Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Біографія

Біографія

Іван Франко (27.08.1856 – 28.05.1916) – великий український письменник, один з будівничих нової української нації.

Іван Якович Франко народився у селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської обл.) в родині сільського коваля. Він ріс сиротою (в 1865 р. помер його батько – Іванові було дев’ять років; його мати померла у 1872 р.). Попри матеріальні нестатки родини, Іван навчався: в 1862 – 64 роках – у школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, в 1864 – 1867 рр. – у початковій школі в Дрогобичі, в 1867 – 1875 рр. – у гімназії в тому ж Дрогобичі.

В 1875 році Франко отримав стипендію з фонду Гловінського і восени того ж року записався на філологічне відділення Львівського університету. Стипендія надавалась аж до закінчення вищої освіти, і здавалось, що перед здібним юнаком стелиться рівна дорога учителя гімназії чи професора в університеті, на яку розраховували його рідні та знайомі.

Але в перші університетські роки відбулось самовизначення Франка як українського діяча, ще й виразно прогресивного, соціалістичного напрямку. Він товаришує з Остапом Терлецьким та Михайлом Павликом, через останнього зав’язує листування з Михайлом Драгомановим, який на той час перебував у Женеві. Саме через це листування з небезпечним в очах поліції революційним соціалістом Драгомановим Франко був заарештований (11.06.1877 р.). Його разом з товаришами звинувачували в утворенні таємного соціалістичного товариства. 21.01.1878 р. суд визнав його винним і засудив на 6 тижнів ув’язнення. Оскільки тоді термін слідчого ув’язнення до кари не зараховувався, Франка випустили на волю 5 березня 1878 року.

Іван Франко. Фото 1881 р.

Попри невеликий термін покарання (ми, дякуючи тов. Сталіну, будь-яке ув’язнення менше 10 років вважаємо тепер легким), його наслідки для Франка були жахливими. По-перше, за законом людина із судимістю не могла стати вчителем, тому мета навчання в університеті стала неясною (до того ж у Франка відібрали стипендію). По-друге, під час ув’язнення Франко важко застудився; пізніше ця хвороба стала хронічною і переслідувала його все життя. По-третє, отець Михайло Рошкевич (батько Ольги Рошкевич, нареченої І. Франка) відмовив Франкові у його сватовстві і навіть заборонив дочці бачитись і листуватись із «злочинцем». Їх шлюб так і не відбувся.

От що значило бути українським діячем у тогочасній Галичині!

На цьому поліційні переслідування Франка не скінчились. 4.03.1880 р. його заарештували в Коломиї – знову за підозрою в соціалістичній агітації. Три місяці його тримали в слідчому арешті, аж поки визнали, що арешт був безпідставним. 13.06.1880 р. Франка по етапу відправили з Коломиї до Нагуєвич. Враження з цього ув’язнення лягли в основу повісті «На дні».

В третій раз поліція згадала про «соціалістичного агітатора» Франка у зв’язку з приїздом до Львова групи українців з Києва. 17.08.1889 р. Франка заарештували у Львові. На цей раз до соціалізму слідчі намагались приплутати шпигунство на користь Росії. 16.11.1889 р. Франка було звільнено за відсутністю доказів. І на цей раз тюремні враження знайшли відбиття у поетичному циклі «Тюремні сонети».

В 1886 році Франко оженився з Ольгою Хоружинською (родом з Києва). В їх родині з’явилось четверо дітей, але від 1902 року родинне благополуччя почало руйнуватись. В Ольги Франко з’явились ознаки психічного розладу, які дедалі посилювались, і це принесло багато горя Іванові Франку.

Іван Франко. Фото 1898 р.

В 1902 році І. Франко переселився з найманого помешкання до власного будинку (нинішня адреса – вул. І. Франка, 152, де працює меморіальний музей письменника). Для цього будівництва він узяв значну позику, виплати по якій були завершені його сином уже після смерті І. Франка.

В квітні 1908 р. Франко поїхав на відпочинок та лікування до Ліпіка (поблизу Загреба в сучасній Хорватії). Тут його хвороба сильно загострилася – були паралізовані обидві руки і, що гірше, з’явились ознаки психічного розладу. Ці жахливі прояви хвороби в пізніших роках, на щастя, дещо пом’якшились, хоча до повного здоров’я Франко ніколи не повернувся. Сучасники вважали його хворобу наслідком колись перенесеного сифілісу, що завдало Франкові величезних прикростей. Але нині лікарі схиляються до думки, що Франко від самого ув’язнення 1877 року хворів на рідкісну форму ревматизму (синдром Рейтера; але поняття про цей синдром було сформульовано далеко після смерті Франка).

Іван Франко. Фото 1913 р.

