Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Літературна критика / 1899 р. / Сучасні польські поети

Сучасні польські поети

Іван Франко

Час більше-менше від 1820 до 1848 р. – се була доба великого розцвіту польської поезії. В тім часі пишно розвернулась і відцвіла геніальна трійця польських «романтиків» – Міцкевич, Словацький, Красінський, а обік них ціла плеяда більше або менше талановитих їх товаришів, як ось Б. Залеський, Сев. Гощинський, Одинець, Гарчинський, Вітвіцький і інші. Можна сказати сміло, що тоді польська поезія уперше вийшла в повнім блиску на європейську видівню і була домінуючим, найважнішим об’явом у духовім житті нації. Чуття і думки, які розбуджувала вона, робилися національною євангелією; гарячіші голови вважали своїм обов’язком не тільки любити і пестити їх, але переводити їх у життя.

Національна політика розвивалася під впливом національної поезії: великим національним поемам відповідали такі зусилля, як повстання 1831 р., конспірації в Галичині і Познанщині, партизанка Залівського, конспірація Конарського, повстанська пропаганда Вишньовського і Дембовського в Галичині, плани Мирославського, рухи 1846 і в значній мірі рухи та маніфестації польські 1848 р.

Майже рівночасно з тим, як у літературі замовкли голоси великих національних віщунів, почало в тверезіших головах чутися розчарування зі здобутків «романтичної» політики. Правда, імпульс, даний поезією, був занадто сильний, щоб лекції історії могли відразу знейтралізувати його. Поляки здавна були тугі на розуміння лекцій історії. Таку гірку лекцію, як погром 1846 року, вони й донині не можуть переварити, а тоді, під свіжим враженням, епігони романтики відразу мали готові два пояснення, поза які й досі не вийшла мудрість патріотичних польських істориків тої доби. Одні з Рішардом Бервінським говорили: не може бути, щоб польський люд кинувся на польську шляхту; се не був польський люд, бо властиво ніякого польського люду нема, а є тільки польська шляхта. Другі, особливо галичани, повторяли і повторяють за Корнелем Уєйським:

Inni szatani byli tam czynni,

O, rękę kara], nie ślepy miecz, –

себто, що погром був ділом німців, австрійської бюрократії.

В [18]50-х роках бачимо загальну реакцію на полі польської поезії. Великі барди нації замовкли, далі зійшли в могилу, еміграційна поезія затихла, озиваються нові голоси в краї, на грунті. В Галичині Вікентій Поль, що розпочав свою кар’єру наївно повстанськими «Pieśniami Janusza», потерпівши в 1846 р. і закоштувавши австрійської тюрми, робиться хвальцем шляхетської старовини, поетичним антикварієм, як його влучно назвав Спасович; з великим залюбуванням, а деколи й з талантом описує старі шляхетські і магнатські двори, економії, збруї, навіть годинники, сеймики і пиятики, дає віршований курс географії і етнографії Польщі від моря до моря («Pieśń o ziemi naszej»), заповняє том за томом віршами, котрих уже при смерті автора навіть патріотична польська публіка не в силі була читати.

Рівночасно появився на Литві другий талановитий і дуже продуктивний поет – Сирокомля і також ударив у подібну струну – шляхетської побрехеньки (gawędy). У Сирокомлі почуття дійсності було живіше, ніж у Поля; його малюнки мають більше крові і нервів, він хоч малює в рожевім світлі життя дрібної шляхти, але не замикає очей на її хиби («Bił chłopów pałką, poił gorzałką, miał arendarza, z którym rozważa, czy będą wojny, czy czas spokojny»). Особливо радо він малює постаті тих шляхтичів, що воювали під Наполеоном, і ніде не доходить до величання шляхетського самодурства, як се робив Поль («Pamiętniki Benedykta Winnickiego»).

І центральна польська земля, Мазурщина, видала в ту пору одного талановитого поета, що також виразно має на собі признак реакції. Се був Теофіл Ленартович. Його перші твори вносили справді новий елемент у польську поезію – елемент людовий. Як звісно, великі романтики хоч почали було з того, що голосили поворот до люду і до його поезії, та проте швидко забули про се і пішли там, де їх кликало перенатужене патріотичне чуття; навіть такі поети, як Б. Залеський, що сам себе вважав архіукраїнцем, не зуміли ані потрапити в тон народної пісні, ані змалювати бодай одну справді живу постать з-під хлопської стріхи.

В великій епопеї Міцкевича є все: магнати, середня шляхта, застянкова шляхта, навіть жид-орендар, є москалі і московські перевертні, тільки нема мужика. Співділання сільського люду з шляхтою Красінський уважав чудом, що може статися тільки в будуччині («Jeden tylko, jeden cud, z szlachtą polską polski lud»). Отже, здавалося, що Ленартович буде предтечею сього чуда бодай на літературнім полі. Його збірки віршів («Lirenka» і «Nowa lirenka») уперше внесли в польську поезію тон польської людової пісні.

На жаль, Ленартович не зрозумів свого післанництва; крім людового тону мелодії, він не вніс в польську літературу нічого. Його погляди на життя і історію були дуже наївні і невироблені. Його найкращий твір – поема «Bitwa racławicka» – се архітвір з погляду на плавність вірша, мелодійність і співчутність, але з погляду на історичний колорит, на малюнок фігур, на розуміння самого історичного і моменту, який змальовано в поемі, – се цілковита дурниця.

Пізніше, виемігрувавши до Італії, Ленартович також потонув в минувшині і взявся співати скучні і пренаївні рапсодії «Ze starych zbroić» – для збагачення польської бібліографії. Надійшов 1863 рік, той останній, запізнений порив польської романтики, по котрім прийшло останнє, сим разом основне розчарування. На сцену виступає нова суспільна сила, котра досі не проявляла себе в літературі, – польське міщанство. Увільнення селян дало основу до розвою промислу; в Польщі починають виростати великі фабрики і промислові центри; шляхетська політика, збанкротована, мусить перестроюватися на новий лад; у школах і чисельно, і квалітативно переважають над шляхтичами сини міщан, урядників, банкірів, в значній часті жиди. Зі шкіл від тої молодіжі виходить оклик: «Геть романтизм! Органічна праця горою!»

У Варшаві постає школа т. зв. позитивістів, постає жвава, на європейську подобу зорганізована журналістика, і довкола неї групується значне число талановитих писателів, полемістів, критиків, публіцистів, учених і поетів. Вісліцький, Свентоховський, Хмельовський – се головні проводирі сього нового напряму. Дарвінізм, еволюціонізм, матеріалізм, детермінізм – се головні терміни, за котрі йде боротьба і котрі вони силкуються переробити по-свойому як основи нової національної філософії, нових поглядів на життя, історію і штуку.

В ім’я тих нових окликів починається безпощадна критика старих пережитих напрямів і поглядів. Здавалося, що для поезії тут нема місця, і справді, поет того напряму, товмач думок і ідеалів сього покоління вийшов не з позитивної кузні, хоч і був вихованцем Варшави і її школи. Сим поетом був Адам Асник.

Уроджений 1834 р. в Каліші, він віддавався студіям природничо-математичним, потім вступив до створеної в Варшаві медико-хірургічної академії, відки в 1861 році перенісся до Вроцлава. Конспірації і повстання 1863 р. відірвали його від студій: він вступив у ряди повстанців і по упадку повстання 1864 р. опинився в Італії. Величезне розчарування, біль і жаль втиснули йому перо в руку; при кінці 1864 р. появляються у львівськім «Dzienniku literackim» його перші поезії «Podróżni» i «W zatoce Baja».

Неаполь був колискою його поезії; італійське небо, море і чудова країна – і внутрішня розпука, сумніви та боротьба, то був перший сильний її контраст. Далекий від титанічних вибухів, усе розважний і поміркований, він усе-таки був поет, обдарований могучим чуттям, що доводило його іноді до релігійної ерезії («Julian Apostata») або до аскетичної жорстокості («Asceta»), від котрої, однак, йому не трудно було перескочити до крайнього сенсуалізму («Aszera»). Взагалі під впливом перебутої болючої кризи у поета видно хитання, попри могуче чуття сильно гуде рефлексія, що звільна бере перевагу (в поемці «Sen grobów»).

Тим часом Асник покинув Італію, вступив на університет у Гейдельберзі, де, лишивши на боці медицину, студіював суспільну економію і історію і здобув ступінь доктора філософії (1866 р.). Відси вернув на постійний побут до Галичини. Тут він віддався журналістиці. Та не мусила тодішня боротьба галицьких польських партій бути для нього принадною, коли власне відтепер на досить довгий час затихає в його поезії патріотична і суспільна нота, і поет розпуки та розчарування робиться автором довгого ряду чудових любовних пісень.

Зараз в першім вірші, що є немов переходом від попередньої доби до нової («Pijąc falerno»), поет прощається з усіма ідеалами і бажає втопити свої скорботи в чарці. «Життя на жарт нехай буде нашим покликом; сердечну любов перемінимо на любощі, маймо п’яницьку безличність (pijacką bezczelność), а може, доп’ємося до безсмертності». Певна річ, се була гірка іронія в устах Асника, але багато його товаришів сповнювали ті ради à la lettre – нагадаємо хоч би талановитого Яна Ляма.

