Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Етнографія і фольклористика / 1882 р. / Знадоби до вивчення мови і етнографії українського народу / 1. Дещо про шляхту ходачкову

Знадоби до вивчення мови
і етнографії українського народу

1. Дещо про шляхту ходачкову

Іван Франко

По селах нашої Галичини живе багато т. зв. шляхти, т. є. мужиків, котрих предки колись польськими королями піднесені були до шляхетського стану. Се так звана «szlachta zagrodowa» або «zagonowa». Позаяк поки що спеціальних вислідів історичних про тоту шляхту нема, і ми не знаємо, де, за що і звідки взялася та шляхта по наших селах, то ми отсе подамо хоч маленький причинок до пізнання тої шляхти, а іменно невеличкий збірник оповідань, пісень і прикладок народних, де наш простий люд виказує свої погляди на шляхту або по-своєму характеризує погляди шляхти.

Поперед усього замітити треба от що. Шляхта, прозвана у нас «шляхтою ходачковою», – се народ український, руський, принаймні по мові. Декуди шляхта не різниться від «простого» люду й одежею, але деінде знов, особливо в багатших селах, старається чи то кроєм шмаття (модою), чи чим-небудь другим вирізнюватися від простих хлопів. Коли часом багатший хлоп зачне вбиратися по-шляхетськи, то з нього сусіди сміються, кажуть, що перенимає «шляхотську моду» або «шляхотську манерію», і не раз прозивають його «хлопським шляхтичем».

Впрочім розділу між шляхтою а хлопами в ділах життя нема: хлопи женяться з шляхтянками, шляхтичі (рідше) з хлоп’янками, сусідують і товаришують зі собою залюбішки. Може бути, що часть нашої шляхти – давні польські поселенці, котрих королі і пани спроваджували на українські землі, – та тільки ж нині з їх польськості осталося дуже мало, і вони під кожним взглядом – люди українські.

[Подібно, як польські переселенці на українських землях сталися українцями, те саме сталося і з другими племенами: татарами, ба навіть німцями. Доказом сього служить назва чисто українського села Татари (в Самбірщині), а також німецькі назви многих мужиків українців, напр., Гайгель, Фундер і др. Не менше цікавий примір того, як бесіда польських поселенців серед українського люду чимраз подібнішою стає до української, ніж до польської, бачимо також в жаргоні польських міщан і селян східної Галичини. Близь Дрогобича, напр., є село Рихтичі, в нім сидять майже виключно польські поселенці, і то зглядно не дуже віддавна, а прецінь замість казати wypędź bydło na pastwisko, вони говорять wyżeni imienie – т. є. іміння, як в наших сторонах називають худобу, – na zagumienie – т. є. на загуміння.]

Але здаєсь більша часть нашої шляхти – люди корінно українські, а тільки піднесені за які-небудь заслуги абощо в стан шляхетства.

Але коли асимілююча сила українства вирівняла різниці етнографічні – де вони були – і коли недавна воля вирівняла й суспільні різниці між нашим мужиком і шляхтичем, то не так це було до волі, а особливо не так це було перед сто літами, за Польщі. Тоді шляхетство не було так як нині, пустим титулом, а зв’язане було з важними привілеями. Правда, звісна польська поговірка: «szlachcic na zagrodzie – równy wojewodzie» була вже й тоді старою байкою: воєвода в приливі доброго гумору або в потребі й закликав часом такого шляхтича: panie bracie, – але шляхтич усе був uniżonym służką i podnóżkiem пана воєводи.

Та все ж таки і про то було шляхті загоновій далеко просто вільніше жити, ніж простим мужикам хліборобам. Вони, поперед усього, не робили панщини, не відбували шарварків і не стояли під судом домінікальним. Вже одні ті привілеї ставили їх високо понад простим хлопом. Де шляхта жила в селі всуміш з хлопами, там вона творила немов окрему громаду в громаді. Над хлопами ставив пан війта, присяжних, десятників і т. д. Вся тота старшина була в добрій половині панськими прислужниками. Шляхта ж сама собі вибирала свого префекта, і гідність тота традиційно доховалася декуди аж до наших днів, сталась титулярною, переставши бути дійсно важною.

