Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Письмо друге

Іван Франко

Цвітка дрібная молила неньку, Весну раненьку:

«Нене рідная, вволи ми волю, дай мені долю,

Щоб я зацвіла, весь луг скрасила!

Щоби я була, як сонце, ясна, як зоря, красна,

Щоби-м згорнула весь світ до себе!»

– «Доню, голубко, жаль мені тебе, гарная любко,

Бо вихор свисне, мороз потисне, буря загуде;

Краса змарніє, личко зчорніє, головку склониш,

Листоньки зрониш, – жаль серцю буде!

Руслан Шашкевич

(«Русалка Дністр[овая]», ).

Як постав наш лібералізм? Які причини викликали і держать його?

Всякому, хто пильно вдивляється в історичне життя, в хід розвитку якогось народу, ясно доразу, що всякий новий напрям, нові відносини і погляди серед нього проявляються аж тоді, коли звершиться яка-небудь переміна в економічних та політичних обставинах життя того народу. Заким новий напрям думок прорветься наверх, заким він запанує і надасть усьому свою відрубну ціху, то грунт його економічний та політичний мусив уже бути давно готовий. Значить – переворот духовий та літературний усе наступає по перевороті економічнім.

В житті нашого народу і нашої інтелігенції дуже легко і наглядно можна прослідити сесі оба перевороти; і хоть зміст їх, провідні думки та й сам обсяг не можуть мати великої всесвітньої донеслості, то все-таки переглянення їх для нас подвійно важне і цікаве: раз, що вкаже нам докладно іменно тоту залежність духового розвитку і всіх його напрямів від економічних та політичних перемін у житті простого люду, а, по-друге, що докине чимало світла до ясної характеристики нашого літературного та розвойового руху. Хоть рух сей досі був дуже малий і страшно вбогий думками, то все-таки ближче його переглянення може стати корисне бодай тому, що вкаже, чого в нім не було, а для самого малого обсягу далеко легше піддається аналізованню.

Се безперечна річ, що рік 1848, рік знесення панщини і сполученого з ним першого народного руху, у нас зробив рішучий переворот і економічний, і політичний, і в дальших наслідках літературний в житті нашого народу. Народ перестав бути панським безплатним слугою, а побачився нараз «горожанином», своїм паном, вольним працювати тільки на себе. Знесення панщини мало затим переважно економічне значення, – так бодай понимав його народ (пригадаю деякі уступи з прехорошої народної пісні про знесення панщини, де говориться: «Ой свобода панщиноньку вперед себе гнала, загнала ї в ліси, в дебрі, щоби там пропала. За нев, за нев пани-ляхи, взяли ї просити: Ой, вернися, панщинонько, бо нема чим жити! Ми не вмієм молотити, наші жони жати, ми не знаєм, як то тяжко на хліб працювати!»).

Але знесення панщини сталося у нас іще під натиском інших, національно-революційних, рухів; уряд (гр[аф] Стадіон) старався у нас використати його для подавлення революційних змагань польських демократів та «народовців». І ось 1848 р. викинув наверх і друге питання (або бодай його зарід, которий швидко далі розвивався), питання національне. Наша інтелігенція, на своє нещастя, вчепилася іменно за те друге питання, а питання економічні, викликані 1848 роком, лишила зовсім на боці, або старалася повертати їх на користь собі, а на некористь народу (нагадую справи сервітутові, про котрі впрочім далі побесідую обширніше). Але будь воно сяк чи так, – в перевороті 1848 року треба шукати джерела нинішнього нашого лібералізму. Перед 1848 р. його в нас не могло бути, хоть поволі грунт підготовлявся для нього. Як, – се побачимо з тої характеристики наших обставин до 1848 р., котру хочу подати в нинішнім письмі.

Щоб списати повний образ життя народу за панщини, на то треба і місця і студії чимало, – я наведу тільки одну характеристичну пісню, записану мною від Михайла Теслюка з Батятич Жовківського повіту; в ній народ сам далеко краще і вірніше малює своє положення, іменно свої економічні обставини, ніж я би се міг зробити.

