Найновіші напрямки в народознавстві

Іван Франко

(лекція виголошена на першому щомісячному зібранні народознавчого товариства 28 лютого)

Оскільки мені випала честь розпочати низку лекцій на науковому зібранні народознавчого товариства, вважав доречним обрати темою цієї лекції не що інше як саме народознавство. Хотів би коротко окреслити й схарактеризувати ту галузь знань, обробкою і вивченням якої всі прагнемо займатися; хотів би викласти бодай побіжну думку щодо її змісту й методу, а точніше щодо тих різноманітних методів, якими послугується та наука для досягнення своєї мети.

Термін «народознавство» (по-німецьки Volkskunde, по-англійськи folklore) означає, власне, щось більше, ніж те, що становить сферу нашої науки. Бо ж пізнати народ – то значить пізнати людей, що мешкають на певній території, а також пізнати їхнє нинішнє і минуле становище, їхні фізичні і розумові особливості, їхні інститути й економічне становище, їхні торговельні відносини й інтелектуальні зв’язки з іншими народами.

Таким чином, до сфери народознавства входили б і такі науки, як історія політична й історія розвитку державних інститутів, історія наук і історія промислу – все, звичайно, в сфері щонайобмеженішій, наскільки це стосується певного конкретного народу. Безумовно, що в остаточних висновках наших досліджень і розвідок народознавство опирається на ті згадані науки і зі свого боку доповнює їх своїми результатами.

З практичного погляду мусимо дещо обмежити сферу народознавства, і то шляхом вужчого окреслення поняття народу. Говорячи про народ, ми розуміємо тут не всю масу, що мешкає в певному краї, але тільки ті нижчі верстви, які найменше зазнали цивілізаційних змін, найбільше зберегли слідів давніших епох розвитку. Зрозуміло, точної межі провести тут не можна, бо такого роду сліди, – залишкові прояви цивілізації, – зустрічаємо не раз і у вищих, освіченіших верств народу. Зрештою те, що є тепер предметом вірувань, переконань і звичаїв тих вищих верств, через деякий час може стати надбанням нижчих верств, а отже, й предметом народознавства. Як бачимо, з того боку сфера народознавства не є вузько окресленою. Як би там не було, однак слід пам’ятати, що маємо тут справу з однією частиною тої великої, цілком сучасної науки, яка називається історією цивілізації людського роду й обіймає, стягує до себе й об’єднує в одне органічне ціле усі науки, всі галузі людських знань.

Може, нам удасться краще визначити сферу народознавства, якщо порівняємо його з іншими спорідненими науками. Візьмемо, наприклад, право. Певна річ, що те право римське або німецьке, яке вчать по наших університетах, систематично опрацьоване, коментоване і викладуване тисячами способів, до сфери нашого народознавства не належить. Але якщо, з одного боку, запитаємо про його початок, то невдовзі відшукаємо його в звичаях, правових поглядах і народних інституціях римлян або німців – але ж джерела його лежать в галузі народознавства. А з другого боку, серед нашого народу знайдемо аналогічні погляди і правові звичаї, відмінні від тих, які тепер у нас панують, проте живі, сильні і тривалі і так само належать до галузі народознавства.

Візьмімо іншу науку, наприклад географію. Певна річ, що новіші здобутки географії, обміри, дослідження грунтів, теорії про взаємний зв’язок між кліматом і історією народів, що мешкають в даній місцевості, мусимо залишити, бо все те – галузь спеціальної сучасної науки географії і до народознавства не належить, хоч з-посеред нашого народу могли вийти відомі мандрівники і географи. Але простий народ має також свої поняття про землю, сушу і моря, ріки і краї – поняття, може, більш наближені до гомерівських, ніж до нинішніх понять освіченого прошарку; та народна географія, без найменшого сумніву, буде належати до галузі народознавства.

Те саме можна побачити і в інших науках: медицині сучасній, науковій, вселюдській, тобто виробленій спільною працею багатьох поколінь і найвидатніших у тім фаху осіб усіх цивілізованих народів, відповідає у кожного народу медицина народна, відмінна від наукової і щодо методу дослідження, і щодо принципових поглядів на суть хвороб.