Не менш іронічна, хоч в іншім тоні писана вірша «Na przedpieklu», де автор оповідає, як галицький шляхтич умирає і стає перед пекельним судом, але там його забракували, бо шляхтич не любив поезії, обминав ідеологів, не терпів поступу і мав тільки одну амбіцію – бути послом. Пекельні судії велять йому вернути на землю і обіцяють, що при помочі чортів буде вибраний послом і навіть засяде у рейхсраті (тоді до Відня послів вибирав ще крайовий сейм), але за те повинен він віддячитися чортам: повинен завсігди гаряче боронити пропінації, здобувати якнайбільше концесій на банки і залізниці і бути все смілим і безстидним. Вірша, як бачимо, і досі ще не стратила свого букета.

Лишаємо на боці еротичну лірику Асникову, що постала у Львові 1867 – 1870 р. Пробуючи різних тонів, дійшовши до правдивого майстерства форми і мови, Асник рівночасно від гіркої іронії і сатири, від вибухів любовної пристрасті, розчарувань та сліз дійшов до спокою, до гармонії, навіть до погідного, веселого настрою.

Перейшовши 1870 р. на постійний побут до Кракова, Асник рівночасно і в своїй поезії майже відірвався від інтересів польської сучасності, вглибився в абстракціях; його поезія, по давньому талановита, блискуча формою, зробилася майже зовсім рефлексійною. Життя природи в її вічнім руху і перетворюванні і духове життя одиниці в ненастанній грі настроїв, мрій та думань – оце головна домена його поезії. Горизонт її широкий, але контури мглисті; сильні пристрасті і афекти не каламутять її супокою. Вона блищить, мов кришталь, міниться тисячними фарбами, але при тім трохи холодна.

Навіть підносячи голос в справах сучасних явищ, поет нібито стає на вищім ідейнім становищі, але на ділі показується, що він в тих справах не має властиво що сказати своєму народові, що то не дійсна вищість, але відчуження. Як примір наведу його гарний вірш, написаний 1887 року з поводу перших об’явів соціалістичної пропаганди в Галичині: нужда робучого люду, безрадність і ледачість вищих верстов змальовані тут з великою силою, але й до нових окликів поет прислухається з жахом правдивого філістра і бачить в них тільки охоту до руйнування, чує в них тільки гомін:

Burzcie i palcie i równajcie z ziemią!

І нічого більше! Ніякого виходу, ніякої вказівки ані для заляканих філістрів, ані для пригнетених і висисаних мас. Справедливо зауважує Хмельовський [Р. Chmielowski. Współcześni poeci polscy. Petersburg, 1895, стор. 135], що Асник, хоч демократ своїми симпатіями, далекий був душею від простого люду, не вмів відчути ані висловити його горя, його життя і думок. По-нашому, він типовий і високоталановитий репрезентант польської ліберальної і поступової буржуазії в тій добі її розвою, коли вона була ще ліберальною і поступовою. На молодіж, значить, на будуччину, на розвій польської суспільності він ніколи не мав і не буде мати впливу.

Обік Асника є в польській поезії ціла купка поетів, котрих так само можна назвати репрезентантами польської буржуазії. З них варто назвати Олександра Краусгара, котрого збірка «Strofy», видана 1886 р. в Кракові (він почав писати ще 1858 р.), була відповіддю на оклик німців «Ausrotten!» і зробила в тім часі значне враження серед поляків, хоча дійсно поетичного зерна в тих строфах не дуже багато.

Дійсний поетичний талант між поетами сеї групи і того самого покоління, що Асник, має Віктор Гомуліцький. Се великий майстер поетичної форми, натура наскрізь гармонійна, хоч не надто глибока; його не тягне до філософії так, як Асника, а більше до мрій, до меланхолійних думань, до заслонювання дійсності легким серпанком власних симпатій і власного чуття. Поетичний доробок Гомуліцького не великий, але добірний. Найкраща його річ – образок жидівського весілля на бруднім смітнику, де одна обрядова жидівська пісня помалу розбуджує чуття цілої маси брудних та непочесних жидів і рівночасно розбуджує чуття самого автора, котре й перетворює в його очах сю непринадну дійсність в чарівний малюнок.

Польська буржуазія ліберальної і поступової доби видала ще один поетичний талант, голосніший і більше впливовий від попередніх – Марію Конопніцьку. Більша часть її творів без найменшого сумніву і формою, і мовою, і ідеями належить до того самого круга, що й писання Асника, Гомуліцького і братії, хоча й показує нам людину більш гарячого темпераменту, буйнішої фантазії, тісніше зв’язану з інтересами і задачами біжучої хвилі. Але не ті твори здобули Конопніцькій значення в польській літературі і широку славу, а тільки значний цикл пісень, чудово підладжених під тон польської людової пісні, або сценок і рефлексій, що малюють долю польського селянина.

Віршовою формою і тоном, трохи афектовано наївним, нав’язала тут Конопніцька безпосередньо до нитки, урваної Ленартовичем, але внесла в ту «сільську поезію» щось нове, чого не було у Ленартовича, – широку освіту і ліберальні та поступові думки, вироблені і усталені серед польської буржуазії, її поезія наскрізь тенденційна, не раз в добрім, але декуди і в не зовсім добрім значенні.

Знаючи дійсне життя, спосіб думання і бажання селянства дуже мало, Конопніцька підсуває тому селянству свої думки і погляди і часто замість реальних малюнків дає нам риторику. Ще гіршою риторикою пахнуть її ніби філософічні вірші, де вона силкується зглибляти тайники перших причин чи то, як влучно каже Хмельовський,

«бере на екзамен пана бога, випитує його, хто він, що робить і чому саме так робить, але сама навіть не вміє завдати йому питань як слід» (ор. cit., 166).

І коли в своїй людовій поезії вона на все народне горе не зуміла дати іншої відповіді понад звичайні буржуазні поклики: освіта, милосердя з додатком шляхетського: згода хати з двором, – то в філософічних і історичних міркуваннях її катехізм також не глибший. Найкращими її речами треба вважати вірші, виспівані під живим враженням подій, що робилися у неї на очах (еміграція до Бразілії), або чисто суб’єктивні твори, як ось враження з подорожі по Італії та переспіви, де бачимо вповні її велике майстерство форм і мови.

Україна дала в тім часі (1860 – 1890) польській літературі кількох талановитих поетів, немов епігонів тої «української школи», що властиво не була ніякою школою, а групою талантів зовсім різнородних. Те саме було й тепер. Найстарший із тих польсько-українських поетів нової доби, Леонард Совінський, виступив на літературну ниву ще 1857 р., але повстання 1863 р. і для нього було порою рішучого перелому. Уроджений 1831 р. коло Житомира, він був слухачем Київського університету, відбув 1856 – 57 р. подорож за границю, де й почав уперше пробувати своїх сил у поезії, взяв уділ в повстанні 1863 р. і за се був засланий до Курської губ[ернії], відки вернув 1869 р. Решту життя перебув у Варшаві, запрягшися до журналістичної роботи.

Совінський – се була палка, вибухова натура, у котрої за хвилями великого блиску і сконцентрування наступали довгі часи ослаблення. Гарячий демократ, – ні, людовець, сказати б по-теперішньому, – він не вагався в своїх віршах не раз висловлювати думки, що вибігали далеко поза обсяг того, що було прийняте і приличие в салонах не тільки шляхти, але й ліберальної та поступової буржуазії. Менше дбаючи про форму, він вливав у свої вірші (деколи!) стільки живого Огню, що вони справді були, по словах Хмельовського, як той горючий корч у пустині, з тою хіба різницею, що біблійний корч горів і не згорав, а Совінський, спалахнувши, гас дуже швидко. Своїм різким мужеським характером, що бажає діла, характеру і сили, що вміє горячо любити і горячо ненавидіти, Совінський являється безпосереднім наслідником музи Гощинського. Ось як він висловлює свій ідеал поезії в її ролі провідниці народу:

Chciałbym ogniem i krwią odmalować ducha tortury,

Gdy żądzą runie w proch, a natchnieniem rwie się do góry,

Gdy męską dumną myśl, najszczytniejszych pełną obrazów,

Ustek wiśniowych jad zamieni w legowisko płazów.

Chciałbym z dantejskich barw i palących jak grom wyrazów

Utworzyć pieśń… Jak Jozue, rozwalający mury,

Pragnąłbym skruszyć gmach zniewieściałej naszej natury,

By w gruzach jego wznieść potężniejszy z cykłopich głazów.

[Я хотів би вогнем і кров’ю відмалювати тортури духа,

Коли він жадобою впаде в порох, а натхненням зірветься вгору,

Коли горду чоловічу думку, повну найвищих образів,

Отрута вуст вишневих перетворить на лігво плазунів.

Я хотів би з Дантових барв і вражаючих, як грім, слів

Створити пісню… Як Йозу, що розвалює мури,

Я хотів би розтрощити негідну будівлю нашої натури,

Щоб на її руїнах утвердити наймогутнішу із циклопових скель (польськ.). – Ред.]

