Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Літературна критика / 1883 р. / Антігона

Антігона

Іван Франко

Драматична дія Софокла (З грецького переклав Петро Ніщинський, Одеса, 1883).

Я думала так: що укази царя не настільки

Могучі, щоб ними він міг обходити закони

Неписані, божеські, тверді, сам будучи смертним.

Вони не сьогодні й не вчора на світі явились,

Од віку живуть, і ніхто розгадати не може,

З якої пори їх початок на світі ведеться.

(«Антігона», стор. 23)

Як бачимо, історія се стара як світ – а вічно нова і вічно болюща! Немов тяжка недуга родова, переходить вона з століття в століття, являється в різних формах, але наслідок її все один:

Es ist eine alte Geschichte,

Doch bleibt sie immer neu,

Und wem sie just passiret,

Dem bricht das Herz entzwei.

Перед нашими очима ведеться велика боротьба між законами «людськими», случайними, а все-таки могучими, а законами «божеськими», т. є. моральними, записаними в серці людськім. Противенство їх, котре існує від віку і досі, нечутне майже для звичайних, тупих і слабих натур, але болюще і навіть убійче для натур надто вразливих, доходить до крайності, до великого вибуху в натурах чистих і сильних. Вища, моральна, правда знімається, щоб потоптати пануючу могучу неправду. Людина, що служить двигачем і представителем вищої ідеї, гине в нерівній боротьбі з пануючою кривдою, – але сама її смерть остаєсь торжеством ідеї, і кривда, дійшовши до крайності, упадає сама з себе, через консеквенції власного засліплення.

Сесю глибоку і вічно правдиву мисль представив на 400 літ перед Христом великий грецький геній Софокл в одній з найкращих своїх драм – в «Антігоні». Антігона – се дочка нещасного короля Едіпа Тебанського, що, вигнаний з своєї вітчини, помер в Афінах. Один з його синів, Етеокл, панував по нім в Тебах, але другий, Полінік, вигнаний також, спровадив на рідне місто сім союзних князів з великими військами, щоб завоювати свою вітцівщину. Етеокл і стрий його Креон приготовилися до оборони, і в завзятій битві коло мурів города всі союзні князі погибли і війська їх розбито. А оба брати, сини Едіпові, виступивши один напроти другого в битві, схопились так завзято, що оба враз, взаїмно помордувавшись, попадали трупом. По убитім Етеоклі обнімає власть Креон і сповіщає всім горожанам дякувати богам за побіду і спішити на пишний похорон убитого князя Етеокла. Але брата його, Полініка, того ворога Теб, заборонює Креон похороняти і призначує його на жратву воронам і псам.

Тут розпочинається драма.

В Тебах, при дворі Етеокла, а тепер Креона, живуть дві сестри погибших князів, Антігона і Ізмена. Антігона, характер сильний і глибокий, досмертна товаришка і провідниця нещасного сліпого батька, загартована в горі і тисячних нуждах, але проте чувствуюча сильно і глибоко, а Ізмена, дівчина тиха, боязлива і податлива, але, проте, не менше благородна і щира; вона потрапить терпіти з другим і за другого, але зробити яке-небудь сміле діло чи то з другим, чи сама, вона не відважиться.

І от Антігона задумує – наперекір княжому наказові – сповнити обов’язок совісті і братерської любові і похоронити покиненого брата Полініка, котрий хоч і був ворогом міста, але, проте, не переставав бути її рідним братом. Вона намовляє і сестру Ізмену до того діла, за котре Креон загрозив смертю, але Ізмена навіть думкою збагнути не може того смілого почину: до вищого, морального, обов’язку вона не почувається, а бачить перед своїми очима тільки один обов’язок – покоритись указові Креона. Антігона, твердо рішившись радше смерть приняти, аніж недоповнити вищого, божого, закону зглядом погибшого брата, відходить сама. На тім і кінчиться перший уступ (пролог) драми.