Сучасній художній літературі відповідає у кожного народу особлива література усна, традиційна, сперта на інші естетичні погляди і пристосована до задоволення інших духовних потреб, ніж наші нинішні. Те саме можемо сказати про промисел, про товариські звичаї, про етичні погляди, а також і про релігійні вірування. Кожна-бо з тих великих галузей нашого пізнання розпадається немов на дві частини, відмінні одна від одної: одна частина є власністю освічених верств, що ведуть перед в історичному розвитку, а друга є власністю общин. При поверховому огляді здається не раз, що між одною і другою частинами немає жодного зв’язку. Що спільного, наприклад, між сучасною хірургією і заклинанням та замовлянням хвороби нашими сільськими знахарями; або між сучасним спектральним аналізом і вірою в те, що чарівниця може украсти чиюсь зірку й заховати її в горщику?

Яка може бути аналогія між розкішними і вузьконауковими описами чужих країв і народів, що залишені нам такими людьми, як Пржевальський, Миклухо-Маклай або Швейнфурт. і оповіданнями наших народних географів про скляні гори, про людей з п’ятьма головами і про жорстоких однооких велетнів? І яка, зрештою, є схожість між великими концепціями християнської догматики і релігійними віруваннями нашого народу з його наївним дуалізмом, що однаково трактує і бога, і диявола з його дияволами, які сидять в болоті і спроваджують п’яних людей на бездоріжжя, в той же час дають першому-ліпшому спритному хлопові обманути себе й одурманити?

Не дивно, що спеціалісти в кожнім з названих тут і ще інших аналогічних фахах зайняті лише найновішими здобутками знань і поступом у даній спеціальності; вони вдивляються вперед і рідко коли оглядаються назад, тому надто часто в тих залишкових проявах дотичної науки, що зберігаються серед народу, схильні бачити лише шкідливі, огидні або навіть грішні забобони, виплив темноти і неосвіченості. На їх думку, це справа, яку чимдуж і якнайгрунтовніше слід усунути й викоренити.

Якщо ж, однак, придивимося ближче до тих залишків науки і мистецтва, що є сьогодні у простого народу, якщо спробуємо дослідити їх у зв’язку з розвитком тієї дисципліни, до якої вони відносяться, то побачимо явище, яке нас спочатку дещо здивує, а потім трохи присоромить і вгамує нашу погорду до тих забобонів, пересудів і бабських побрехеньок. Побачимо, зокрема, що вже те, що ми сьогодні з пихою плямуємо назвиськом «пересуди, забобони, побрехеньки», багато віків тому вважалося найголовнішим здобутком цивілізації, було предметом віри або живим, практично діючим звичаєм тодішніх прогресивних і найосвіченіших верств народу.

Адже наша народна медицина в дуже значній мірі залежить від тих гербаріїв, які у нас протягом XV, XVI і XVII ст. писали і друкували тодішні освічені фахівці і вчені. Адже наші сучасні марновірства і забобони народу значною мірою є залишками вірувань і релігійної практики, що панували колись у народі, а отже, були притаманні тоді як князькам і капланам, так і простолюду. Адже наша міфічна географія, антропологія, фізіологія, народна астрономія в дуже значній мірі беруть свій початок у середньовічних працях того роду, в працях, які тоді вважалися за останнє слово науки.

Те спостереження, яке стверджене вже тисячами спеціальних прикладів, дивує нас, переконливо показуючи, що, очевидно, існує органічний зв’язок між нинішньою наукою і пересудами, між чистою релігією і забобонами; зв’язок, аналогічний тому, що є між дубом і наполовину струхлявілою шкаралупою минулорічного жолудя. Присоромлює нас воно тим, що є для нас виразним memento , аби ми не дуже погірдливо і зверхньо трактували ті пересуди і забобони. Бо може прийти час, коли і наша нинішня «найсвятіша» віра і переконання, відбуксовані історичним розвитком, спадуть на дно могутнього цивілізаційного потоку і стануть вдячним матеріалом для народознавців майбутнього.

Хай мені тут вільно буде вжити одне, може, дещо кульгаве порівняння. Уявімо собі армію, що йде на здобуття ворожої країни. Армія та старомодна і не дуже добре зорганізована. Тільки незначна меншість армії має зброю і, йдучи вперед, бореться і завойовує країну. Величезна більшість прибуває з тилу – то обозні і мародери. Групи їх тиняються повсюди, збиваються на манівці, біжать назад або залишаються на місці. То є образ нашої нинішньої цивілізації. Є вона справою і заслугою меншості, вибраних осіб. Більшість тягнеться на більшій чи меншій відстані за тими передніми, доходить на цілі сотні років пізніше до залишених ними етапів, пережовує тисячі років те, що ті давно перетравили, але будь-що-будь іде второваною вже дорогою; безладно, – то повільно, то знову швидше, – перебігає різні її стадії або затримується на них довго.

