Природа а церков
Еміль Золя
Переклад Івана Франка
Із повісті «Провина абата Муре»
Повість п[ід] н[азвою] «Провина абата Муре» становить п’яту часть знаменитого твору Еміля Золя «Ругон-Маккари, історія натуральна і суспільна одної родини за часів другого цісарства». Автор задумав у тім огромнім ділі змалювати в широких картинах історію суспільності французької за часів Наполеона III.
Вже в «Друзі» 1877 р. було сказано, по поводу його повісті «L’Assomoir», коротко про завдання, яке поставив собі автор, і про характер його писем. В п’ятій часті «Ругон-Маккарів», з котрої подаємо оце невеличкий виїмок, автор задумав показати, як повстають тоті сліпі поборники ультрамонтанства, що здавна і досі каламутять супокій Франції.
Він показує, що безженність (целібат) – се найголовніший спосіб, котрим власть церковна убиває в чоловіці всі людські чуття і страсті, робить його бездушною машиною, готовою кождої хвилі сповняти всякі розкази начальства в тій думці, що сповняє волю Божу. Але заким чоловік дійде до тої ступені отупіння, заким серце його відучиться бити по-людськи, а кров перестане бути людською кров’ю, – кількото внутрішньої муки мусить нещасливий прийняти, якою страшною смертю мусить в нім умирати живий, правдивий, природній чоловік!.. Картину тої внутрішньої боротьби списав Золя з таким майстерством і з такою правдою, як ніхто перед ним. Ми подаєм з неї одну сцену.
Абат Муре, молодий священик у біднім гірськім селі Арто, случайно через свого стрика, доктора Паскаля, познакомився з завідателем якихось великих дібр у сусідстві, старим безбожником, Жанбернатом. Його донька Альбіна полюбила молодого абата, а коли по случаю недуги доктор Паскаль, ніби для ліпшого старунку, завіз абата Муре до дому її батька, то і в молодім священику заграла кров.
Але монах Арканжіа, сільський учитель і помічник абата, видобув його відтам. В душі абата починається страшна боротьба. Наука моральна говорить йому, що він страшно згрішив, а природа повстає проти того, допоминається любові. Абат цілими днями сидить в церкві, молиться і мучиться сам в собі. Одного разу застає його так Альбіна і кличе його, щоб утікав з нею. Але він прогонює її, страшно кленучи, і остається сам.
[Іван Франко].
Мертва тиша залягла церков. Тільки дощ чимраз дужче цюпотів о її дах. Посеред тиші гнів патера зчез, – йому стало легше на душі. Він припав на коліна перед розп’яттям, з мокрим від сліз лицем, з плачем, що потрясав його плечима. Гаряча молитва подяки вирвалася з його груді:
«О, дякую тобі, Господи, за твою поміч! Без твого порятунку я би знов послухав голосу тіла і вернувся б до гріха. Твоя доброта охоронила мене, мов сталева збруя; твоя доброта стала для мене ружжям, внутрішньою опорою, що не дала мені послабнути. О Господи! Ти був при мені, Ти говорив з ми, бо я не чув у собі людської несмілості, а найшов силу розірвати всі пута свого серця; я б одним подувом знищив усіх твоїх ворогів! І ось моє закервавлене серце; воно тепер уже нічиє, тільки твоє. Для тебе я відірвав його від світу. Але не думай, Господи, що я горджуся тою побідою, я знаю, що я без тебе – ніщо. Я кидаюся в порох перед тобою!..»
Він сів на східцях вівтаря, не находячи більше слів. Ласка Божа наповнила його серце несказанною розкішшю. Він заглиблявся в самім собі, шукав Христа в собі, в святині любові, що все стояла готова на його прийняття. І Христос був з ним, – він чув його присутність; йому стало так любо, солодко… І ось він зачав з Христом душевну бесіду, під час котрої уносився з землі, говорячи з Богом. Він роздумував над словами «Наслідовання Христа»: «Велика штука – вміти бесідувати з Христом і велика річ – знати, як утримати його при собі».