Не диво затим, що у нашої шляхти загонової осталося далеко більше прихильних споминок і симпатій до Польщі, ніж у мужиків. В літах 1830, 1848 і 1863, оповідають наші люди, шляхта наша пильно прислухувалася до всіх звісток про польські повстання, живо сприяла їм, гурмами поступала в різні «гвардії народові», а навіть про 1863 рік знають докладно, що шляхта загонова у нас робила складки на повстання.

– Постійте-но, – говорив тоді один шляхтич з села Ясениці до мужиків, – швидко то воно не так буде, – вернуться давні часи, будемо ми знов хлопами орати, а жінками волочити!

Я маленько пригадую собі той час – [18]63 і 64 роки – тоді був я ще учеником сільської школи в Ясениці Сільній і мав тоді случай бачити несупокій і таємний рух між тамошньою шляхтою. Газет в селі ніхто не держав, вісті про повстання доходили десь-колись, передавалися усно, шептом, з додатками і прибільшеннями. Десь-відкись заблукалися в село попереписувані революційні стишки, котрі курсували поміж шляхтою і відчитувалися потаємно. Тямлю зміст одного: пани відгрожувалися там хлопам-мазурам за різню 1846 р. «Швидко, – говорилося в послідній строфці того вірша, – будемо ми вас вішати за горла на гаки, а за вашу душу засвітимо каганець».

Осторожно і з трепетом відчитувались ті вірші, щоб не почули хлопи. Отті-то споминки про колишнє упривілейоване становище в польській державі і зв’язана з ними прихильність до титулів, до панськості і т. д. – се, мож сказати, головна межа, котра ще й нині відділює мужиків від шляхти. Правда, нинішні часи і нинішні порядки мало можуть піддержати ті симпатії нашої шляхти, а для мужиків ті шляхетські симпатії дають тільки багатий предмет до насмішок та притиків. І так, напр., шляхта любить звичайно титулуватися поміж собою: «Pan dobrodziej», «Pani dobrodziejka». Ci панські титули так суперечні з бідністю, в якій живе більшість загонової шляхти, дали нашим мужикам нагоду до ось якого жарту:

– А де pan dobrodziej?

– Пішов на толоку громадські свині завертати.

– А де pani dobrodziejka?

– Пішла на ріку жидівські хусти прати.

Або знов ось як висмівається пусте самохвальство шляхтича:

– У мене, – каже шляхтич, – три стодоли повні: в одній мак, в другій такой так, а в третій миш у голову зайшла, поки зерно найшла (Нагуєвичі).

А в Ясениці Сільній ось як оповідають про одну бабу-шляхтичку, Бачинську, звану по чоловіці Петруненчиха.

«Ходит, бувало, по жебрах. У лахах, веретищов прикрита. А шльихоцкої фудулії не помітуєсь!. Ввіде бувало до хати, то не так як друга баба, щоби стала та «пацьир» говорила, – а вона собі на лаву. І най-но би котра господиня не сказала їй: «А що там, пані Бачинська?» – ну, ну, то так тоту господиню спуцує, що й світа божого не ввидит. «А ти, сяка-така, не знаєш, хто я? Хоть я собі у лахмані, ая собі мосці пані!» І не давай їй, бувало, так як другій бабі, кусник хліба або що – в очи верже. Але зараз мисочку якої теплої страви перед ню, або муки, або зерна якого в торбу, – то аж тогди поговорит, поговорит, та й піде» (Яс[ениця] С[ільна]).

Не один бідний шляхтич і сам сміється над собою, порівнюючи звичайні шляхотські претензії з своїми дійсними недостатками. І так, шляхтич Татарський в Ясениці Сільній звичайно говорив:

«Е, що то ви знаєте празник справйити! Я з одного яйцьи тридненіє празник справйив: і їли, і пили, і голови мастили!» А він яйце зварив: яйце їли, а тоту воду пили, ще й голови мили.