Передні лави в багатьох випадках давно вже забули про точку виходу, про перші етапи того цивілізаційного походу. Тому вивчення тих обозів і мародерів теж часом має вартість для відтворення перших пунктів виходу. А не раз, коли передні лави зайдуть до якогось глухого кута, таке оглядання на ті перші етапи може бути корисним, може показати інший, новий напрямок дороги, що веде до мети. Отож, власне, студіювання тих обозів і мародерів цивілізаційного походу є почесним завданням тої науки, яка нас тут цікавить, – завданням народознавства.

Якщо моє порівняння шкутильгає, то передусім у тому пункті, що воно могло б пробудити певну легковажність у ставленні до тої науки. Не забуваймо, що пізнання історичної еволюції, певної інституції, певного вірування, певної системи мислення є першою елементарною умовою зрозуміння тієї справи, є доброю половиною її зрозуміння, яке без того буде лише абстрактним і довільним. Не забуваймо далі, що ті маси, які запізнилися в цивілізаційному поході, то наші батьки і брати. їм ми, крім обов’язку пізнання їх і освіти, завинили також братню любов. Вони, крім нашого інтересу народознавчого, історичного, археологічного і лінгвістичного, заслужили право на увагу, на нашу вдячність за їхню працю, яка дала нам можливість здобути світлі країни цивілізації. Але й тут, сповняючи свій громадянський обов’язок, знаходимо в народознавстві могутню підпору і навіть збудження і заохочення, бо ж пізнання народу з його мовою, звичаями, віруваннями і поглядами вчить нас заразом любити його міцно і працювати для нього дійово і раціонально.

Річ очевидна, що наука, яка обіймає таку величезну область і при тому є початковою, – бо ж нею більш-менш систематично займалися заледве від кінця минулого сторіччя, – мусить поступатися різноманітними методами, які, зрештою, навіть не завжди приводять до єдиної мети.

А що кожен такий метод, вживаний менш чи більш однобічно, плодить цілу низку теорій, – які в одній галузі слушні, в іншій – ні, – то справа натуральна. Власне, та просторість галузі народознавства, велика кількість спеціальних наук, що входять до її сфери, які теж вимагають особливих методів дослідження, а також легкість, з якою хороший метод в одній області дозволяє переносити його до другої, де він хорошим бути не може, – стає причиною найбільшої кількості існуючих досі суперечок, є матір’ю нинішніх народознавчих шкіл, що борються між собою або шукають слушного компромісу.

Візьмемо, наприклад, сферу народних вірувань. Вже антична Греція в добу упадку віри в давніх богів витворила три види розуміння старих міфів і вірувань. Евгемер вважав богів за обожнених людей, які жили колись на землі; Анаксагор бачив у них персоніфікацію сил і явищ природи; а стоїки вбачали в них символи цнот і людських недоліків, а також уособлені етично-філософські правила. Ті три види розуміння народних вірувань спостерігаємо також на початку розростання сучасної народознавчої науки – в кінці XVIII і в першій половині XIX ст. Раціоналісти не раз повторювали теорію Евгемера, міфологи школи братів Грімм відновили і розширили далеко поза межі слушності погляд Анаксагора, а символісти школи Крейцера (Creutzera) відновили погляди стоїків.

Уже в тій першій фазі нашої науки спостерігаємо нині те ж саме перекидання методу і висновків з одної частини нашої науки до іншої.

Якщо ж, наприклад, солярно-метеорологічні теорії могли мати певне значення в тлумаченні деяких міфічних постатей, то вже хіба з найбільшою обережністю можна було пристосовувати їх до пояснення, наприклад, літературних творів, таких як повісті і народні байки або навіть таких як «Іліада» й «Одіссея». Якщо етичний символізм міг ще мати певне місце при з’ясуванні деяких релігійних концепцій, то в галузі правових поглядів, історії і суспільних форм не слід було передчасно вводити його цілком, тобто до належного вивчення початку та історичного розвитку тих явищ.

