Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1906 р. / Українська трибуна в Росії

Українська трибуна в Росії

Іван Франко

«Украинский вестник», выходит еженедельно под редакцией М. А. Славинского и при ближайшем участии проф. М. С. Грушевского, проф. Д. И. Овсянико-Куликовского и А. А. Русова. С.-Петербург, 1906, №№ 1 – 10, ст. 1 – 740.

Великі переміни, викликані подіями остатніх літ у внутрішньому житті Росії, довели, між іншим, і до того, що не тільки для українського слова відкрилася давно бажана, хоч далеко ще не повна свобода, але й для українського елементу виявилася можність зазначити себе не лише в пресі, а також у громадському і політичному житті.

Певна річ, для кожного, хто знав докладно фатальні впливи попереднього безправного стану, особливо на Україні, ту загальну політичну неосвідомленість і духову зневіру серед української інтелігенції, те розбиття і занепад людової маси, ту громадну дезерцію молодших інтелігентних сил до різних чужих таборів, що манили їх окликами суспільного і політичного радикалізму та революційності, – той згори міг надіятися, що при даній невеличкій свободі руху український елемент не може відразу виступити імпозантною силою та запрезентувати себе якоюсь широкою організацією та новою ідейною програмою.

Адже ж для українців завдяки їх нещасному положенню тільки тепер починається те, що було досі доступне іншим народам Росії, – широка дискусія на рідній, отже, всій народній масі доступній, мові про найважніші питання громадського і політичного життя.

Певна річ, не можна виправдати українську інтелігенцію в тім, що вже вчасніше не вжила тих способів, які, без сумніву, були їй доступні, для переведення бодай у тісніших, інтелігентних кругах тої дискусії, для вияснення собі й іншим становища України та провідних ідей хоч би будущої української політики.

Се занедбання гірко помстилося на українцях у гарячу пору політичного перелому, дало можність іншим російським партіям зігнорувати їх та здобувати собі прихильників на Україні, так що українська репрезентація до першої російської Державної Думи переважно ввійшла туди під фірмою інших, загальноросійських, партій і зв’язана з ними їх програмами. Тільки a posteriori, вже на парламентарнім грунті розпочалися з ініціативи деяких свідоміших українців проби звести докупи послів українського походження, звести не лише механічно як земляків, але також ідейно та політично на основі спільної національної свідомости та спільної суспільно-політичної програми.

Літературним висловом того зусилля являється отсей «Украинский вестник» – тижневик, присвячений виясненню української справи, поперед усього її політичних та суспільних потреб та становища супроти інших російських націй і партій.

Виступаючи під девізою «демократії і автономії», відразу зазначив своє становище – не партійне і не класове, хоч усе-таки досить остро замарковане супроти всякого роду ретроградів та сторонників привілеїв. Налягаючи в своїх чільних статтях головно на роз’ясненні принципу національності та автономічної політики в державі, він у значній мірі заповнює прогалину, яка досі була в російській пресі, що, вважаючи Росію суцільною та неподільною, не дискутувала питання про недержавні національності або обмежалася на ворожім становищі супроти них, а в справах внутрішньої політики заспокоювалася на думці про централізацію, хоч і бачила її хиби.

З сього погляду «Украинский вестник» відразу зайняв виразне і ясне становище серед російської преси. Поміркований у своїх осудах, з тенденцією давати позитивні звістки й річеві аргументи замість полеміки, він також своїм спокійним тоном робить приємне враження і читається залюбки. Попробуємо переглянути зміст виданих досі десяти чисел, що творять уже поважний том 740 сторін друку.

На перший план серед змісту отсих десяти зошитів висуваються статті проф. Грушевського, одного з ініціаторів і найдіяльніших співробітників видання. Проф. Грушевський широко оброблює думку про потребу надання Україні якнайширшої автономії і на живих прикладах показує консеквенції сього принципу в житті народу, а заразом шкідливі наслідки його нешанування не лише для самої України, але й для всієї Росії.

