Символ дерева

Іван Франко

В попередньому розділі ми зіставили варіанти «Притчі про однорога», подавши майже всі відхилення, які зустрічаються в «Александрії»; ми бачили, що араби замість однорога подають то слона, то лева; що німецький автор вірша «Die Jagd des Lebens» замість ями зображує стрімкий морський берег, а в морі змія, що плаває. Змія, скрученого на гілці дерева, бачимо в індійському оповіданні, що його записав Дюбуа. Як з’явились ці disjecta membra в притчі Кандаукаса з александрійського роману, чи належали вони до якогось втраченого для нас цілого, а може, вільно створені автором за відомим зразком – досліджувати не наша річ. Для нас важливо констатувати, що вони хоч споріднені з нашою притчею, проте не стоять у безпосередньому генетичному взаємозв’язку.

І все-таки, як відноситься «Притча о богатыхъ» до свого прообразу або своєї старшої сестри – притчі про однорога? Основною думкою грецької притчі було те, що всяка насолода, кожна життєва радість – грішні і найважливішим обов’язком кожної людини є постійна думка про смерть. Це суворо аскетичний, побудований на логічно загостреному відреченні від світу ідеал.

Ця основна думка зазнала в нашій притчі глибокої зміни, яка неодмінно привела до перебудови всієї її композиції. Автор притчі подав ідею філософськи менш глибоко, зате більш глибоко з точки зору соціальних відносин. «Притча» вже не займається загальним питанням, чи всяка насолода є грішною, чи ні; її основна увага скерована на соціальні протиріччя бідності і багатства. Але і в цьому нема строго аскетичного духу відмовлення від життя; багатство саме по собі не є грішним, а тільки поштовхом до хіті і скупості. Скупість, ненаситність, сліпа прив’язаність до мертвих скарбів – найбільший гріх, тому що, раз вкоренившись у людське серце, розростається, ніколи не зупиняється, ніколи не насичується, вбиває в ньому всі благородні почуття, поки не потягне людину у вічну загибель.

Таке перетворення основної думки зумовило також іншу редакцію оповідання, зумовило те, що Кирпичников назвав «невдалою комплікацією притчі про Варлаама». Кілька краплин меду чи солодкий фрукт не підходили для ілюстрації ідеї, і тому редактор звернувся до улюблених і поширених у слов’янській народній символіці дерев із срібним і золотим листям, а що йому йшлося не про загальну характеристику людської природи, а лише про характеристику певної категорії людей, скупих і багатих, то й відпала філософська, слов’янинові малозрозуміла інтерпретація чотирьох елементів і їхнього зв’язку з приналежним до цього образом чотирьох гадюк.

Зате падіння людини тут не було спричинене зовнішньою дією через вітер, вогонь чи через мишей, як це є у всіх варіантах притчі про однорога, а саме пристрасть, яка заволоділа нею, доводить людину до падіння, бо вона, уже не задовольняючись срібним деревом, хоче спуститись на золоте дерево, що росте у криниці нижче, – але падає у свою загибель.

Нарешті, наша «Притча» характеризується двома властивими їй символами, які власне не знаходяться в тіснішому взаємозв’язку з архітектонікою всієї композиції, і тому їхнє приєднання мусить здаватись трохи загадковим. Маю на увазі горлицю, яка чоловікові, що сидить на срібному дереві, принесла виноград (фіги) і цареградські ріжки і сумувала за ним, і ворона, який скидав на нього зверху гаряче вугілля, жаб і ящірок. Ці два символи слушно звернули на себе увагу Веселовського.

«Горлиця і ворон, – каже він [Веселовский, Византийские повести і т. д. («Журнал министерства народного просвещения», т. CXLII, с. 133)], – тлумачені як ангел і чорт, це, мабуть, біблійні образи. Ворон, який кидав гаряче вугілля, нагадує нам ворона з оповідання третьої книги «Панчатантри» і оповідання буддійської «Авадани» (І, № XXXII), де раптовий вогонь (пояснений як старість і хвороба) знищує дерево, на якому держиться людина».

Справді, наші символи нагадують ті розповіді, бо тут і там мова йде про вогонь, але в цьому дуже важко вбачати якийсь безпосередній взаємозв’язок між нашим вороном і загадковим вогнем «Авадани» або з вороном, що приносить вогонь у «Панчатантрі». Зрештою, Веселовський висловив свої міркування тільки мимохідь, нічим не намагаючись їх підтримати, і тому ми вважаємо за доцільне піддати грунтовнішому аналізу досить багату і складну символіку нашої притчі. Безумовно, нас тут цікавлять переважно образи, характерні тільки для нашої притчі, тому що інші були вже висвітлені у попередньому розділі.

