Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1885 р. / Галицьке українофільство

Галицьке українофільство

Іван Франко

Відповідь на «Уваги русина»

Надрукована у «Кур’єрі Львівському» наприкінці минулого року анонімна стаття «Москвофільство та українофільство між українським народом в Галичині і на Буковині» викликала особливого роду збудження в колах львівської української інтелігенції. Деякі дійсні фактичні помилки, неточності та однобічні поради, шо їх припустився автор статті, у подразненні було приписано якійсь навмисній підривній тактиці, статтю сприйняли як якусь програмну заяву певної групи, до якої довільно зарахували різних людей, що не мають нічого спільного з цією статтею, і здійснено заходи для придушення якихсь уявних небезпечних інтриг. Одним з таких заходів, зрештою найпростішим і найнатуральнішим, мало бути публічне спростування хиб і помилок згаданої статті. Щоправда, коли проминула перша роздратованість, зауважили, що ці помилки не такі вже страшні і обурливі, що стаття була не колективним, а індивідуальним твором, не програмою, а історичним шкіцом. В цьому, мабуть, причина того, що більш як місяць довелося чекати на це спростування, яке врешті з’явилося у формі «Уваг русина».

Автор цих рядків чекав цього спростування з тим більшим зацікавленням, оскільки його ім’я фігурувало в статті «Москвофільство і українофільство» саме в одному з тих неточних речень, які я згадав. Коли йшла мова про українофільський рух в 1870 – 1880 роках, там було сказано, наскільки я пам’ятаю, що «Франко перший звернувся до народного наріччя і до життя тутешнього народу».

Це речення цілком помилкове. Я не був першим взагалі, бо до народного наріччя першим у нас звернувся Маркіян Шашкевич на початку четвертого десятиріччя цього віку, і з того часу ніколи не переривався ряд письменників, що писали народною мовою – досить буде назвати Вагилевича, Головацького, Устияновича (батька), Могильницького, Трещаківського, Федьковича, Заревича, Климковича, Вахнянина. Не був я також першим у тому періоді, бо на той час вже писали Барвінські, Навроцький, Верхратський, Лучаківський та інші.

Але помилку автора можна пояснити тим, що, пишучи ці слова, він мав на увазі не всю галицькоруську літературу, а вузький гурток студентської молоді, який тоді групувався навколо журнальчика «Друг» – у цьому гуртку ми справді спільно з автором статті «Москвофільство і українофільство» підняли прапор праці для народу, народною мовою і про народне життя. Отже, гріх автора полягає в неточності формулювання.

Проте це речення накликало і на мене досить суворе покарання в лоні самої партії, а врешті і значну частину «Уваг русина». Про перше говорити не буду та й «уваги» залишив би без пояснень, коли б їх автор обмежився спростуванням фактичних помилок і не намагався щодо мого імені і моєї праці викликати погорду польських і українських читачів «Кур’єра Львівського». Пишу ці слова, маючи на увазі згаданих читачів, а не «Уваги» автора, який, зрештою, засвідчив у них не надзвичайні знання предмета і здібність мислення.

Автор «Уваг» називає мене за переконаннями «радикалістом і раціоналістом найчистішої води», якому автор «Москвофільства і українофільства» приписує надто багато заслуг. Але автор тої статті мені зовсім не приписав ніяких заслуг, згадав лише, що я першим почав працювати в такому-то напрямі. Що ж то за заслуга? А з чого ж то автор «Уваг» робить висновок, що я «радикаліст і раціоналіст», якщо кількома рядками нижче твердить, що «у моїх писаннях не видно ще жодного наперед визначеного напряму»? Адже ж якщо в моїх писаннях нема жодного напряму, то мабуть нема і радикалізму та раціоналізму. А якщо його нема у писаннях, то, мабуть, автор вивів його з кольору мого волосся?

Але ні! Справлю приємність авторові «Уваг» і скажу відверто: це правда, – я і радикаліст, і раціоналіст. Але що то таке радикалізм, якого автор «Уваг» боїться як дитина бабая? Це не що інше як спосіб мислення, який прямує до суті кожної справи, до природних наслідків кожної думки.

А що таке раціоналізм, який так само страшний авторові? Це прагнення, щоб нашими думками і діями керував розум. «Ось гріхи мого життя!» І не тільки їх не відрікаюся, але й щиро шкодую, що автора «Уваг», незважаючи на найкращі наміри, не можу назвати ні радикалістом, ні раціоналістом.

Автор прагне, щоб усі теорії «купки червоних радикалів і раціоналістів» були виключені з національної праці, і радіє, що «правлячі сфери з самого початку відібрали купці радикалів охоту пропагувати свої марення». Справжнє значення цих слів читач зрозуміє тільки тоді, коли довідається, що та «купка червоних радикалів» спільно з покійним Барвінським працювала в 1879 і 1880 рр. над видаванням «Правди», пізніше над виданням «Діла», що вона після смерті Барвінського майже сама веде це видання, бо до тої купки входить і Белей, сьогоднішній редактор і з самого початку головний співробітник «Діла», як і автор цих рядків – «радикаліст і раціоналіст». І автор «Уваг», знаючи те добре, інсинує цій «купці», що вона «кидає тінь на прапор, піднятий рукою Барвінського»!

