Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Інші твори / 1891 р. / «Ворог народу»

«Ворог народу»

Іван Франко

Шедевр Ібсена, знаменита його драма «Ворог народу», містить в собі майже все те, що великий скандінавський поет хотів сказати про суспільні проблеми. Нарешті, цей твір з’явився на нашій сцені, і без вагання можна сказати: був поставлений він так, що зробив честь для дирекції та артистів. Ми не вважаємо, що розподіл ролей був зразковим і не міг би бути ліпшим і що гра та інтерпретація залишили бажати кращого, – в цілому, однак, п’єса була поставлена добре і добре була прийнята публікою, зокрема молоддю.

Це неабиякий тріумф, якщо зважимо, що автор висловив у цій п’єсі багато слів, гірких для звичайних слухачів, багато єресі і навіть парадоксів, що колять очі тим буденним, звичайним поглядам, якими живе переважна більшість нашого суспільства. Те, що цій п’єсі так палко аплодували, причому в найбільш сміливих місцях, – це характерний знак часу і духовних напрямів, що з’являються серед нашої громадськості, знак того, що і в нас щораз у ширших сферах пробуджується критична думка й сумління, а це ніколи не може бути поганою прикметою.

За постановку цієї п’єси, причому за текстом майже повним і принаймні дуже мало обрізаним, дирекція заслуговує на особливе відзначення, оскільки вона мусила тут здійснити певний акт особистого самозречення; адже злосливий геній Ібсена примусив його у цій драмі показати деякі постаті журналістів, що немов живцем і з майже пасквільною докладністю вихоплені з львівського бруку, з-під відомої лампи на Мар’яцькій площі, яка однієї пам’ятної ночі стала невинною жертвою якогось «розбещеного натовпу». Але облишмо неприємні спогади, а повернімося, однак, до «Ворога народу».

Зміст драми можна коротко розповісти так.

Доктор Отто Штокман, курортний лікар в одному невеличкому містечку південної Норвегії, духовний творець водолікувального закладу, який має стати для міста золотоносною жилою, відкриває, що цей заклад, замість оздоровлювати, отруює пацієнтів, тому що водопровід, збудований місцевою владою з великою затратою коштів всупереч його планам, постачає воду, отруєну рештками гниючих організмів. Як справжній ідеаліст, доктор безмірно радіє своєму відкриттю, мріє про вдячність і визнання співгромадян, однак він зустрічає запеклий опір з боку свого рідного брата Яна, бургомістра міста і голови товариства курортних акціонерів.

Бургомістр йому пояснює, що перебудова закладу і водопроводів вимагатиме великих коштів і довгого часу, а саме розголошення його відкриття може підірвати добру славу закладу і принести місту великі збитки. Однак доктор твердо стоїть на своєму, воліючи, щоб місто понесло певні втрати, ніж мало б збагачуватись брехнею і обдурюванням довір’я бідних хворих.

Спираючись на «вільнодумних» журналістів Гаустада і Білінга, редактора «Народного вісника», а також на громадянина Томсена, власника друкарні і впливової людини серед середнього міщанства, доктор оголошує братові і його прихильникам війну, зовсім не підозрюючи, що союзники хочуть використати його тільки як знаряддя для повалення бургомістра і міської ради з тією метою, щоб самим зайняти це місце.

Однак коли перед ними розкривається інша перспектива, тобто коли бургомістр сам приходить до них, вони відразу покидають свого союзника і свою опозицію і найбезсоромнішим способом виступають проти нього. Мало того, найрадикальніший і найкрикливіший опозиціонер журналіст Білінг водночас домагається місця секретаря при магістраті і, очевидно, завдяки протекції бургомістра з часом отримує цю посаду, – Ібсен в своїй драмі не довів до кінця історії цієї журналістської погані.

