Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1878 р. / Критичні письма о галицькій інтелігенції / Письмо перше

Письмо перше

Іван Франко

Ми є і будемо лібералами!

Федір Чорногора

(Правда», 1877, стор. 464).

Жадаєте від мене, дорогі браття, аналізу галицької інтелігенції на підставі тих фактів і тих документів публічних (видань, газет), котрі всім звісні і кождому доступні. Добре, приймусь за се діло, оскільки на се вистачить моя сила, приймусь у тій надії, що, роз’яснюючи глибше причинове, психологічне значення звісних фактів, причинюся бодай чим-тим до належитого пізнання того грунту, на котрім стоїть галицька інтелігенція, того напряму, в котрім вона йде, що внесу бодай кілька променів критичного світла в той непроглядний сумерк переходової епохи, серед котрої нам приходиться жити.

Правду сказавши, така робота дуже тяжка і невдячна, вимагає дуже подрібного слідження і пильного порівнювання об’явів життя одних з другими, але зато при достаточній совісності і грунтовності вона може стати дуже пожиточною, може виказати такі виводи, о яких не раз і не сниться самій інтелігенції, а котрі помимо того зовсім природно випливають з фактів. Зачнім же таку роботу. Нам вона найпотрібніша і найлегша вже через то саме, що, стоячи з боку існуючих «партій», відбиті обставинами і власною волею від загального типу тої інтелігенції, можемо слідити і аналізувати її роботу спокійно, sine ira et studio, можемо послугуватися зовсім науковим, натуралістичним методом, котрий надає найбільшу певність на те, що виводи наші будуть вірні, що наша характеристика правдиво підхопить усі ціхи, всі признаки суспільного типу теперішньої галицької інтелігенції.

Галицька інтелігенція ділиться (се значить – вона сама себе ділить) на дві партії: клерикально-общеруську і ліберально-народову. Послідніми роками заговорили о третій, посередній партії, званій австріяцько-рутенською, але мені досі не лучалося бачити ані одного чоловіка, котрий би одверто признавався до такої партії. Общеруси не признаються до неї задля своїх централістично-московських намогів, хоть не раз, для інтересів приватних (нагадую тільки райхсрат грають в дудку німецьких централістів.

«Народовці», котрі вже звиш 15 літ клепчуть про «самостійність» (немовби се була річ така непевна, котру конче треба доказувати, або немовби хто відбирав їм її насилу) тим самим уже не хотять чути о ніякій спеціально-рутенській партії. Ба, цікава і потішна річ! «Народовці» в гніві прозивають общерусів «рутенцями», а общеруси – «народовців» і соціалістів! Назва «рутенець» у одних і других значить щось згірдного, немилого і грає роль обглоданої кості, котру одна партія кидає другій і навідворіт. Очевидна річ, що в основі тої комедії мусить лежати якесь недорозуміння, котрого зверху ніяким способом не мож прояснити. Але коли глянемо ближче на голу дійсність, пізнаємо людей, кидаючих, мов пилкою, тим згірдним прозвищем «рутенець», то відразу стане нам ясне ціле діло. Наведу деякі загально знані факти, щоби суд мій не видався нікому парадоксом або брехнею.

Кождому, хто з якою-небудь застановою дивився на цілий рух нашого так званого «відродження» від р. 1848, звісно, що винявши коротеньку живішу хвилю в самім початку, весь той рух відзначується дивною пустотою мислі, пустотою бесіди і пустотою діла. Цілий тридцятилітній протяг нашого «відродження» не зродив ані одного значного писателя або ученого, ані одного розумного політика, ані одного діяча на полі освіти, виховання, публіцистики, – словом, не зродив нічо такого, що би могло свідчити о правдивім, здоровім життю інтелігенції.

