при формуванні подібних легенд, а навіть просто могло дати поштовх до їх творення у часи грізних небезпек і розпалених народних пристрастей, – цього доводити не треба.

Закінчу цю розвідку тим, чим і почав: українським народним анекдотом, який також є далекою гілкою того самого стовбура, хоч і трактує дану тему зовсім по-іншому.

«Був собі, – розповідають у Дрогобичі, – сліпий дід і мав хлопця-провідника. Одного разу був цей дід із хлопцем на празнику, ходячи по селі від хати до хати. В одній хаті пригостили їх щедро: дали їм серед інших наїдків миску борщу, в якій був добрий кусень ковбаси. Не кажучи ні слова, поводир вийняв ковбасу з борщу і сховав її за пазуху. Але дід, старий хитрун, хоч і не бачив, однак нюх мав добрий. Занюхав ковбасу за пазухою поводиря, обережно наблизився до нього і, коли той заїдав щонайліпше, вихопив ковбасу з-за пазухи і з’їв сам.

Розгніваний поводир вирішив помститися. Коли вийшли з села, завів діда на поле, густо поросле кропивою, і сказав: «Діду, тут є широка річка, котру мусимо перейти убрід. Роздягайтеся!» Дід послухався, скинув капці, гачі, підняв сорочку, взяв її нижній кінець зубами і, налаштований так, рушив за своїм поводирем через вигадану річку. Ледь ступивши кілька кроків, ганебно попарений кропивою, почав кричати і лементувати: «Ей, поводирю, куди мене ведеш? Адже то не вода!»

– Ага, старе дрантя, – сказав поводир, – занюхав ковбасу в борщі, то чому ж кропиви не занюхав?»

Як бачимо, дивні стрибки робить людський геній. Від біблійної оповіді про лихо фараона в Червоному морі до руського анекдота про сліпого діда в кропиві – шлях далекий і стрибок ризикований. А проте дослідження розвитку і розгалужень цієї легенди повчає нас, що існує між ними певний зв’язок і що в світі духу, як і в фізиці, один удар в агломераті еластичних тіл викликає тисячні різнорідні рухи на віддалених кінцях, змінює властивим способом рухи, що існують віддавна, і витворює іноді чудні комбінації, в яких, однак, ретельне дослідження вистежує спільні засадничі риси.


Примітки

Вперше надруковано в повному обсязі польською мовою у журн. Wisła, 1892, т. 6, zesz. 2, s. 263 – 278, під назвою «Wojna żydowska. Przyczynek do studjów porównawczych nad literaturą ludową», за підп.: Iwan Franko.

Уривок цієї праці від початку до слів «…і наша вірша про війну жидівську» надруковано в журн. Народ, 1892 р., № 1, 1 січня, с. 16 – 18, під назвою «З поля фольклору (Жидівська війна)», за підп.: Іван Франко.

Обидва тексти від початку до слів «Два кінцеві куплети пропускаємо» ідентичні за змістом і відрізняються лише мовою написання. Польський варіант не містить згадок І. Франка про релігійну полеміку євреїв на теренах Польщі у XVIII ст. Український уривок передає адекватний зміст польського варіанта скорочено, подекуди зовсім лаконічно. Враховуючи це, працю І. Франка подаємо так: від початку до слів «Два кінцеві дуплети пропускаємо» – за першодруком у «Народі», максимально зберігаючи стиль автора; від слів «Як бачимо, польський вірш в головному епізоді виявляє відмінні од українського анекдота риси…» до кінця – за публікацією у «Віслі» в перекладі сучасною українською мовою. Уривок, у якому йдеться про релігійні рухи євреїв, починається після слів «Два кінцеві куплети пропускаємо».

Стаття мала продовження під назвою «Ще “Жидівська війна”».

«Historya о pięknej Magielonie» – твір народної літератури, виник у Франції (1458). З XVI ст. відомий у Польщі та в Україні.

Цєшин – повітове містечко у Шльонському воєводстві, біля кордону з Чехією.

