Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія літератури / 1897 р. / Поет зради

Поет зради

Іван Франко

Уже Георг Брандес у статті «Польський романтизм» добачив добрим оком один із головних мотивів у творчості найбільших польських поетів – Міцкевича й Словацького. Просто та ясно він називає цей мотив «звеличуванням підступу й несподіваного нападу», і я немало здивувався, що ні один поляк не запротестував проти цих слів.

Як же так? Міцкевич, що його поляки уважають досі уособленням національного генія, апостолом найчистішої гуманності й найвищого ідеалізму, – і раптом «звеличування підступу»! І це говорить митець критики, приятель поляків! Коли вони не запротестували проти цього, коли вони не виставили Брандеса на позорище за те, що осоромив їх національні святощі, – в такому разі і я осмілююсь висловити тут про «найбільшого польського поета» кілька єретичних думок, що не виходять мені з голови ще від гімназійних часів.

Я скінчив польську гімназію, а її вчителі поручали мені Міцкевича як найкращу лектуру, його вірші були в польській читанці, його життєпис і зміст його головних творів треба було студіювати, день його уродин був святом для шкільної молоді, словом, нас привчили шанувати Міцкевича як одного з найбільших героїв духу й уважати його слова святими як вияв найбільшого генія.

Пригадую собі, як я з уродженої звички спротивлятися виступив в одному завданні проти цього культу Міцкевича, і один із його віршів, даний на тему того завдання, пояснював тим, що вчитель польської літератури просто оскаржив мене перед дирекцією з приводу того завдання, та за свою єретичну екзегетику я дістав сувору догану від директора.

Від того часу завжди видавалось мені свято Міцкевича досить дивним святом, а уважне вивчення всіх його творів переконало мене пізніше, що по моєму боці була правда, хоча я кермувався хлоп’ячим почуванням. А що з цього поета тільки декілька визначних поезій перекладено на німецьку мову і що німецькі читачі не знають усіх його поезій, то, може, не буде зайвим подати тут дещо до характеристики цього польського генія.

Ще в одному мушу застерегтися. Цілком не хочу шкодити поетові Міцкевичеві, цілком не хочу потрясти його поетичної слави. Хочу тільки піднести один із головних мотивів його поезії й освітити його прикладами, а саме мотив, що видається мені характеристичним як у відношенні до поета, так і у відношенні до суспільства, що оточувало його.

Міцкевич виховався в дуже ненормальній і нездоровій політичній атмосфері. Напередодні його уродин впала давня Польща, що її було розібрано її упадок підняв багато пилу, виніс на денне світло стільки зіпсуття, безхарактерності, цинізму й продажності, буйно розвинених серед польського громадянства, що молоді покоління мусили ще довго дихати цією зараженою атмосферою. І ось ми бачимо, що Міцкевич, вийшовши на літературне поле, одразу схиляється в своїй уяві малювати зраду, дезерцію й ренегатство.

Правдоподібно, багато людей ламало собі над цим голову, правдоподібно, вдержалися в його оточенні сильні імпульси до цього, бо цієї теми не покидає він аж до кінця своєї поетичної діяльності. В його віршах виступає перед нами довга низка зрадників; і це цілком не другорядні фігури, як Яго, Йоахим (Цимбеліна), Гонеріл в Шекспіра; це герої, оточені всім чаром романтизму, герої, змальовані як вищі люди, і це саме викликає підозріння до його поетичних творів і відразу до них.

Очевидно, це не тільки так звані «зрадники-патріоти», що їх малює нам Міцкевич, це не тільки люди, котрі думають, що свою гарячу любов до рідного краю можуть доказати тільки зрадою ворогам своєї батьківщини. Ні, у Міцкевича стрічаємо цілі зразки зрадників усякого роду, починаючи від чисто особистих і кінчаючи високопатріотичними.

Вже в його літературному дебюті, у псевдоісторичній новелі «Żywiła» (друкованій 1819 р.) герой оповідання, Порай, зраджує свого зверхника, князя Коріата, щоби за допомогою ворога осягнути руку княжої доньки, здобуває за допомогою ворожого війська столицю свого князя, визволяє княжу доньку з тюрми, де вона мучилась, але сам падає, як зрадник, заколений її рукою.

У 1822 році Міцкевич дебютував з томиком віршів. Томик містив «Балади й романси», а рік його появи уважається початком нової доби в польській літературі. Але коли ми познайомимось із змістом цієї книжечки, без сумніву, здивує нас велика кількість сцен зради та героїв-зрадників, що їх у ній стрічаємо.