І так, у статті «» (ч. 1) він кладе постулат, щоб

«принцип широкої самоуправи національних територій був признаний неминучою умовою культурно-економічного і громадсько-політичного розвою Росії і був покладений як підвалина всієї політичної будови держави, не дожидаючи вибухів національного незадоволення».

Сей принцип повинен бути проведений у всіх територіально-громадських організаціях, починаючи від сільської громади аж до провінціального сойму, що обіймай би всю дану національну провінцію. Компетенція тих автономних корпорацій повинна бути якнайширша, щоб давала змогу якнайширшого громадського і освітнього розвою даної нації.

Супроти факту, що навіть поступові російські партії зі старої централістичної привички роблять різницю між народностями і, признаючи автономію одним приміром, полякам та фінляндцям, не хочуть признати її іншим як менше важним, остерігає проф. Грушевський перед таким непринципіальним ставленням діла, справедливо бачачи в ньому «визов до національної боротьби, що може загальмувати поступовий рух усього державного устрою і зупинити його відродження».

Дуже інтересна друга стаття того ж автора «» (ч. 2), в якій можемо бачити вислів опінії чільних українців про розв’язку аграрного питання, одної з найбільше пекучих і важних справ, що стояли на деннім порядку нарад Державної Думи.

Проф. Грушевський дуже влучно характеризує безвихідне положення Думи, якій бюрократія не підготовила і не предложила ніякого субстрату, ніяких матеріалів, потрібних для такої трудної справи, як аграрна, а яку, з другого боку, відносини, настрій народу і його важке економічне положення непереможною силою перли на дорогу радикальної реформи.

Стаття проф. Грушевського, певно, в згоді з опінією більшості укр[аїнської] посольської групи, промовляє за

«примусовим вивлащенням на користь хліборобської верстви всякого роду зайвих грунтів, що виходять поза границі нормальної власності і тої максимальної власності, яка буде усталена для властителів, що ведуть на своїй землі господарство власною працею й засобами».

Автор відчуває деяку неясність у такій стилізації справи і застерігається, що детальний план транзакції може явитися результатом спеціальних праць і дослідів, і остерігає перед шаблоновою формулою, що мала б бути примусова для всієї Росії; місцеві умови в різних краях будуть вимагати різної стилізації формули.

Авторові зовсім не імпонують балакання консерватистів про «священний» характер власності, та, з другого боку, він числить на те, що Дума згодиться на заплату властителям «можливого в даних обставинах викупу». Не імпонують авторові й завзяті балакання консерватистів про добродійні впливи великої власності на постуй дрібного господарства; ті впливи почасти зовсім фіктивні, а почасти можуть аж з надвишкою бути винадгороджені публічними агрономічними закладами.

Викуплені землі творять публічні земельні фонди, з яких хлібороби одержують наділи після певних норм для ужитку. Для переведення сеї транзакції автор пропонує утворення місцевих (повітових чи районових) комітетів, що лучились би в більші цілості. Ті комітети, вибрані силою загальноімперського закону, могли б зараз приступити до підготовних праць. Розділ викуплених державою грунтів на власність селянам автор уважає за річ непорадну і шкідливу, бо сим була б заперта дорога для регуляційної діяльності дальших поколінь.

Зупиняюся на сьому питанні умисно довше тому, що аграрне питання в дуже аналогічних формах здавна наболіло також у нас, і саме порушення його в російській Держ[авній] Думі викликало у нас серед оборонців двірських привілеїв немалий переполох, так само як і в російській Держ[авній] Думі було головним клином, на якім розкололася дружба польського «Кола» з кадетами.

Проект українців, виложений у отсій статті проф. Грушевського, власне, через свій радикальний принцип і поміркованість у його переведенні мав найбільше шансів бути ухвалений Думою і, невважаючи на її розв’язання, він, без сумніву, не стратив іще свою актуальність і швидко так чи інакше мусить знов зробитися центром дискусії та партійної боротьби в Росії.