Добре було нашим батькам на Вкраїні жити,

Пок не знали старі пани панщини робити.

Як же взяли тії пани тяжко на роботу, –

Цілий тиждень на панщині, в суботу толоку.

Приходжу я із панщини, випало на варту, –

«Дай, шинкарко, горілоньки та й набор хоть кварту!»

Ой сів же я нещасливий ту горілку пити, –

Ой узяли до церковці утреньку дзвонити.

А в неділю барзо рано, як до церкви дзвонять,

Вже тивони з палицями на панщину гонять.

– Товаришу, пане-брате, що будем робити?

Гей ходім ми перед пана, будем говорити.

Ой прийшли ми перед пана, взяли говорити…

– Ідіть собі, вражі сини, бо вас скажу бити!

– Ой чи бити, чи не бити, будем говорити:

За що будем, наш панойку, панщину робити?

Сіножати поворали, луги покосили, –

За що ж будем, наш панойку, податки платили?»

В тій пісні короткими а досадними словами висказано все, що давило народ: і праця на панів та варти вночі, і нелюдське обходження панських економів та «тивонів з палицями», і недостача поля та сіножатей, що тоді вже починали давити людей. Але пісня з народу, то діло далеке, – в неї прориваються речі самі типові, загальні; хто хоче пізнати, чим була панщина в щоденнім житті для народу, той най послухає оповідання старих людей, най зрахує в своїй уяві всі ті канчуки, котрі панські прислужники сипали щедро на старих і малих, всі ті «буки», звичайно роздавані в круглих числах 25, 50 і т. д., всі ті «пенькові», «порогові», «покладані», всі ті примхи панські з людьми, котрих, напр., за спізнення на панщину вечором припинано за руки і ноги на браму, а кожний робітник, чи брат, чи батько, приходячи, мусив прип’ятому плюнути в лице, все то най зрахує, хто хоче мати живий і докладний образ життя, котрим жив народ.

Як же жила інтелігенція?

Говорити про інтелігенцію перед скасуванням панщини у нас, то значить говорити про духовенство, бо ніякої другої інтелігенції в нас не було. Духовенство тодішнє мусимо розділити на сільське і міське, або, властиво, на парохів та капеланів і василіанів та консисторі львівський і перемиський. Поділ сей конечний, бо сесі групи жили зовсім майже неподібним, відрубним життям, стояли, так сказати, на різних ступенях горожанських і культурних.

Черці і консисторі мали свої добра, не раз досить обширні, їх положення було незалежне, і вони мали загальне поважання у панів, – для того й не диво, що гляділи згори на бідних, мало просвічених і стоячих на ласці панській сільських попів. Між черцями та консисторськими попами були й люди вчені та писателі, по монастирях були бібліотеки, – звичайно зложені з старих церковних та богословських книг, та притім вони, пробуваючи в містах, більше могли мати зв’язків з образованим світом, ніж сільські попи.

Сих послідніх доля була зовсім незавидна. Маловчені, прибиті дорешти пустою схоластикою та обрядами, вони ніколи не були людьми образованими в тім значенні, як се ми тепер розуміємо. Приміри жиючих ще попів «antiquae educationis» вказують нам найліпше, що се було за образования. Церковні книги, церковний обряд, – ось і все, що виносили сі попи зо шкіл, з чим вступали в життя, та й більше їм і не було треба. Пани не хотіли до своїх сіл попів розумних, бо се звичайно новатори, гарячі голови, котрі ні з сього ні з того могли б починати бесіду про якісь там «людські права», «чоловічу гідність» або другі подібні революційні штуки. Пани потребували попів смирних, котрі би порівно з хлопом знімали перед паном капелюх на десять кроків, чекали на пана дві години в передпокою, а в разі доброго панського гумору слухали з солодким усміхом різних «вільнодумних» панських бесід, привезених «з Європи», в котрих виходило, що «ви, попи, зі своїми хлопами – то бидло, а люди властиві – то тільки ми».