Не менш потужний імпульс дали обидві ті школи для дальшого розвитку нової народознавчої науки. Вперше тут, особливо в монументальних працях братів Грімм, обійнято одним, і то цільним поглядом величезну кількість нагромадженого і вміло згрупованого матеріалу.

Правда, матеріал уже тоді розпирав теорію, не влазив до її рамок; натягування і свавілля внесків були очевидними і стали ще очевиднішими у працях учнів і наступників братів Грімм, таких як Маннгард, а в Росії – Афанасьев, Буслаєв та інші. Що було, однак, передусім притягального в тих працях, так це гаряче любування предметом, любов до народу, його простоти і моральної сили, якою ті праці були просякнуті.

Одночасно з тим чудесним початком народознавчої науки пов’язуються надзвичайно важливі і значні явища в духовному розвитку Європи: романтизм, що випливав з буйності відчуття як реакція проти раціоналізму і псевдокласицизму XVIII ст., як поворот до фантастичності, до середніх віків, до східних традицій; сплоджені або збільшені тим поворотом нові, незмірно важливі і поважні галузі науки, такі як орієнталістика (і випливаюча з неї порівняльна лінгвістика); відкриття забутої у XVIII ст. середньовічної літератури (і випливаюча звідти германістика, романістика, а далі славістика); і, нарешті, оперта на ті всі галузі критична історіографія, якій надто прийшли на допомогу нові потужно розквітаючі науки, такі як археологія і передісторія, як антропологія і етнологія, тобто дослідження і вивчення народів, що стоять на низьких і найнижчих щаблях розвитку, і застосування результатів тих досліджень до критики легенд і переказів про початки історії людської цивілізації.

Всі ті науки раптом, на очах двох або трьох поколінь, незмірно розширили видноколо наших знань, поглибили їх зміст, виявили марність і дріб’язковість давніх апріорістичних і опертих на спекуляції, на раціоналізмі доктрин і вторували дорогу новому, еволюційному поглядові на світ і на історію народів. Той погляд, викладений догматичним способом ще ідеалістом Гегелем і позитивістом Контом, з’являється як наслідок матеріалістичного погляду в учнів Гегеля, таких як Фейербах та Маркс, і одержує величезну підтримку в геніальних природничих працях Дарвіна, які в свою чергу дали потужний імпульс до розвитку багатьох емпіричних наук.

Що і для народознавства в тім величезнім рості фактичних знань і при такому розширенні і поглибленні філософських видноколів не обійшлося без користі, те само собою зрозуміло. Матеріалістична економія голосно висловила і чудово умотивувала тезу, що суспільні і політичні інституції є зовнішнім виявом чи, образно кажучи, надбудовою (Überbau) стосунків і виробничих форм даного суспільства.

Основою інституції, а в дальшому ряді і правових поглядів даного народу є, отже, не стільки етичні символи, скільки, швидше, способи виробництва і циркуляції економічних благ. Матеріалістична історіографія устами Бокля висловила думку, що історичний розвиток народів скоріш був не розвитком усього люду, але розвитком пануючих і освічених класів. А розвиток усього люду залежав швидше від сталих причин, таких як клімат, раса (або змішування рас), географічна конфігурація і геологічна будова краю, сусідство інших народів і т. п., ніж від минущих причин, таких як війни, добрі і злі королі, більша або менша кількість славних і видатних мужів і т. п. З цієї точки зору народознавство набирало величезного значення. Тим часом тривале нагромадження народознавчих матеріалів, рівно як і розвиток лінгвістики і передісторії, висувало наперед нові, доти не знані явища і проблеми.

Помічено, що спосіб мислення, вірування, марновірства і звичаї, які давніше вважалися корінними властивостями і рисами певних народів – романських, германських, слов’янських, – знаходимо тепер у найрізноманітніших народів і племен у найрізноманітніших пунктах земної кулі. Порівняльна лінгвістика показала, що вже давніше помічені, але нез’ясовані мовні подібності між європейськими народами сягають набагато далі в глиб Азії, до Індії і незмірно глибоко в минувшину і що на підставі вивчення тих властивостей ми в змозі відкрити не тільки ступені спорідненості певних індоєвропейських племен, але можемо приблизно виробити собі правдивий образ їхньої первісної цивілізації.