Не менше важне питання порушив і блискуче освітив проф. Грушевський у статті «» (ч. 3).

Супроти криків російських бюрократів і централістів, що сучасний емансипаційний рух грозить розпадом єдності Росії, проф. Грушевський в прегарнім історичнім нарисі виказує, що такої єдності нема й ніколи не було, що Росія – радше тюрма народів, ніж одноцільна держава, що піддержування тої примусової єдності мусить вичерпувати сили не лише підневолених, але також «пануючої» нації, і вказуючи нічим не стіснене національне життя кождої нації з повним правом самоозначення на полі економічнім, культурнім і політичнім як мету, до якої неминуче змагає людська цивілізаційна праця, кладе той сам принцип основою будущої єдності Росії, в якій поодинокі народи, що тепер держаться її примусом та визиском, повинні знайти собі таку піддержку для своїх інтересів і такі користі зі спільного пожиття, щоб та єдність притягала, а не відпихала їх.

Спеціальні питання, злучені з питанням про автономію народностей, обробляє проф. Груш[евський] в окремих статтях «» (№ 4), «» (№ 5), де в позитивній формі висловлено ті постулати, які випливають із принципіального становища українців супроти російських відносин.

У двох статтях «» (№ 6) і «» (№ 7) порушує проф. Груш[евський] відносини поляків і жидів до українців, а в статті «» (№ 9) подає коротку характеристику розвою і росту того «національного радикалізму», що характеризує сучасний стан політичної думки на Україні.

Як бачимо, вже в сих статтях проф. Грушевського порушено майже всі важніші політичні питання, що стоять тепер на черзі дискусії не лише в Росії, але також у нас. Інші співробітники обробляють деякі з тих питань детальніше, додають факти з біжучого життя та історії.

І так, відомий польський учений, проф. Бодуен-де-Куртене в статті, написаній живо і з темпераментом, викладає головні засади «союзу автономістів», де сильно побиває централізм російської бюрократії і почасти й революційних елементів.

А. Г. в гарно написаній статті «Социал-демократия и украинский вопрос» (№ 1) трохи якось соромливо характеризує становище соціальної демократії супроти українського питання і, зазначивши зворот, особливо австрійської соц[іал]-дем[ократичної] партії, від національного індиферентизму, що направду являвся ексклюзивністю державних народностей, до національного федералізму (мимоходом кажучи, ще далеко не консеквентно проведеного), поминає мовчанкою такі яркі факти, як недопущення на соціально-дем[ократичному] конгресі делегатів недержавних народностей, як заперечення галицьким жидам-соц[іал]-демократам права на окрему національну організацію, як поворот українських соц[іал]-демокр[атичних] організацій від федеративного становища супроти російських під центральну коменду і т. д.

Взагалі питання про соціальну демократію на Україні незвичайно важне і пекуче тому, що майже вся укр[аїнська] молодіж горнеться в її ряди, лишається в «Укр[аинском] вестнике» досі не освітлене як слід, і на се мусимо звернути увагу редакторів видавництва.

Із інших причинків, що кидають світло на основні питання, порушені в статтях проф. Грушевського, назвемо статтю редактора М. Славинського «Империя народов» (№ 1), А. Лотоцького «Шаблон и жизнь» (№ 2) – причинок до дискусії про аграрне питання, М. Могилянського «Аграрные процессы на Украине» (№ 3), М. Туган-Барановського «Национализация земли и выкуп» (№ 4), М. Томари «Реформа местного самоуправления» (№ 8), Владимира Ж. «Точка над «і»» (№ 7) про роль центрального парламенту в виробленні форм місцевої автономії, М. Славинського «Закон о национальных правах» (№ 7), Владимира Ж. «Non multum sed multa» (№ 9), причинок до жидівського питання, спеціально про становище жидів у Галичині і т. д.