Правда, були у нас за той час свої домашні «пророки», «поборники», «отці народу», але коли придивимся їм ближче, то побачимо, що один удостоївся назви «пророка» не за свою діяльність, а за свої гроші, другого величають «отцем Русі» за його німецький титул «барон», третій славиться тим, що вміє дурити народ у очі псевдонаукою і псевдонародолюбством, а поза очі величає той сам народ «хамами та мургами, задля котрих не варто й раз рота отворити».

Правда, були в нас за той час і поети та писателі, «соколи та орли Русі», Дідицькі, Гушалевичі, Стебельські, був Данило Млака і Федькович, але в найбільшій часті з них усе було, крім здорової, свобідної, поступової думки, крім інтересу до дійсного життя, до живого народу і, розуміється, крім знання того народу.

А один-однісінький чоловік, що не знати відки приблукався в той душний світ, Федькович, показав на собі найцікавіший примір того, що таке галицька інтелігенція. У нього було все те, чого не мали галицькі «орли та соколи»: був талант свіжий та саморідний, була спосібність зазирати безпосередньо в самі глибокі тайники життя народного і людської душі, було знання народних звичаїв і народних типів, було знання бесіди людової і той чаруючий дар приймання людських душ, котрого не дасть ніяка наука і ніяка рутина. І ось той чоловік дістається між галицьку інтелігенцію, живе між нею, а за кілька літ з давнього Федьковича остався тільки мізерний наслідувач Шевченка, нічим не оригінальний, окрім бесіди, остався ще мізерніший драматик, пародіюючий Шекспіра та засновуючий драми на фантастичних, гарячкових споминках з «Вічного Жида» Ежена Сю. А се все безперечно діло галицької інтелігенції!

Для доповнення сеї групи фактів додам ще кілька. Від 1848 р. всі «партії» в нас кричать про потребу народної освіти, а хоть їм ніхто ніколи не боронив забиратися до неї, то прецінь бачимо, що до освіти мусила забратися аж польська Рада шкільна, що в популярних виданнях одної і другої партії замість освіти шириться переважно темнота та фальші наукові, як се було виказано в різних місцях. Ми бачимо, як галицькі народовці кричать уже віддавна о самостійності малоруської мови, а й досі для затвердження тої самостійності не видали ні словаря, ні граматики, а, говорячи о своїй бесіді, покликуються тільки на німців, москалів, чехів та поляків! Ми бачимо, як галицькі общеруси, хоть віддавна кричать о єдинстві «руської» бесіди, о потребі введення великоруської літературної мови у нас – і досі не вміють по-великоруськи, не знають абсолютно ані одного з чільніших великоруських писателів, а свої елюкубрації пишуть таким язиком, якого ніхто в світі не чував і котрий самі великоруси мусять переводити на великоруське. Від 1848 р. є в нас різні «народні» і ненародні товариства та общества, а, не говорячи вже о користі з них для народу, навіть між інтелігенцією самою не здужали вони виробити товариського духу, не здужали збудити почуття солідарності, не здужали виробити поняття спільної праці.

Чому? Бо такої спільної праці у них зовсім нема.

Се одна група. Гляньмо на другу.

Звісна річ, що різні товариства існують у нас ще від 1848 р. і не тільки, що існують, але кожде з них має більшу або меншу претензію бути товариством народним, підпорою Русі, заступником інтересів усього народу (затим, розуміється, кожде має також претензію до народного гроша, до піддержки). В товариствах тих і їх органах не раз навіть говориться широко про народ, про його хиби (п’янство, лінивство, темноту і т. д.), говориться раз тоном протекційним, добродійським, то знов гнівним, обуреним або жалібно-плачливим. «Музика та й годі!»

А погляньмо здолу, як глядить народ на тоті товариства, що знає він о них, чого домагається від них? Найбільша маса не домагається, правда, нічого, – а се з тої простої причини, що нічого й не знає о існуванні тих своїх «поборників, заступників та підпор», і, правду сказавши, за вічною, непроглядною працею, плаченням усяких податків, додатків і передатків не могла якось ані разу за 30 літ добачити, що й є в неї на світі якась підпора. Але ба, послідніми роками зайшла зміна, – деякі люди прочули про руські товариства, пізнали їх, бували на з’їздах і зборах, повписувалися в члени, – ну, і прозріли! І що ж побачили?