Важніші писання Совінського – се видана 1860 р. лірична драма «Z życia»; вона була одним із імпульсів, що пхали і закликали до повстання, і особливо серед молодежі польської здобула авторові велику популярність. В 1875 р. він видав у Познані двотомову збірку поезій, де міститься також довша поема «Graf Jarosz», а 1885 р. вийшла в Варшаві остання збірка його віршів «О zmroku», де, крім ліричних творів, є також поема «Praznik» і драматична поема «Prolog tragedii».

Але найзамітнішим твором Совінського є його книжкова драма «Na Ukrainie», видана 1873 р., обік «Замку Каньовського», без сумніву, найсильніше і найживіше з усього, що дала польській літературі Україна в XIX віці. Правда, тій драмі не стає концентрації і пластики драматичної будови, але вона жива і сильна силою чуття, яку вложив у неї автор. Характерне для Совінського також те, що він одинокий із поляків доконав перекладу Шевченкових «Гайдамаків» і видав його з гарною студією про нашого Кобзаря. Для нас, українців, Совінський є і буде одною з найсимпатичніших постатей на польськім Парнасі; теперішні поляки майже зовсім забули його.

До групи польських поетів родом з України, що почували себе також українцями і вносили українські мотиви до польської поезії, належить також Станіслав Грудзінський (урод[ився] 1851 р., ум[ер] 1884). Він написав прозою «Powieści ukraińskie», що були перекладені на чеську мову, але розпочав кількома збірниками віршів, а власне поемою «Idealista» (1872), збіркою «Marzenia i piosenki» (1872) і другою «Urwane akordy» (1874), де міститься також поема «Dwie mogiły», в котрій оспівано міфічну загибель П’ята і Переп’ятихи. Грудзінський – се натура м’яка, меланхолійна, талант невеликий, але симпатичний. Деколи дуже йому гарно вдалося потрапити в тон української народної пісні і Шевченка. Ось примір:

Pieśni moja, dumko moja, marzeń moich dziecię!

Czemuż ci tak tęskno, ciasno na tym bożym świecie?

Za czym gonisz, czego szukasz wpośród tego świata,

Czemu rwiesz się za tym orłem, co pod niebem lata?

Z jasnych niebios tyś strącona, tyś niedoli dziecię.

Dlatego ci tu tak smutno na tym bożym świecie.

Tutaj cierni, więzów tyle, tyle wszędzie sieci, –

Wolne ptaszę – dumka moja w te więzy nie wleci.

Zwrotka bożej świętej pieśni – ona dźwięczeć wszędzie,

Ona pieśnią odrodzenia i miłości będzie.

Może kiedyś braci-ludzi dźwięk pieśni poruszy,

Zdrój pociechy w serce wleje, gorzkie łzy osuszy.

A gdy oczy załzawione podniesie do nieba, –

Wtedy – dość już śpiewakowi, więcej mu nie trzeba

[Пісне моя – думко моя, мрій моїх дитино,

Чому тобі так тужливо на божому світі?

За чим женешся, чого шукаєш у цьому світі?

Чому рвешся за тим орлом, що попід небо літає?

З ясних небес ти скинута, бо ж недолі дитина,

Тому тобі і так сумно на тому божому світі.

Кругом тернів стільки і стільки тенет,

Але моя пісня – вільний птах – не впаде в ті тенета.

Рядок з божої, святої пісні – він скрізь звучатиме,

Він буде піснею відродження і любові.

Може, колись звук пісні зворушить людей-братів,

Увіллє в серце струмінь радості, осушить гіркі сльози,

А якщо заплакані очі підведе до неба, –

То і цього співакові досить, більше

Йому нічого не треба (польськ.). – Ред.]

В 1882 р. вийшов перший поетичний твір молодого київського фотографа Володимира Висоцького, в котрім видно було невеликий, але свіжий і енергічний талант. Молодий поет розпочав сатирою «Wszyscy za jednego», в котрій висміяв безхарактерність і марнотратство польської шляхти. Висоцький інтересний уже хоч би з того погляду, що в цілій своїй поетичній діяльності (він умер 1894 р.) обмежився на епіку. На його лірі були тільки дві струни – сатира, що переходила іноді в карикатуру і робилася несмачною (напр., поема про Бісмарка, котрого змальовано як бісового сина), і чутливо-патріотична нота, що найповніше відзивається в поемі «Laszka» (1894 р. вийшло третє видання).

Хоч і як подобалася українсько-польській публіці ся поема, та, на мою думку, її поетична вартість дуже невелика: се слабе наслідування лірично-епічного тону «Марії» Мальчевського, з тими самими маріонетковими козаками, татарами і поляками, але без глибини і сили в малюванні поодиноких постатей.

Найкращим твором Висоцького я вважаю поему «Oksana». Панич-поляк зводить гарну дочку рибака Оксану і покидає її. Надходить повстання 1863 р., панич іде до повстання, але селяни-українці кидаються на повстанців, розбивають їх, одних замучують на смерть, інших в’яжуть. Панич заховався в бур’яні, блудив день і ніч без спочинку, поки не зайшов у свою рідну сторону. Та тут пізнав його рибак, Оксанин батько, при помочі інших селян зв’язав і завів до своєї хати.

Панич застав в хаті Оксану. Вона бліда, задумана, далі бере ніж. Панич думав, що хоче вбити його, помститися за свою кривду, а вона розрізала шнури, котрими він був зв’язаний, і велить йому сховатися в коморі, щоб міг утекти ніччю. Але ось вертає рибак, а не заставши панича в хаті і дізнавшися, що Оксана випустила його, починає люто бити її. Панич чує в коморі її крики і, не можучи стерпіти, виходить і віддає себе в руки рибака, а сей відставляє його до уряду.

Засуджений до арештантських рот, панич вирушає в дорогу, коли ось підходить до нього Оксана і подає йому милостиню. «Ти прощаєш мені?» – питає зворушений панич. «Так, – відповідає дівчина, – і нехай нас обох простить бог у небі».

Drobny deszcz ze śniegiem mroczy…

Oglądam się – Sania stoi i ociera płachtą oczy.

Okutana mgłą, na słocie stoi sama pośród drogi:

Widzę jej poczerwieniałe, jej zziębnięte, bose nogi

[Дрібний дощик падає разом зі снігом…

Озирнувся я – Саня стоїть і плахтою витирає очі.

Сама-самісінька стоїть собі серед дороги,

Бачу її почервонілі замерзлі босі ноги… (польськ.). – Ред.]

Висоцький ані артист не великий, ані майстер поетичної форми; його вірші дуже часто дерев’яні, балакучі, мляві; його поетична техніка дуже примітивна, смак невироблений, навіть мова не зовсім чиста. А проте чути в його поезії якийсь подих свіжості і сил, якусь мужню енергію, і в тім головна її принада.

В [18]80-тих роках виступила в польській літературі досить численна генерація поетів, що силкувалася внести в польську поезію нові елементи, нові тони. Се не було легко.

Давніша польська поезія лишила їм велике багатство форм, виробила віршову техніку і вичерпала майже до дна такі теми, як патріотизм і релігійність. Правда, Асник, Гомуліцький і їх товариші вказали нові горизонти – новочасну філософію і здобутки науки; Ленартович і Конопніцька відкрили криницю польської людової поезії, але молодим се було замало. Правда, вони не погордували вказівками старших, і коли патріотична нота у них гуде слабше і знаходить переважно досить холодний, шаблоновий вираз, то філософія тягне їх у свій бездонний вир; молоде покоління – так могло здаватися якийсь час – зовсім утратило чуття, а лишилося при самій філософії.

Поети, майже виключно міські, паничі, далекі від селянина, не вміють відчути ані зрозуміти його, і сільська поезія для них млява або неінтересна. Тим часом на польськім грунті роздалися нові поклики – праці для люду, піднесення робучого питання «четвертого стану», супроти котрого вищі верстви, шляхта і буржуазія, виступили з таким завзяттям, котре рівне було хіба їх нерозумінню справи.

Оці нові поклики і рух, який вони викликали з часом, не знайшли в польській поезії досить сильного і талановитого виразу. Найголовнішим представником польської «робітницької поезії» був Болеслав Червенський, автор робітницької пісні «Czerwony sztandar». Він виступив на літературне поле ще десь з початку [18]70-х років з філософічною поемкою «Uczony», в котрій бідний погорілець простим хлопським розумом учить «ученого», що «nie sztuka umrzeć, lecz żyć dobrze sztuka» – мудрості, як бачимо, не дуже нової і не дуже мудрої. Працюючи на газетярській ниві, Червенський друкував рідко свої вірші, що свідчили про дуже слабенький талант і дуже неглибоку думку.

Написана ним 1880 р. пісня «Czerwony sztandar», що зробила його ім’я дорогим для польських робітників-соціалістів, є властиво парафразою французької пісні «Drapeau rouge» і проявляє дуже слабе розуміння соціалізму, але зате там більше революційно-кривавої фразеології:

Krew naszą długo leją katy

I płyną robotników łzy:

Nadejdzie wreszcie dzień zapłaty,

Sędziami wtedy będziem my.

Dalej wraz! Dalej wraz! Wznieśmy śpiew!

Nasz sztandar buja nad trony.

Niesie on zemsty grom, ludu gniew,

Przyszłości rzuca siew.

A kolor jego jest czerwony,

Bo na nim robotników krew.