Дуже багато інтересного для різних питань дають дописі Spectatora «На Украине», поміщувані майже в кожнім н-рі, і розпочата в н-рах 9 і 10 стаття С. Бородаєвського «Из поездки по Украине».

«Укр[аинский] вестник», крім сих статей, присвячених біжучій політиці в широкім значенні, подав також ряд статей більше наукового або інформаційного характеру.

На першім місці треба тут поставити замітну статтю проф. Овсянико-Куликовского «Что такое национальность» (№ 1, 2, 5, 6, 8). Полишаючи собі на пізніше докладніше обговорення тої статті, подаємо тут лише дещо для характеристики її вихідної точки. В противенстві до переважної часті вчених, які досі говорили про те, що таке національність і яке її значення в суспільному житті (нагадаю хоч би голосну свого часу статтю Ренана), проф. Овсянико-Куликовський відмовляє національності прикмети явища масового і примітивного і вважає її прикметою чисто психічною, отже, основаною на індивідуальній психології, а надто прикметою, що виробляється з поступом цивілізації і являється найвище розвиненою в чільних індивідуальностях, у геніальних особах, реформаторах, пророках, поетах та політичних діячах даного народу.

Чимдалі вниз у духовій драбині, до середніх і найнижчих верстов, тим ті прикмети менше виразні. І ще одно цікаве спостереження робить автор: національних прикмет людини не можна шукати в сфері її чуття, треба шукати їх головно в сфері інтелекту і волі. Про мотивування сих тез і консеквенції їх для практичного життя поговоримо окремо при розборі сеї інтересної статті, скоро вона закінчиться друком.

А. Русов дав в ч. 4 цінну інформаційну статтю «Несколько слов о территории и поселении Украины» з етнографічною мапою, й другу – «Формы землевладения и землепользования на Украине» (№ 5).

Проф. Вовк дав у № 7 статтю «Украинцы в антропологическом отношении», де зводить докупи результати найновіших праць на тім полі, в тім числі й власних помірів, доконаних у наших горах.

Н. Соколов дав інтересне статистичне зіставлення «Украина в государственном бюджете России» (№ 2), з якого як на долоні видно визискування України рос[ійським] державним скарбом, що забирає з неї рік-річно звиш 240 мільйонів чистого доходу.

Проф. Багалій подав інтересний причинок до історії духовної цензури на Україні («Характерная страничка из прошлого», № 6).

Слабше презентується відділ літератури й культури та історії і критики літературної, свідомо відсунений редакцією на другий план супроти актуальних політичних і суспільних тем.

На першім місці поставимо тут відому нашим читачам (в скороченні) статтю проф. Грушевського «» (№ 1) – крепке слово обурення на пам’ять ганебного указу 1876 р.

Крім згаданої статті про історію політичної гадки на Україні, присвятив він осібну статтю п. т. «» оглядові того значення, яке мала Галичина для культурного й політичного руху України (№ 2).

В роковини смерті Драгоманова присвятив його пам’яті невеличку статейку М. Могилянський (№ 4), підносячи значення покійника як політичного письменника.

В тім же н-рі присвятив д. Дорошенко статтю відомому віденському виданню «Ruthenische Revue» з продовженням «Ukrainische Rundschau». Гаряче підносячи важність самої ідеї видавання такої «української трибуни в Європі» і заслуги пок[ійного] Сембратовича, д. Дорошенко, одначе, не дає ніяких інформацій про зміст сього видання, ані не звертає уваги на його слабі сторони. Від видання так поважного, як «Укр[аинский] вестн[ик]», можна було ждати чогось серйознішого, як повторювання загальників, яких ми читали вже немало в укр[аїнській] пресі про се видання.

Той сам автор присвятив у № 9 статейку Науковому тов[ариству] ім. Шевченка у Львові.

Пані Русова присвятила тепло написану статтю потребам українського шкільництва («Современные школьные нужды на Украине», № 2).