А лучся піп гордий та непокірний, то його сейчас наганяли, і то як добре пішло, бо не раз бувало й гірше. Видимо затим, що сільські попи залежали від панів майже так само, як і прості люди, з тою тільки відміною, що їх не гонено на панщину. Значить – ні в духовім, ні в суспільнім згляді вони не вибігали далеко понад рівень простого люду, а коли й силувались деякі молодші в початках свого душпастирства вирізнюватися від прочих, то швидко нужда і панські руки придавлювали їх вдолину, в темну, непросвітну масу. Недармо ж і зложилася приповідка народна: навчить біда попити, як сі нема чого хопити. Вона дуже досадно малює ту залежність від панів, у котрій попи, стаючи на парохію, мусили зрікатися і тих мізерних зав’язків думки та потягу до свободи, котрих могли набратися в школі, і смирно ставати «крухими», повільними панськими підданими.

Коли так було з самими попами, людьми письменними та що-небудь знавшими, то про їх родину, про їх жінок та дочок ніщо й казати. Вони жили зовсім сільським, простолюдним життям, обсяг їх понимання нічим не різнився від селянського, – звичаї, забобони, повірки і пересуди селянські грали тут таку саму важну роль, як і в убогих, курних хатах селян, а непросвітне море темного, примітивного життя в вічнім страсі перед різними «пленітами, опирами, страччуками та антипками» заливало вкінці і думки панотців. Їх доньки дуже часто віддавалися за мужиків і були добрими газдинями, а панщиняні канчуки зовсім були їм не вдивовижу, бо частенько і дома «татуньцьо» крім канчука не знали іншого педагогічного знаряду.

Яке було життя, така мусила бути й література, – що більше, література мусила бути далеко мертвіша, і ні одної з тих ідей, що стрясали Європою в ті часи, не здиблено в ній, не здиблено й згадки про життя народу, про його потреби й недолю. Бесіда була церковна, предмети переважно або церковно-теологічні, або стихи на всякі радосні тезоіменія та другі подібні случаї, або вкінці праці граматичні, розуміється, також на церковнім (часом на польськім або німецькім) та про церковний язик.

В бібліографії Межова (не зовсім повній), котра напечатана в «Основі» за червень 1862 на 43 книжки, виданих від р. 1837 – 1850, бачимо 7 видань церковно-теологічних, 7 видань стихів та казань на різні случаї та тезоіменія, 5 праць граматичних та язикових, 4 видання переводів з чужих мов (балади Шіллера, «Єрмак» Хомякова, «Бог» Державіна і пр.) і 6 часописів. Але майже 40 з названих там книжок зложені або видавані попами, так що можна сказати сміло, що вся література галицько-руська до 1848 р. була попівська.

Правда, не все в ній було мертве та далеке від народного життя. При розборі тодішніх писань я буду міг виказати не одну хорошу та цікаву прояву, – але се мушу замітити, що більшість духовенства дивилася все криво на всякі бодай трохи ясніші проблиски свобіднішої думки. Всяке духовенство, будь воно й так зв’язане з життям народним та суспільним, як наше, потягає завсіди далеко більше до патріархально-феодальних ідеалів, ніж до ліберальних. Існування його зв’язане нерозлучно з існуванням авторитету, поваги церковної в ділах віри і розуму та поваги феодальної в ділах суспільних. Піддержання тої подвійної поваги, – се весь зміст боротьби церкви з наукою і зо світською властю. Кожний вірить і знає тільки то, що церков накаже, бо церков оперта на найвищій, нелюдській мудрості, на божім одкровенію, – се одно; кожний живе і поводиться так, як власть накаже, бо кожна власть також від бога (особливо, коли вона в згоді з церквою, або ще краще, коли їй підлягає), – оце був і є ідеал церкви. Новіший лібералізм, котрий оголосив «права чоловіка», «свободу віри», «свободу наукового висліду», «свободу друку і письма», – се ворог церкви такий самий, як і соціалізм. Звісна річ про то, що ліберальний напрям у нашій літературі і в нашім житті міг постати аж тоді, коли виробилася світська інтелігенція і постали між нею свої, світські писателі.