Передісторична археологія несподіваним, майже чудесним способом пояснила нам давні фази дикості людського роду й часи, про пізнання яких досі ніхто навіть мріяти не насмілювався. І кожне таке відкриття плодило цілий ряд нових загадок. Віднайдено в Європі, в країнах нині найцивілізованіших, сліди існування людини на ступені неймовірно низькому, що жила в печерах і ледве вміла користуватися вогнем, поїдала, крім мамонтів і скельних ведмедів, також людей, як це понині ще роблять деякі дикі племена.

Оселі на воді, на полях, знані досі у деяких диких племен у найдальших закутках Америки, знайдено в доісторичній Європі. Але одночасно в безлюдних нині степах і скелястих яругах Америки і на узбережжях Південної Африки, на островах Малайського архіпелагу і Тихого океану віднайдено залишки і сліди менш чи більш високих цивілізацій, що загинули ще в незапам’ятні часи. Вже доведено, що розвиток людського роду був незмірно довгим і більш складним, ніж про те дають уяву писані джерела. Бо не тільки віднайдено сліди спілкування Європи з Америкою за багато віків до Колумба, але констатовано також подібні зв’язки Східної Азії з Америкою, констатовано численні і багатовікові мандрівки доісторичних народів з Азії до Європи, з півдня на північ і з півночі на південь. Одним словом, для з’ясування народознавчих загадок, для з’ясування схожостей у віруваннях і звичаях, у способі життя і виробництва в інституціях і духовній творчості одержано фон незмірно глибокий і широкий.

Рівночасно з розширенням нашого наукового виднокола в глиб давніх віків і вимерлих племен та про первісні цивілізації деякі вчені поглибили наші знання і про часи далеко ближчі до нас, але також недостатньо знані і дуже часто з поглядів доктринерських неправильно оцінені. Зокрема дослідження великого перелому в історії Європи – часу переходу від класичного греко-римського світу до новочасного – було тут надзвичайно плідним в наслідку. Давніше, коли в історичних студіях керувалися естетичними і патріотичними уподобаннями, різноманітні «етапи упадку», темні пункти в історії обминалися мовчанкою або характеризувалися порожніми фразами; обминались різні «мертві організми», такі як візантизм і т. п.

Тим часом новіша історіографія зі студій власне таких нетривких, – що перебувають у стані розкладу політичних і цивілізаційних форм, – черпає найбільше цінних вказівок. Отож пожвавлення середньовічних студій мало теж великий вплив на розвиток народознавства, бо виявило органічний зв’язок між великою кількістю легенд, вірувань, звичаїв, середньовічних переказів і тими, які донині побутують серед європейських народів. У міру вивчення старих азіатських літератур було відкрито літературні джерела багатьох усних переказів і оповідей, що живуть на вустах нашого народу; відкрито шляхи, якими вони дійшли до нас, а внаслідок того констатовано міжплемінні зв’язки і цивілізаційні впливи, які справді мали місце в так звані історичні часи, але про які з писаних джерел нічого досі ми не знали; це дало початок новій теорії, новій народознавчій школі, так званій міграційній, яку далеко слушніше можна б назвати тут історичною.

Творцями тієї школи були історики літератури: Дунлоп (Dunlop), Лібрехт, Луазлор-Делоньшамп і лінгвісти, як, наприклад, Бенфей. їх виступ був спочатку реакцією проти однобічних висновків символістів і метеорологістів зі школи Грімма і Крейцера. Аж ніяк не відмовляючи їм повного права на існування, підкреслювалось, що в деяких галузях народознавства, зокрема в тих, які стосуються більше літературної творчості, ніж сфери вірувань і інституцій, символічні і солярно-метеорологічні теорії не мають права на існування; і що твори ті (пісні, казки, оповідання, байки тваринні і т. п.) належить студіювати в безпосередньому зв’язку з іншими аналогічними літературними творами за допомогою порівняльно-літературного методу.

Разюча подібність великої кількості тих творів у різних народів, різнорідність і строкатість комбінацій при відносно невеликій кількості основних мотивів в очах тих вчених були незаперечним свідченням перенесення, мандрівки тих мотивів з краю до краю, від народу до народу. В чудових студіях, в яких за вихідну точку служили відносно найдавніші прототипи дуже багатьох наших усних оповідань, відкриті в далекій Індії, Монголії або Китаї, ці вчені крок за кроком слідкували за перетворенням даних мотивів при їх мандрівці від народу до народу, виявляючи при тому, як твори неодноразово були носіями певної релігійної, сектантської, суспільної або політичної пропаганди.