Уступ сей переклав п. Ніщинський взагалі дуже гарно, хоч багато місць, може, навіть з конечності, мусило вийти в перекладі дуже ослаблених і розводнених супроти оригіналу. П. Ніщинський поклав собі за ціль не тільки перекласти, а й спопуляризувати величну драму Софокла, і се буде для нього найбільшою похвалою, коли скажемо, що йому майже вповні (з невеличкими виїмками) удалось осягнути тоту ціль. Конечно, се нас не звільняє від обов’язку порівнювати переклад з оригіналом і виказувати, де і в чім перекладчик йому не дорівняв; се тільки повинно бути і для нього, і для других перекладчиків заохотою, поступаючи тою самою дорогою і методою, по якій зладжений сей переклад, поправляти його на будуче, доводячи як мога ближче до оригіналу, не спроневіряючись ні в чім духові нашої бесіди.

Що п. Ніщинський досить свобідно поступав з текстом Софокла, се видимо хоч би і з того, що пролог (розмова Антігони з Ізменою), котрий у Софокла обнімає 99 стихів, у п. Ніщинського обнімає їх 134. Для порівняння оригіналу з перекладом візьмім се, справді трудне, риторичними антитезами, мов стальними вістрями скрізь нацвяховане місце – бесіду Ізмени (ст. 49 – 52) і відповідь Антігони (ст. 69 – 77).

Ізмена

Ох лихо, подумай лишень, Антігоно,

Яку панотець сам собі заподіяв

Безчесную й лютую смерть, як провідав

Сердешний свої беззаконня невільні,

Що виколов ясні, як небо, очиці

Своєю ж рукою.

В дослівнім перекладі місце се звучить:

«ох, подумай, сестро, як наш батько пропав, зненавиджений і обезославлений, що сам власною рукою виколов собі обі оці за провину, котрої сам дошукався».

Хоч переклад сього місця ми уважаємо досить щасливим, то все ж таки здаєсь, що можна би було те, що сказане в стихах п. Ніщинського, висказати й коротше, і не менше зрозуміло, і ближче до мислі оригіналу. А от кінець бесіди Ізмени (ст. 88 – 92 у Ніщ., 65 – 68 в оригіналі):

Так я, помолившись богам попідземним,

Щоб гріх отсей тяжкий, невільний простили

Мені, зостануся покірною власті;

Порядки ж нові заводити безумно,

А нам, сказать правду, й зовсім не пристало.

В оригіналі сказано:

«А я, помолившись підземним, щоб простили те, до чого мене силують, буду послушна тим, що мають силу на землі. Бо починати щось над силу – се нерозум».

Як бачимо, що два послідні стихи у п. Ніщинського не тільки водянисті, але й невірно переведені. Сильна сентенція Софоклова зовсім пропала, хоч пересказати її по-нашому було зовсім не трудно.

На мову Ізмени відповідає Антігона у п. Ніщинського;

Як бачу, тебе ні впросить, ні вблагати.

Тепер хотьби й схтілась, то я вже не хочу

Й не возьму: роби собі, як і що знаєш.

Єго я сама поховаю; мені, бач,

За діло святеє і вмерти не страшно:

А любо та весело з братиком милим

В холодній лежать домовині рядком.

Тай то ще сказати: там вічно я буду

І довше чим тут приведеться служити

Тіням попідземним. А ти, моя мила,

Роби як гадаєш – богам на безчестя.

У Софокла вона говорить:

«Ані жадаю від тебе, ані, хочби ти ще й хотіла се вчинити, мені не була б мила твоя спілка. Але роби, як тобі здаєсь, його я сама поховаю. Се вчинивши, гарно мені й умерти. Тоді, мила йому, лежати буду з милим, сповнивши святий проступок; бо ж довше прийдесь пробувати там, ніж тут: бо ж там лежати буду навіки. А ти, коли така твоя думка, зневажай те, що для самих богів святе».

Як бачимо, перший стих відповіді Антігони у п. Ніщинського зовсім лишня приставка переводчика і то ще не відповідна до характеру і настрою Антігони в тій хвилі. Фраза «хоть би й схтілась» дуже негладка й тверда. Переклад прочих стихів дуже далекий від оригіналу і декуди й зовсім невірний («любо та весело лежати в могилі» – зворот неправдивий і непоетичний; у Софокла Антігона зовсім не каже того, що й по смерті буде служити тіням підземним і пр.).

Наведемо ще два стихи, слова Антігони, в котрих переклад у п. Ніщинського, по нашій думці, надто вже водяний. Антігона каже Ізмені:

Се все лиш одні одговірки пустії,

Бо ти… Та дарма! Зоставайся здорова!