Ми залишаємо поки що поза увагою двох звірів, які переслідують людину і виступають замість однорога в притчі про Варлаама, і звернемось спочатку до двох дивних дерев – із срібним і золотим листям. Ми вже згадували, що такі дерева у слов’янській символіці не є чимось рідкісним, особливо у старовинних слов’янських народних піснях, в колядках, величальних піснях тощо. Досить часто бачимо такі чудесні дерева як символ добробуту, щасливого і безтурботного життя. Звеличений у пісні господар-селянин оточив своє подвір’я золотою терниною, а біля тернини стояли золоті ворота. Особливо часто цей образ бачимо в сербських та болгарських піснях. Ось приклад:

Son solina Jankulica

Na utrina vo nedelja:

Izniknala jabolšnica

Strede dvore pesočina,

Strebren koren, zlati granki,

Zavrbzala pet jabolka

Pet jabolka pozlakjena.

(Miladin. N 622)

[Сон снився Янкулиці

Вранці у неділю:

З’явилася яблуня

Серед двору піщаного.

Срібний корінь, золоті гілки,

Зав’язала п’ять яблук,

П’ять яблук золочених (Миладин. № 622).]

В одній сербській пісні говориться:

Raslo drvo sred raja

Plemenita dafina,

Plemenito rodila,

Zlatne grans spustila,

Žišee joj srebrno.

(Karadžić, Pjes. I. 134)

Росло дерево серед раю,

Благородний лавр.

Розкішно родив,

Золоте віття опустив.

Листя в нього срібне. (Караджич. Пісні. І. 134)]

І в старовинних російських піснях співається про дуба з олов’яним корінням, срібними гілками, позолоченим верховіттям і шовковими листками. Подібно в українських колядках дуже часто говориться про клена з золотим верхів’ям або з золотим пташиним гніздом на верховітті, з золотим перснем тощо [А. Потебня. Объяснение малорусских и сродных народных песен, т. II, с. 608, 231, 215 та ін]. У тому, що ці образи є виразними слідами старих міфологічних уявлень, коли, наприклад, золоте гніздо або золотий перстень можуть означати сонце, я не хотів би сумніватися, хоч це досить важко було б довести.

Але на те, що образ золотого або срібного дерева виник частково з чужих іудейсько-грецьких чи взагалі східних апокрифічних елементів, маємо досить певні доводи. Так, в одному дуже старому південнослов’янському апокрифі, в так званій «Беседе Панагіота з фріазіном Азімітом», читаємо такий опис райського дерева життя: «А посреди рая древо животное, яже есть божество и приближается верх того древа до небес, а древо то златовидно в огненной красоте» [Ф. Буслаев. Очерки русской народной словесности, т. 1, с. 505]. «Племенита дафина» сербської народної пісні, яка теж росте «сред рая», – це, здається, є тільки народним запозиченням зі згаданого апокрифа.

А в апокрифі «Беседа ерусалимская», що був дуже популярним на Русі і який становить безпосередній сюжет духовного народного вірша «Голубиная» або «Глубинная книга», цар Волот Волобович мріє про кипарисове дерево, коріння якого було б із срібла, а гілки і листочки з чистого золота. На вершині цього дерева сидить білий сокіл, а до ноги його прив’язаний золотий дзвінок [«Памятники старинной русской литературы», т. II, с. 307. Потебня, op. cit., с. 231]. Веселовський цитує дуже стару інтерпретацію дуже популярного в ранньому середньовіччі твору «Epistola Johannis Presbyteri», де так само змальовується чудесне дерево з приміткою: «Indorum quidam sapientes dicunt hanc arborem nostram personam significare» [А. Н. Веселовский. Разыскания в области русского духовнаго стиха, III – V, С.-Петербург, 1881, с. 58. («Деякі мудреці говорять, що це дерево означає нашу особу» (лат,). – Ред.)]. Що це цілком правильно, ми бачимо в тлумаченні притчі про однорога і її індійських родичів.

Досить дивну оригінальну форму прийняло це символічне дерево в Китаї, де воно одночасно надзвичайно популярне.

«Дерево яо-хіан-шу обвішане золотими, срібними і мідними грішми. Досить його потрусити, і посипляться скарби просто в кишеню. Це дерево часто можна побачити на примітивно виконаних картинах, які в китайців на новий рік наклеюють по стінах кімнат» [С. Arendt. Moderne chinesische Tierfabeln und Schwänke (Zeitschrift des Vereins für Volkskunde, т. І, с. 328)].