Два кінцеві куплети пропускаємо. – У «Віслі» вони мають такий вигляд:

«Jużeśmy się spracowali i takeśmy koniec wojny doczekali. Koniec, koniec naszej wojny, niech będzie każdy spokojny. Kto umie dalej, niech się pochwali, Żydzi mu będą wojną czyli batem dopomagali».

[«Вже ми напрацювалися і таки кінця війни дочекалися. Кінець, кінець нашої війни, хай буде кожен спокійний. Хто вміє далі, хай похвалиться, жиди йому будуть війною чи батогом допомагати» (польськ. спотв.). – Упоряд].

Цунц Леопольд (1794 – 1886) – історик єврейської літератури, засновник так званої науки про юдейство, або єврейської науки. Один із організаторів Товариства культури і науки євреїв, Редактор перекладу Біблії німецькою мовою.

Грец Генріх (1817 – 1886) – історик єврейства. Його головна праця – «Geschichte der Juden von den ältester Zeiten bis auf die Gegenwart» (1853 – 1876), а також її скорочений варіант «Volksthümlische Geschichte der Juden» (1888-1890).

Нусбаум Генрик (1849 – ?) – польський лікар, філософ та історик, професор Львівського університету.

Сабатай Цеві (Цві) (1626 – 1676) – єврейський релігійний діяч, який 1648 р. оголосив себе месією, що мав звільнити євреїв від турецького поневолення і навіть узяти в полон турецького султана. Згодом, однак, прийняв іслам.

Сабатаїти – послідовники релігійної секти в юдаїзмі, засновником якої був Цеві Сабатай.

Талмуд (давньоєвр.) – збірник догматичних релігійно-етичних і правових норм юдаїзму, складений протягом IV ст. до н. е. – V ст. н. е. в Палестині й Вавилонії. Основний зміст Талмуда становить тлумачення стародавньої частини Біблії.

Франк Яків (у хрещенні – Йозеф; близько 1726 – 1791) – єврейський релігійно-політичний діяч, засновник секти франкізму. Оголосив себе месією Сабатая Цеві, намагався реформувати релігійні основи юдаїзму, відкидаючи Талмуд. Прийняв християнство, однак невдовзі був арештований польською владою за звинуваченнями в нещирому прийнятті католицизму і поширенні шкідливої єресі. Тут І. Франко припустився помилки: Франк народився 1726, а не 1720 р.

Франкісти – напівхристиянська релігійна секта в юдаїзмі, яка виникла серед польських євреїв у середині XVIII ст. внаслідок месіанського руху Сабатая Цеві. Засновник – Я. Франк. Поширилася в Україні, зокрема на Поділлі та в Галичині. Її члени, перебуваючи в очікуванні великих месіанських переворотів, скидали з себе ярмо суворої єврейської релігійності, нехтуючи багатьма релігійними законами й обрядами. По смерті Я. Франка розчинилася серед католицького населення.

Рабиністи (равиністи) – представники ортодоксальної течії в юдаїзмі, котра спиралася на Талмуд та інші сакральні книги, тобто на верховенство закону, відкидаючи будь-яку містику. На чолі єврейської общини стояв равин – знавець закону. Рабиністи вороже ставилися до інших юдейських сект, бо релігійність людини вимірювали її талмудичною освіченістю, вченістю. Равинізм нероздільно панував у північно-західних регіонах тогочасної Польщі: у Литві, Білорусії.

Дембовський Миколай (? – 1757) – польський релігійний діяч, римо-католицький священик, єпископ, згодом – архієпископ львівський. Народився бл. 1680 р. Зазирнути до Вікіпедії релігія не дозволяє. М. Ж., 3.10.2013.

Хасиди – послідовники хасидизму, широкого релігійного руху, який виник серед польських євреїв у XVIII ст. і втягнув майже половину всієї їх кількості. Багато в чому споріднений із християнським протестантизмом, бо на перше місце ставить не догму й обряд, а почуття чи емоцію віри.

Смоленський Владислав (1851 – 1926) – польський історик, професор Варшавського університету, представник так званої варшавської історичної школи. Займався історією Польщі, головним чином XVIII ст.