Що так воно діється не тільки на заході Європи, але й у нас, того доказом служить один цікавий случай в нашій літературі, котрий тутка наведу і без которого характеристика галицького письменства до 1848 р. була б неповна. 1837 року в Будині вийшла невеличка малоруська книжечка під назвою «Русалка Дністровая». Були в ній напечатані пісні народні, дві-три статті прозою і 20 карток оригінальних поетичних творів. Видавці тої книжечки, молоді семінаристи, казав би-сь, люди зовсім супокійні та благонамірені; в самій книжечці нема ні ясних ідей, ні смілих намогів революційних, ні навіть ярких образів або виразних згадок про життя народу. Ну, сказати одним словом, книжечка ніяким світом, що б того… небезпечна абощо. Так ні, – не туди пішло! Ще до її виходу на світ видавці претерпіли формальне гоненіє від поліції і від консисторії. Але по її виході почалася правдива трагікомедія, котрої кінець був такий, що книжку (більшу часть накладу, привезеного з Угор[щини) забрано і уміщено в місці темнім і прохладнім, – в пивниці консисторській, де лежить і досі, а видавців по висвяченні розіпхано по самих мізерних адміністраціях, здалека від людей образованих та мислячих.

Погляньмо ж тепер на книжку саму і спитаємо: яка була причина тої бурі, котру вона викликала? Чи мали за що сторожі порядку так люто нападати на неї? Дивлячися на діло з їх становища, мусимо сказати: що, справді, мали за що! «Русалка Дністровая», хоть і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані, була свого часу явищем наскрізь революційним. Бо зважмо лишень, що становило головну суть тодішнього літературного руху в нас! Передовсім традиція церковна, котра назначувала предмети, якими можна було заниматися, і згори назначувала спосіб та дух їх оброблення. Відтак традиція язикова, котра згори осуджувала все писане не по-церковному і не церковним правописом.

Оперта на тих двох авторитетах, мусила література стати кастовою, зректися всякого поступу, всякої критики, всякої живішої мислі. З релігійного становища вона проскрибувала не тільки свобідну думку та свобідний суд о ділах, але й свобідне, чоловіче життя, бо се все кінець кінців ішло до обалення авторитету, до перевороту, – до революції. А «Русалка Дністровая» якраз ударила від одного маху на всі три точки. Вона поставила і обговорювала предмети зовсім світські, зовсім не обняті тісним церковним світоглядом, обговорювала їх зовсім не так, як би сього жадали церковники, ба навіть у письмі і правописі відбігла від старої традиції, – значить, рішучо встала проти літературно-церковного авторитету. Се вже було діло сміле, та й неабияк сміле на свій час.

Але «Русалка Дністровая» не стала на тім. Авторитет літературний тих часів не був єдиним авторитетом; побіч нього і понад ним стояв другий, далеко більший і тяжчий, – авторитет політичний і соціальний, під которим стогнав-мучився народ. І проти тої страшної сили поважилася виступити «Русалка». Супроти гнітючого меттерніхівського абсолютизму, нівелюючого всі народності, вказує «Русалка» зараз на вступі далекий ясний образ свобідної всеслов’янської федерації в освіті і спільній роботі політичній, вказує, правда, невиразно, як на наш час, але аж надто виразно, надто сміло на тодішній. «Судилося нам послідніми бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохапують і єсли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем; нам надолині в густій студеній мраці гибіти».