Не треба, однак, гадати, що ці вчені вважали свою міграційну теорію за єдиний ключ до розв’язання всіх загадок народознавства, а тим менше, що виводили цілком і повністю всі наші народні оповідання, перекази і байки з Індії. Впровадили вони історичний метод лише там, де його можна було застосувати і де для його застосування був уже нагромаджений матеріал; що ж до інших сфер народознавства, то висловлювалися з більшою стриманістю, остерігаючись єдино перед апріорістичним або надто поспішним у такому роді висновком, як, наприклад, ідентифікування троянської Єлени з місяцем (селеною) і тлумачення цілої троянської епопеї як символічного зображення боротьби зими з літом і т. п.

З методологічного погляду радили вони працівникам на інших нивах народознавства, аби замість блукання в світі гіпотез і теорій брали за вихідну точку вивчення фактичних стосунків, які є супутниками даного народознавчого явища; щоб при зіставленні аналогії і паралелі звертали таку саму увагу й на різницю, а не тільки на подібність і т. д. Зі свого боку самі творці міграційної теорії були далекими від натягування всієї нашої, так би мовити, народної белетристики до індійського походження.

Сам Бенфей (Benfey) зазначав неодноразово, що, наприклад, індійські байки про тварин західного походження, правдоподібно грецького. Пізніші відкриття виявили, що прототипи дуже багатьох грецьких байок, так званих езопівських, існували в Єгипті, а також у Вавілоні і що той вид творчості є, правдоподібно, семітського походження. В Єгипті теж відкрито перші відомі нам прототипи деяких чудових казок, паростки яких донині живуть на вустах народів у незліченних варіантах. Внаслідок цього теорія Бенфея про походження найбільшої частини наших чудових казок з Індії, як би там не було, мусить бути дещо змодифікована, – особливо ж сама історія і початки індійської літератури, які досі оповиті густою імлою непевності.

Будь-які поправки і модифікації виявилися б ще неминучими в теоріях міграціоністів – все це лишиться їхньою заслугою, бо саме вони піднесли понад усякий сумнів стисло історичний характер народної белетристики, відсунули на бік трактування її як залишків великої минувшини або рештків скарбів, винесених нашими предками з їхньої праарійської колиски.

І якщо деякі види народної творчості (наприклад, пісні, прислів’я, загадки) вже внаслідок своєї художньої форми виключали безпосереднє застосування міграційної теорії, а інші виявлялися безпосереднім віддзеркаленням побуту і стосунків даного народу, то все ж і тут міграційна теорія виявлялася дуже корисною – дозволяла, наприклад, виділяти просторий цикл легенд і пісень баладових мотивів, які підлягають міграції, а також такі, що жодним способом не годилися ні до міфологічних комбінацій (до яких давніше не раз використовувалися), ані навіть до ілюстрації стосунків і характеру даного народу.

Майже одночасно з розквітом міграційно-історичної школи, особливо в Німеччині і Франції, з’явилося в Англії і Північній Америці кілька праць, що мали надзвичайно важливе значення у справі розвитку нашої науки. Ввійшовши до безпосереднього контакту з багатьма варварськими племенами, а також захопивши Східну Індію, англійці змушені були в своїх колоніях і заморських володіннях ознайомлюватися зі способом життя, інституціями і традиціями тих племен. То вже не були випадкові записки мандрівників, які нотували те, що випадково їм траплялося; то було дослідження, ведене з державною метою, а тому з цілим державним апаратом. Початок таким дослідженням поклали американці, які ще в [18]30-х роках запровадили велику анкету щодо племен червоношкірих, які живуть на території Сполучених Штатів. Та комісія зібрала величезний матеріал, зредагований згодом Скулкрафтом (Scoolcraft) у монументальну 10-томну справу «Indyan Tribes».

У Східній Індії, крім санскритської літератури і брамінської філософії, звернули на себе увагу англійських дослідників передусім правові інституції, зовсім відмінні від тих, які англійці звикли бачити в себе. Була то колективна община, поєднана вузлом корпорацій. Молодий англійський урядовець Генріх Самнер Мейн (Summer Maine) заходився вивчати спосіб правління у тій общині і своїм твором «Ancient Law», а також пізнішими працями того циклу дав початок незмірно цікавим і важливим студіям інституцій і звичаїв цивілізованих народів.