Коли доктор Штокман залишився сам як палець і до того ж «Народний вісник» замість його статті друкує облудну статтю бургомістра, він вдається ще до одного засобу: скликає народне зібрання, щоб усно пояснити громадськості своє відкриття. Але і тут вдаряється головою об мур. Більшість громадян, неприхильно настроєних проти доктора статтею його брата бургомістра у «Народному віснику», приймає його холодно, обирає головою зборів «поміркованого» Томсена і, нарешті, гучними окриками приймає і схвалює пропозицію бургомістра: не дозволити докторові говорити про водолікувальний заклад.

Якусь мить здається, що доктор зламаний, але він рвучко підводить голову і, діставши нарешті слово, виголошує промову про гнилизну, але не про ту дрібну, що водиться у водолікувальному закладі, а про загальну гниль – фальші, брехні й облуди, що панують в усьому суспільстві. Він кидає в обличчя всім присутнім тяжкі образи, кажучи про «згуртовану прокляту більшість», що душить і топче вищий розум і благородні прагнення та тримається «старих правд», які вийшли з ужитку і стали вже брехнею, про «мотлох дурнів», які хочуть керувати розумними. До цього мотлоху він зараховує не тільки звичайних обивателів, а й людей начебто освічених і високопоставлених, на зразок свого брата, які керуються обмеженим розумом бюрократичних талмудистів і поза цим тісним кругозором нічого не бачать і бачити не хочуть. Він закидає також так званій «вільнодумній і ліберальній пресі» те, що вона свідомо годує народ облудою і брехнею про «всевладдя люду», про його право на управління і т. п.

Ця промова, переривана безупинними вигуками жаху й обурення присутніх, була наче великий вулканічний вибух, що зростав після кожної паузи і закінчився викриком: хай краще загине ціле місто, цілий край, ціле суспільство, ніж воно має існувати і процвітати на фальші й облуді. Присутні кидаються на доктора, наче дикі звірі, і тільки завдяки зусиллям кількох приятелів його пощастило вирвати з рук юрби. Коли гамір стих, присутні приймають пропозицію Гаустада, щоб доктора Штокмана визнати «ворогом народу», приймають «одноголосно, за винятком голосу одного п’яного», – іронічно констатує головуючий Томсен. Так закінчується четвертий акт драми.

Але в п’ятому акті драматичне напруження, замість послабитися, наростає далі. Тільки тепер починається війна між «народом» та його рішучим «ворогом». Першим атаки починає, зрозуміло, народ, причому народ у найширшому значенні цього слова. Вулична босота вибиває докторові вікна, хазяїн відмовляє йому в помешканні, його дочку, вчительку, звільняють з роботи, нарешті з’являється бургомістр і оголошує йому відставку з посади курортного лікаря, рекомендуючи при цьому негайно виїхати з міста. Доктор і без того ладен це зробити, особливо тоді, коли довідується, що єдиний приятель, який залишився вірним йому, капітан Голстер, втратив місце через свою прихильність до проклятого доктора. Але бургомістр пригадав ще про одну справу.

В містечку розійшлася чутка, ніби тесть доктора, гарбар Нельс Ворсе, старий багатий скнара, записав чималу суму на ім’я своєї вихованки, жінки доктора, і її дітей. Доктор незмірно радий, що принаймні його діти матимуть забезпечений завтрашній день, але на пояснення брата, що ця справа не зовсім певна, що старий «борсук», – так звичайно його називали в містечку, ще може свій заповіт скасувати, доктор з властивим йому запалом відповідає, що той цього не вчинить саме на зло бургомістрові і його однодумцям; адже ще недавно він так радів його відкриттям мікробів в купальнях як справою, що принесе багато клопоту бургомістрові і раді міста. «Так он воно що, – тріумфуюче вигукує бургомістр, – тепер зрозуміло! Значить ти вигадав усю цю історію з намови «борсука», щоб добитися його заповіту! Тепер пиши і говори що хочеш, але ми маємо зброю проти тебе!» І бургомістр виходить, супроводжуваний енергійним плювком доктора.

Однак напади з боку морального багна поновлюються щоразу сильніше. Входить старий «борсук» і повідомляє, що увесь свій капітал, зокрема гроші, призначені для Йоанни і докторових дітей, він уклав в акції водолікувального закладу. Доктор хапається за голову. Адже тепер ці акції мало чого варті, а тільки-но він опублікує свою статтю, зовсім втратять вартість.