[Нашу кров кати довго проливали,

І ллються сльози робітників,

Надійде нарешті день розплати,

І суддями тоді будемо ми.

Вперед разом! Вперед разом! Заспіваймо!

Наш прапор розвівається над тронами,

Несе він грім помсти, гнів народу,

Майбутнього сів,

А колір в нього червоний,

Бо на ньому кров робітників! (польськ.). – Ред.]

Зрештою, годиться зазначити, що Червенський особисто не був ані соціалістом, ані червоним радикалом, до агітації між робітниками ніколи не мішався і всякі поступові теорії вважав теоріями, але не постулатами практичного життя. Збірка його поезій, видана пару літ перед його смертю (він умер 1888 р.), минула безслідно; в ній справді нема нічогісінько такого, що було б варто тривкої пам’яті.

В [18]80-х роках здавалося якийсь час, що поетом польського робітницького руху зробиться Францішек Новіцький. Його поемкою «Spartak» любувалася молодіж, що кокетувала з соціалістичними ідеями. Але до робітників ся переважно рефлексійна і риторична поезія не дійшла, та й сам поет швидко затих. Польський соціалістичний рух так і не дочекався досі свого поета.

Покоління, що виступило в [18]80-х роках на літературне поле, панує нині на польськім Парнасі. В минувших двох роках зійшли в могилу Уєйський і Асник; живе досі епігон романтиків Бжозовський, але його ліра замовкла давно; Гомуліцький відзивається рідко і не голосно, а з старшого покоління палає та пишається одна тільки зоря – Конопніцька. Як же ж виглядає те наймолодше покоління?

Я не буду перебирати всіх його репрезентантів, а зупинюся тільки на трьох найталановитіших, таких, що справді вносять щось нового в польську поезію або виявляють бодай визначну, характерну фізіономію. Сі три поети – Ян Каспрович, Казимир Тетмайєр і Андрій Немоєвський.

Ян Каспрович виступив на літературну ниву уперше з перекладами із Шеллі. Син селянина з прусських Куяв, вихованець німецьких шкіл, він приніс із собою дві речі, котрих не мала більшина польських поетів: докладне знання сільського життя і широку літературну освіту та очитання в класичних і новочасних літературах. Як перекладчик не тільки з Гете («Іфігенія») і Шекспіра, але також з Байрона, Шеллі, середньовікових німецьких епіків (Вольфрама, Гартмана фон Ауе) і найновіших (Дранмора), він здобув собі великі заслуги, бо його переклади визначаються вірністю, котрою звичайно зовсім не грішать польські переклади, а надто правдиво поетичною гармонією і силою.

У власній творчості Каспровича виразно вирізнюються три фази, в котрій він являється просто радикалом-реформатором, одним із тої молодежі, що в початку [18]80-х років горячо цікавилася науковими і соціальними питаннями, лагодилася нести просвіту і пропаганду нових ідей між народ і вискочити із трухлявих буржуазних порядків. У своїй вірші «My i oni», котра тоді серед молодежі була дуже популярною, Каспрович дав вираз тим змаганням. Старші покоління промовляють там до молодих революціонерів:

Za wiele żółci macie, a za mało

Serdecznych uczuć kryształowej rosy!

Przed nami duszę zamykacie całą,

A gorzką skargę rzucacie w niebiosy.

W łachman się chłopski okrywacie z dumą,

Od naszych stołów uchodząc z daleka,

O, i krzyczycie niedojrzałym tłumom:

«Nie masz tam, nie ma szlachetnego człeka!»

Wszystko, co piękne, wszystko, co szlachetne

We waszych oczach marą lub głupotą;

Rycerskie hasła i zwycięstwa świetne

I skroń koroną przystrojona złotą.

W urągowisku u was i pogardzie,

Niwelacyjną zajętych robota,

Wielkie tryumfy widzących w petardzie…

Zbrojni w nożyce fałszywej nauki,

Ufni skalanych zwolenników mnóstwem,

Chcecie rozszarpać w najdrobniejsze sztuki

Węzeł człowieka kojarzący z bóstwem…

Wznosicie kościół, lecz kościół bez boga,

A w nim z was każdy kapłanem – mścicielem,

Odwieczne prawdy bezrozumną mrzonką

I Chrystus dla was płonnym marzycielem.

Pod apostolstwa niewinną osłonką.

Lud odrywacie od jasnego nieba,

Krzycząc г nim razem: chleba, chleba, chleba!

[Забагато у вас жовчі і – замало

Щирих почуттів кришталевих;

Перед нами замикаєте душу,

А гірку скаргу звертаєте небесам!

Гордо загортаєтесь в селянське лахміття,

Тікаєте від наших столів,

О, і кричите недозрілим натовпам:

«Нема серед вас, нема благородної людини!»

Все, що прекрасне, все, що благородне,

В ваших очах – мара або дурниця.

Лицарські гасла і священні перемоги –

І чоло, прикрашене золотою короною, –

все у вас у зневазі, презирстві.

Зневажаєте роботящих,

Тих, що тріумфи бачать в петарді…

Озброєні в ножиці фальшивої науки,

Певні чисельністю брудних прихильників,

Хочете розшарпати на шматки

Вузол, що в’яже людину з божеством…

Будуєте костьол, але костьол без бога,

А в ньому кожен з вас священик і месник,

Одвічні правди – нерозумна вигадка.

І Христос для вас – плідний мрійник.

Під невинною заслоною апостольства

Народ відриваєте від ясного неба,

Кричучи з ним разом: хліба, хліба, хліба! (польськ.). – Ред.]

Не вадить пригадати сьогодні ті рядки, не вадить зазначити й те, що всі ті закиди, які тут висловлюють «вони», сипалися справді на голову Каспровича і мали для нього важкі наслідки: за свою участь у кількох бурливих зібраннях молодежі він відпокутував кількамісячною тюрмою. Правда, від тих зібрань до практичної революції, а навіть до пропаганди революційних думок серед простого люду було ще далеко, а покинувши зараз потім свою рідну сторону і перейшовши на життя до Львова, де він як член чужої держави і політично підозрений відразу був позбавлений можливості якої-будь політичної діяльності, він відірвався від того грунту, де міг справді показати, які думки йому і його ровесникам закидали «вони», були дійсною програмою праці і життя чи тільки фразою.

Що Каспрович уже тоді не дуже ребром ставив нові ідеї і що ідеї його були не дуже нові і зовсім далекі від класової свідомості, зовсім не були ідеями польського хлопа, але ідеями нечисленної і швидко зовсім затраченої польської радикальної буржуазії, на се маємо доказ в тім самім вірші, з якого цитовано вище деякі уступи, в відповіді, яку дають авторові «my», тобто молодіж своїм протиставникам. Ті «my» зовсім не відкидають союзу зі своїми противниками, а навіть бажають його:

My idziem naprzód, pragnąc waszej ręki,

Jeśli nam szczere przynosi sojusze;

Jesteśmy zawsze skłonni do podzięki,

Jeśli swą duszą grzejecie nam duszę…

[Ми йдемо вперед, прагнучи вашої руки,

Якщо ви пропонуєте нам щиру спільність;

Ми завжди вдячні,

Коли ви своєю душею грієте нам душу…]

Але автор застерігається, хоч не дуже ясно:

Lecz się nie damy uwieść ani zgłupić

Obcym szalbierzom społecznej mennicy,

Co fałszywymi grzywny chcą okupić

Krew z naszej piersi, łzę z naszej źrenicy.

[Але ми не дозволимо ввести нас в оману або спокусити

Чужим шахраям з суспільного монетного двору,

Що хочуть за фальшиву монету

Купити кров з наших грудей і сльозу з нашого ока (польськ.). – Ред.]

Не ясно, проти кого вимірене се застереження, а вже супроти висловленого вище бажання союзу досить незрозумілою являється грізна мова:

Wam, przyodzianym w samowładztwa delię,

Trudno się wyrzec złocistej poduszki,

Trudno ubóstwa przyjąć ewanielię,

Milej kornymi otoczyć się służki,

Milej się zakuć w zbroicę dogmatu,

Ludzkie rozumy zmienić na podnóżki

I tak panować zgłupiałemu światu.

[Вам, оточеним розкішшю самовластя,

Важко відмовитись від золотих шат,

Важко прийняти євангеліє бідності;

Приємніше оточити себе слугами,

Приємніше озброїтись догматом,

Людський розум замінити на підніжки

І так панувати над оглупілим світом (польськ.). – Ред.]

Невже з такими людьми молоді польські радикали могли бажати союзу? Про інших не знаю; Каспрович сьогодні бодай одною ногою стоїть у їх таборі. Але ось позитивні постулати тих молодих радикалів, сформульовані у тім самім вірші (написанім 1885 р.):

Głosim swobodę myśli, wolność ducha,

Wierząc w rozsądek i szlachetność ludzi,

Nie w katowskiego potęgę obucha…

… dzisiaj już nas nikt nie złudzi

Zaobłocznego wesela fantomem…

Na gruncie dłonią uprawionym własną

Wznosim świątnicę nowym ideałom, –

Jej Przenajświętszym – to człowieka serce,

A w nim bóg Miłość otoczony chwałą…

A kolumnami, na których się wspiera:

Rozsądek, piękno, cnota, prawda szczera.