«А що, проше пана, та там щось говорили, – вже-м забув, що такого, ну, ксендзу Наумовичеві многая літа співали, та й по всьому». Я й досі не можу забути тих селян, що 1876 були на загальних зборах «Просвіти». Посадили їх у передній ряд – ладно. Почалося балакання, – ex, як почали різні правники, педагоги, панотці та «високоповажники» рубати по-свому, – і параграфи видобувають, і «личності», і формальне трактовання, спорять, говорять та й ще о голос просять, а все пан-біг знає про що. Селяни сидять-сидять, слухають-слухають, крутяться на кріслах, далі встають і прощаються, – «мусимо-ді йти, – треба ще нині домів вертати». – «А що, може би й ви що сказали від себе? Ось тут говорено о книжках, – яких би ви книжок найбільше потребували?» – каже один з виділових.

Селяни поставали тихо, далі один каже: «Та ми би просили, якби мож таку книжку… щоби там були наші права, щоби так нарід не здирали». Бідні просвітяни не почули важкої пощочини, котру завдало їм тото просте слово селянина, і почали плескати та кричати браво, а коли селяни, зачудовані «дивною панською поведінкою», вийшли, один сейчас поставив внесок – перевести і видати в книжечках «Просвіти» уставу громадську, котрої-ді самі селяни домагалися.

Сесь факт дуже характеристичний. Він показує, з одного боку, як бачить і як понимає наша інтелігенція потреби народу, а з другого, – чого домагається народ від інтелігенції, чого жде загалом від науки, від літератури, від поступу. «Такої книжки, щоби були наші права, щоби так народ не дерли!» – ось чого хоче і жде народ, не знаючи, що ще той не родився, хто би зміг написати таку книжку, і що хоть би вона й була написана, наша інтелігенція певно би йому її не дала. Але народ жде, слухаючи многословних обіцянок та програм своїх різних «поборників», жде «слушного часу» і не дивиться на глупі спори «поборників» о пусті формальності, о азбуку, о правопис, о календарі, – народ не знає і не може порозуміти різниць межи партіями, він, скоро вміє читати, бере з якоюсь нервовою жадобою книжку в руки і читає її, мучиться не раз, щоби порозуміти заказані письмена, і з жалем кладе її назад, коли не може зрозуміти, з жалем і неохотою кладе, коли, порозумівши, побачить, що нема там того, чого шукав. А чого він шукав у ній? «Наших прав, щоби так народ не дерли».

Чи потребую наводити більше подібних фактів? Думаю, що й наведених уже досить, і що вивід з них буде справедливий і не зміниться, хоть би навів їх ще й сотню. А вивід сей дуже простий: наші партії – се свого роду фата моргана, оптична луда, котра обом сторонам показує різниці, котрих у дійсності майже зовсім нема. Основа обох наших партій – одна і тота сама, а різниця між ними чисто формальна. Чи одна має верх чи друга – для народу користь з того однака – ніяка. Але яка ж се основа обох партій? Що се за грунт, на котрім вони виросли?

Сеся основа – се лібералізм, або радше буржуазні інстинкти, котрі зароджуються в нашій інтелігенції.

Звісна річ, що реакційна система політична Меттерніха мала на цілі обдати цілу Австрію хінським муром проти ненависного, революційним духом надточеного Заходу, мала на цілі позатикати всі шпари і отвори, котрими могла, би пройти до нас живіша, правдиво поступова думка. 1848 рік стряс той штучний будинок мудрого політика, вибив пролом у мурі, і хвиля свіжого, революційного духу вдарила на Австрію. Її відломок пробіг і по нашім краю, але так слабо, так мляво, що радше виглядав на пародію революції, ніж на революцію.