Зараз у другій баладі «Świtezianka» (русалка з озера Світезі) оповідається про те, як молодий стрілець закохався в русалку та присягає їй у вічній вірності, але швидко після того залицяється до іншої дівчини, що з’явилася в лісі, й обіймає її; показується, що ця дівчина – це його перша любка, і віроломний любчик терпить за кару тисячолітні пекельні муки. В баладі «Rybka» бачимо вбогу сільську дівчину, що її зраджує один пан, а вона топиться в ріці і потім обертає цього пана та його жінку на камінь.

Незвичайно характерною в цім розумінні, справжньою розвідкою про зраду приятеля є його нескінчена балада «Tukaj, albo Próby przyjaźni». Тукай, багатий, могутній, розумний чоловік, умирає, переконавшися, що багатство, могучість, розум і чеснота – це не що інше, як пустий дим. Жаль йому тільки своєї любки та своїх приятелів.

Аж ось з’являється чародій, що приобіцює йому показати шлях до безсмертності, але тільки при умові, що він піде тим шляхом із приятелем, на котрого може покластися.

Тукай стих, чогось боїться,

Як чужі думки вгадати,

Зрада в серці слуг таїться.

«Може, жінці чи коханці?»

«Так…» – всміхнувся сумовито,

«Так…» – ледь вимовив сердито.

Думає в важкому горі,

«Так – дружині… так – коханці!»

Він і вірить і боїться,

На щоках горять рум’янці,

Думає в важкому горі,

Вже надумав, скаже скоро,

Вже… а мовити боїться.

[Переклад В.Швеця. Далі за вид.: Міцкевич А. Вибрані твори в двох томах. Т. 1. К., 1955. С. 163 – 164]

Нарешті, він приймає умову, але згори довідується, що злі духи випробовуватимуть його приятеля й підводитимуть його на зраду. І ось Тукай починає так роздумувати про ці спокуси:

Jakieźkolwiek te fortele,

О których słyszałem z góry,

Czy ich niewiele, czy wiele,

Trojakiej będą natury.

Chcąc kogo przywieść do zdrady,

Trzeba siły albo rady;

Albo podarunkiem skusić,

Albo strwożyć, albo zmusić.

Toż samo krotszemi słowy

Będzie syllogizm takowy:

Trojaka do zguby droga:

Ciekawość, łakomstwo, trwoga.

Więc kto w tym trojakim względzie

Twardej nie ulegnie próbie,

Takiemu już można będzie

Ufać, jak samemu sobie.

Хай які б там не бували

Хитрування та ознаки.

Чи багато їх, чи мало,

Знай, прикмети в них однакі.

Щоб пішов хтось шляхом зради,

Треба сили та поради,

Чи дарунком спокусити,

Чи лозою настрашити.

Можна викласти так само

Даний силогізм словами.

Три причини зве до гроба:

Страх, захоплення, жадоба.

Тож кого ці три причини

Не спокусять по-дурному,

Тій повірити людині

Можна, як собі самому.

[Там же. С. 167]

Потім Тукай випробовує одного по одному всіх трьох своїх найвірніших приятелів і, очевидно, всі три зраджують його.

Досить характерне значення має балада «Renegat», де поляк, що став мусульманином, умирає на сам вид польки-рабині, що її подарував йому султан.

Балада з складним мотивом зради має назву «Czaty». Один воєвода вбігає в свою спальню й переконується, що нема його жінки. Він знає вже, де її можна знайти, кличе свого слугу-козачка, бере дві рушниці і набої, і вони обидва йдуть до саду, де жінка воєводи мліє в обіймах свого давнішого любчика. Воєвода приказує козачкові взяти на ціль жінку, сам же він задумує вбити юнака; але козачок не жде сигналу і стріляє просто в голову воєводі.

Більшу частину балад видано в 1822 році у Вільні. Тут Міцкевич іще цілком не являється гарячим патріотом пізніших років, отже, нема тут патріотичних роздумувань, нема контрасту між безсиллям упалої Польщі й могутністю Росії, які спонукують його безупинно займатися найрізнороднішими формами зради. Що спонукало його до цього – над цим хай ламають собі свої цінні голови філологи, що вивчають Міцкевича, а я хочу далі вичисляти факти.

