«Нива», український літературний збірник
Іван Франко
Одеса, 1885 року
Нове се відрадне явище на полі нашої літератури тим відрадніше, що приходить з Одеси, в котрій українська література досі не могла здобути собі такого поля, як би се повинно бути. Після «Збірника творів Єремії Галки» і «Марка Проклятого» «Нива» єсть першою значнішою книжкою українською, виданою в Одесі. Слухи про її видання носились уже більш року, але задля цензурного тиску книжка вийшла доперва тепер і то, як здаєсь, значно общипана. Очевидна річ, що при таких цензурних обставинах, з якими тепер мусить боротися русько-українське слово на Україні, на «своїй не своїй землі», книжки аж надто часто виходять там такі, за які редакція їх не може вповні брати на себе одвічальності. Так було з другим томом київського збірника «Рада», так, мабуть, єсть і з одеською «Нивою». Переглянемо її зміст.
Одинадцять писателів бачимо заступлених в «Ниві», між котрими стрічаємо звісні вже в нашій літературі імена І. Левицького (Нечуя), П. Ніщинського, М. Старицького і В. Чайченка, співробітника «Зорі». Дальше йдуть нові, незвісні досі писателі: Дніпрова Чайка, Панченко, Антоніна В., Тишковський, Кость Ухач, Бобенко і Незвісний. Всіх творів, стихом і прозою, містить «Нива» 25.
«Чортяча спокуса» І. Левицького-Нечуя – оповідання гумористичне з трагічною розв’язкою. Герой оповідання – молода вдова, кишинівська міщанка Настя. Оповідання можна поділити на дві часті, відрубні від себе змістом і дуже нерівні щодо стійності артистичної. Перша часть – пригоди Насті з її кумою Хабронею, котра спокушає Настю на п’янство. Та часть, писана в манері давніших очерків того ж автора «» і «», але не тільки що не дорівнює тамтим очеркам живостею та силою гумору, але декуди навіть ображає чуття артистичної правди, грішить натяжками та розволіклостею. Зате друга частина тої повісті, любовні пригоди Насті з циганом Грегором, поражає читача пластикою рисунка, пишнотою красок та міткостею психологічної обсервації. Загалом та часть повісті робить велике вражіння; а є в ній картини, котрі треба почислити до найкращих перел творчості Левицького.
Зовсім інше вражіння робить очерк Дніпрової Чайки «». Знати молоду, початкуючу руку. Хоч мова гарна та чиста, та зате предмет дуже неглибокий. Баба Терещиха, знахарка, змальована тут чисто в дусі т. зв. етнографічної школи, т. є. змальована радше по етнографічним збірникам, ніж з життя. За приказками, шептами і прочим етнографічним апаратом, знакомим українському читачеві ще з Квітчиної «», авторка зовсім не дає нам заглянути в душу знахарки, не малює нам людини. Се кардинальна хиба очерка, котра позбавлює його всякого глибшого інтересу.
Третя прозова штука в «Ниві» – «З старої пам’яті подолянина» – властиво матеріал історичний, споминки про давніх панів подільських, не знати для чого поназиваних тільки ініціалами. Впрочім споминки відзначаються нужденною коректою і нужденною, з полонізмами перемішаною мовою: «споличеньство», «маєнтності», «оніти»… Бог його святий знає, на яку се пам’ятку такі квітки пропущено в українську книжку. Впрочім деякі анекдоти, розказані подолянином (з якої рації він підписався Антоніна В., коли оповідає, очевидно, мужчина, се теж якась містерія!), доволі цікаві, хоч і не так дуже нові, як авторові здається; деякі давно вже звісні, і то докладніше, з польських джерел. До тої самої рубрики треба би зачислити ще й «Декілька анекдотів» п. Тишковського; тільки що п. Т. розказує анекдоти з життя мужицького і розказує дуже гарно, живо і чистою мовою.
За одним заходом згадаємо тут й про збірничок пісень народних з Одеського уїзду, села Любомила, заміщений в «Ниві». Всіх пісень 13 (не знати для чого редакція в переднім слові нарахувала їх 14). Пісні ті цікаві не самі по собі, але як образчики пограничної полоси, де збігаються та мішаються окрушки народних пісень України, Галичини і Московщини. Ані одна з заміщених тут пісень не представляє цілого, суцільно обробленого мотиву. Найцікавіша перша пісня про матір, котру прогнав син, а прийняла дочка; в Галичині той мотив розширений в формі казки. Пісня н-р 2 – мішанина мотивів українських (початок Шевченка «») з галицькими коломийками. Пісня н-р 3 – московська, слабо перероблена на українське, та й ще декуди покалічена; трохи відмінний варіант я записав в р. 1880 в Березові Нижнім, Коломийського округу, від дівчат, що ходили до Бессарабії на заробітки. Пісня н-р 8 – звісна в Галичині і Україні пісня весільна, тільки покалічена. Прочі пісні зложені з обривків знаних уже пісень і не представляють жодного більшого інтересу.