О tak, my cenim piękno, lecz z rozsądkiem

Pierścieniem ślubów połączone szczytnych;

Zawsze w ślad idąc za życiowym wątkiem

Nie rozumiemy kształtów niepochwytnych.

Pragniemy w sztuce hartu, siły, woli,

Pragniem postaci energicznych, bitnych,

A nie ginących w smutnej melancholii….

Za romantycznym nie gonimy kwieciem

І egzotycznej nie pragniemy woni,

Nasza poezja – echem cierpień ludów.

Pragnieniem światła, chleba, wolnej dłoni.

Nasza poezja bez wizyj i cudów,

Dzisiaj pobudką do czynów i męstwa,

A jutro – jutro oddźwiękiem zwycięstwa.

[Ми проголошуємо свободу думки, свободу духа!

Ми віримо в розум і благородство людини,

А не в силу сокири катівської….

Зараз нас ніхто не привабить

Фантомом захмарних радощів.

На грунті, ствердженім власною рукою,

Будуємо храм нових ідеалів.

А головне в ньому – це серце людини,

А божество – любов, оточена хвалою…

Опори ж, на які цей храм спирається, –

То розум, краса, порядність і щирість.

О так, ми цінуєм красу, але розумну,

З’єднану обручками високих шлюбів.

Завжди йдучи за розвитком життя,

Ми не сприймаємо неокреслених обрисів,

В мистецтві ж прагнемо гарту, сили, волі,

Прагнемо енергійних рішучих постатей,

А не тих, що тануть в меланхолії.

Ми не ганяємось за романтичною квіткою

І не прагнемо екзотичних ароматів.

Наша поезія – це відгук страждань народних,

Це жадоба світла, хліба, розкріпачених рук,

Наша поезія, без видінь і чудес,

Є сьогодні закликом до дії і мужності,

А завтра буде вона відлунням перемоги (польськ.)]

Певна річ, ми не маємо права від поезії жадати такої ясної і докладної стилізації програми, як від політичного трактату. Але в кращих поезіях сього роду звичайно видно одне: силу, чуття, котрим автор обіймає якийсь ряд соціальних явищ і котре позволяє йому сконцентрувати на них велику масу світла, зазначити різко їх контури, відрізнити ясно своїх від ворогів і не раз розвернути перед читачем ширші перспективи, ніж би се міг учинити холодний політик.

Отже, у Каспровича зовсім нема того чуття; його програма більше риторична, вона не пливе з серця і для того не знаходить ані ясної стежки, ані ясної мети. Із першої часті можна б догадуватися, що ті «my» – то якісь велетні, революціонери, мужики, невмолимі вороги визиску і складової нерівності, нівелятори, націоналісти і т. і.

А з відповіді тих «ми» бачимо, що вони бажають союзу зі своїми противниками, коли тільки сей союз буде щирий, що вони бридяться революційним терором і вдоволяються свободою думки і духу, а в останніх словах і ся соціальна нота уривається і показується, що ті «ми» – не мужики, не революціонери, не політики, а тільки артисти, що бажають у штуці правди, реалізму і сили. Ну, задля такого здобутку не варто було такий великий огород городити, тим більше, що реформи в штуці здобуваються не програмами, не боротьбою, а талантом і творчістю.

Отся вірша з її ідейною неясністю і, так сказати, загубленим у піску кінцем була прообразом поетичної кар’єри Каспровича. На львівськім грунті він звільна, мов луску, скидав із себе точку за точкою тої програми, яку зазначив сам своєму поколінню. На самім вступі в галицьке життя, викинувши з неї революціонера і політика, він якийсь час дивував спокійних буржуа хлопським костюмом, реалізмом і вільнодумством, але звільна викидав за борт і ті реквізити, поки в останніх своїх творах не дійшов щасливо до погорди для «tłumów», до неоромантичної «голої душі» і до католицької правовірності. Варто ще хвильку слідити той його розвій.

Уже в першім томику поезій Каспровича, виданім 1889 р., ми бачимо зазначені головні характерні прикмети всієї поезії Каспровича і разом з тим головні фази її розвою, в кожній поодинокій фазі якась одна прикмета розвивається вільніше і покриває собою, приглушує інші. Бачимо тут програмову, політично-філософічну поезію вроді цитованої вище, бачимо наскрізь суб’єктивну, любовну лірику, реалістично закроєні малюнки сцен з дійсного життя: селянського («Chłopska dola») або власного авторового (деякі сонети), і вкінці поезії на біблійні теми і взагалі сліди замилування автора до незвичайних, екзотичних декорацій.

Взагалі декорація, котурни, фарби і шуми – се головна сила Каспровича, а натомість психологія, чуття і його делікатні зворушення – то його слаба сторона, можна сказати навіть, зовсім недоступні йому. От тим-то його поезія, не раз сильна і ярка, але все холодна, ніколи не може зворушити нашого серця. Тут і в пізніших своїх поезіях автор зовсім не вміє малювати розвою і конфліктів чуття, а найрадше малює ситуації, хвилі тиші; замість аналізу психічного стану своїх героїв він дає описи природи, або зовсім пусту риторику, або темну та сумнівної вартості філософію. Фантазія у нього багата і жива, але чуття зовсім не розвинене.

І ось пішла у Каспровича ціла низка поем і оповідань із життя польських селян: більша часть тих віршів видана разом у збірці «Z chłopskiego zagonu». Дивне враження роблять ті вірші. Вони поперед усього для читача трудні, а деякі поеми, особливо довші, належать до того роду літератури, котрого не любив Вольтер, до скучного. А прочитавши їх, мається дивне враження. Видно, що автор знає селянське життя, селянський вислів, селянський спосіб думання, і видно, що все те передає вірно, а проте цілість лишає нас зовсім холодними, не будить ані співчуття, ані обурення, ані навіть цікавості, хіба облегшення: слава богу, що скінчилося.

Деякі польські критики попросту закидали Каспровичу, що він пише пасквілі на люд, малюючи самих п’яниць, злочинців або маніяків. По моїй думці, закид несправедливий. Можна малювати, що кому хочеться; головна річ в тім, як малювати. Малюнки Каспровича нагадують мені японські рисунки: всі деталі викінчені дуже гарно, схоплені дуже вірно, мов під лупою, а проте цілість якась мертва, не готова. Чого їй бракує? Одної дрібниці: Каспрович не любить своїх героїв, не любить того люду, малює розумом і фантазією, а не чуттям. У однім маленькім віршику Конопніцької є більше чуття, ніж у цілій поезії Каспровича.

Се, по моїй думці, було головною причиною, для чого не сповнилися ті надії, які дехто (і я в тім числі) покладав на Каспровича як на співака епопеї хлопського життя. Крім згаданої вже збірки «Z chłopskiego zagonu» і не взятої до нього низки образів «Flora swojska», Каспрович написав з хлопського життя драму «Świat się kończy» i покинув недописану обширну поему «Wojtek Skiba», що мала оповісти долю хлопського сина, котрий з-під сільської стріхи виходить у світ, переходить через різні покуси, власною працею стає на високості сучасної культури і освіти і, здобувши всі добра цивілізації, вертає назад у рідне село, несучи ті скарби в дар своїм найближчим родичам. Се мала бути ідейна автобіографія автора і лишилася недописаною, бо автор відбився від хлопської стріхи далеко і, здається, назавсігди. Зрештою, поема, скільки судити по надрукованих досі частях, була б вийшла довжезна і нудна до неможливих границь.

Тим часом екзотика тягла Каспровича до країв, котрих він ніколи не бачив, до людей, котрих не знав. Він написав поему «Chrystus», львівська прокураторія сконфіскувала її – бог знає за що. Се були сцени із євангелій, коментовані в дусі перестарілого лібералізму і раціоналізму, річ несмачна і невисокої вартості. Найкращий уступ – танець Іродіади перед Іродом, був видрукований у Варшаві. Він характерний для Каспровича. Опис танцю – і нічого більше; психологія Ірода і Іродіади майже не зазначена. Декорація – без душі.

Далеко краща є поема «Ezechiel», поміщена в збірці «Anima lachrymans», краща тим, що тут Каспрович вірніше держиться тексту староєврейського пророка, перефразуючи деякі розділи його книги. Правда, і тут він грішить многословістю і браком контрапункту – чуття. Не знаю, як кому, але мені далеко ліпше подобаються старі переробки Пайгерта в його «Pieśniach proroków» (див. його «Widzenie o kościach» і порівняй з VI розд. поеми Каспровича), ніж важка, переладована декораціями, а худенька з ідейного боку парафраза сучасного поета.

В збірці «Anima lachrymans» поміщено другу низку оповідань із селянського життя (Obrazy, gawędy, opowiadania), написаних давніше, і ряд ліричних віршів та сценок із львівського життя. Ті останні сценки, по-моєму, не мають ніякої поетичної вартості; в ліриці переважає рефлексія, а принагідні вірші, писані для «Kurjera Lwowskiego» на різні свята, показують тільки, як мало ідейної самостійності є у автора.