Сим разом патер хотів якнайдовше вдержати його. Шоста година вибила в німій церкві, а він ще прислухувався його словам посеред тишини природи. Абат Муре до всього признавався перед Христом, як перед Богом, що зступив до нього, щоб усе вислухати. Він признавався, що все ще любить Альбіну і чудувався, як міг її зганьбити і вигнати зовсім рівнодушно; се було для нього дивом і він усміхався ясним усміхом, немов се він бачив лицарський поступок чужого чоловіка. І Христос відповів йому, що най його то не дивує, що найсвятіші мужі не раз були сліпим знарядом в руках Бога.
Тут в душу абата закрався сумнів: чи не показався він боязливим, шукаючи охорони при вівтарі, коло самої муки Господньої? Чи не показався він боязливим, не сміючи сам боротися? Але Христос був ласкавий, він говорив йому, що Бог раз у раз опікується людською слабкістю, що той, хто терпить, йому наймиліший, і він сідає йому в головах як приятель.
Чи се був гріх, любити Альбіну? Ні, коли тота любов піднесе його понад тіло, коли додасть нову надію до надії на вічне життя. Затим, як же треба було її любити? Не говорячи й слова, не зближуючися з нею: нехай тота чиста ніжність спливає, як запах, любий небу. Тут Христос ласкаво всміхнувся, і патер мало-помалу всмілився розказати красоту Аіьбіни. У неї жовте волосся, мов у ангелів. Вона біла, з великими синіми очима, немов ангел променистий. Христос мовчав, не перестаючи всміхатися. Вона дуже підросла і подобала тепер на царицю зі своїм круглим стаником, розкішними плечима. Ах, як би він рад обняти її хоть раз! Усміх Христа бліднів, як проміння сонця на заході. Тепер абат Муре говорив уже сам. Дійсно, він зробив дуже погано – нащо було проганяти Альбіну, не сказавши їй і одного щирого слова, коли небо позволяє любити?..
– Я люблю її! – крикнув він, аж по всій церкві загомоніло.
Вона привиджувалась йому, протягала до нього руки – така чаруюча, що він готов був задля неї зламати всі свої присяги. Він обнімав її, цілував її, не зважаючи зовсім на церков. Тепер він падав перед нею на коліна, просив її прощення за свою жорстокість. Він говорив, що часами з нього говорить якийсь чужий голос. Хіба ж він сам смів би оскорбити її? З нього говорив чужий голос. То не міг бути він; адже ж він не смів без дрожі діткнутися до одного волосочка.
І він вигнав її! Як опустіла тепер церков! Куди йому бічи, щоби здогнати її, завернути, обтерти її сльози своїми цілунками? Дощ цюпотів чимраз дужче. Тепер уся дорога певно – море болота. І він подумав собі, як вона, промокла до нитки, спотикається по деберках; як промокла одежа обвисла і поприлипала до її тіла. Ні, ні – то не був він; то був другий зависний голос, що бажав смерті його любові.
– О Ісусе! – скрикнув він. – Зжалься надо мною – верни ми її!
Але Ісус не відповідав. Муре немов нараз пробудився і страшно поблід. Він побачив, що не зумів удержати при собі Ісуса, що остався без приятеля, без опори проти зла. І замість того внутрішнього світла, що вперед роз’яснювало його душу, там тепер залягла пітьма. Христос, покидаючи його, взяв від нього ласку свою. Абат Муре, такий сильний від рана при небесній помочі, чувся тепер таким слабим, як дитина. І що за страшний упадок, що за прикра гореч! Боротися мужньо, без хитливості і страху тогди, коли покуса стояла перед ним в живім тілі з круглим стаником, розкішними плечима; і впасти з ганьбою, коли покуса щезла, лишивши за собою лиш запах золотистого волосся! Тепер Альбіна залягла всі його мислі, розбила його силу, опанувала його церков!
