Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

9. «Ніч. Довкола тихо, мертво…»

Іван Франко

Ніч. Довкола тихо, мертво.

Там в долині місто спить

у осінній млі холодній;

тільки глухо десь кипить

у далекім середмістю

спізнених фіакрів рух.

У тиші при лампі звільна

розвиває крила дух,

отрясається з тих вражень,

що, мов курява, за дня

облягають серце й думку,

в душу тиснуться до дна.

Всі буденнії тривоги,

всіх турбот і бажань рій,

всі успіхи з жалом скрухи,

скошені квітки надій,

вся душная атмосфера

розвіваєсь, наче мла,

що в осінню ніч холодну

сонний город облягла.

І стає щораз ясніше

в сконцентрованій душі,

щось, мов тихий дзвін, лунає

у нутрі серед тиші,

і якась недовідома

там гармонія встає,

мов у гаї свисти дроздів,

гілка гілці подає.

В розколисаній уяві

піднімаєсь ряд картин:

гори в світлі золотому,

фйолетова тінь долин,

річка, наче срібна стрічка,

і скалистая стіна,

шлях закурений, мов кладка,

що у безвість порина…

Вулиця… Доми низенькі,

за штахетами в садках

георгінії і айстри

на малесеньких грядках;

стежечки круті між ними,

дерев’яний ганок ось;

по щаблях аж геть над вікна

винограддя оплелось.

Все те не очима бачу,

а в душі воно живе,

все на крилах із гармоній

світла й запаху пливе.

Чую, що се власний твір мій,

хоч створив його не я;

що се часть єства мойого,

хоч не в ній душа моя.

Чую, що в отих картинах

б’ється власний мій живець,

та, проте, я пан їх, ніби

разом хвиля і плавець…

І ось раптом виринає

з рам зелених у вікні

тихеє лице жіноче,

так знайомеє мені.

Ті самі чудові очі,

що в них грав весь чар життя,

і таємний жаль за юність,

що минула без пуття;

ті самі уста рожеві,

що в них кожде слово вмить

процвітало, як фіалка,

щоби серце звеселить;

ті самі бліденькі щоки,

де легенький рум’янець

ледве тлів, мов у глибокій

шахті тліє каганець;

де так рідко грала радість,

сміх зовсім негусто ріс,

де у хвилях самотини

бачив я перлини сліз;

те саме чоло блискуче,

де яснів широкий ум,

сильна воля панувала

над роями бажань, дум.

Мигнув сей чудовий образ

і щезає, і зника,

і мене за серце вхопив,

мов могутняя рука.

Затріпалось бідне серце,

рветься, грає і летить,

щоб оте лице кохане

вічно в собі закріпить.

Та дарма! Воно пропало!

Глянь: побитий градом лан…

Повінь… Що ж то? Над своєю

я уявою не пан?

Воскресни, мій тихий раю,

моя туго молода,

моя муко незабутня,

моя радосте бліда!

Моя розкоше болюща,

моє щастя, аде мій,

де в розпуці я солодкість,

в дрожі – знаходив спокій!

Та даремно! Не воскресне

те, що вклалось спочивать!

Згоєні на серці рани

не так легко розірвать.

Навіть і найтяжче горе

як в могилу віддасте,

то засиплеться помалу

і травою поросте.

Лиш вряди-годи з могили,

наче з-за зелених рам,

блиснуть очі і чудове

личко усміхнеться нам;

мигне промінь того щастя,

що – здається нам в ту мить –

все життя нам ясним сонцем

було б мусило світить.

Мигне, блисне і загасне!

Сили давньої нема,

чар погас, хіба зітхання

тихо груди підійма.


Примітки

Вперше надруковано у кн.: «Із днів журби», с. 61 – 69.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 44 – 47.