Майже половину книжки занимає оперета п. Старицького «Утоплена», перероблена з Гоголевої повісті. О тім драматичнім творі, зладженім властиво для сцени, а не для літератури, ми не будемо ширше говорити, замітимо тільки, що мова в його віршованих, як і в прозових частях, дуже гарна, зовсім чиста від тих чудернацьких кованих слів, якими відзначалась колись поезія (особливо переводи) п. Старицького.
З-поміж творів поетичних в «Ниві», безперечно, перше місце занимає прекрасний переклад шостої пісні Гомерової «Одіссеї», доконаний п. Ніщинським. Зміст тої пісні не чужий нашій літературі, відколи П. Куліш пересадив сю запахущу квітку старогрецької поезії на нашу рідну українську ниву в формі прекрасної ідилії «Орися». Про переклад п. Ніщинського ніщо й говорити; хто тямить його майстерський переспів Софоклової «Антігони», той найде і в переспіві пісні про Навзікаю ті самі добрі прикмети, без тих дрібних похибок манірності, які ми закинули були «Антігоні».
На чільному місці збірника напечатаний вірш Панченка «Рідний край». В шести строфах малює автор український крайобраз в різних порах дня і року (ранок, полудень, вечір, весна, літо і зима), а в трьох слідуючих в формі заключення виливає свою любов до того краю, котрий «силу ллє у душу і навіває супокій», для котрого автор «мусить жити, трудитись, а може й вмерти». Се закінчення трохи комічне і псує враження цілості, котра, впрочім, не відзначається ані силою колориту, ані новиною красок. Похвалити треба намагання автора до чистоти віршової форми; ритм і рими всюди проведені добре і чисто, хоч подекуди не без насилування мови; в однім і другім л. Панченко – ученик Старицького. В його поезії найшли ми ось які невживані досі, а може й уковані слова: «час предзорній» (у Старицького далеко краще: «нічка беззара»; у Шевченка: «досвітняя година»); «чистий плес», у нас: «чисте плесо» – Wasserspiegel, а також глибоке, тихе місце в ріці; «захід оджеврів», звичайно: «захід розжеврівся»; «сріброводий ставок», слово коли й нове (нам досі не стрічалось), то на всякий спосіб гарно утворене і обогачаюче нашу поетичну мову.
Серед поетів «Ниви» звертає на себе особливу увагу знакома вже нам авторка «Знахарки» Дніпрова Чайка. З поезій її поміщені тут дві: «Вісточка» і «». «Вісточка» – се бодай в початку цікава проба змалювати деякі моменти з життя українського народу, живучого над Чорним морем, з життя шкіпера Левка. Жаль великий, що авторка, мабуть, і не запримітила тої золотої жили, на котру зразу попала, і замість показати нам реально та живо широку картину того життя і тим способом здобути, що так скажемо, нове поле для нашої поезії, заповнила всю останню часть своєї поеми добре звісними від часів Шевченка сумуваннями, пугачами, сусідками-цокотухами та слізьми, одним словом, акцесоріями зовсім не характеристичними, не новими і не цікавими. Попавши на тоту протоптану стежинку – наслідування Шевченка в його слабших творах, авторка й сама не зчувається, коли декуди доходить до тривіальності або психологічної неправдоподібності. Тривіальним і зовсім не артистичним мусимо назвати той уступ, де
Стара мати стогне важко,
В груди б’є (кого?), ридає,
І до серця синів чобіт
Пильно пригортає.
Тривіальне се місце не для того, як коли б сам вид матері, пригортаючої до зболілого серця чобіт погибшого в морі сина був непоетичний; непоетичне і сухе тут тільки вираження авторки, а ще гірше разить слідуюча затим її замітка: «Сміх і горе!». З чого тут сміятись, сього я зовсім не розумію. Всяке правдиве горе повинно будити в нас не сміх, а тільки співчуття; побачивши матір, пригортаючу до серця яку-небудь реліквію по дорогій дитині, жоден чутливий чоловік сміятись не буде. А вже зовсім психологічно неправдива та сцена, де сусідка вбігає рано в хату Параски, щоб донести їй о смерті її чоловіка, і замість слова потіхи калічить її серце глупими, чисто нелюдськими докорами:
Ой сусідко-любко,
Годі тобі панувати;
Забувай, голубко,
Як пізненько уставати,
Раненько лягати,
В панське плаття одягатись,
Левка виглядати;
Як наймичку наймать, сина
У школі учити,
Як ласенько обідати,
Чай та кохвій пити…
Невже ж таки се поезія? Найзопсутіша морально людина з простого народу не буде так говорити в виду великого, тяжкого нещастя другої людини. Хочемо вірити, що Дніпрова Чайка тільки з несвідомості, а не з якого-небудь принципу звела таку клевету на жінок з нашого простолюддя, і для того радимо їй одно: придивлятись пильно живому життю і живим людям і в поезії, і в прозі держатись тільки тих живих фактів, які сама бачила, вистерігатися шевченківської поетичної фрази, а змалювати тільки такі речі, характери і факти, котрі зовсім рельєфно і повно живуть в уяві – простими, звичайними, а не стереотипними словами, звертати увагу більш на обрисовку реальних, звісних їй місцевих обставин, аніж на шаблонові, етнографічні чи поетичні акцесорії.