– Ісусе! Ісусе! – закричав остатній раз патер. – Вернися, додай ми сили!
Ісус не вертав. Хвилю ще абат Муре благав небо, піднявши догори руки в пориві розпуки. Але відтак руки його впали безсильні. Небо було глухе, німе – як і для всіх богомільних людей. І ось він знов присів на східцях вівтаря, розбитий, з видною мукою на лиці, стискаючи ліктями боки немов на то, щоби зменшити своє тіло. Він кулився перед нападом покуси.
– Боже мій. Ти покидаєш мене, – прошептав він, – хай буде твоя воля!
Він не сказав і слова більше, важко дишучи, мов затравлена звірина. Відколи згрішив, то все таким способом ставався невільником ласки Божої. Вона не приходила, коли він з найбільшим жаром молив по ню; а відтак сходила нежданно, коли менш усього надіявся її.
На перших порах він бунтувався, немов ошуканий коханок, домагався, щоб сейчас вертала до нього тота потіха, котрої цілунок додавав йому стільки сили. Відтак після пустого жалю і гніву, він побачив, що тиха покора менше його мучить, що тільки терпливість може допомочи йому знести самоту.
Довгими годинами він успокоювався, ждучи пільги, котра не приходила. Дармо він здавався на Бога, стелився в порох перед ним, читав аж до переситу щонайпомічніші молитви, – Бог не являвся; тіло не хотіло вспокоїтися, молитва замирала на губах. Покуса убивала його повільно, ненастанно – знаряди віри один по другім випадали з його послаблих рук, він ставався іграшкою страстей, з тривогою сам глядів на свою ганьбу, не сміючи навіть пальцем кивнути, щоби обігнатися від гріха.
Таке було тепер його життя. Він привик до всіх нападів гріховних. Ні один день не минав, шоб покуса не підступала д’ньому. Гріх являвся в тисячних видах, входив очима, вухами, хапав його виразно за горло, підкрадався д’ньому підступно з-поза плечей, шарпав до кості його тіло. Гріх раз у раз стояв перед ним: Альбіна, ясна як сонце, посеред зелені Параду. Він перестав бачити її лиш в ті рідкі хвилі, коли ласка Божа осліплювала його очі своїм світлом. І він ховався з своєю недугою, немов з мерзкою слабістю. Він раз у раз понуро мовчав, а дома ніхто не знав, як загутати його; тиха плебанія бачила його муку і покору, а Теза (служниця) лютилася і за його плечима грозила небу кулаками.
Але тепер він був сам і міг мучитися без встиду. Недуга найшла на нього з такою силою, що він не міг піднятися зі східця вівтаря, на котрий упав. Він все ще важко дихав, не находячи ні одної слезинки. І думав він о своїм давнім, супокійнім життю.
Ах, який спокійний був він, з якою твердою вірою в серці, коли прийшов до Арто! Йому бачилось, що се так легко стати святим, немов дорога туди встелена самими квітами. Тогди він сміявся, коли йому хто говорив про покусу. Він жив серед гріха, не знаючи його, не лякаючись його, певний, що в нього не попаде. Він був взірцем священика, таким чистим, таким невинним перед Богом, що Бог вів його за руку, як малу дитину.
Тепер невинність його пропала. Бог навіджував його рано і сейчас покидав. Покуса ставалася його щоденним хлібом. Чим далі, тим тяжче було боротися з гріхом. Чи се значило, що Бог тепер більше не любив його? Всі великі святі лишали кусники свого тіла на шпильках тернистої дороги. Він силувався найти потіху в тій думці. За кождний зойк свого тіла, за кождний біль свого серця він обіцював собі безконечну заплату. Він ніколи не стане супротивлятися ударам неба.