Наші мужики, для котрих нема нічого смішнішого, як коли хто без причини виноситься над свій стан і над свої средства, найбільше і висміюють тоту «фудулію» у шляхти. А ось оповідання, в котрім висмівається старошляхетський «пункт гонору» у нашої шляхти загонової.

«То у нас в Ясеници здибалисьі раз у Кременистім вивозі шльихтич з хлопом. Шльихтич на кони, а хлоп возом. А ту вивіз тісний. А то ще було за давних чьисів, ще шльихта мала свої превелії. Шльихтич йіде серединов і кричит:

– Вступ сьі, хлопє!

– Та куди вам сьі вступ’ю, – каже хлоп, – коли вивіз тісний, а я с тьигаром?

– Але вступ сьі, хамє! – кричит шльихтич та до хлопа з батогом. А то оба сусіде, знакомі, з одного села. Хлоп не много розважьив, узьив шльихоцького коньи за уздечку та й обвів боком по при віз долі вивозом. Шльихтич в крик.

– Як ти сьмів, хамє, мого коньи боком вести? То значит, що я, шльихтич, тобі з дороги вступивсьі! То образа гонору! Я тобі видаю поєдинок, мусиш ми ставитисьі!

Хлоп ци слухав того, ци й не слухав – пойіхав собі. А на другий день – хлоп молотит собі в студолі, а ту шльихтич йіде на кони, с шаблею.

– Ставай, хлопє, зо мнов до поєдинку!

Той подививсьі, плечима здвигнув.

– Ей, панє Янє, – ци як там той шльихтич звавсьі, – що вам до голови прийшло, дайте спокій, не сьмішітсьі!

– Я тобі покажу сьміх, – кричит шльихтич, – зараз ставай до поєдинку!

– Та чим я буду з вами поєдинкуватисьі? Хіба ціпом?

– Про мене, чим хочеш, тілько ставай ми ту, – каже шльихтич, а сам шаблев звиває. Хлоп ухопив ціп та й до нього – як замахне, як хомоне мого шльихтичьи по плечох, то тому й шаблі з рук випирсла, і сам упав с коньи та в гноївку. Такій го відтак занесли додому».

Таку саму шляхетську звичку – скоро що-небудь, та й хапатися до шаблі, – висміває й приповідка: «Шльихта з Бачини – має шаблю з вільшини», а звичку надавати собі при всій бідності титул «пан» висміває друга приповідка: «Панове шляхта – а на них дірява плахта». Тота сама «панськовата» звичка нашої шляхти була, здаєсь, причиною, що й прозвано її шляхтою ходачковою. Ось що о тім оповідають наші мужики.

«Ішла шльихта десь кудись в дорогу, ну, звичайне, в ходаках. А ходаки нові, добрі. Ну, зайшли до якогось місточка, стали ночувати десь у якімось заїзднім домі. Приходит кухар:

– Щоби панам зварити на сьніданє?

– Звари нам фльики, – кажут шльихтичі.

Кухар верг сьі сюди-туди – нігде не мож фльиків дістати. Що ту діяти? Далі дивитсьі, а у шльихти ходаки такі нові, мйиснисті. – Чекай! – гадає собі. Взьив він, забрав ті ходаки, покраяв, зварив, заправив, – на другий день раненько дає. Шльихта йість, смакує:

– А то раз фльики, то добрі фльики! Не жиль і заплатити!

Поплатили. Іти би далі в дорогу. До ходаків, – a с ходаків тільки волоки та онучі. Де ходаки? Де ходаки? Амінь духу сьвйитий, пропали ходаки! Крик, біда… Аж тут кухар приходит. «Та що ви, панове, так за ходаками роспадаєтисьі: адже самісте йіх іззіли, ще сте й захвалювали!» Сьміху тілько, що годі. І від тогди шльихту прозвали: шльихта ходачкова, що ніби свої власні ходаки ззіла» (Наг[уєвичі]).