Піду я одна, та одна і насиплю

Високую братику свому могилу.

У Софокла се сказано в двох стихах так: «Заставляйсь лиш тим, а я піду насипати могилу дорогому брату». Здаєсь, що для вираження тої нехитрої мислі не треба було аж чотирьох стихів!

Тепер являється хор старців тебанських, котрих Креон велів скликати для наради над справами міста. Вони підносять величну пісню побіди і радості.

Хори Софокла, належачі до найкращого і наймогутнішого зо всього, що коли-небудь сотворила лірична муза, переведені у п. Ніщинського загалом слабо, а перший хор навіть дуже слабо. Ми наводимо першу строфу того хору і подаємо тут для порівняння першу строфу власного ритмового перекладу, котра хоч, може, гладкістю стиха та популярністю й не дорівнює п. Ніщинському, зате більше зближена до оригіналу.

Переклад п. Ніщинського:

Ой з-за потоків

Та з-за Диркейських

Яснеє сонечко встало;

Та понад Фівами

Семиворітними

Чистим промінням заграло.

Ой оно зійшло

Ясне, веселе,

Як ще не сходило нігди,

Мов теє око

Дня золотого

Глянуть на нашії кривди…

І тілько-тілько

Що освітило

Сонечко мури та брами,

Як зникло військо

Враже, могучне,

З білими, сніг мов, щитами.

А теє військо

В бронях мідяних

Наш же Полінік наводив

Вмісті з Адрастом

Аж із Аргоса:

Він, бач, і там верховодив.

Вони обоє, мов ті шуліки,

Вгледівши мертвеє тіло,

На нашу землю,

Щоб полонити,

З військом своїм налетіли.

Мій переклад:

Сонця проміння, найкраще світило,

Блисло ти радісно днесь,

Семиворітнії Теби вкрасило

Золота ливнем з небес!

Понад Диркейські пливучі течії

Бистро прогнало ти в чвал

Тих, що з Аргоса прийшли тут, грізнії,

В збруях, з сніжними щитами!.. Прудкії

Коні помчали їх вдаль!

Їх Полінік в обоюдному спорі

В край наш навів до війни;

Наче вірли ті, до здобичі скорі,

Грянули з криком они,

Сніжноблискучими б’ючими крилами,

В збрую закуті, трясли бунчуками,

Вкрившими їх шоломи.

Щоб подати читателям можність порівняти один і другий переклад, я подаю ще й дослівний переклад того місця.

«Проміння сонця, найкраще світло, яке віддавна являлось семиворітним Тебам, ось ти вказалось, о око золотого дня, надійшовши понад Диркейські потоки і прогнавши до бистрого побігу з розпущеними вудилами тих мужів, що з Аргосу прибули з білими щитами в повній збруї. Вони, наведені на нашу землю обоюдною суперечкою Полініка, – кинулись на землю, мов орел з гострим криком, ослонений сніжно-білими крильми, – з многими збруями і з шоломами, на котрих були кінські бунчуки».

Тепер являється на сцену новий владар Теб, Креон, і сповіщає горожанам про виданий указ щодо похорону Етеокла і викинення трупа Полінікового на поталу птиці і собакам. Старці, вибрані Креоном навмисно з таких, що віддавна «власть поважали царськую», не супротивляються тому указові, хоч їм, яко хоронителям старої традиції, годилось би було звернути увагу Креона на то, що такий указ суперечний з законами божими, що наказують прилично хоронити свояків, – а Полінік був прецінь і Креону рідня. Покоряючись тому наказові, тебанці стягають і на себе гнів богів, котрий хоч пізно, але все-таки нехибно на них упав, бо в кілька літ опісля сини погибших під Тебами князів (т. зв. епігони) другий раз рушили в похід напроти того міста і справді здобули та ограбили його.