Естрайхер Кароль (1827 – 1908) – польський бібліограф, укладач 22-х томів «Bibliografii polskiej», яка реєструє польське письменство й зарубіжну полоністику від XV до XIX ст. Її видавали у Кракові син і внук ученого вже по його смерті.

Юшинський Ієронім (1760 – 1830) – польський поет і бібліограф; священик. Автор збірок «Рими і проза» (т. 1 – 3), «Короткі приповідки давніх поляків» (1889), а також «Словника польських поетів»,

Красіцький Ігнацій (1735 – 1801) – польський письменник. Автор ірої-комічних поем «Мишоїд» (1775) та «Монахомахія» (1778, опублік. анонімно), історичної поеми «Хотинська війна» (1780), збірки «Байки і приповістки», трактату у віршах «Про віршування і віршувальників» (1803). Красіцький створив «Збірник найпотрібніших відомостей» (т. 1 – 2, 1781 – 1883) – перше польське енциклопедичне видання.

Ольвіополь – колишня назва частини сучасного міста Первомайська на Миколаївщині.

Филистимляни – народ, який наприкінці II тис. – першої половини І тис. до н. е. заселяв південну частину східного узбережжя Середземного моря. У II – І ст. до н. е. вели боротьбу з юдеями.

Каліш – польське місто; тепер повітовий центр Великопольського воєводства.

Троки – відомі два населені пункти з такою назвою: Троки Старі та Троки Нові (обидва у колишньому Віленському воєводстві).

Гадзевич Петро (? – ?) – польський поет і державний діяч.

Чацький Тадеуш (1765 – 1813) – польський учений і освітній діяч, більша частина життя якого проминула в Україні. Виступав за скасування обмежень для євреїв. 1805 р. заснував Кременецький ліцей. Відіграв визначну роль у становленні «української школи» в польській поезії.

Грімм Якоб (1785-1883) і Вільгельм (1786-1859) – німецькі філологи і фольклористи. Належали до групи гейдельберзьких романтиків. Засновники міфологічної школи у фольклористиці. У своїх працях користувалися порівняльним методом.

Бірлінгер Антон (1834 – 1891) – німецький філолог, фольклорист; вивчав південно-німецький діалект, народні оповіді, звичаї тощо. Названа праця вийшла у 2-х томах (1861 – 1862).

Бебель Генріх (1472 – 1518) – німецький письменник-гуманіст, автор збірки фацецій.

Кірхгоф Ганс-Вільгельм (бл. 1525 – 1603) – німецький письменник-фацеціоніст, автор 7-томного збірника шванків «Wendunmuth» (1563 – 1603).

Тревір (Трір) – німецьке місто в долині р. Мозель, у західній частині Німеччини.

Швабський союз – був укладений 1488 р, містами і князями Швабії за пропозицією імператора Фрідріха III з метою підтримання миру в державі. Союз спершу було укладено на 8 років, але відновлювано до 1534 р. Спроби поновити його й надалі успіху не мали.

Павло Диякон (Паулюс Діаконус; справжнє ім’я – Варнефрід; бл. 720 – бл. 800) – французький (лонгобардський) історик і письменник, автор «Римської історії» та «Історії лонгобардів»,

Герули – народ германського походження. Наприкінці V ст, головна маса герулів опинилася на горішній Тисі, де заснувала досить могутню державу. Та вже бл. 512 р. її зруйнували лонгобарди, у боротьбі з якими загинув і король Рудульф.

Лонгобарди – народ, що належав до західних германців. Жив спершу на Ельбі, згодом переселився на Дунай, де на початку VI ст. заснував державу після перемоги над герулами. Згодом вони оселилися на території сучасної Італії, де зайняли майже всю територію Апеннінського півострова. Наприкінці VIII ст. держава лонгобардів зникла з карти світу.

Гощинський Северин (1801 – 1876) – польський письменник і публіцист. Представник «української школи» в польській літературі.

Стрийковський Мацей (1547 – після 1582) – польський історик, автор «Хроніки польської, литовської, жмудської і всієї Русі» (1582), яка має компілятивний характер.

Микола Легкий

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 311 – 330.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1727

Модифіковано : 28.07.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.