– Це твоя справа, вона від тебе залежить, – каже старий гарбар. – Відмовся від своїх тверджень, і їхній курс знову підвищиться.

– Та ж мої твердження вірні.

– Але ж твоя жінка й діти залишаться без копійки! – І Ворсе виходить, залишивши докторові кілька годин на роздуми.

І це не кінець. Входять представники преси Томсен і Гаустад. Вони вибачаються за свою вчорашню поведінку щодо нього на зборах і – віддають в його розпорядження «Народний вісник». Що? як? для чого? Виявляється, становище «Народного вісника» дуже погане, а обидва добродії довідалися, що тесть доктора сьогодні вранці, користуючись з величезного падіння курсу акцій водолікувального закладу, гарячково їх купував.

Добродії тим часом пронюхали про запис і переконалися, що доктор організував антикурортну кампанію, порозумівшись з Ворсе з тією метою, щоб викликати зниження курсу і нажитися на цій спекуляції; вони певні, що тепер доктор почне гнути в протилежний бік і викличе нове підвищення цього курсу. Вони не бачать нічого поганого в цьому – що ж, це звичайна біржова «операція» і лише делікатно дорікають докторові за те, що він попередньо не втаємничив їх у свій план. Тут вже обурення доктора не знає меж, і він києм виганяє цих представників громадської думки за двері. Тільки тепер він бачить, яке глибоке і смердюче болото, в якому живе вся «порядна» громадськість, як багато тут ще треба зробити. І він вирішує не здаватися, залишитись в місті і розпочати вперту боротьбу s усією цією гниллю.

Такий у загальних рисах зміст відомої драми Ібсена, п’ятий акт якої з погляду драматичної композиції справді є шедевром. Не будемо обговорювати провідних думок драматичного твору, розвинутих з такою силою, проникливістю, але й однобоко. Безперечно, автор і доктор Штокман мають слушність, коли вимагають для меншості, для духовної аристократії, керівництва народом; проте, безперечно, він також помиляється, коли заперечує право громади-юрби подавати голос на захист своїх потреб і домагатися їх задоволення.

Спирання доктора на саму теоретичну правду, яка, зрештою, з наукового погляду ще не є незаперечною і певною, без урахування реальних людей і потреб є доктринерством, що, незважаючи на всю благородність поривань, може привести до найсумніших наслідків. А вже остання фраза з його промови, що нехай все загине, аби тільки тріумфувала правда, є гучним парадоксом, який не має нічого спільного з правдою. Адже абсолютної правди немає, адже ж людина не існує для якоїсь абстрактної правди; навпаки, всяка правда – це наслідок певних людських стосунків, суспільних і духовних.

І незважаючи на деякі сумнівні думки, драма ця – боротьба благородної і сильної особистості з брутальним насильством більшості, гнилих суспільних стосунків, і є твором дуже імпонуючим. Щодо самої гри, то ми відзначили б хіба якісь дрібні недоробки. Перший акт пройшов трохи мляво і безбарвно. Симпатичну роль Петри, дочки доктора, Стахович інтерпретувала надто м’яко і сентиментально – вона вийшла більше полькою, ніж скандінавкою, як це уявляв Ібсен.

Не можна не зауважити гри і п. Хмелінського в ролі доктора; так, в четвертому акті йому часом бракувало голосу, який би міг заглушити галас юрби. Однак при всьому тому Хмелінський створив у цій ролі постать жваву, повну темпераменту і сили. Дуже гарно зіграв роль Білінга п. Валевський. Слід побажати, щоб драматичний твір Ібсена довше затримався у нашому репертуарі; такі твори освітлюють духовну і моральну атмосферу.


Примітки

Вперше надруковано польською мовою в газ. «Kurjer Lwowski», 1891, № 352, 20 грудня, с. 2 – 4, під заголовком «Wróg ludu».

Подається за першодруком в українському перекладі.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 212 – 217.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1094

Модифіковано : 10.03.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.