Але як до титулів і прибагів шляхта охоча, так знов до роботи не надто прудка. В оповіданнях і приказках шляхтич звичайно представляється біднішим від хлопа, і то біднішим через власне лінивство, недбальство, недозір. Шляхтич не любить надто мотикатися при роботі, не любить бабратись і талапатись, а волить зробити легенько, хоть і плохенько. Про одного неробу-шляхтича ось як говорять ясеницькі люди. Шляхтич той, збіднілий до останнього через своє лінивство, все бувало говорить:

– Я, – каже, – все найранче виходжу, збіжє сіяти, – ще богачьи ані єдного не видно, – але що, моє збіжє чомусь усе найпізніше сходит. – А він, – кажуть далі люди, – виходив на поле досвіта, але вже аж тогди, як усі люди обсіяли і обвеснували. (Яс[ениця] С[ільна]).

А співанка, записана мною в Нагуєвичах, також непідхлібно виражується о шляхотській роботі:

Ой у хлопа гунька красна, в шльихтичьи капота;

Ні для кота, ні для пса шльихоцька робота.

Отсе і весь матеріал з уст народу, який ми поки що могли призбирати. Хіба додати тутечки ще повістку про шляхтича Коблянського, записану мною 1878 р. від Івана Гайгла в Нагуєвичах. Повістку сесю лучається часто чути у нас, прив’язану до інших імен і людей, – значиться, вона не характеризує шляхтича і має тільки анекдотичну вартість.

«Ту був у Мньитичох [Унятичі – село Дрогобицького повіту.] Коблянський, шляхціц теньгий, – тепер три газди на тім фундаменті сідьит. То він дивітсьі до калєндарьи, – календар стойит на погоді; хоть дождж й перепадає, а вно – погода. Взьив він, наймив робітників і всьо сіно скосив, усього, може, з-на яких двадціть фір. Ex, як не займе цілий тиждень дождж льльити! Що сь і троха випогодит, а мій шльихтич біжит за робітниками, пообертає сіно, а ту дождж бух! Так він вам сушив щось зо дві неділі. Далі видит, що тото сіно вже зовсім до нічого, хіба під худобу стелити. Взьив він, повіддирав тото від землі з робітниками, повіддирав, – а ту дождж знов. Робітники в корчі під ліс, поховалисьі та кличут: «Пане, пане, ходіт під корч, а дивіт, льєсьі на вас!» А той: «Ні, – каже, – няй уже льє!» Та й таки не питав, що льє, побіг додому, та до шуфляди, виньив календар та шпур ним на дьвйир! «На, – каже, – зогнило моє сіно, гний же й ти!»

Не можна сказати, щоб матеріал наш характеризував всесторонньо нашу шляхту, але нехай він буде хоч невеличким причинком до будущої повної характеристики. Печатаючи сей причинок, ми хочемо поперед усе звернути ним увагу наших прихильників на той предмет і заохотити їх до списування оповідань, приповідок, фактів і пісень, котрі б могли послужити до характеристики нашої шляхти загонової. Не менше вдячні були б ми за уділення нам в докладних відписах дипломів шляхетських, описів гербів і переказів про те, коли, як і за що зістали вони уділені, чи шляхта в певній місцевості походить з тамошніх таки мужиків, чи з яких чужосторонніх поселенців. Матеріали такі, скоро їх у нас назбирається досить, ми не залишимо оголосити друком.

Накінець згадаєм, що в календарі «Просвіти» за р. 1870 була стаття «Дещо про шляхту ходачкову» (стор. 100 – 106), котра передусім в тім має вартість, що між іншим описує одяг шляхти ходачкової.


Примітки

…суд домінікальний – панський, поміщицький суд, якому підлягали селяни в Галичині до скасування панщини 1848 р.

…різню 1846 р. – Йдеться про антифеодальне селянське повстання в Галичині 1846 р.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 180 – 186.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку цього сайту!

© 2010 – 2014 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 419

Модифіковано : 16.12.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.