Що ці радикалісти думають про покійного Володимира Барвінського, це вони висловили ясно і відверто у обширному його некролозі, вміщеному в «Ділі» після його смерті, який був написаний автором цих рядків спільно з п. Белеєм. Інша річ, що ці радикалісти, незважаючи на свій «холодний радикалізм і якнайдалі посунутий раціоналізм», більше люблячи свій народ і справу його розвитку, ніж будь-яких осіб, не бачать в п. Барвінському якогось пророка чи месію, не роблять з нього навіть «другого слов’янського Рігера», і хотіли б «прикласти холодний скальпель» не до пам’яті народу, а до напрямів, намічених померлим провідником, до здобутих ним результатів, хотіли б це зробити не для образи його пам’яті, а для розрізнення доброго від поганого.

Що автор «Уваг» подібне прагнення вважає гріхом, то вже це саме доводить, що в цьому напрямі є щонайменше багато неясності. Це найкраще доказує оте нібито захоплене піднімання «шести чудових статей Барвінського «По процесі о головну зраду», якими він «вкрив свою голову вінком безсмертя». Зовсім не применшуючи вартості тих статей, які відповідали вимогам моменту і були пристосовані до понять і уподобань різноманітної читаючої публіки, запитаймо сьогодні себе тверезо, що такого безсмертного було в тих статтях? Нічого, або майже нічого: ні ясної програми pro futuro, ні яскравого висвітлення pro praeterito, нічого такого, що перед тим в різний час і у різних місцях не було б вже сказано так само яскраво, або й ще яскравіше.

Що більше, ті статті, що надсилалися з Карлсбаду, зустріли опір і гостру критику серед львівських українофілів, і Барвінський був змушений їх перервати, не висловивши всього, що хотів висловити. Якщо автор «Уваг» знає про це, якщо знає, що, редагуючи «Правду», той же Барвінський з боку більшості львівських українофілів зустрічав недовір’я і перешкоди (а трудно уявити, щоб він цього всього не знав), то чи його запізнене захоплення «другим слов’янським Рігером» не є лицемірством, а його обурення «святотатською рукою радикаліста» – просто обманом.

Цікаве визначення автором «Уваг» «українофільства». «Народне життя потягло до себе Котляревського, Квітку, Шевченка, у новітні часи потягло поступовий освіченіший табір галицької інтелігенції вслід за рушіями нового життя на Україні, звідси і назва «українофільство». Таке наше розуміння того слова, тої ідеї!» – вигукує з притиском автор, висловивши одним духом велике безглуздя. Народне життя потягло – і звідтіля українофільство. Потягло – і куди затягло? Яким шляхом тягнуло? Звичайно, автор або сам не розуміє, що таке українофільство, скажімо, Квітки і українофільство Шевченка (який згідно уявлень автора мав би бути, напевне, найчервонішим радикалістом і раціоналістом як автор таких творів, як «» і «»), або пишучи ці рядки сам не знав, що пише.

Адже ж не в тому справа, що життя українського народу людям з живою уявою і гарячим серцем дало матеріал для роздумів і літературних праць, що воно їх «потягло», але в тому суть, що потягло їх саме до служіння тому народові освітою і боротьбою за його людські й національні права. А якщо автор статті «Москвофільство і українофільство» твердить, що «галицьке українофільство» в першій половині сьомого десятиріччя не уділялося народові», то говорить дійсну правду і тим показує, що галицьке українофільство було явищем трохи відмінним від українського українофільства, було часто наслідуванням лише зовнішніх форм останнього, обминаючи власне його сутність, так зване хлопоманство, найвизначнішим представником якого був саме Шевченко! А коли, власне, та сторона українофільського руху в другій половині періоду 1870 – 1880 рр. почала пускати коріння і на галицькому грунті, на неї вдарили з різних сторін і аналізували її як згубний «радикалізм і раціоналізм», хоч той рух з повним правом міг вказати на Шевченка як на свого батька, на того самого Шевченка, якого старші галицькі українофіли вшановували як святого і як національного пророка.

Але тут автор уваг нам заперечує і твердить, що оті жахливі примари «радикалізму і раціоналізму» принесені до Галичини Драгомановим і під час його перебування в Львові прищеплені в серця «купки». Оскільки це речі давні, а пам’ять автора, як і його думка, так далеко не сягає, отже, допоможемо їй деякими даними. Що Драгоманов вів у Галичині пропаганду, того не заперечуємо, але мусимо зауважити, що вів у 1873 і 1874 рр. за допомогою «Правди», тобто єдиного у той час українофільського органу. Отже, передусім на цей орган падає вина прищеплення у серцях «купки» отих згубних напрямів. Перебування Драгоманова у Львові в 1875 р. тривало кілька днів; у той той час автор цих рядків ледве що його бачив і зовсім з ним не розмовляв, а, отже, про будь-яке «прищеплювання» тут не могло бути мови.