Проблеми, порушені в працях Мейна, були надто важливі, щоб не зацікавити дослідників на високому рівні. У всякому разі торкалися вони зачатків таких суспільних форм, як община, родина, подружжя, рід, плем’я, держава. Американський учений Морган проводить цілий ряд років серед диких ірокезів, і його спостереження над формами родини у тих дикунів стають підставою для новіших соціологічних досліджень. А ще до того німецький вчений величезної ерудиції Бахофен (Bachofen), на підставі старанного дослідження старих письменників, дійшов до теорії матріархату, який, на його думку, панував у давніх народів до патріархату, та й пізніше залишив по собі багато слідів.

Науковці-рутинери відкинули його висновки, але дослідження Моргана, Мейна, Мак-Леннана і багатьох інших учених рішуче підтвердили його висновки, відкривши, крім того, кілька інших форм родини, які передували матріархатові. Про міграцію тих форм існування від одної країни до іншої, з Америки до Індії, Сибіру, Австралії і доісторичної Європи, очевидно, не може бути мови. Тут слід висловити припущення, що ті первісні форми суспільного устрою, так подібні одні до одних у різних краях і в різноманітних племен, виявилися наслідком однакового влаштування людського організму.

Таким чином з’явилася так звана антропологічна школа, найвидатнішими представниками якої, крім названих уже вчених, є Леббок, Тейлор і Спенсер. Схожість організму, інституцій, вірувань, звичаїв і зацікавлень у різноманітних первісних племен ці вчені пояснюють монолітністю людської природи, яка на певнім ступені розвитку виливається саме в такі форми існування, – подібно до того, як, наприклад, з куль тільки таку, а не іншу можна скласти піраміду. Щоправда, найобережніші вчені з тієї школи Тейлор і Спенсер ставили досить широкі межі тієї монолітності, визнаючи значну дозу різновидності в тих принципово однакових формах; визнавали, зрештою, і те, що всіх схожостей, які зустрічаємо в тій сфері, підводити під один ранжир не можна, оскільки бувають між ними схожості удавані і схожості випадкові, звані дарвіністичним терміном коінциденціями розвитку, тобто схожостями, що викликані подібними причинами, але виходять з різних підстав.

Антропологічна школа має величезні заслуги у вивченні зачатків людської цивілізації і назавжди залишиться в своїй основі в тій галузі. Нехіть, з якою деякі, особливо молоді представники тієї школи, наприклад Ендрю Ланг (Andrew Lang), виступають проти школи міграційно-історичної, можна пояснити хіба тим, що ці вчені забули про природні межі свого методу і хочуть його застосовувати там, де він не може дати жодних позитивних результатів.

Отож Ланг тлумачить міфологію, а з нею разом легенди, балади і чудові казки як ремінісценцію людських стосунків у доісторичну добу. (Кронос, що пожирає своїх дітей, – слід антропофагії; Едіп, що одружується зі своєю матір’ю, – слід кровозмісної сім’ї і т. п.) До певної міри це може мати слушність, особливо там, де йдеться про з’ясування первісного виникнення того роду міфів і легенд.

Але відкидання міграційної теорії і того, що за нею стоїть, відкидання літературно-історичного методу в дослідженні багатовікового розвитку тих творів веде за собою необхідність припущення, що подібні міфи і легенди виникали незалежно одні від одних у різних пунктах і в різні часи. Що те припущення в найбільшій частині випадків мусить вилучити дану легенду з цілого того цивілізаційного русла, в якому вона повстала і без якого належним чином бути не може, – того школа Е. Ланга намагається не помічати.

Ось такі ті дві великі народознавчі школи, які панують нині, – кожна в своїй спеціальній галузі. Я вважаю їх за рівноправні; війну між ними вважаю зайвою. Навпаки, в певних випадках комбінацію обох методів вважаю необхідною, наприклад при вивченні обрядів, весільних пісень і т. п., тобто пісень, тісно зв’язаних з обрядами, а обрядів – зв’язаних з піснями.

Примітки

Вперше надруковано польською мовою під назвою «Najnowsze prądy w ludoznawstwie. Odczyt mianej na pierwszem zgromadzeniu miesięcznym Towarzystwa ludoznawczego dnia 28 lutego b. r.» в журн. «Lud», 1895, N 1, с. 4 – 16.

Подається за першодруком в українському перекладі.

«Lud» – польський етнографічний журнал, орган польського народознавчого товариства. Заснований 1895 р. у Львові. Спочатку був квартальником, а з 1912 р. – щорічником.