Знов надійшла реакція, але сліди 1848 року не щезли. Тільки ж характер усього, що виросло в нас на грунті 1848 року, остав усе той сам – пародія західних установ. Постали в нас товариства нібито демократичні, але ми й самі бачимо, що наш демократизм не дуже так надто лежить нам на серці, що демократизм в теорії у нас гатьта, а діла і практичне життя собі вісьта. Ми самі перестали вірити в свій демократизм, а коли хто й вірить в нього, то ми самі в глибині душі говоримо, що се «убогий духом», «недоріка». Постало в нас наслідком 1848 року і питання національне, але й воно швидко в наших руках зробилося не тільки пародією національних питань Заходу, але й пародією на здоровий розум. Зароджуєсь у нас на остаток (все-таки наслідком тих слабеньких хвиль західноєвропейської повені, котрі допливають до нас) і лібералізм, до котрого так голосно признається д. Федір Чорногора в імені цілої «Правди», в імені всіх «народовців» галицьких. Що ж воно за таке чадо, той лібералізм? Як виглядає він в Європі, а як у нас?

Вже сама назва «лібералізм» характеризує дуже добре людей, котрі до неї признаються. Що вона властиво значить, яке поняття виражає собою, що належить конче до сього поняття, а що ні, сього вам, певно, ні один ліберал не здужає сказати. – «Як то ні, ми прецінь за свободою, сама назва показує ce!» – відповість перший-ліпший ліберал. – «Отже, приміром, по-вашому, урядові вільно в одній хвилі всі грунти і фабрики оголосити власністю громадською замість приватною?» – спитаєте ви. – «Що, – крикне ліберал, – а се по-якому? Та ж се нарушения святого права власності! Право власності – се природне право, ми за право власності, добродію, ми не радикали, не червоні!» – «Га, то ви, певно, робітникові признаєте і даєте всю вартість його денного зарібку?» – спитаєте знов. – «Як, – відповість ліберал, – всю вартість? А се по-якому? Я даю йому то, за що ся з ним згоджу, я прецінь ліберал, силувати його не силую: ставай до мене на роботу, – у мене, добродію, вольна угода!» – «Ага, – скажете ви, – то, певно, ви принимаете на роботу лиш таких, що мають і самі свій грунт, своє господарство, що, значиться, можуть піти до вас і не піти, як їм схочеться». – «Е, ні, – відповість ліберал, – я таких не приймаю, – такі і дорожче жадають, і пліхше роблять, – бо що, вони там о той заробок не так дуже й стоять. Але як один з другим бестія пропоститься, не має відки що взяти, о, то тоді робить, що твоя пара, і візьме всьо, що йому даш!» – «Ба, але де ж тут на такий спосіб «вольна угода», коли його голод силує?..» – спитаєте ви. – «Е, що, – відкаже грубо ліберал, – я його не силую, а має охоту здихати, ну, то йому того ніхто не боронить!»

Із сеї зовсім або й не зовсім фантастичної розмови можна зложити цілу характеристику західноєвропейського лібералізму. Як бачимо з самого її початку, лібералізм виходить з основного поняття вольності, свободи. Свобода, безперечно, хороша річ, ні не річ, а поняття, але се поняття таке широке, що остаточно се слово стає для вираження всіх його відтінків затісне. Хотячи понімати, як ся належить, тоту свободу, треба все означити докладно її границі, а сього лібералізм не робить в теорії, лиш на ділі. В теорії свобода, рівність, братерство, а на ділі «святе право власності», «вільна угода» з голодним робітником, а кінець кінців одне велике, широке і глибоке «я», котре обнімає, прикриває і задавлює всю прославлену свободу. «Я не силую», «я маю», «мені вільно», – ось вічний рефрен усіх ліберальних бесід. Кождий старається якнайбільше поля займити для власної свободи, а до других йому байдуже, – як «маєш» і ти, займай і собі, а «не маєш», ну, то про мене вільно ти втопитися, вільно й повіситися, – у нас прецінь силування нема, ми ліберали!