Ще Креон не скінчив своєї розмови зі старцями, коли втім надбігає задиханий вартовик від тих, що стерегли викиненого трупа Полініка. Вартовик єсть гумористична фігура в трагедії. Він лякається гніву Креона і по довгих викрутасах доносить вкінці, що хтось непостережений таки сповнив над Полініком похоронний обряд, посипавши ціле тіло пилом. Аж тепер в старцях тебанських зрушуєсь совість. «Чи не боги проявили тут свою силу?» – запитують вони царя. Але Креон вибухає великим гнівом. «Як можна, щоб боги честили проклятого зрадника? То не боже діло, але хтось, грішми підкуплений, се зробив». І Креон клянеться богами, що:

Коли не знайдете і не приведете до мене

Того, хто вчинив похорони, – клянуся Зевесом,

Що смерті одної для вас буде мало од мене:

Живими усіх перевішаю, й будете висіть,

Томиться, аж поки не в’явите, хто винуватий.

Вартовик, переляканий такою грізьбою князя, втікає щодуху, рад, що й так живий з душею виходить, і зарікається, що ніколи вже і кінчика носа не покаже на те місце; загніваний Креон також відходить, – тим і кінчиться перший акт драми.

Сей перший акт переведений п. Ніщинським справді по-майстерськи. Довга бесіда Креона, а особливо оповідання вартовика і його розмова з Креоном, – се безперечно найкращі місця в переводі і показують нам наглядно в п. Ніщинськім великого знавця духу нашої і старогрецької мови.

Тепер хор, затривожений тим, що сталося, заводить прекрасну пісню про силу людського духу, котрий здужав всю природу забрати в свою власть, але не раз сам над собою запанувати не може. Тоді тільки він пожиточний член держави, коли шанує рідні закони, а коли переступає їх, стаєсь «бездержавним», і хор старців тебанських відрікається всякої з ним спільності. Але в тій хвилі, немов для наглядного показання, що в пісні хору тільки часть правди, але не вся правда, той сам вартовик, що недавно корчився перед гнівом Креона і втікав з сього місця, вертає гордий і веселий, ведучи з собою зловлену на учинку Антігону. Входячому Креонові, розповідає він, як зловили її над трупом, коли за другим наворотом прийшла, щоб окропити його святою водою. Антігона одверто признається до своєї вини, – і тоді Креон пускає вільно вартовика і звертається до неї. Чи чула вона про заказ? – Чула. – І яким же способом поважилась переступити його? Вона відповідає сміло:

Я думала так: що укази твої не настільки

Могучі, щоб ними ти міг обходити закони

Неписані, божеські, тверді, сам будучи смертним.

Я знаю, безумною, певне, тобі я здаюся, –

Та вже ж вибачай! Я дурна перед дурнями тільки!

Велику правду сказала ти, чесна, нещаслива дівчино! Отсі неписані, божеські закони, в ім’я котрих ти потоптала царський указ, вони хоч і вічні і тверді, та промовляють з повною силою тільки до чистих серцем. В серцях слабих, в душах, закаламучених пристрастями, голосу їх не чути. Такі люди справді признають тебе дурною, здавлять, мов муху, і ще й наругаються над твоїми вищими ідеями! Чесна нещаслива дівчино, скільки-то подібних до тебе щирих і гарячих серць пішло тою самою дорогою, що і ти, скільки-то їх бачать наші власні очі, ідучих на погибель без сліз, без зітхань, а хто знає, може, не раз і наші власні уста кинули на них гірким докором:

Гординя отця і в дочці проявилась та ж сама:

І в тяжкій недолі не вміє она покорятись!

Сцена, яку великий геній Софокла представив після того смілого признання Антігони, єсть правдивим майстерським твором драматичної штуки. Кожне слово до глибини порушує нашу душу, шарпає найтайніші струни нашого серця. Креон не глядить на діло холодно, не розбирає проступку безсторонньо, не судить спокійно, як би випадало верховникові держави, – ні, суд його єсть радше пристрасна наруга над бідною дівчиною. Смерть її згори вже рішена, – Креон мучить тільки засуджену дикими вибухами свого гніву. Щоб ще глибше порушити нашу душу, Софокл виводить і несмілу голубку Ізмену, котра хоч не хотіла разом з Антігоною взяти уділу в проступку, тепер сама напрошуєсь, щоби вмерти разом з нею. Антігона, в ім’я самої правди, з щирим і теплим чуттям відклонює те жадання. Але Креона не зрушує і той знак великої любові. Він, осліплений, находить тільки слова наруги.

Обидві вони, як я бачу, втеряли свій розум:

Одна одтепер, а друга то й родилась такою.