Три епопеї, що на них головно основується поетична слава Міцкевича, «Grażyna», «Konrad Wallenrod» i «Pan Tadeusz», цілком не вільні від цього властивого йому мильного смаку. Навпаки, в «Гражині» й «Конраді Валенроді» зрада є головним мотивом.

У «Гражині» герой Літавор, литовський удільний князь, задумує зрадити великого князя Вітовта і для цієї цілі закладає спілку з орденом німецьких хрестоносців, котрий зараз посилає йому відділ війська для задуманої війни. Але як тільки про цей намір довідується Гражина, геройська жінка Літавора, вона обсипує свого чоловіка проханнями, щоби він не вів братів проти братів і не брав іще до того німців на поміч. А коли Літавор не хотів послухати її прохання, вона на власну відповідальність велить серед насмішки відправити німецьких послів.

Ображені німці звертають своє військо проти города Літавора; литовці узброюються до бою, але Літавор спить у замку. Замість нього Гражина бере його зброю й іде у бій. В лісі оточують німців, і розгоряється завзятий бій, в якому впала тяжко поранена Гражина. В останній момент з’являється Літавор, перемагає литовців, велить нести Гражину в свій замок і поруч неї знаходить смерть на кострі. Задумана зрада Літавора литовській батьківщині мотивується грубою захланністю, а честь рідного краю рятує Гражина другою зрадою, довершеною на німцях.

Велику епопею так званої патріотичної зради створив Міцкевич щойно в «Конраді Валенроді». Моральну нікчемність і відразу – а це тут поставлене на котурни геройства й оточене поетичним ореолом слави – відчула навіть польська критика незабаром після появи цього вірша (1828).

Ось що писав Каетан Козьмян 1828 р.:

«Ще жодному поетові не прийшов такий сюжет до голови; в протиставленні до історії змальовано Валенрода як підлого зрадника й, крім того, зроблено з нього литовця, щоб показати, як благородно люблять литовці свою батьківщину».

«Конрада Валенрода» написав поет у Росії (Одесі й Москві), куди заслано його після короткого тюремного арешту у Вільні. Незважаючи на дуже сердечне та приязне прийняття, він почувався пригнобленим і ображеним у свому патріотизмі. Він бачив зблизька страшну могутність Росії. Як могла його улюблена Польща перемогти цю могутність і визволитися від неї?

Він почував себе «рабом», і це почування рабства уособила його уява у великій поемі. «Ти раб» – так звучить один рядок цього вірша, «а одинока зброя раба – це зрада». Тому, що цю поему не раз перекладано на німецьку мову, наведу тільки короткий зміст її.

Молодого литовського хлопця поривають німецькі хрестоносці в полон, потім хрестять його і виховують у палаці великого магістра. Тут він зустрічає литовського вайделота (народного співця), котрий, попавши також давніше в полон, служить тепер в ордені за перекладача. Цей співець розпалює в грудях хлопчини гарячий литовський патріотизм, учить його ненавидіти своїх виховавців і гнобителів свого рідного краю.

Ця наука падає на врожайний грунт. Як тільки Альф – так називався герой – доходить до юнацтва, він хоче втекти на Литву, але вайделот каже йому:

Тут залишись, перейми у німців воєнну науку,

Їм у довіру ввійди, а що далі робити, побачим.

[Конрад Валенрод. Переклад М.Рильського // Згадане видання. С.324]

Але юнака не можна було задержати, й у першій битві з литовцями покинув він орден, узяв із собою також вайделота й прилучився до литовців. Тут він став товаришем зброї князя Кейстута, що дав йому свою доньку Альдону за жінку. А коли найближчого року хрестоносці напали на Литву з великою силою й учинили велику різню, тоді Альф уложив за допомогою вайделота план піти до західної Європи, осягнути славу, здобути собі становище великого магістра ордену й тоді знищити орден. Про це в поемі розповідається пізніше. Починається поема вибором великого магістра. Якогось Конрада Валенрода загально признають найгіднішим. У поемі стоїть:

On cudzoziemiec, w Prusach nieznajomy,

Sławą napełnił zagraniczne domy:

Czy Maurów ścigał na Kastylskich górach,

Czy ottomana przez morskie odmęty,

W bitwach na czele pierwszy był na murach,

Pierwszy zahaczał pohańców okręty.