Зберім же коротко всі важніші ціхи західноєвропейського лібералізму. Передовсім – неозначеність основного поняття свободи, а з другого боку, тісне, сліпе самолюбство, – а відси, конечно, виходить багато напівсмішних, напівсумних супротивностей межи словами а ділами. В бесіді вони часто люблять широкі, розмашні фрази, грімкі слова, а на ділі вони крайні матеріалісти, консерватисти та самолюби. Сеся дволичність підточує і підгризає всю їх натуру в самій глибині і видна в кожнім їх поступі, надає всім їх ділам ціху нерішучості, необдуманості і недовговічності.

На додаток коротенький історичний шкіц.

Я подав характеристику західноєвропейського лібералізму, як він заявляє себе в приватнім і горожанськім житті. Але лібералізм у всіх західноєвропейських державах найбільше значення має яко партія політична: його політичні діла і цікавіші, і далеко важніші для характеристики від діл домашніх. Але кожний, хто уважно прослідить історію європейського лібералізму, мусить признати, що вона око в око потверджує кожне слово, котрим я іно що націхував сю цікаву прояву наших часів.

Перші смілі і самостійні кроки політичні лібералізму бачимо у Франції в XVIII віці, поки велика революція 1789, а особливо противодемократичний замах Робесп’єра 1794, не віддали лібералізмові цілковитого панування у Франції. Від того часу починається його правдива історія, котру радше можна назвати «пригодами лібералізму», ніж історією, – так мало в ній консеквенції і сили, так слаба її провідна ідея. В самій Франції лібералізм грає найдивачніші ролі.

В руках Робесп’єра він серед сльозливих казань о чесності та богобійності ріже тисячі найчесніших людей з народу, найгарячіших революціонерів і демократів, у руках директорату, а відтак Наполеона І вводить реакцію проти свобідних демократичних засад 1789 р. і терпеливо підлягає неограниченому деспотизмові авантюрника-корсіканця. За часів реставрації той прославлений лібералізм аж сам напрошується в руки гордій реакційній шляхті, аж сам упоминає її, щоби разом з ним ставала в один ряд і давила остатки демократизму та живої думки у французькій суспільності.

Але думок не задавити, народ не машина, котрій можна сказати «стій», народ Парижа скинув аристократичну монархію, а що ж робить лібералізм? Прийшовши до себе з смертельного переляку липневих днів 1830 р., якнайшвидше біжить до двора Луї-Філіппа, старого шахрая та скнари, щоби упросити його стати королем на місце прогнаного Карла X, бо «вітчина-ді пропаде від революційних елементів». Луї-Філіпп – це найчистіший тип короля-ліберала, і ціле його панування – найярча характеристика, найярчий осуд лібералізму. Ліберальні міністри, ліберальні партії балакали, спорили, а народ за той час гиб з голоду та бунтувався за першим-ліпшим похопом.

Вкінець не витримала дряхла ліберальна монархія, – вихор народної революції в лютім 1848 р. розвалив її, як порохняву вербу. Що ж роблять ліберали? Вже в червні бачимо їх на чолі огромного війська, як з холодною кров’ю комендерують до страшної, безпримірної в історії різні робітників на улицях Парижа. А дальше? Звісна історія французького лібералізму за Наполеона III, історія страшного упідлення, котре гідно закінчилося прусською війною і кривавою різнею Паризької Комуни.

І що ж бачимо з тої майже столітньої історії лібералізму у Франції? Бачимо ось що: народ, проста, необразована маса в своїх кривавих революціях ставить державі і всій людськості великі, святі проблеми та завдання: свободу, рівність, добробуток, братерство, працю. Народ ллє кров за тоті високі засади на барикадах і по всіх кінцях світу, народ поборює і валить в порох елементи реакційні, шляхту, привілеї, цехи, темноту і нелюдськість середньовічну, і, скінчивши тоту велетну працю, немов утомиться, і здає своє велике діло в руки своїх провідників, освічених, інтелігентних лібералів, тих, що в війні не лляли кров, а радили, кричали і гуляли.