Пржевальський Микола Михайлович (1839 – 1888) – російський мандрівник і географ, дослідник Центральної Азії.

Миклухо-Маклай Микола Миколайович (1846 – 1888) – російський природознавець і мандрівник.

Швейнфурт Георг-Август (1836 – 1925) – німецький дослідник Африки, спеціалізувався переважно в галузі природничих наук (зокрема ботаніки).

Евгемер (II половина IV – початок III ст. до н. е.) – давньогрецький письменник і філософ. Вперше послідовно застосував раціоналістичний метод тлумачення міфів, який пізніше одержав назву «евгемеристики». За своїми філософськими поглядами належав до школи кіренаїків.

Анаксагор (бл. 500 – 428 до н. е.) – давньогрецький філософ-матеріаліст. Вважав, що світ існує вічно й розвивається за властивими йому законами. Багатоманітність світу зумовлена різними сполученнями дрібних первинних часток («гомеомерій»), які з’єднуються й розмножуються під впливом духовної сили «нусу», що складається з найтонших речовин. Свої погляди Анаксагор протиставляв релігійному світоглядові.

Міфологічна школа братів Грімм – школа німецьких філологів-германістів, братів Якоба (1785 – 1863) та Вільгельма (1786 – 1859) Грімм, які розглядали міф як вияв духовної субстанції народу, створили вчення про так звану «художню міфологію».

Символісти школи Крейцера… – Мається на увазі ідея універсальної символіки загальнолюдської мудрості народів. Цей погляд, що грунтувався на романтичній інтерпретації міфології, розвивав, зокрема, німецький учений Георг-Фрідріх Крейцер (1771 – 1858).

Маннгардт Вільгельм (1831 – 1880) – німецький дослідник народної міфології. Спочатку поділяв позиції «міфологічної» школи братів Грімм, потім піддав критиці однобічність їхньої теорії.

Афанасьев Олександр Миколайович (1826 – 1871) – російський фольклорист. Багаторічні дослідження Афанасьева в галузі слов’янської міфології лягли в основу його тритомної праці «Поэтические взгляды славян на природу» (1866 – 1869).

Буслаев Федір Іванович (1818 – 1897) – російський філолог, академік Петербурзької АН (з 1860 р.). Один з представників культурно-історичної школи. Написав рецензію на «Збірник українських пісень» М. Максимовича.

Фейербах Людвіг (1804 – 1872) – німецький філософ-матеріаліст, один з попередників марксизму. Спочатку прилучився до молодогегельянства, був одним з його чільних представників. У 1839 р. став на позиції матеріалізму. В своїх працях піддавав критиці ідеалізм, показував його зв’язок з релігією. Матеріалізм Фейербаха був метафізичним, споглядальним. У розумінні історії він стояв на ідеалістичних позиціях. Був прихильником буржуазно-демократичної республіки.

Матеріалістична історіографія устами Бокля… – Насправді Бокль не був представником «матеріалістичної історіографії».

Це дало початок новій теорії, новій народознавчій школі, так званій міграційній… – Мається на увазі теорія запозичення західних міфів зі Сходу, яку висунули вчені ряду країн (Т. Бенфей, В. Гладстон, О. Группе, Берар та ін). В другій половині XIX ст. прихильники цієї теорії дослідили ряд нових фактів, але не зуміли розв’язати проблеми походження міфів, відсунувши його лише до більш далеких історичних епох.

Дунлоп Джон-Бойд (1840 – 1921) – англійський винахідник.

Лібрехт Фелікс (1812 – 1890) – німецький історик, фольклорист і етнограф, досліджував перекази та легенди європейських народів.

Бенфей Теодор (1809 – 1881) – німецький філолог, дослідник у галузі класичного та порівняльного мовознавства й індійської міфології; автор «теорії запозичення». Він вважав індійську літературу єдиним джерелом міфологічних сюжетів усього світу.

Бахофен Йоганн-Якоб (1815 – 1887) – швейцарський історик права. Своєю працею «Материнське право» (1861) заклав початок розробки теорії сім’ї.

…з’явилася так звана антропологічна школа, найвидатнішими представниками якої, крім названих уже вчених, є Леббок, Тейлор і Спенсер. – Йдеться про досить поширену антропологічну школу, яка розглядала міф як результат перенесення властивостей суб’єкта на природу.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 45, с. 254 – 267.