Виснажений хворобами, безгрошів’ям, сімейними і громадськими негараздами, Франко помер у своєму будинку у Львові 28.05.1916 р. і похований на Личаківському цвинтарі.

Поет. Франко вперше виступив як поет в 1874 році і писав вірші аж до кінця свого життя, до 1916 р. В його поетичному доробку – чимало прекрасних віршів про особисті переживання та громадські справи, які склали кілька книжок.

Але з найбільшою силою поетичний талант Франка проявився у великих поемах. Тут ми бачимо реалістичні картини сучасного галицького життя («Ботокуди», 1884; «По-людськи», 1889; «З любові», 1890), образи історичного минулого нашого народу («Панські жарти», 1887; «Іван Вишенський», 1895; «На Святоюрській горі», 1900), міркування про релігію та бога («Ex nihilo», 1885; «Смерть Каїна», 1889).

Дуже велике місце серед франкових поем займають переробки сюжетів світової літератури («Лис Микита», 1890; «Пригоди Дон Кіхота», 1891; «Цар і аскет», 1892; «Абу-Касимові капці», 1895; «Коваль Бассім», 1900; та ін.).

Вершиною поетичної творчості Франка є поема «Мойсей» (1905), в якій на біблійному сюжеті дана алегорична картина піднесення українського народу на боротьбу за незалежність.

Прозаїк. У своїх прозових творах Франко виступав як реаліст, зосереджений на проблемах сучасного йому галицького життя. Він першим в українській літературі почав описувати побут робітників нафтових промислів Борислава та їх класових антагоністів – євреїв-підприємців («Навернений грішник», 1877; «Boa constrictor», 1884; «Яць Зелепуга», 1887; «Ріпник», 1899). Найкращим твором цього циклу є роман «Борислав сміється» (1882).

Значне місце займають твори з життя інтелігенції («На дні», 1880; «Для домашнього огнища», 1897; «Перехресні стежки», 1900). Важливе місце в цьому ряду займають твори про українсько-польські відносини («Лель і Полель», 1887; «Основи суспільності», 1894; на жаль, обидва твори лишились незакінченими).

Перекладач. Над перекладами творів світової літератури Франко працював усе життя і зробив на цьому полі надзвичайно багато. З його перекладів можна створити цілу бібліотеку.

Спектр його перекладів надзвичайно широкий: тут є твори давньої вавілонської поезії, давньоіндійської, давньоарабської, давньогрецької літератур; із нових літератур маємо його переклади з німецької («Фауст» Й. В. Гете, 1882), французької, англійської, польської, італійської літератур.

Серед його перекладів – цілі книги творів О. С. Пушкіна, К. Гавлічка-Боровського. Окремо треба відзначити великий цикл перекладів з істориків давнього Риму, над яким поет працював в останній рік свого життя (серпень 1915 – березень 1916 рр.).

Слід знати, що Франко перекладав також українські народні пісні німецькою мовою, допомагав М. С. Грушевському з німецьким перекладом «Історії України-Руси». Він перекладав не тільки художні твори, але й науково-популярні праці різноманітної тематики (1870-80-і рр.), які він вважав корисними для освіти українського народу.

Фольклорист. Інтерес до фольклору Франко виявляв від самого початку творчої діяльності. Перша публікація народної казки в його записі з’явилась в 1876 р. Найважливішими його здобутками на цьому полі були «Галицько-руські народні приповідки» (1901 – 1910 рр., тт. 1 – 3) та «Студії над українськими народними піснями» (1907 – 1915 рр.).

Франко опублікував також велику кількість менших фольклористичних та етнографічних студій і записів, записав велику кількість народних пісень. Кілька народних пісень зі співу І. Франка (1901).

Історик літератури. Над історією літератури Франко працював в кількох напрямках.

Першим напрямком можна назвати історію світових літературних сюжетів. Найбільшою працею в цьому напрямку стала його докторська дисертація «Варлаам і Йоасаф: старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895).

Другим напрямком стало збирання, дослідження і публікація творів української літератури. На чільному місці тут стоїть збірка «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (1896 – 1910, тт. 1 – 5). Франко розшукав та опублікував твори Івана Вишенського, написав про нього ряд розвідок. Він підготував та опублікував твори А. Свидницького, Ю. Федьковича, Т. Шевченка та багатьох інших українських письменників.

Третім напрямком стало написання синтетичних праць з історії української літератури. Тут слід назвати такі твори як «Charakterystyka literatury ruskiej 16 – 17 ww.» (1892), «Карпаторуська література 17 – 18 ст.» (1900), «Южнорусская литература» (1904 – стаття для енциклопедичного словника Брокгауза й Ефрона), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910) та велику працю «Історія української літератури», із якої Франко встиг опрацювати лише першу частину (Від початків українського письменства до Івана Котляревського, 1907 – 1912).