Він, чужоземець, в Пруссії незнаний,

Уславився, як воїн нездоланний;

То по Кастілії гнав маврів лютих,

То турків по бурхливому просторі,

Був завжди першим на валах здобутих

І першим кораблі спиняв на морі.

Серед маси його чеснот є тільки одна хиба: він «шукає деколи розради в гарячих напитках». Із усіх братів ордену тільки один має великий, незвичайний і таємничий вплив на нього – це якийсь Гальбан, сивий чернець і його сповідач.

За допомогою Гальбана вибирають Конрада на великого магістра, але він замість того, щоб негайно піти святою війною на Литву, сидить без діла вдома до того часу, доки литовці не осмілились до такої міри, що самі спровокували помсту ордену. Тільки тоді орден збирає велике військо й веде його на Литву. Та Валенрод так довго велів війську облягати Вільно, що наступила зима, і все військо нищать почасти сніжні завії, голод і хвороби, почасти литовці, і тільки нужденні недобитки повертаються до Марієнбурга.

Конрад вертається також, щоб там стати жертвою таємного суду, який тим часом довідався про його литовське походження та про його ідентичність із Альфом. Він умирає з гіркою насмішкою на устах:

Zrywa płaszcz, mistrza znak na ziemię miota,

Depce nogami z uśmiechem pogardy:

Oto są grzechy mojego żywota!

Gotówem umrzeć: czegóż chcecie więcej?

Z urzędu mego chcecie słuchać sprawy?

Patrzcie na tyle zgubionych tysięcy,

Na miasta w gruzach, w płomieniach dzierżawy!

Słyszycie wicher? Pędzi chmury śniegów!

Tam marzną waszych ostatki szeregów!

Słyszycie? Wyją głodnych psów gromady…

One się gryzą o szczątki biesiady!

Ja to sprawiłem! Jakem wielki, dumny;

Tyle głów hydry jednym ściąć zamachem,

Jak Samson jednem wstrząśnieniem kolumny

Zburzyć gmach cały, i runąć pod gmachem!..

Зірвав свій плащ, магістра топче знаки

І каже з усміхом несамовитим:

«Мої гріхи? Хай знає їх усякий!

Я смерть прийму, чого ж іще вам треба?

Велику на землі зробив я справу!

Ви бачите у загравах півнеба,

Міста в руїнах, у крові державу?

Ви чуєте, як страшно вітер виє?

Війська там ваші гинуть – і надії!

Ви чуєте – собаки завивають?

Вони останки ваших догризають!

Це я вчинив, я повалив колони,

Впень порубав я гідру стоголову,

Я на руїнах в образі Самсона

Стою – і сам приймаю смерть раптову».

Його давній учитель теорії й практики зради, пізніш його таємний секретар і начальник відділу, Гальбан, переживає його. Він хоче ще далі жити, щоби спопуляризувати славу Конрада й подбати про дальший приріст таких патріотів.

І дійсно, був момент у польській історії, коли здавалося, що «головна ідея цієї поеми стала провідною звіздою кожного благородного польського патріота», як зауважує найновіший видавець творів Міцкевича Бігеляйзен (І, 487). Ще десять літ опісля писав Юлій Словацький, що на початках свого поетичного шляху стояв також під прапором Міцкевича, в своїй поемі «Bieniowski».

Сьогодні легше від таких пригод

Втікати можуть зрадники моторні.

От Круковецький – міста Валенрод.

Гуровський – демократ. Обидва чорні.

Але ж поляки, дбають про народ.

І поки цар у силі необорній

Не спустить в ополонку їх, під лід –

Своїх боятись їм ніяк не слід.

Валенродичності, валенродизму

Сприяє цар, найстарший із катів.

У зраді він добився методизму.

З одного – тисячі іуд зробив.

[Переклад М.Рильського // Словацький Юліуш. Вибрані твори в двох томах. Т.1. К., 1959. С. 288]

Треба тут іще запримітити, що в «Конрада Валенрода» вставлено кілька чудових ліричних віршів – це, без сумніву, те, що найкраще й найцінніше з цілої поеми.