В тім самім «передслів’ю» (стор. III – VI) «Русалка», вказуючи виразно єдність малоруського народу на Україні і в Галичині і признаючи свою цілковиту солідарність з тим новим рухом, котрий там розпочався враз із видавництвом збірників народних пісень та з виступленням літературним Квітки, Максимовича і Метлинського, підносить другий протест проти розполовинення одного народу між дві держави. І ще більше, «Русалка» переводами сербських та чеських пісень, цитатами та моттами з поезій звісного панславіста Коллара, далі й правописом, приноровленим до Караджичевого, вказує вже ясно, яка мусить бути спільна всеслов’янська робота, вказує, що правдива федерація між народами, хоть і братніми, та розрізненими історією, можлива аж тоді, коли сі народи пізнаються докладно, обміняються всім, що в них є найкращого й найліпшого, пізнають свої окремішні змагання і зложать з них одну, загальну ціль. Се був протест «Русалки» проти політичного авторитету.

Проти соціального авторитету виступити руському писателеві було тоді зовсім не легко, а прецінь «Русалка» і сей послідній крок зробила, – правда, не так прямо і рішучо, як попередні. Бо чи ж се не протест – ввести в літературу бесіду і пісні того народу, котрий між освіченими панами вважається худобою, а не чоловіком? Чи ж се не протест проти суспільного гніту – вказувати, бодай в маленьких картинках («» Шашкевича) його життя, розказувати про його бувальщину та характер («» Вагилевича)?

Аж надто виразно пробивається той протест в тім, що автори любуються іменно в описанні людей, вигнаних із суспільності, опришків та розбійників, котрі цілим своїм життям закладають протест проти існуючого ладу. Той «сивий Мадей» Вагилевича, так сердечно і тепло списаний, як же симпатичний нам, хоть і знаємо, що він чоловік «нелегальний». А тота ціла картина оприського курища, так чудно і артистично змальована Шашкевичем в «Олені», чи ж не виходить вона на апофеоз того єдиного протесту проти неволі, який тоді був можливий для народу? Правда, кажу ще раз, годі було руським писателям тодішнім, а ще до того так стісненим різними авторитетами, як були видавці «Русалки», підносити сміло і ясно голос про права народу та про гніт його і пониження; на се в них не стало б було сили, а може, і вмілості. Вже й се, що вони зробили, єднає їм повне право до нашої подяки.

Та становище видавців «Русалки» вже тим самим, що було федерально-всеслов’янське, не могло бути виключно національне, на якім стоять наші нинішні «народовці». Всесвітня праця научна і культурна йшла поперед усякої національності, – розуміється, не виключаючи її, а тільки вказуючи належне становище. «Чужина нас займає, – чому ж би нашина не прилягла нам до серця?» – каже Шашкевич (стор. 115) і вказує тим самим, що «нашина» зовсім ще не вистатчує і не становить цілі сама в собі.

Але все сказане досі про «Русалку Дністрову» ще не становить її повної характеристики. Головне враження, яке вона робить на нас, се якесь неясне, а сильне чуття, ніжне і інстинктове, як чуття дитини, котра рветься на волю силою вродженого потягу, не аргументуючи, не роздумуючи, не понимаючи навіть докладно, як виглядає та воля. Се ніжне чуття, мов запах лугів напровесні, обхвачує кожного читателя «Русалки», в нім лежить її найбільша вартість.

Заким може початися серйозна, тверда праця розуму, мусить уперед дух людський прилагодитися не тільки наукою, але й зрушеннями чуття; заким почнеться рух, мусить постати бажання руху; заким мисль увійде в свої права, мусить постати задума. Ціла «Русалка» – се немов один неясний прорив чуття людського серед загального затупіння та одичіння. Се її найбільша, найреволюційніша ціха. Чуття – а панщина! Задума – а всесторонній притисок! Теплі, братолюбні пориви – а холодна, мертвяча доля народу! Ні, Шашкевич не міг направду казати: «Студена ми та доля к серденьку припала!». Се була велика іронія прибитої дитини, котра без ропоту піддається нелюдському вітчимові. Недармо ж автор вказав, бодай здалека, образ недолі загальної, як вона, мов у дзеркалі, відбивалася в його душі:

Там нещасен думаю, тяжка мов могила

Серед степу опівніч сумненько думає.

Згадка в душі печальній тужно згомотіла,

Бо сплинули радощі, як Дністер спливає.