Ось вони й починають вести його по-свойому. Але куди їм, карликам-самолюбам, справитися з роботою велета? Вони навіть пойняти її не можуть, і ось починають різати її на кусні, примірювати до себе, до власних вигід, а далі й повертати на неволення того самого народу, що їх у хвилі слабості поставив над собою. Народ терпить, хмари надтягають, буря грозить, – ліберали не видять нічого, вони майструють, ріжуть, порють селетну революційну роботу, щоби з неї вшити мізерний, смішний куртак ліберальної монархії. Але ось буря зривається, знов народ бореться, ллє кров, знов силується подерти тісний куртак, добути собі таку одежу, в котрій би «всім було вигідно, всім було добре», і знов, нещасний, дає її на роботу до давнього майстра-партача. Ось сенс моральний історії французького лібералізму!

Чи маю вам ще говорити о лібералізмі німецькім, російськім, польськім? Думаю, що сеї одної картини досить для загальної характеристики, тим більше, що лібералізм кожного краю в грунті речі той сам, а міниться тільки його форма після обставин, серед яких він виродився. Ми бачимо його в усіх краях Європи в один час і питаємо себе самих: що се такого? Яке значення має тота дивна, паморочна проява? Який новий крок в історії вона становить?

Історія сама дає нам відповідь на тото питання. Лібералізм – се переходова фаза від феодалізму до соціалізму, се така фаза, в котрій деякі елементи феодалізму, не вспівші ще загинути, тягнуть суспільність назад, а елементи соціалізму, не вспівші ще заявити свою живучість, термосять її наперед, се фаза «золотої середини», уміркування, котрого однако ніколи не може найти, се фаза швидкого поступу посеред найдивачніших суперечностей, се фаза слабості дитини в ту пору, коли їй ростуть зуби. Ось у чім, бачиться, лежить причина тої дволичності лібералізму, того вічного хитання, вічних розмахів без лету, вічних забагів без осягнення.

Яко переходова фаза, лібералізм не може бути довговічний, він навіть не буде так довговічний, як феодалізм або абсолютизм, бо він не вміє і не може стати на одну, тверду дорогу, так як тамтоті, не вміє і не може признати певну засаду з усіми її консеквенціями і держатися її ціпко та твердо, так як тамтоті. Лібералізм держиться тільки компромісами з різнорідними, ворожими собі силами, а скоро тільки випаде з тої ролі і схоче держатися твердо якої-небудь одної засади, стає або попівсько-феодальним, або радикально-соціалістичним. Золота середина щезає, як мряка при світлі твердої консеквенції. Найкращий примір того бачимо в історії Пруссії і бісмарківської політики. А тепер вернімо до нашої богоспасаємої Рутенії. Як проявився західноєвропейський лібералізм у нас і наскільки має наша інтелігенція право звати себе лібералами?

Я вперед уже, говорячи про наш лібералізм, назвав його радше «буржуазними інстинктами», а тепер, думаю, не тяжко буде мені на підставі наведених фактів і характеристик пояснити сесю назву. Вона значить те, що лібералізм, на Заході Європи відживаючий уже свій короткий вік, у нас доперва зароджується, постає з каламутної мішанини клерикалізму, вузькоглядства та мертвого формалізму. Наші ліберали ще самі не вміють собі здати справи зі свого поступування, не можуть найти для нього відповідної логіки, не хотять признатися навіть до тих немногих консеквенцій лібералізму, до яких одверто признаються західноєвропейські буржуа.

Недостача видержки в діланні, страх перед критикою, перед аналізом і одвертим висказом своїх засад, фразерство і крутанина логічна надають нашому недавньому лібералізмові ще туманніший і неясніший вид, ніж на Заході. Недостаточне наукове образования наганяє їм великого страху перед усякою смілішою думкою, в кожнім, бодай що-то живім, нерутиннім слові бачать революцію, руїну порядку, віри, моральності, між тим і самі не вміють докладно об’яснити поняття тих святих і високих речей. Сеся вічна тривога дуже характеристична. Се тривога сухотника, котрому лікарі пророчать швидку смерть, а котрий помимо того старається вмовити в себе, що він здоров, що буде жив довго, а за кожним дотиком блідне, хапається за груди і смотрить, чи вже не приходить його невмолима смерть. Здоровий організм не знає такої тривоги.