Між цими вставками є також балада «Alpuhara», яку співає герой поеми перед зібраними гістьми та яка малює страшну картину всієї його програми діяльності. Маврів у Іспанії переможено, держиться ще тільки Гренада, де видає накази хоробрий Альманзор. Але в фортеці лютує зараза. Нарешті навіть цю фортецю здобувають і вбивають усіх маврів, тільки Альманзор утік із кількома лицарями. Але коли переможці бенкетують на свіжих руїнах, він вертається, піддається своїм ворогам і каже, що хоче прийняти хрещення. Побожні іспанці вітають його сердечно й цілують його по черзі. Він також цілує їх усіх сердечно й зокрема їх полководця, але в цей момент він впав з словами:

Patrzycie, o giaury! Jam siny, blady…

Zgadnijcie, czyim ja posłem?

Jam was oszukał, wracam z Grenady,

Ja wam zarazę przyniosłem!

Pocałowaniem wszczepiłem w duszę

Jad, co was będzie pożerać…

Pójdźcie i patrzcie na me katusze,

Wy tak musicie umierać!..

Гляньте, гяури! Я гордий і радий,

Що відплатив вам одразу.

Я одурив вас: прийшов я з Гренади,

В дар вам принісши заразу.

Так! Поцілунком своїм вам у душу

Смертної влив я отрути.

Гляньте – у муках конати я мушу, –

Вам таких мук не минути!

[Конрад Валенрод. Переклад М.Рильського // Згадане видання. С. 333–334]

І цей страшний мистецький твір проходить у всіх шкільних книжках і вливає від десятків років убійчу отруту в душі польської молоді!

Так само обидва найбільші й найгеніальніші твори Міцкевича, «Dziady» i «Pan Tadeusz», не цілком вільні від цієї зарази, хоча треба признати, що уява поета мандрує тут свобіднішими й яснішими стежками.

Головний мотив «Дзядів», цього найіндивідуальнішого твору Міцкевича, – це нещасливе кохання поета до Марії Верещанки, яке тут змальоване як зрада юнака (Густава) з боку дівчини, хоча в дійсності Марія зовсім не зрадила Міцкевича, бо він навіть не признавався їй у своїм коханні, і вона не мала до нього іншого почування, крім почування дружби.

Почуття страждань поета находить у четвертій частині поеми захоплюючий вислів, але врешті поет перемагає це своє почування: зраджений любчик Густав умирає, і одночасно народжується Конрад – легкий натяк на Конрада Валенрода. Але цей Конрад є поетом й патріотом зовсім романтичного характеру. Ось як він співає:

Krew poczuła: z pod ziemi wygląda,

I jak upiór powstaje krwi głodna,

I krwi żąda, krwi żąda, krwi żąda.

Tak! Zemsta, zemsta, zemsta na wroga,

Z Bogiem – i choćby mimo Boga!

I pieśń mówi: ja pójdę wieczorem;

Najprzód braci rodaków gryźć muszę.

Komu tylko zapuszszę kły w duszę,

Ten jak ja musi zostać upiorem.

Potem pójdziem krew wroga wypijęm!

Ciało jego rozrąbiem toporem,

Ręce, nogi gwoździami przybijem,

By nie powstał i nie był upiorem.

Z duszą jego do piekła iść musim,

Wszyscy razem na duszy usiądziem,

Póki z niej nieśmiertelność wydusim;

Póki ona czuć będzie – gryźć będziem…

Пісня моя була вже в могилі, холодна:

Кров почула, з-під землі виходить,

І, як упир, повстає, спрагла крові,

І крові прагне, крові прагне, крові прагне.

Так! Помста, помста, помста ворогові,

З Богом – хоч навіть і поза Бога!

І пісня каже: я піду ввечері,

Насамперед братів-земляків гризти мушу.

Кому лише застромлю ікла в душу,

Той, як і я, упирем стати мусить.

Потім підемо кров ворога вип’єм!

Тіло його розрубаєм сокирою,

Руки, ноги цвяхами приб’ємо,

Щоб не встав і не був упирем.

З душею його до пекла йти мусимо,

Усі разом на душу сядьмо,

Поки з неї безсмертя не вичавим;

Поки вона відчуватиме – гризти будемо…

Поема, що мала прийняти широкі розміри, лишилась уривком; Конрад не вспів розвинути своєї патріотичної діяльності й таким чином ми не знаємо, що саме задумував поет зробити з нього.

У великій епопеї «Pan Tadeusz» справжній герой, бернардин Робак, властиво Яцек Сопліца, є також людиною, що допустилась до вчинку з особистої злоби, до вчинку, досить подібного до зради краю. Він застрелив воєводу, що відмовив йому руки своєї доньки, в хвилину, коли той боронив свій замок від нападу москалів, так що москалі уважали його своїм союзником. Цей гріх постановив він спокутувати всім своїм життям, працював і терпів багато для відбудови рідного краю й бажав нарешті зорганізувати революцію в Литві, щоби промостити шлях Наполеонові, що в 1812 р. увійшов до Росії.