(«Русалка Дністр[овая]», стор. 78).

Тут більше тонів, ніж слів (так і в цілій «Русалці»), а в кожнім тоні дрижить глибока, затаєна біль, котрої причини уста не висказують, але серце чує.

Та не в добру пору вибралася тота «цвітка дрібная» до нашої богоспасаємої Галичини, не могла вона «згорнути весь світ до себе», бо пора була прикра, студена, – і заморозила дрібну цвітку. Сесь маленький і слабенький проблиск революційного духу переполошив усі власті церковні й світські і викликав довгу, майже десятилітню реакцію в літературі. Початок і повільний зріст її найліпше характеризує друге цікаве видання малоруське – «Вінок» у двох частях, котре мало бути продовженням «Русалки Дністрової» і в котре ввійшла більша часть статей «Русалки» (всі письма Шашкевича і пр.). В ті холодні часи припадає також перше проявлення в літературі імен Устияновича, Могильницького, Гушалевича. Але про «Вінок» і про сесю «другу трійцю» наших літераторів розповімо в дальшім письмі, де буде бесіда про стан нашої інтелігенції саме перед революцією 1848 р. і під час неї.


Примітки

«Русалка Дністровая» – український альманах «Руської трійці», вийшов 1837 р. в Будапешті, містив українські фольклорні записи, літературні та публіцистичні твори, більшість яких належала М. Шашкевичу, Я. Головацькому та І. Вагилевичу.

Руслан Шашкевич – літературний псевдонім М. Шашкевича.

Стадіон фон Вартгаузен Франц-Серафім (1803 – 1853) – австрійський реакційний діяч, 1846 – 1848 рр. – намісник в Галичині.

…Справи сервітутові… – тобто позови селян у зв’язку з захопленням поміщиками громадських лісів і пасовиськ.

Батятичісело, нині Кам’янка-Бузького району Львівської обл.

В бібліографії Межова… – Йдеться про працю російського бібліографа Межова Володимира Ізмайловича (1830 – 1894) «Библиографический указатель галицко-русской литературы, составленный Вл. Изм. Межовым».

«Основа» – перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал. Виходив у Петербурзі у 1861 – 62 рр.

Хомяков Олексій Степанович (1804 – 1860) – російський письменник, ідеолог слов’янофілів.

…в Будині… – тобто в Буді, правобережній частині Будапешта, що до 1872 р. існувала поряд з Пештом як самостійне місто.

Видавці тої книжечки, молоді семінаристи… – Маркіян Шашкевич (1811 – 1843) – український поет-демократ, Яків Головацький (1814 – 1888) – український поет, учений, педагог, та Іван Вагилевич (1811 – 1866) – український письменник і фольклорист, що очолювали прогресивне літературне угрупування «Руська трійця».

Максимович Михайло Олександрович (1804 – 1873) – український учений, природознавець, історик, фольклорист.

Метлинський Амвросій Лук’янович (1814 – 1870) – український поет, фольклорист, видавець (зб. «Народные южнорусские песни», 1854 та ін.). Представник консервативного романтизму в українській літературі.

Коллар Ян (1793 – 1852) – чеський поет і вчений. За національністю словак. Палкий прихильник єднання і дружби слов’янських народів.

…правописом, приноровленим до Караджичевого… – Йдеться про фонетичний принцип правопису, викладений у «Граматиці сербської мови за говорами простого люду» основоположника сербської літературної мови, сербського філолога і фольклориста Караджича Вука Стефановича (1787 – 1864).

…друге цікаве видання малоруське – «Вінок»… – «Вінок русинам на обжинки» – літературно-науковий збірник, упорядкований Іваном та Яковом Головацькими». Вийшов у Відні у двох книгах 1846 – 1847 рр.

Могильницький Антін Любич (1811 – 1873) – український поет, представник консервативного романтизму.

…розповімо в дальшім письмі. – Задум І. Франка не був здійснений у зв’язку з забороною збірника «Молот».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 84 – 93.