Найбільше поводження з усього, досі написаного Каспровичем, мала його книжка п[ід] з[аголовком] «Miłość». Є се збірка віршів – три поеми і кілька дрібніших ліричних творів, зв’язаних із собою спільною темою. Автор роздивляє в них любов з різних боків: любов – гріх (се підкріпляється довгим і дуже недотепним оповіданням, з котрого зовсім не випливає те, що сказано в титулі), безнадійна любов і любов-переможець. Вкінці ліричні вірші, се дифірамби автора на похвалу любові. Розуміється, всюди тут мова тільки про полову любов, мужчини до жінки. Так і чути, як стіснюється горизонт поета.

Його фантазія висилюється на пишні образи, незвичайні порівняння, кучеряві віршові форми, його риторика декуди блискуча, декуди зовсім темна, але дивна річ, усе оте співання про любов лишає нас зовсім холодними. Ми чуємо, що автор фантазує про любов, але сам не любить; правдива любов не буває така балакуча, а коли що говорить, то попросту; вона вміє вложити свою душу в найпростіше слово, в один шепт, а не потребує на те «акантів», «меандрів», «каскад», «Прометеїв» і всієї екзотичної термінології.

Остання збірка віршів Каспровича – «Krzak dzikiej róży» – є подекуди продовженням «Miłości». Вже там одна поема мала своїм тлом гірську природу; в новій збірці три чверті всіх віршів навіяні коли не Альпами, то Татрами. Ми сказали вже, що описи, декорації – то сильна сторона поезії Каспровича. Вони блискучі, барвисті, широкі, хоч і не дуже пластичні. Того, що німець називає Stimmung in der Landschaft, Каспрович мало коли вміє підхопити; брак чуття тут, як і всюди, він силкується заступити риторикою або філософуванням. Інтересна тут поемка «Taniec zbójnicki», навіяна танцем і піснями закопанських гірняків. В поемці, в котрій Каспрович чудово потрапив у людовий тон, є велика сила препишних деталів, але цілість не говорить нічого.

Але найцікавішим твором сеї збірки була для мене поміщена при кінці драматична поема «Na wzgórzu śmierci». В краківськім «Życiu» я вичитав суд Пшибишевського про сей твір; він признав його що не найгеніальнішим твором в цілій слов’янській поезії. Прочитавши сей твір, я мусив засміятися; п. Пшибишевський, очевидно, зовсім не знає слов’янської поезії. «Na wzgórzu śmierci» – се драматична переробка «Chrystusa», а п. Пшибишевському подобалася вона тим хіба, що героїнею її є «гола душа», тобто душа без тіла, душа, вигнана з раю, закохана в Люцифері. Вона є незримим свідком сцени розп’яття Христа і під впливом тої сцени відвертається від Люцифера.

Я не буду розбирати сеї поеми; скажу тільки, що вона держиться на строго правовірнім католицькім грунті, пренаївно малюючи Христа і його окружения в світлі тих католицьких догм, що були встановлені аж геть пізніше, показуючи Рим і поганство таким зіпсутим і варварським, яким малювали собі його середньовікові візіонери і візіонерки вроді св. Гертруди або св. Брігіти. Пок[ійний] єзуїт Ян Бадені міг би був також написати таку поему, якби був мав талант Каспровича. Брак щирого чуття і простоти вислову – се головні хиби його поезії.

Зовсім іншу духову фізіономію і зовсім аналогічний розвій проявляє другий талановитий сучасний польський поет Казимир Тетмайєр. І він розпочав коли не радикальними, то в усякім разі енергічними покликами до життя, до боротьби, до відкинення сумнівів, до ділання. Уперше виступивши на літературне поле 1886 р. з поемкою «Illa», написаною на взір поеми Словацького «Anhelli», він здобув собі видне становище серед молодежі поемкою «Allegoria», виданою накладом молодежі 1887 р.

Героєм сеї поемки є «хлоп», котрого любку забрав володар-князь. Хлоп продирається до князівських кімнат, щоб вирятувати свою милу, але його ловлять, в’яжуть і саджають до вежі, а його милу князь безчестить перед його очима. Але дівчина вириває у свойого кривдника штилет, убиває його, а потім саму себе, не маючи надії розламати кайдани свого милого. Та не в самій основі поеми головна її сила, а радше в тім настрої, яким перейнята вона. Се настрій пристрасний, гарячий; кожний рядок видиханий обуренням на опортунізм і сервілізм, який бачить автор скрізь довкола себе. Таким самим духом перейняті також Тетмайєрові кантати на честь Міцкевича, Крашевського і т. і., за котрі він в конкурсах одержував звичайно перші премії.

Але не довго тривав сей бадьорий настрій. Злі язики говорили, що Тетмайєр перейшов із табору «Nowej reformy» в табір «Czasu»; факт є, що в збірці його поезій, виданій 1891 р., віє вже зовсім інший дух. Поет відсунувся від політики, кпить собі з усяких ідей і коли йде до бою, то тільки під окликом «evviva l’arte!» (най жиє штука). Замість енергії і обурення на сервілізм він має тільки одне бажання:

Nirwany, której nic już nie zaboli,

Nic nie ucieszy, w której się powoli

Przechodzi ze snów cichych w nieistnienie.

[Нірвани, яка не знає болю,

Від якої ніщо не розважить, під час якої

Непомітно переходиш з тихих снів в неіснування (польськ.). – Ред.]

Ми не знаємо, що довело молодого поета до такого настрою. Здається, він закоштував бідності, а може, знеохотило його й те, що при перших ступнях його поетичної діяльності одна (консервативно-шляхетська) часть преси систематично промовчувала його. Для іншого се було б байдуже, але Тетмайєра, видно, тягло до панських салонів, і він чув себе глибоко нещасливим.

Melancholia, tęsknota, smutek, zniechęcenie

Są treścią mojej duszy. Z skrzydły złamanymi

Myśl ma zamiast powietrzne przerzynać bezdenie,

Włóczy się, jak zbarczone żórawie, po ziemi.

Cóż, że zrywa się czasem i wzlatuje w górę

Z smutnym krzykiem tęsknoty do sfer, kędy słońce

Nie ściemnione wyziewami ziemi jasno gore,

I gdzie szumią obłoki z wiatrami lecące?

Złamane skrzydła lecieć nie zdołają długo,

Myśl spada i pierś rani o głazów krawędzie;

I znów wlecze się, znacząc krwi czerwoną strugą

Ślady swej ziemskiej drogi – i tak zawsze będzie.

[Меланхолія, туга, сум, обридження –

Це сенс моєї душі. Із зламаними крилами моя думка,

Замість того, щоб долати повітряні простори,

Тягнеться, як підстрелений журавель, по землі.

Що ж з того, що часом вона зривається вгору

Із сумним криком до тих сфер, де горить

Ясне сонце, не затьмарене випарами землі,

І де шумлять хмари, летючи разом з вітром?

Зламані крила не можуть летіти довго,

Думка падає вниз, і груди вдаряються об скелі,

І знов тягнуся по землі, яку кривавлю слідами свого поранення, –

Це слід земного шляху – і так буде завжди (польськ.). – Ред.]

Ся меланхолія часом перекидається в гірку іронію над долею безгрішного артиста, царя без землі:

Evviva l’arte! Człowiek zginąć musi.

Cóż, kto pieniędzy nie ma, jest pariasem,

Nędza porywa za gardło i dusi –

Zginąć, to zginąć jak pies, a tymczasem,

Choć życie nasze splunięcia nie warte –

Evviva l’arte!

[Хай живе мистецтво! Людина мусить загинути.

Що ж, хто не має грошей, є парієм.

Злидні хапають за горло і душать –

Гинути, так гинути, як собака, а тим часом,

Хоча життя наше плювка не варте, –

Хай живе мистецтво! (польськ.). – Ред.]

Але ся іронія, то не була резигнація, не прояв мужньої, твердої волі. Поетові всміхалися інші ідеали; його мрія мала інші контури:

Najpiękniejszej z wszystkich kobiet

Do mej piersi tuląc łono,

Wolno, sennie płynę wzrokiem

W przestrzeń morza nieskończona.

[Мені так любо притулити лоно

Найпрекраснішої з жінок до моїх грудей.

Вільно, сонно плину поглядом

По безмежній морській далині (польськ.). – Ред.]

З усіх ідеалів, з усеї діяльності, з усіх поривів йому лишилося тільки одне – любов, еротика. Се не є ніяка висока, загальна любов до людей, до покривджених і нещасних, навіть до жінки як товаришки життя і праці; ні, се власне еротика, одуріння і забуття в любовнім одурі:

Tyś jest największą z sił, wszystko ulega tobie,

Miłości.

Zycie jest żądzą, a tyś z żądz największa,

Prócz samej żądzy życia: duszą duszy

I sercem serca życia tyę jest,

Miłości.

Jeśli najwyższym szczęściem zapomnienie,

Bezwiedza i niepamięć własnego istnienia,

Toś ty jest szczęściem szczęścia, ty, co dajesz

Omdlenie duszy i omdlenie zmysłom

I myśli kładziesz kres upajający,

Miłości.

[Ти наймогутніша з усіх сил, все підлягає тобі,

кохання!

Життя – це бажання, а ти – найбільше з усіх бажань.

Крім самого прагнення життя, ти,

кохання, є душею душі і серцем серця.