Що ці непереривні малюнки зради не були виключно духовими продуктами поета, але що їх в найбільшій частині виссав поет із свого оточення, доказує вірш «Popas w Upicie». Тут поет оповідає, як у містечку Упіті він чув від зубожілого шляхтича оповідання про зрадника Сіцінського. Коли останній попав раз при виборах до сейму, він запросив своїх виборців на бенкет і так почастував їх затроєним вином, від якого вони показилися й усі себе взаємно повбивали, а після того блискавиця вбила й самого зрадника.

Те, що ці впливи морально гнилого оточення закорінилися також у глибині душі поета – хоча також інші почування й погляди злагоджували їх або й цілком забивали – це доказує не тільки його дивне залюбування до малювання героїв-зрадників; відгомін цього почування чуємо також в його дуже зворушливому ліричному вірші «Do matki Polki», у вірші, написаному 1830 р., отже, в часі варшавського повстання. Тут кличе поет:

О matko Polko, gdy u syna twego

W źrenicach błyszczy geniuszu świetność,

Jeśli mu patrzy z czoła dziecinnego

Dawnych Polaków duma i szlachetność;

Jeśli rzuciwszy rówieśników grono,

Do starca bieży, co mu dumy pieje;

Jeżeli słucha z głową pochyloną,

Kiedy mu przodków powiadają dzieje:

0 matko Polko, żle się syn twój bawi!..

Każże mu wcześnie w jaskinę samotną

Iść na dumanie… zalegać rohoże,

Oddechać parą zgniłą i wilgotną,

1 z jadowitym gadem dzielić łoże!

Tam się nauczy pod ziemię kryć z gniewem,

I być jak otchłań w myśli niedościgły;

Mową truć z cicha jak zgniłym wyziewem,

Postać mieć skromną, jako wąż wystygły…

О мати-полько! Як у твого сина

В очах сіяє дар святий пророцтва.

(…)

Як, занедбавши забавки пустії,

Він слухає співця старого думи

Про наших предків вікопомні дії,

Ясне чоло схиляючи у сумі, –

О мати-полько! Горе йому буде!

(…)

Пошли ж його скоріше в нетрі, в пущі,

Хай у печері скриється, то, може,

Приспить, сердешний, думи невсипущі,

З отруйним гадом поділивши ложе.

Там стане він байдужим і холодним,

Навчиться, як безодня, німувати,

Труїть нечутно випаром болотним,

Слизьким вужем покірно плазувати.

[Переклад М. Лукаша // Згадане видання. Т.1. К., 1955. С.100]

Цей вірш уважає й досі польська молодь найкращим вицвітом патріотичного почування та найвищим заповітом геніального поета й декламує його з захопленням.

Таким чином, ми розглянули майже всю поезію Міцкевича і сподіваємося, що ми дали досить доказів того, що зрада в своїх найрізнородніших формах творила головну тему майже всіх його поезій, що ця зрада – й це найхарактеристичніше – малюється тут не як низька хиба, як заперечення етичного почування, але дуже часто як щось геройське, а деколи навіть як щось ідеальне, продиктоване найвищим патріотизмом.

Сумний, мабуть, був час, коли геніального поета зіпхали на такі манівці, але й сумно стоїть справа з нацією, котра уважає такого поета без застереження своїм найвищим національним героєм і пророком та годує щораз нові покоління отруйними творами його духу.


Примітки

Вперше надруковано німецькою мовою у газ.: Die Zeit. – 1897. – Bd. 2. – № 136. – 8. V. – S. 86 – 89, під назвою «Ein Dichter des Verrathes», за піди.: Dr. Iwan Franko.

