Із історії «москвофільського» письменства в Галичині
Іван Франко
Ще 1894 р. в своїй статті «Етимологія і фонетика в южноруській літературі» («Народ», 1894 р., і окрема відбитка) я зазначив і деякими цитатами ілюстрував той факт, що в галицько-руській літературі чим мова чистіша і ближча до народної і чим більше фонетична правопись, тим живіший, більш артистичний і більше вартий буває і зміст, і, навпаки, в міру віддалення від живої мови і її натурального виразу, фонетичного правопису, й зміст писань робиться мертвий, далекий від народу, старомодний і важкий.
Ілюстрацією сеї тези може служити ціле галицько-руське, т. зв. «москвофільське» письменство, і вже хоч би з сього погляду воно заслуговує на увагу. Національні пуристи можуть говорити, що се письменство властиво вибігає поза рамки українсько-руської літератури, значить, і історик сієї літератури може перейти над ним до дневного порядку, так як певнісінько не зверне на нього уваги ніякий історик російської чи то пак «общерусской» літератури, так що воно, мов той проклятий Марко, не ввійде ні до неба, ні до пекла.
Естетик, що роздивляється літературні твори тільки з погляду на їх артистичну вартість, скаже, що такий присуд буде й зовсім справедливий, бо те письменство досі не дало ані одного твору, не виховало ані одного писателя, котрий би в скарбівню людської творчості вніс хоч що-небудь своє, оригінальне, живе і викінчене. Але історик культури, для котрого кожне духове збочення є так само інтересне, як прогрес, котрого однаково займають здорові і патологічні прояви людського духу, мусить звернути пильну увагу також на ту духову пошесть, що в виді «москвофільства» отсе вже півстоліття підточує духові сили галицько-руської інтелігенції і не дозволяє їй стати на ноги. Він з зацікавленням буде слідити її початки, її зріст і розширення, її форми і переміни, її вплив на людей, не раз чесних, і талановитих, і характерних. Він знайде симптоми тої хороби і в «москвофільській» публіцистиці, в історіографії, в критиці і в белетристиці.
Українські і українофільські критики та історики літератури досі замало звертали уваги на сю частину нашого письменства, що під окликом «объединения», так сказати, добровільно викидає себе за межу української, а не попадає в обсяг російської літератури. Один пок[ійний] Драгоманов, великий критик і бистрий, історично вишколений ум, пильно звертав на нього увагу. На жаль, він не дійшов до того, щоб замість критичних статей про поодинокі дрібні літературні появи (пригадаю його цінну передмову до повістей Федьковича і його статті про «Беседу» Мончаловського) в «Народі» дати широкий суцільний образ розвитку українсько-руського письменства зі всіма його збоченнями, до чого він довгі літа збирався і лагодив матеріали.
Другий історик нашого письменства, покійний Ом. Огоновський, при своїй біографічній системі тільки декуди, в грубших нарисах доторкнувся «москвофільського» письменства. При тім покійний Огоновський був занадто близький своїм вихованням і своїми (не літературно-язиковими, а іншими) поглядами до декого зі старших галицьких «москвофілів», щоб міг глянути критично на їх роботу; замість критика він декуди виступав попросту як апологет.
От тим-то не диво, що у нас навіть серед наших «народовців» не раз іще можна здибати людей, котрі вважають Б. Дідицького талановитим поетом, Єроніма-Аноніма та В. Залозецького великими повістярами, а Ів. Наумовича «просвітителем Русі». Певна річ, такі думки повторяються нашими людьми на віру або ще школярами читали «Буй Тура Всеволода», або на віру того, що чули від інших, на віру vocis populi.
От тим-то, користуючися одною новою публікацією, що вийшла сими днями, я подаю громаді свої уваги про деяких писателів «москвофільського» напрямку – не з тим наміром, щоб «сокрушати» їх авторитет та нівечити їх літературну славу, а з тим, щоб заохотити інших до пильнішого, уважнішого і критичнішого прочитування їх писань, се, по моїй думці, відразу рішить питання про їх вартість у очах кождого, кого не засліпила партійна заїлість, ну, та до таких засліплених, певно, і не дійде моє слово.
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1899, т. 8, кн. 10, с. 1 – 14; кн. 11, с. 53 – 65.
Подається за першодруком.
«Москвофіли» – суспільно-політична течія на західноукраїнських землях у другій половині XIX – на початку XX ст., що об’єднувала частину духівництва і буржуазної інтелігенції, яка орієнтувалася на реакційні сили царської Росії.
«Народ» – громадсько-політичний журнал прогресивного напряму. Виходив (1890 – 1892) у Львові за редакцією І. Франка та в Коломиї (1893 – 1895) за редакцією М. Павлика.
окрема відбитка… – Етимологія і фонетика в южноруській літературі. Коломия, 1894 (передрук з «Народу»).
Пуристи – прихильники національної «чистоти» мови, нерідко обмежені в своїх поглядах.
…пригадаю його цінну передмову до повістей Федьковича… – Галицько-руське письменство. Переднє слово. – В кн.: Повісті Осипа Федьковича. К., 1876.
Мончаловський Осип (1858 – 1906) – український журналіст, «москвофіл», співробітник «Слова», а від 1886 р. редактор журналів «Страхопуд» і «Беседа».
Дідицький Богдан Андрійович (1827 – 1909) – письменник і видавець у Галичині, один з ідеологів «москвофільства».
Єронім-Анонім (Хиляк Володимир Гнатович, 1848 – 1893) – другорядний письменник, «москвофіл», який писав «язичієм».
Залозецький Василь (1833 – 1915) – український письменник в Галичині, співробітник «Слова» та інших «москвофільських» видань.
Наумович Іван (1826 – 1891) – клерикальний діяч у Галичині, «москвофіл», видавець журналу для селян «Наука», що виходив у Коломиї і Львові (1871 – 1886), у Відні (1886 – 1901) і в Чернівцях (1902); спочатку греко-католицький священик в Галичині, потім православний священик у Києві.
читали «Буй Тура Всеволода»… – назва поеми Б. Дідицького.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 460 – 480.