Найбільше щастя – це забуття,

Забуття власного існування,

То ж ти є щастям щастя, ти любов,

Що приносиш згасання душі,

Згасання думкам

І кладеш чарівний край свідомості,

кохання (польськ.). – Ред.]

Ну, дійшовши на ту висоту, поет здибав те, чого бажав, здибав консерватистів, що мають власть, і гроші, і впливи, що вміють протегувати і величати «своїх». В пору, коли здорова суспільність була б з огидою відвернулася від такого поета, суспільність Кешковських, Коритовських і Жужу окричала його великим співаком, дала йому славу і гроші, поклонилася йому як божкові.

Тетмайєр справді варт того. Він має все, чим можна подобатися тій суспільності: елегантний вислів, майстерну техніку вірша, чутливість і вразливість на найделікатніші рухи душі, цілковитий брак почуття суспільних обов’язків і ту ідеальну концентрацію, що знає в поезії одну вісь, на котрій один кінець – еротика в цілій безмірній скалі тонів і кольорів, а другий, – пересит, обридження і нірвана. Інтересно, що консервативно-станьчиківський поет Тетмайєр майже зовсім безрелігійний або щонайбільше буддист, коли тим часом колишній вільнодумець Каспрович з повним переконанням співає про первородний гріх, про рай, про боротьбу між Люцифером і Єговою і т. д.

Обік Тетмайєра має польська література ще цілий ряд подібних, хоч менше талановитих співаків, віртуозів форми і шинкарів еротичного наркотику. Та ми не будемо тут називати їх. Згадаємо ще одного тільки – Міріама (Зенона Пшесмицького), котрий стоїть осторонь від них. Міріам заслужився в польській літературі головно перекладами з Врхліцького та з нових французьких і бельгійських поетів. Його власні поезії, видані окремою збіркою – «Z czary młodości», виявляють, крім майстерства форми, також пориви сильної думки і сильного чуття, живе зацікавлення суспільними задачами:

Zdało mi się! Ból zgrzyta

W piersi mojej szalony.

Czyż to jutro zaświta?

Ujrząż wolność miliony?

Spadnąż pęta, kajdany?

Zniknąż chłopy і pany?

Zniknąż płacze і jęki?

Z nędz drapieżnej paszczeki

Czyż wyrwie się człek?.

[Здалося мені! В серці

Постає шалений неспокій:

Чи завтра буде світанок?

Чи побачать свободу мільйони?

Чи спадуть пута й кайдани,

Чи зникнуть селяни й пани?

Чи зникнуть сльози і стогін?

Чи з клятої пастки злиднів

Вирветься людина? (польськ.). – Ред.]

Взагалі поезія Міріама надихана смілістю і енергією. Але філософ і мислитель не приглушують поета, котрий уміє малювати краєвиди і сцени зовсім реалістично, як, напр., в початку вірша «W stepach czarnomorskich».

Закінчу сей побіжний огляд згадкою про третього з чільних тепер польських поетів, Андрія Немоєвського. Ми бачили, як на галицькім грунті син польського селянина Каспрович і син міщанина Тетмайєр із радикалів і вільнодумців робилися прихильниками і співаками соціальної та клерикальної реакції.

В ту саму пору із шляхетського, навіть сенаторського роду вийшов у російській Польщі високоталановитий, гарячий і вітхненний співак радикальної опозиції, суспільних реформ, співак горя і надій робучого люду, котрих він не конструює собі, дивлячися з вікна вагона або з вікна сільського двора та читаючи газети, як Конопніцька, але котрі він викоштовує сам, живучи з тим народом спільним життям, серед праці, невигод і небезпек. Таким поетом є Андрій Немоєвський.

Він прожив кілька літ як дозорець робітників при копальнях в Домброві при різних фабриках, пильно і з глибоким співчуттям придивлявся життю селян і міщан, от тим-то й не диво, що його поезія багата конкретними враженнями і сценами, могутня і енергійна. При тім яко чоловік високоосвічений і одушевлений високими змаганнями, він являється якимсь виїмком серед теперішньої генерації польських поетів. Кращі взірці польської і заграничної поезії зливаються в його ліпших поезіях у гармонійну цілість з власним його сильним чуттям, з образами його власної, сильної і пластичної фантазії. І коли в його перших віршах занадто ще видно наслідування, декуди занадто голо виступає тенденція, то в кращих його віршах ми бачимо високе майстерство і високий політ духу.

Ще одним вирізняється Немоєвський корисно від більшини сучасних і давніших польських поетів. Усі вони незвичайно балакучі і многословні; найпростішу думку люблять пристроїти такими фестонами і гірляндами, що не раз і рідна мати не пізнає її; принцип dichten heisst verdichten, поезія се концентрація, здається, незвісний найбільшій часті польських поетів. У Немоєвського бачимо змагання до якнайбільшої концентрації, до простоти, до того, щоб мова була немов тою одежиною, що пристає щільно і випукло виявляє контури думки. Ось для приміру його вірш «Kuźnica», навіяний побутом у гамарні:

Wrą koła w kuźnicy, dym czarny się kłębi,

To biegun cyklopi chcą odrzuć tam w głębi.

Drgnął w swoich posadach świat stary, – nim runie,

Na nowym go oni zawieszą biegunie.

Wrą koła, zgrzytają zębami w pogoni,

Dym czarnym sztandarem cyklopów twarz słoni.

Drżą ściany. Hej śmiało, wy ludzkie kołosy, Brak ognia?

Rzucajcie pod kotły swe losy.

Wrą koła, żar pryska, robota szaleje.

Pod kotły rzucono ostatnie nadzieje.

Cykłopy, hej śmiało! do ognia z kolei

Rzucajcie swą rozpacz, gdy brakło nadziei!

[Крутяться кола в кузні, піднімаються клуби чорного диму,

То циклопи хочуть викувати глибокі залізні підпори.

Здригнулись основи старого світу,–якщо ж він завалиться,–

Його поставлять на нові підпори.

Крутяться кола, скрегочуть зубами в погоні,

Дим чорним стягом вкриває циклопам обличчя.

Тремтять стіни. Гей, сміліше, ви, людські колоси!

Не вистачає огню? Кидайте під котел свої долі.

Крутяться кола: жаром прискає, шаленіє робота.

Кинуто під котли останні надії.

Гей, сміліше, циклопи! До вогню по черзі

Кидайте свій розпач, якщо не стає вже надії! (польськ.). – Ред.]

Немоєвський продукує мало. Хто в кожнім вірші силкується так, як він, замкнути цілий світ чуття і мрій, той не може писати багато. Крім двох тоненьких томиків «Poezyj», він видав цикл віршів «Polonia irredenta», де змальовано життя і працю углекопів у Домброві, сатиричну поемку «Majówka», низку прозових нарисів «Listopad». При кінці минувшого року він дістав першу премію на 53 конкурсі «Kurjera Warszawskiego» за драму з людового життя «Familia».

Обік покоління [18]80-х років силкується коли не оригінальною творчістю, то бодай голосним криком, рекламою і чудернацькими вибриками форми здобути собі місце на польськім Парнасі наймолодше покоління [18]90-х років. Воно, скільки можемо судити досі, йде за покликами Тетмайєра і групується довкола Пшибишевського. Містика і еротика, надмірне перецінювання штуки і себе самих, – се їх головні оклики. Їх літературної продукції поки що не видно.


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1899, т. V, кн. 3, с. 176 – 199.

Подається за першодруком.

Красінський Зигмунт (1812 – 1859) – польський поет-романтик.

Одинець Антоні Едуард (1804 – 1885) – польський поет-романтик, журналіст і перекладач Пушкіна, Шіллера, Байрона та інших поетів.

Гарчинський Стефан (1805 – 1833) – польський поет-романтик, автор пісень революційного змісту.

Вітвіцький Стефан (1802 – 1847) – польський поет і прогресивний публіцист.

повстання 1831 р. – повстання, розпочате в листопаді 1830 року, придушене в листопаді 1831 року, на території тодішнього Королівства Польського, скероване проти національних і соціальних утисків. Очолене аристократами й шляхтою, що переслідували свої вузько-класові інтереси, повстання зазнало поразки, виявилось безсилим розв’язати назрілі соціальні питання.

партизанка Залівського… – Польські еміграційні організації, переоцінюючи готовність польських народних мас до нового повстання, надіслали до початку 1833 р. емісарів в Королівство Польське. На пропозицію одного з них – Юзефа Залівського (1797 – 1858), вони негайно приступили до організації там збройних виступів. Будучи непідготовленою, експедиція Залівського зазнала повної поразки.

Конарський Шимон (1808 – 1839) – організатор підпільного революційного «Товариства польського народу», яке діяло на території Польщі, а також на Правобережній Україні в 30-х роках XIX ст. Після розгрому товариства Конарського було заарештовано. Група російських офіцерів намагалась влаштувати йому втечу, але безуспішно. В 1839 р. Конарського було розстріляно в Вільно.

Вишньовський Теофіл (1806 – 1847) – учасник польського краківського повстання 1846 р., страчений за наказом австрійських властей у липні 1847 р. у Львові.

Дембовський Едвард (1822 – 1846) – представник польського національно-визвольного руху 1840-х років, один із революційних керівників Краківського повстання 1846 р. У своїх теоретичних працях «Кілька думок про еклектизм» (1843), «Творчість як принцип, властивий польській філософії» (1849), «Думки про майбутнє філософії» (1845) проповідував необхідність рішучих соціальних змін.