А по-друге, подивімся, що то за звір та драгомановська пропаганда? Це ні більше ні менше як пропаганда саме ідеї національної окремішності України і необхідності, щоб українська інтелігенція служила українському народові саме своєю інтелігентністю, тобто своїм розумом, наукою. Цією однією ідеєю проникнуті всі його праці, видані в Києві, Львові, Відні, Женеві, Флоренції, Парижі, Петербурзі, Москві. Автор «Уваг», який з погордою балакає про «марення таких радикалів», як Драгоманов, сам може хизуватись хіба що тим, що у своєму житті не прочитав стільки, скільки написав Драгоманов, а не продумав і сотої того частини. Але чи хизування своїм неуцтвом є, на його думку, справжньою ознакою українофільства, такого, як він його розуміє, без жодних домішок радикалізму і раціоналізму?

Сумно стає, коли подумаємо, що погляди подібні до тих, які розвиває автор «Уваг», ще значною мірою затемнюють голови наших галицьких українців. Цей страх слів, значення яких не розуміють, це прагнення канонізувати одних як пророків і національні святощі і проклинання інших, як дияволів, замість бачити в одних і других працівників на народній ниві і спокійно оцінювати їхні вади й заслуги, оте безсмертне позерство, яке в’їдається в мізки і нерви людей в цілому чесних і щирих, – це хвороби-, якими галицьке українофільство хворіє дотепер. А вилікувати їх може тільки грунтовніша і всебічніша освіта, розумова праця, радикалізм і раціоналізм у такому значенні як ми визначили на початку цих зауважень.


Примітки

Вперше надруковано польською мовою в газ. «Kurjer Lwowski», 1885, 15 січня, під назвою «Ukrainofilstwo galicyjskie. (Odpowiedź na «Uwagi Rusina»)». Стаття є відповіддю на статтю «Уваги русина», з якою «народовці» виступили на сторінках газети «Kurjer Lwowski» від 9 і 10 січня 1885 р. І. Я. Франко різко критикував клерикалів і «народовців», відзначає наявність гострих ідейних суперечностей серед діячів, яких тогочасна публіцистика об’єднувала загальною назвою «українофіли». За опублікування цієї статті «народовці» на деякий час позбавили І. Я. Франка права співробітництва в «Зорі» і «Ділі», заборонили йому навіть заходити до Львівської «Просвіти» [див. Вервес Г. Д. І. Я. Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин. К., 1957, с. 108; Басс І. І. Іван Франко. Біографія. К., 1966, с. 140]. У скороченому і дещо переробленому варіанті цю статтю, під назвою «Лист Івана Франка до редакції газети «Kraj», письменник готував до друку в 1885 р. в польській газеті «Kraj», що виходила в Петербурзі. Лист не був опублікований.

Подається за першодруком в українському перекладі.

…анонімна стаття «Moskwofilstwo i ukrainofilstwo między ludem ruskim w Galicji i na Bukowinie». – Йдеться про статтю М. Павлика, яка була опублікована в газеті «Kurjer Lwowski» (8, 9, 18, 19, 21, 23 і 26 листопада 1884 р.). 1906 р. вона була опублікована окремою брошурою з деякими доробками і додатками під назвою: «Москвофільство та українофільство серед австроруського народу».

Устиянович Микола Леонтійович (1811 – 1885) – український письменник і громадський діяч. Був близький до «Руської трійці».

Могильницький Антін Любич (1811 – 1873) – український поет-романтик.

Заревич Федір (літ. псевд. Юрко Ворона, 1835 – 1879) – український письменник і журналіст «народовського» напряму. У 1862 – 1863 рр. редагував у Львові журнал «Вечерниці».

Климкович Ксенофонт Григорович (1835 – 1881) – український письменник народовського напряму, перекладач і публіцист. Активно виступав у журналі «Вечерниці», редагував журнал «Мета» (1863 – 1865).

Вахнянин Анатоль (Наталь) Климентович (1841 – 1908) – український композитор, письменник, громадський діяч народовського напряму.

Верхратський Іван Григорович (1846 – 1919) – український філолог, поет, природознавець.

Лучаківський Володимир (1839 – 1903) – адвокат, культурно-освітній діяч.

«Друг» – літературно-науковий журнал. Виходив у Львові в 1874 – 1877 рр. Спочатку мав «москвофільський» напрям. З приходом у його редакцію І. Франка (липень 1876 р.) журнал став органом демократичної молоді.

«Правда» – український літературно-науковий і політичний журнал. Виходив у Львові (з перервами) в 1867 – 1898 рр.

Белей Іван Михайлович (1856 – 1921) – український журналіст.

…статей Барвінського… – Йдеться про розділи статті В. Барвінського «По процесі о головну зраду», які були опубліковані у газеті «Діло» від 24, 28 і 31 липня та 21 і 25 серпня 1882 р.

…хлопоманство – І. Я. Франко вжив тут термін «хлопоманство» (який звичайно застосовується в іншому значенні) для характеристики революційно-демократичних поглядів Т. Г. Шевченка, який виражав інтереси трудового селянства.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 442 – 447.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2206

Модифіковано : 1.03.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.