«Пісня» тої самої авторки по своєму змісту зовсім слаба; предмет якось штучно прикроєний, ані сліду нема того свіжого, безпосереднього виливу чуття, без котрого нема ліричної поезії, хоч форма «Пісні» гарна. Ще слабша пісня Невідомого – мізерна парафраза пісні народної без проблиску якоїсь власної мислі автора. Нащо і для кого, властиво, друкуються того роду фабрикати – святий знає. До тої самої категорії належить і «Порада» п. Ніщинського; вартість її становить властиво тільки гарна музика, додана до неї.
Назву Бобенка перший раз стрічаємо в нашім письменстві. В «Ниві» напечатані три його віршики, навіяні, бачиться, більше музою Некрасова та Лермонтова, ніж українськими взірцями. Впрочім віршик «Осінь холодна надворі» – окрім слабої послідньої строфи – доволі вдачний і гарний і вказує талант автора до реального зображування природи. Два другі вірші того ж автора слабші; впрочім, «Не стою я під липою» уйде ще: пісня народна, Шевченко і проблиск власного авторового обличчя («Моє серце покинула віра й надія») сплітаються в цілість, коли й не сильну і не оригінальну, то все-таки зрозумілу і доволі гармонійну.
Але що значить вірш «Готов уже кінь мій», до якого краю він відноситься? Дивоглядний се край, з котрого автор виїздить; край той «засне ненагрітий, вгорнувшися в драну свитину», його «зима снігом холодним на розпутті в нетопленій хаті покриє». Мимоволі згадуються злобні слова Тургенева про українського поета: «грає, грає, воропає, по долині гоп!» Друге нове ім’я, що стрічаємо в «Ниві» – се Кость Ухач. Він дав до збірника 7 поезій, з котрих тільки одна і то найменша «Вчися, дитинко»… стоїла печаті, бо тільки в ній одній проявляється яка-небудь думка. Жаль тільки, що і в тій маленькій поезійці (12 стрічок) п. Ухач зумів всунути бодай два стихи ні по мові, ні по основі на людей не похожі. Ось яка виходить у нього строфа:
Люде научать, як кривдити бідних,
Як на пораду старих не зважать (?),
Як задля лиску грошви – своїх рідних,
Рідну родину… Бодай не казать!
Ну, чому б його не сказать? Невже так дуже страшно, чи що? А той «лиск грошви» пишний собі! Гей, пане Ухачу, адже Шевченко написав два томи поезій може й не гірших від Ваших, а ніде йому не приходила конечна потреба – замість «блиску грошей» віткнути «лиск грошви». Чи може ви вбачаєте в тих двох чудернацьких словах якусь прикрасу вашої поезії? Чи вже в грудях ваших таки зовсім нема почуття того комічного враження, яке мусять робити ті і тим подібні язикові капризи в поезії, котра сли має на всіх ваших одноплеменників робити таке враження, яке ви хочете нею зробити, повинна ж бути написана мовою бодай в приближенні для всіх однако зрозумілою, чистою і некапризною.
От тілько мав я сказати про «Ниву». Бажати б треба, щоб вона не була тою одною ластівкою, котра не робить весни, але щоб сталася початком правильного і частого видавництва, при котрім би могли громадитись нові місцеві сили і розвиватись ті таланти, котрі проявляли себе хоч деякими початковими творами в сій першій книжці.
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1885, № 18, с. 215 – 216.
Подається за першодруком.
Після «Збірника творів Єремії Галки»… – тобто збірника М. І. Костомарова, виданого в Одесі 1875 р.
«Марко Проклятий» – незакінчена повість Олекси Петровича Стороженка (1805 – 1874), видана в Одесі 1879 р.
…київського збірника «Рада». – Йдеться про видання «Рада. Український альманах. Частина друга, на 1884 р. Видав М. Старицький у Києві».
Чайченко В. – один із літературних псевдонімів Бориса Дмитровича Грінченка (1863 – 1910), українського письменника, публіциста, етнографа.
Дніпрова Чайка – літературний псевдонім Василевської Людмили Олексіївни (1861 – 1927) – української письменниці.
Панченко Платон Миколайович (1856 – 1911) – український поет.
Ухач-Охорович Костянтин (1816 – 1886) – український історик, статистик і письменник.
Оперета М. Старицького «Утоплена»… – друга назва «», інсценізація твору «Майская ночь, или Утопленница» М. В. Гоголя.
…ми закинули були «Антігоні…» – Йдеться про рецензію І. Франка «Антігона. Драматична дія Софокла (з грецького переклав Петро Ніщинський)».
…слова Тургенєва… – Ці слова належать негативному персонажеві повісті І. С. Тургенева «Рудін» Пігасову і відбивають негативне ставлення до української мови і літератури реакційної преси 1830 – 40-х років.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 374 – 379.