Друкувалось також:

польською мовою: Poda zdrady (Піп Dichter des Verrathes). Na język polski przełożył i wydał Patriota polski. Z przedmową wydawcy. – Warszawa, 1897. – 22 s. Od wydawcy. – S. 3 – 7; Poeta zdrady, – S. 9 – 22;

російською мовою: Поэт измены (Ein Dichter des Verrathes). Перевод с польского издания, дополненного предисловием «Польского патриота». – Варшава, 1897. – 25 с. От русского переводчика. – С. 3 – 4; Предисловие польского патриота к польскому изданию «Поэта измены». – С. 5 – 9; Поэт измены. – С. 11 – 25. В особистій бібліотеці І. Франка, що зберігається в ІЛШ, був примірник цієї книжки (див.: № 4883);

українською мовою: Поет зради // Світ. – 1926. – № 11/12. – С. 9 – 13; у кн.: Іван Франко. Збірник. – К.: Книгоспілка, 1926. – С 260 – 268. Переклад М. С. Возняка; у кн.: Іван Франко. Мозаїка. – Львів: Каменяр, 2001. – С 201 – 213. Переклад М. С Возняка.

Польська громада, національні почуття якої зачепив Франко, вороже сприйняла статтю «Поет зради», влаштувала йому справжню обструкцію, гостро і нищівно його критикувала. Письменника було звільнено з роботи у польському часописі «Kurjer Lwowski», де він пропрацював 10 років (1887 – 1897).

Подається за першодруком в українському перекладі М. С. Возняка.

Возняк Михайло Степанович (1881 – 1954) – український літературознавець, перекладач, завідувач кафедри української літератури Львівського університету (з 1944 р.); академік.

Брандес Георг (Юрій) (1842 – 1927) – данський критик та історик літератури, автор праці «Найголовніші течії в європейській літературі XIX ст.» (1872 – 1890), досліджень творчості видатних діячів світової літератури п культури, серед них і Е. Золя.

Міцкевич Адам-Бернард (1798 – 1855) – польський поет, діяч національно-визвольного руху.

Словацький Юліуш (1809 – 1849) – польський поет, родом із Кременця, з 1839 р. жив у Парижі.

Напередодні його уродин впала давня Польща, що її було розібрано. – Йдеться про третій поділ Речі Посполитої 1795 р. (перший – 1772, другий – 1793) між Росією, Австрією та Пруссією.

…Яго, Йоахим (Цимбеліна), Гонеріл в Шекспіра… – Йдеться про персонажів п’єс англійського драматурга В. Шекспіра – Яго («Отелло»), Йоахим («Цимбелін»), Гонеріл («Король Лір»).

Козьмян Каетан (1771 – 1856) – польський поет і прозаїк, епігон класицизму, вороже ставився до романтизму, критикував творчість А. Міцкевича.

Валенрод Конрад – магістр Тевтонського ордену (1391 – 1393). Вів загарбницькі війни проти Польщі та Литви. У поемі «Конрад Валенрод» (1828) А. Міцкевич на основі невірогідної легенди створив ідеалізований образ Валенрода.

Кейстут – литовський князь (+1382), син великого князя литовського Гедиміна.

Бігеляйзен Генрик (1855 – 1932) – польський літературознавець, фольклорист. Видав твори А. Міцкевича у чотирьох томах (Львів, 1893).

Круковецький Ян (Іван) (1770 – 1850) – польський генерал, прибічник радикального напряму визвольного руху, під час повстання 1831 р. очолював польський уряд, розпустив Патріотичне товариство й підписав капітуляцію повстанського війська.

Гуровський Адам (1805 – 1866) – польський публіцист. Видавав у Парижі часопис «Przyszłość» (1834). Писав польською, французькою, англійською, німецькою мовами. Під час польського повстання 1831 р. був членом Польського національного комітету, видавав себе за графа, організував Демократичне товариство у Парижі (1832). 1834 р. переїхав до Росії, його підозрювали у зв’язках із царською поліцією. 1848 р. емігрував до Північної Америки.

Верещанка Марія – йдеться про Марію (Марилю) Верещак (у заміжжі, з 1821 р., – графиня Пупкамер) (1799 – 1863) – раннє кохання А. Міцкевича.

Яцек Сопліца – одни з головних героїв поеми А. Міцкевича «Пан Тадеуш», батько Тадеуша, діяв під ім’ям ксьондза – монаха-бернардина Робака.

промостити шлях Наполеонові, що в 1812 р. увійшов до Росії. – Йдеться про французько-російську війну 1812 р., що в ній війська Наполеона зазнали поразки.

… в часі варшавського повстання. – Йдеться про польське повстання 1830 – 1831 рр. у Варшаві, яке розпочалося в ніч з 29 на 30 листопада нападом групи змовників на Бельведерський палац – резиденцію великого князя Костянтина.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 21 – 33.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4865

Модифіковано : 3.06.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.