Слід знати, що Франко пильно стежив за новинками сучасної йому літератури, особливо української, написав цілу масу рецензій, відгуків та критичних статей на ці теми.

Науковець. Окрім історії літератури, Франко займався й іншими гуманітарними дисциплінами. Його зацікавлення історією відбилися у працях «Життя Івана Федоровича і його часи» (1884), «Грималівський ключ в 1800 р.» (1900), «Громадські шпихліри в Галичині 1784 – 1840 рр.» (1907) та ряді дрібніших статей. Цікавили його і питання соціології.

Франко провадив також значну науково-організаційну роботу як голова філологічної секції Наукового товариста ім. Шевченка та редактор видань цієї секції.

Видавець. Перші твори Франка були надруковані у львівському студентському журналі «Друг» в 1874 р. Переїхавши до Львова, Франко разом з Павликом включились в редакційну роботу і в 1876 – 1877 роках були фактичними керівниками цього журналу.

Від того часу Франко постійно снував плани видання свого журналу або газети; так, в 1878 р. Франко разом з Павликом зумів випустити два номери журналу «Громадський друг», які були сконфісковані поліцією. Після цього в 1878 – 1880 рр. друзі видавали окремі книжки в серії «Дрібна бібліотека». Пізніше Франко брав участь у виданні журналів «Світ» (1881 – 82), «Зоря» (1883 – 1886), газет «Діло» (1880, 1883 – 1885), «Kurier lwowski» (1887 – 1897; цю останню роботу сам Франко називав «наймами у сусідів»).

В 1894 р. мрія Франка нарешті здійснилася – почав виходити його власний журнал «Житє і слово». Цей журнал мав значну допомогу з Наддніпрянської України, як грошову (зокрема, через М. В. Ковалевського), так і літературну (статтями для публікації).

В кінці 1897 р. керівництво Наукового товариства ім. Шевченка (на чолі з М. Грушевським) вирішило замість журналів «Зоря» та «Житє і слово» почати з 1898 року видавати новий журнал – «Літературно-науковий вісник». Франко увійшов до складу його редакції і активно працював там до кінця 1906 року.

Одночасно в 1898 р. було утворено «Українсько-руську видавничу спілку», у роботі якої Франко брав активну участь аж до початку його тяжкої хвороби.

Громадський діяч. В 1870-х роках політичне українство в Галичині було представлене москвофілами, які гадали, що сонце щастя зійде на півночі, у Петербурзі, та народовцями, які сподівались його сходження на заході, у Відні. Обом групам протистояла польська громада, яка після конституційної реформи 1867 р. забирала дедалі більший вплив у краю.

В 1890 р. молоді галицькі інтелігенти заснували Русько-українську радикальну партію, на чолі якої до 1898 року стояв Іван Франко. Це була партія соціалістичного спрямування, яка прагнула стати репрезентацією широких кіл трудящих.

В 1895 році І. Франко був кандидатом від Радикальної партії на посла до віденського парламенту по виборчому округу Перемишль – Добромиль – Мостиська. В 1898 р. він так само був кандидатом по округу Тернопіль – Збараж – Скалат. Обидва рази проти Франка було пущено всі засоби «демократичного» впливу: від арештів агітаторів і заборон зборів до зухвалої крадіжки голосів, внаслідок чого Франко не був обраний.

В 1899 році І. Франко вийшов із заснованої ним Радикальної партії і увійшов до числа організаторів нової Української національно-демократичної партії. Цей крок не пішов на користь ані радикалам, які втратили впливову фігуру, ані націонал-демократам, які так і не здобули великого політичного впливу, ані самому Франкові, який не відзначився активністю в новій партії й поступово відійшов від політичної боротьби, зосередившись на літературній та науковій роботі.

У зв’язку з інтересом до політичного життя і подальшою особистою участю в ньому Франко написав багато публіцистичних статей, серед яких значне місце займає осмислення питань соціалізму та соціал-демократії. Через критичне ставлення Франка до комуністичних богів Маркса та Енгельса його публіцистика зазнавала замовчування й фальсифікації в часи панування комуністичної Москви.

Іван Франко за покликанням був поетом, літератором; але в умовах поневолення українського народу він не міг дозволити собі бути тільки письменником – він охоче й рішучо брався за будь-яку роботу, яку вважав корисною для піднесення українського народу. Через це багато його літературних планів залишились нереалізованими, на що він гірко нарікав у деяких поезіях. Але саме універсалізм його діяльності дозволяє нам говорити, що в особі Івана Франка ми маємо не тільки великого письменника, але й одного з будівничих української нації.

М. Ж., 31 травня 2014 р.

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 28035

Модифіковано : 2.09.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.