Провадиться огляд української преси (№ 1, 3), але лише з Росії, і на жаль, замало систематичний і декуди занадто загальниковий, «як для чужих». Се метода не зовсім вірна; «Укр[аинский] вестник», як бачимо з сього короткого огляду, – се фактично сьогодні не лише укр[аїнська] трибуна в Росії, але одинокий руковідний орган української інтелігенції і таким, може, й доведеться йому бути ще довгі роки.


Примітки

Вперше надруковано в журн.: ЛНВ. – 1906. – Т. 35. – Кн. 8. – С. 335 – 340 (Бібл.), за підп.: Іван Франко.

Подається за першодруком.

«Украинский вестник» – щотижневий журнал, що видавався 1906 р. українською групою Державної думи в Петербурзі за редакцією М. А. Славинського.

Славинський Максим Антонович (псевдонім – Стависький; 1868 – 1945) – поет, перекладач, видавець. Брав участь у виданні української енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1916), переклав декілька праць Ф. Вовка.

Овсянико-Куликовський Дмитро Миколайович (1853 – 1920) – російський і український історик культури, мовознавець, критик. Професор Казанського (1887) та Харківського (з 1888 р.) університетів, де викладав порівняльну граматику індоєвропейських мов і санскрит. Редактор видання «Записки Харківського університету», входив у редакційну колегію «Украинского вестника».

«Koło» – польська політична організація, ідейні настанови якої деякий час були близькі до програмових основ партії кадетів.

Кадети – Конституційно-демократична партія, утворена 1905 р. Лідери – П. М. Мілюков та П.Б.Струве; друковані органи – газета «Речь» та журнал «Вестник партии народной свободы». Партія виступала за утвердження конституційної монархії.

А. Г. – Імовірно, йдеться про брата М. Грушевського – українського історика, літературознавця Олександра Сергійовича Грушевського (1877 – 1943).

Лотоцький Олександр Іванович (псевдонім – Spectator; 1870 – 1939) – український публіцист, громадський і політичний діяч. Друкував статті в ЛНВ. Після жовтневого перевороту перебував на еміграції.

Могилянський Михайло Михайлович (1873 – 1944) – український літературознавець, публіцист, письменник, етнограф, музеєзнавець.

Туган-Барановський Михайло Іванович (1865 – 1919) – український і російський економіст. Член партії кадетів, міністр фінансів Центральної Ради.

Томара М. – Можливо, йдеться про голову Полтавської губернської земської управи.

Бородаєвський Сергій (1870 – 1942) – український учений і громадський діяч; до 1917 р. – директор департаменту Міністерства торгівлі Росії. 1918 р. товариш міністра у Міністерстві торгівлі та промисловості в уряді П. Скоропадського. З 1919 р. перебував на еміграції, викладав у Брюсселі, Парижі (Сорбонна), Празі. Автор багатьох праць про кооперацію, що вийшли різними мовами світу (зокрема, «Кредит», «Історія кооперації»).

Н.Соколов. – Вірогідно, йдеться про С. Бородаєвського, який мав в своєму розпорядженні відомості про бюджет Росії.

…ганебного указу 1876 р. – Йдеться про Емський акт 1876 р.

Дорошенко Дмитро Іванович (1882 – 1951) – український письменник, історик та політичний діяч.

«Ruthenische Revue» – український літературно-мистецький і громадсько-політичний журнал, який видавався у Відні в 1903 – 1905 рр. німецькою мовою за редакцією Романа Сембратовича (1876 – 1906), українського журналіста, редактора, видавця, громадського діяча. 1906 р. журнал перейменований на «Ukrainische Rundschau». Виходив щомісяця до 1916 р. У цьому виданні І. Франко опублікував кілька статей.

Русова (Ліндфорс) Софія Федорівна (1856 – 1940) – українська громадська діячка, письменниця, автор праць з педагогіки та мистецтвознавства.

Андрій Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 663 – 671.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 80

Модифіковано : 28.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.