Затим він велить взяти обох під сторожу, а сам остаєсь на сцені, слухаючи пісні хору про те, що такий уже засуд божий, щоб лихо не минуло нікого. Думки хору, як бачимо, і тепер ще не можуть взнестися до тої висоти, на котрій стоїть Антігона, – взаємини між законами божими а законами людськими так і остаються для тебанців неясними, поки страшна розв’язка драми доочне не переконає їх, що закони царські не суть ще найвищими на світі і що «бог не сидить в Берліні».

Антігону відводять до царської палати. Син Креона, Гемон, котрий палав любов’ю до гарної а нещасливої своєї своячки, довідавшись о її нещасті, вибігає до батька. Видячи його за клопотання, батько сам перший упереджає його питання, а коли син запевнює о своїй покірності, Креон довго розводиться над тим, яке то лихо для мужа – зла жінка, і радить йому викинути з серця Антігону, котра засуджена на смерть за свою провину. Гемон покликається на всіх горожан, котрі в поступку Антігони не видять нічого так злого. Вив’язуєсь жива суперечка між батьком а сином. Гемон, видячи, що батька переконати годі, відходить з грозьбою, що коли умре Антігона, то з нею і ще хтось зійде з сього світу.

Креон смієсь з його погрози і зараз велить провадити Антігону на смерть. Хор співає пісню про силу любви – пісню вельми характеристичну, котра показує, як тодішні греки дивилися на любов. За сим виводять оковану Антігону, і зачинає вона пречудний, до глибини душі проймаючий спів похоронний по собі самій. Грубим дотепом перериває Креон її спів: коли б кожному перед смертю дозволено ридати скільки хоче, то він і не скінчив би ніколи.

Ну, ведіть же мерщій її в темную скелю холодну,

Та й замуруйте одну там в скалі!

І справді Антігону виводять на смерть. Хор нагадує в своїм співі давніші подібні случаї. Коли в тім на сцену входить старий сліпий віщун тебанський, Тірезій, з хлопцем-поводатором, допитуючись до Креона. Він сповіщає йому, що боги загнівані на місто за те, що труп Полініка остався без похорону, а зате іншу живу душу похоронено. Креон ще й тепер не може прозріти, впадає в злість і безчестить старого віщуна, закидаючи йому користолюбність. Тепер відзивається віщун грізним словом:

Так знай же, Креон, не багато деньків ще уплине,

Як ти із своєго ж найближчого роду та плоду

За труп милим трупом заплатиш!

Ся грозьба потрясла душею Креона. Хор радить йому увільнити Антігону, і він по короткім вагованні рішається це зробити. Але запізно вибрався. Заким він дійшов до скали, в котрій замуровано Антігону, вже спіткало його горе. Антігона, скоро її замуровано в скалі, повісилась. За нею впав туди Гемон, а бачачи смерть своєї милої, і сам себе пробив мечем. Вість про те нещастя приносить звісник і оповідає голосно хорові і жінці Креона Еврідіці, котра, почувши про якийсь розрух, вибігла з палати. Вислухавши страшної повісті, Еврідіка тихо віддалилась, щоб і собі ж заподіяти смерть.

Тепер входить на сцену Креон, зламаний нещастям, несучи трупа рідного сина. Насупротив нього виносять з палати трупа його жінки, – і сей вид до решти ломить Креона. Він складає свій князівський уряд і бажає лиш одного – смерті. «Найперший спосіб до щастя – се розум; ніколи не треба пориватись на те, що до богів належить…» Тою мудрою, але пізньою наукою хору кінчиться драма.


Примітки

Вперше надруковано в журналі «Зоря», Львів, 1883, № 23, с. 367 – 368, і № 24, с. 378 – 379.

Подається за першодруком.

Ніщинський Петро Іванович (1832 – 1896, літературний псевдонім Петро Байда) – український композитор і поет-перекладач демократичного напряму.

Es ist eine alte Geschichte… – строфа з 39-ї поезії «Книги пісень» Г. Гейне. В перекладі Лесі Українки:

Все ж вона вічно нова –

І як до кого прийдеться,

Серце йому розбива!

Теби – за сучасною транскрипцією – Фіви, давньогрецьке рабовласницьке місто-держава.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 307 – 316.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1702

Модифіковано : 23.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.