Ось який лібералізм становить «des Pudels Kern» обох наших партій. Я не перечу, що кожна з них має деякі свої складники, а властиво, що в одній переважає примітка клерикально-консервативних, а в другій національно-консервативних елементів. Але в грунті сесі примітки мають значення лиш тоді, коли обі партії спорять о дрібниці, о формальності; скоро йде о яке-небудь важніше діло, вони стають разом (пригадую відносини обох партій до соціалістів), або хоть і в спорі, а роблять так, що одних і других робота майже на одно виходить. Особливо тривоги послідніх років багато причинилися до того, щоби розкрити перед нашими очима той спільний грунт, на котрім стоять обі партії, щоб показати ясно, куди клониться розвойовий хід нашої інтелігенції.

Для нас, стоячих осторонь від обох партій, се діло дуже важне бодай тим, що показало нам, з ким маємо діло, що доказало ще раз велику історичну правду: не поєдинчі люди викликають факти історичні, а обставини і факти творять та викликають людей. Теорії та погляди не приймаються там, де нема для них відповідного грунту, так як щеп грушки не прийметься на вербі. І най собі «Правда» та «Слово» і сто раз говорять, що сякі-такі «ізми» – у нас екзотичні рослини, викликані сякими-такими махінаціями та агітаціями, то такі вони самі з своїм лібералізмом, вони самі, становлячі зав’язок буржуазії по образу і подобію західноєвропейському, збивають доразу свою балаканку.


Примітки

«Ми є і будемо лібералами»… – слова з статті Федора Чорногори «Лжепророки» («Правда», 1877, № 12, с. 462 – 464) – одного з найрізкіших виступів журналу «Правда» проти революційно-демократичної молоді та ідей соціалізму. І. Франко викриває наклепницький характер цього виступу.

Федір Чорногора – один з псевдонімів Данила Танячкевича (1842 – 1906) – українського клерикального діяча і публіциста.

…на дві партії: клерикально-общеруську і ліберально-народову. – Йдеться про дві суспільно-політичні течії в Галичині, що увійшли в історію під назвами «москвофіли» і «народовці».

Гушалевич Іван Миколайович (1823 – 1903) – український письменник і громадський діяч москвофільського напряму.

Стебельський Володимир (1847 – 1891) – український письменник, спочатку «народовського», пізніше «москвофільського» напряму.

Данило Млака – псевдонім українського письменника і композитора Сидора Івановича Воробкевича (1836 – 1903).

…з «Вічного жида» Ежена Сю. – Йдеться про соціальний роман французького письменника Ежена Сю (1804 – 1857).

…ксендзу Наумовичеві… – Йдеться про Наумовича Івана Григоровича (1826 – 1891) – клерикального діяча, письменника і публіциста «москвофільського» напряму.

Меттерніх Клеменс (1773 – 1859) – австрійський реакційний державний діяч. Відстоював феодально-абсолютистський лад, провадив політику соціального і національного гноблення, зокрема західноукраїнського населення.

…против демократичний замах Робесп’єра 1794… – Йдеться про розгром Робесп’єром лівих угрупувань (лівих якобінців та дантоністів), що частково послабив зв’язок якобінців з народними масами, був однією з причин поразки революційного уряду.

…кривавою різнею Паризької комуни. – Тобто жорстокою розправою версальців над переможеними комунарами в кінці травня 1871 р.

«Слово» – щоденна газета монархічно-клерикального напряму, орган «москвофільської» партії. Виходила у Львові 1861 – 1887 рр.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 74 – 84.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2609

Модифіковано : 29.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.