Причому, очевидно, у тому дереві вбачають символ достатку. Оригінальною ми назвали цю форму тому, що тут відбулося схрещення індоєвропейського уявлення про золоте і срібне чудесне дерево, як мені здається, з турансько-монгольським образом священного дерева, що росте в безкраїх степах, званого у киргизів «соін-гич-агач». Це дерево, яке звичайно росте поблизу джерел, для степових кочівників є предметом божественного звеличання; його обвішують кольоровими полотнищами та іншими маловартісними предметами, які трактуються як святощі і до яких ніхто не повинен торкатися. Цікаву вже християнізовану легенду про це дерево чув український поет Тарас Шевченко у киргизів і [Кобзар Тараса Шевченка, т. 2, Львів, 1893, с. 26 – 27 та примітки, с 387].

Ще інтереснішим є той факт, що уявлення про це дерево, поєднане з колом образів індійської притчі про людину в криниці, створило в Китаї особливий варіант цієї притчі, варіант, який з усіх нам відомих найближче підходить до слов’янської «Притчи о богатых» як щодо тенденції, так і щодо самої символіки. К. Арендт записав з уст сучасного викладача північнокитайської мови на семінарі східних мов у Берліні пана Геюх-Шена оповідання, яке він у скороченій формі передав німецькою мовою:

«Одного дня скупий і користолюбний чоловік прогулювався по горах і впав у прірву, де він ледве вхопився за гілку дерева, що росло кроною вниз. З жахом дивиться він у глибину прірви, і волосся у нього стає дибом. Його жах ще збільшується, коли бачить, як з діри вилазять дві миші – одна чорна, а друга біла – і гризуть корінь дерева, за яке він тримається. Враз чоловік помітив недалеко від себе друге дерево, обвішане золотими і срібними злитками та мідними монетами, якраз оте яо-хіен-шу. Тримаючись одною рукою за дерево, починає він другою ламати золоті і срібні плоди (?) золотого дерева, зовсім забувши при цьому про небезпеку, в якій він перебував. Тим часом миші закінчили свою несамовиту роботу. З сильним тріском (?) дерево відривається від землі, якої трималося корінням, і збирач скарбів летить у зяючу безодню. З переляку він прокидається і усвідомлює, що це був тільки сон» [Arendt, loc. cit., с. 328 – 329].

Незважаючи на велику і безсумнівну подібність цього оповідання із слов’янською притчею, надто легковажно було б припускати якийсь безпосередній зв’язок цих творів. Єдине, що їх генетично об’єднує, це індійсько-буддійська притча про чоловіка в криниці, яка як у слов’ян, так і в китайців була перемішана з аналогічними символічними уявленнями і, будучи перенесена на соціально-етичний грунт, зазнала подібних метаморфоз. Ось чому варто було б підкреслити різницю обох притч, як і вказати, з другого боку, на зв’язок китайського оповідання з іншими уже відомими нам поетичними творами.

Так, наприклад, у китайському оповіданні немає згадки про переслідування чоловіка; він випадково потрапляє в небезпечну ситуацію; в прірві дерево, що росте вниз і за яке він тримається, нагадує стебло вірани з епізоду Джаваткарна в «Махабхараті», на якому були повішені духи головами вниз. В китайському оповіданні не знаходимо також ні горлиці, ні ворона, ані дракона, що чатує внизу, а чоловік, який тут також не може вгамувати своєї жадоби, летить у прірву не через свою жадібність, як у слов’янській притчі, а лише після того, коли миші зовсім підгризли коріння дерева. Нарешті, треба додати, що китайське оповідання зовсім сучасне, записане з уст освіченої людини і до того ж перекладене не дослівно.

Ось чому до оцінки його народності і справжніх міжнародних зв’язків треба підходити обережно.

Хоч автор слов’янської «Притчі» свій образ чудесних дерев запозичив з народної традиції – байдуже, чи вона взята з рідної міфології, чи імпортована, як церковно-апокрифічна, – все ж цьому популярному символу він надав відмінне від уже прийнятих трактування.

«Срібне дерево, – каже він, – це здобуте різними незаконними засобами добро багачів. Він має багато, але хоче мати ще більше, не боячись того, що доведеться вмирати, і все це залишиться, і що за свою жадібність буде засуджений на муки… Золоте дерево – це ненаситність до великого багатства, яка промовляє: хотіла б я зібрати багато золота! Не думайте, що все те, що придбано, не зможу втримати».

Це тлумачення не взяте, звичайно, з народного уявлення і з’являється лише як вплив особливої тенденції, якою пройнята вся притча, про що далі буде мова.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 639 – 645.