Мирославський Людвіг (1814 – 1878) – діяч польського національно-визвольного руху. В 1848 р. на чолі польських повстанців боровся з прусськими військами, але щодо політики орієнтувався на союз польських повстанців з Пруссією. Його надії не здійснилися, прусське юнкерство жорстоко розправилося з повстанцями.

рухи 1846 р. – антифеодальні заворушення в Західній Галичині, зокрема збройні виступи селян, зумовлені глибокою кризою соціальних відносин і національними утисками на цих землях. Кульмінаційним виступом було Краківське повстання (20 – 22 лютого 1846 р.), яке планувалося польськими національно-визвольними організаціями як частина загальнопольського повстання. Не підтримане широкими народними масами (австрійським властям вдалося ізолювати їх) і зраджене поміркованими елементами, що захопили керівництво, повстання зазнало поразки. Відіграло, однак, значну роль у європейському революційному русі 1840-х років і в подальшій історії визвольної боротьби в Польщі.

маніфестації польські 1848 р. – Йдеться, очевидно, про так зване Познанське повстання (березень – листопад 1848 р.), численні виступи селян, збройні сутички під Мілославом і Вжешнею.

Бервінський Рішард (1819 – 1879) – польський прогресивний письменник, учасник революційних подій 1848 р. На пізніших його поезіях позначилися песимістичні настрої.

Уєйський Корнель (1823 – 1897) – польський поет-романтик прогресивного напряму.

Поль Вікентій (Вінценти, 1807 – 1882) – польський поет, автор поем і віршованих оповідей, в яких відтворено пейзажні та побутові картини.

Спасович Володимир Данилович (1829 – 1906) – російський і польський публіцист прогресивного напряму, дослідник польської літератури.

Сирокомля Владислав (Людвіг Кондратович, 1823 – 1862) – польський поет-демократ, перекладав багатьох російських авторів і ліричні поезії Т. Г. Шевченка.

В великій епопеї Міцкевича… – Мається на увазі поема А. Міцкевича «Пан Тадеуш» (1834).

Застянкова шляхта – дрібна шляхта, яка за способом життя наближалась до селян.

Надійшов 1863 рік… – Йдеться про польське визвольне повстання 1863 – 1864 рр.

У Варшаві постає школа т. зв. позитивістів… – Йдеться про варшавський позитивізм, ідейно-літературний рух 60 – 80-х років XIX ст., що розвинувся в Польщі як реакція проти романтизму повстанців і водночас месіанізму в літературі. Базувався на прагненні знань у галузі природничих наук, пропагував гасло «органічної праці», в літературі відстоював реалістичні тенденції, використання фольклорних джерел. Як ідеологія прогресивної буржуазії виявив свою неспроможність у середині 1880-х років, коли розвиток робітничого руху оголив соціальні суперечності капіталістичної системи. Прихильниками варшавського позитивізму були Е. Ожешко, Б. Прус, О. Свентоховський, П. Хмельовський та ін.

Вісліцький Адам (1836 – 1913) – польський публіцист, редактор варшавського журналу «Przegląd tygodniowy» – видання, яке з 1867 р. сприяло згуртуванню прогресивних сил польського суспільства і пожвавленню передової суспільної думки після поразки польського повстання 1863 р.

Свентоховський Олександр (В. Оконський, 1849 – 1938) – польський письменник і публіцист, ідеолог польського позитивізму.

Хмельовський Пьотр (1848 – 1904) – польський літературознавець, автор «Історії польської літератури» в шести томах (1899 – 1900) та монографічних праць про польських письменників.

вийшов не з позитивної кузні… – тобто не був під впливом варшавського позитивізму.

Асник Адам (1838 – 1897) – польський поет і драматург, у творах якого переважала філософська та особиста лірика.

«Dziennik literacki» – польська газета, присвячена художній літературі та історії; виходила у Львові в 1852 – 1854 та в 1856 – 1870 рр.

Сенсуалізм – філософське вчення, яке відчуття визнав єдиним джерелом пізнання.

Лям Ян (1838 – 1886) – польський письменник-сатирик. Відомі його повісті з галицького життя «Великий світ Цаповіц» та «Голови для позолочення».

Краусгар Александер (1842 – 1931) – польський публіцист, історик, юрист і поет, перекладач Гете, Шіллера, Гейне та інших поетів.

її катехізм – тут ідеться про демократичну основу поезій Конопніцької.

«Українська школа» – умовна назва групи польських письменників-романтиків, до якої відносять Б. Залеського, С. Гощинського, А. Мальчевського та деяких інших письменників першої половини XIX ст., що писали твори на українські теми чи використовували український фольклор.

Совінський Леонард (1831 – 1887) – польський письменник-романтик, автор кількох творів на українські теми, перекладач Шевченка на польську мову, автор критичних розвідок з української літератури: «Studia nad ukraińską literaturą dzisiejszą. Wilno, 1860; «T. Szewczenko. Studium z dołączeniem przekładu «Hajdamaków». Wilno, 1861.

«Замок Каньовський» – найбільший твір прогресивного польського поета Северина Гощинського (1801 – 1876).

Грудзінський Станіслав (1851 – 1884) – польський поет і прозаїк, який тривалий час жив на Україні; переклав кілька віршів Т. Г. Шевченка.

Висоцький Володимир (1846 – 1894) – прогресивний польський поет, автор поем і сатиричних віршів, фотограф-художник. Жив і помер у Києві.

Бісмарк Отто фон-Шенгаузен (1815 – 1898) – німецький державний діяч, дипломат, князь. Провів об’єднання Німеччини під зверхністю Пруссії. В 1871 – 1890 рр. – рейхсканцлер Німецької імперії. Ворог робітничого руху, був одним з організаторів збройної інтервенції проти Паризької комуни.

Червенський Болеслав (1851 – 1888) – польський поет і прогресивний громадський діяч, автор революційної пісні «Червоний прапор».

Новіцький Францішек (1864 – 1935) – польський поет демократичного напряму, автор збірок «Поезії» (1891) та «Пісні часу» (1905).

Бжозовський Кароль (1821 – 1904) – польський поет-романтик, автор ліричних поезій на орієнтальні теми.

Каспрович Ян (1860 – 1926) – польський письменник, автор поетичних збірок, драматичних творів, перекладач класиків світової літератури на польську мову.

Немоєвський Анджей (1864 – 1921) – поет, прозаїк і публіцист; одним з перших у польській літературі оспівував життя робітників (поетичний цикл «Polonia irredenta» (1895 – 1896).

Вольфрам Ешенбах фон – німецький поет XIII ст., автор пісень, балад, поем, найцікавіша з яких – «Парсіфаль».

Гартман Ауе фон (1170 – 1210) – німецький поет, автор поеми «Бідний Генріх», вільну переробку якої здійснив І. Франко (див. т. 4 цього видання).

Дранмор Фердінанд (Шмідт, 1823 – 1888) – швейцарський неоромантик і славіст, послідовник філософії Шопенгауера.

Пайгерт Адам (1829 – 1872) – польський поет і перекладач класиків світової літератури.

Акант – листок, що використовувався як прикраса в грецькій і римській різьбі.

Меандр – короткий вірш, в змісті й формі якого щось систематично повторюється: думки, художні звороти або рими.

«Życie» – журнал літературного угруповання «Молода Польща», яке пропагувало ідеї «мистецтва для мистецтва». Виходив у Кракові в 1897 – 1900 рр.

Пшибишевський Станіслав (1868 – 1927) – польський письменник, автор декадентських романів, символістських п’єс. Для його творчості характерні індивідуалізм, ворожість до демократичних ідей.

Бадені Ян (1858 – 1899) – польський публіцист, співробітник католицького журналу «Przegląd powszechny»; активно виступав проти робітничого і революційного руху.

Тетмайєр перейшов із табору «Nowej reformy» в табір «Czasu»… – тобто з табору так званої ліберально-демократичної партії (її орган «Nowa reforma», 1882 – 1928) в табір реакції на чолі з консервативною газетою «Czas», що виходила у Кракові в 1848 – 1935 рр,

…суспільність… Коритовських… – І. Франко має на увазі консервативні кола. Коритовський Вітольд (1850 – 1923) – консервативний політик, австрійський міністр фінансів і намісник Галичини. Коритовський Юліуш (1844 – 1916) – поміщик, депутат Галицького сейму.

Станьчики – іронічна назва, вживана до польських реакційних партій у Галичині, Походить від імені блазня польських королів Ягайла і Жігмонта І. Після опублікування у 1869 р. групою польських прогресивних діячів памфлета «Тека Станьчика» так прозвали партію краківських консерваторів.

Врхліцький Ярослав (псевдонім Еміля Фріди, 1853 – 1912) – чеський письменник, автор поезій, драматичних творів, оповідань, повістей і критичних статей, перекладач класиків світової літератури на чеську мову.

Домброва Гурніча – центр вугільної промисловості в Сілезії.

«Kurjer Warszawski» – польська ліберально-буржуазна газета, що виходила у Варшаві в 1821 – 1939 рр.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 385 – 412.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 202

Модифіковано : 24.01.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.