Він доходив до того, що почав погорджувати своїм давнім супокоєм, своєю побожністю, котра його нічого не стоїла. Він силувався шукати розкоші в муках, заглиблятися в них, замирати посеред них. Але тоді, коли він за свою муку дякував Богу, – сік зубами з тривоги, а голос збуреної крові кричав йому, що все се брехня, що єдина пожадана радість – кинутися в обняття Альбіни посеред цвітучого гаю Параду.
Між тим він покинув Мадонну (Божу Матір) і звернувся до Христа і вдавав йому своє серце, щоби побороти своє тіло, бажаючи скріпити свою віру відвагою. Мадонна надто тривожила його. Він нагадував собі простацтво брата Арканжіа, котрий не молиться до Мадонни, нагадував, що брат Арканжіа щось надто пильно слідить за ним.
Він не чув сили в собі дійти до такого простацтва і попросту покинув Мадонну, поховав її образи і занедбував її вівтар. Але вона все жила в його серці, як та любов, до якої не хочеться признати. Його страшно тривожило то, що гріх не раз при її помочі наводив на нього покусу. Коли в хвилі запалу він молився до неї, перед ним все ставала Альбіна в білій опоні, з голубою лентою коло пояса, з золотими рожами на голих ніжках.
Тоді з надлюдською натурою він виганяв женщину з релігії і шукав потіхи в Христі – але й його тиха добрість часами разила його. Йому хотілося Бога зависного, жорстокого, безпощадного, біблійного Бога, окруженого громами і сходячого лиш за тим, щоби покарати дрожачий світ. Не стало ні святих, ні ангелів, ні Мадонни; був тільки один Бог, всесильний пан, требуючий, щоб усі молитви, всі поступи, всі мислі були лиш для нього одного.
Терпіти, вмерти – ті слова раз на раз гомоніли в його ухах, як найвища людська мудрість; він силувався приспати своє горе, приймаючи всі невигоди, муки, всяку боротьбу в надії на щасливу смерть, що замість марних розкошів земських принесе йому вічні.
Але помимоволі йому нагадувалась Альбіна і мимоволі серце билося в його груді. Коли зажмурив очі, то огнистими чертами рисувався перед ним пречудний образ Альбіни. Коли він силувався відігнати його – образ ставав ще ясніший, звав його до себе, – і хрип розпуки роздававсь з груді патера.
Значить, Бог зовсім покидав його, коли для нього не стало вже охорони?.. І помимо натуги його волі, гріх усе оживав, роз’яснювався невмолимим світом. Він пригадував кожду стеблинку, яка деколи висіла на одежі Альбіни; він бачив той реп’яшок, що пристав до її волосся, о котрий він раз уколов собі губи. Йому пригадався навіть трохи порізкий запах столоченої трави; йому причувалися далекі голоси, одностайний свист якогось птаха, глибока тиша, відтак зітхнення, що пролітало понад деревами.
Чому небо не вбило його громом там на місці? Він менше б терпів. Він любувався своєю ганьбою, розкошував в ній, мов виклятий. Гнів приймав його, коли прислухався мерзенним словам, що говорив при ногах Альбіни. Вони і досі гомоніли в його ухах і винили його перед Господом. І так, він признав женщину панею над собою. Він віддавався їй, як невільник, цілував її ноги, бажав бути водою, котру вона пила, хлібом, котрий вона їла.
Тепер він бачив, що не може від неї відстати. Бог дав його в руки женщині, але він буде її бити – поломить їй руки, ноги, щоб його покинула. Він скаже їй, що збрехав, блюзнив Бога. Вона прецінь невільниця, нечисте сотворіння. Церков повинна була б оголосити, що в неї нема душі. Віднині він буде гонити її від себе, як пагубного звіра, він не позволить їй навіть служити в себе, бо вона отруїть йому хліб і воду. Брат Арканжіа правду каже: жінок – тільки бити. Тут він переміг сам себе і підняв кулаки на Альбіну. Але кулаки розціпились, руки приязно, ласкаво погладили її плечі, між тим, коли уста, перед хвилею повні наруги, притискалися до її волосся, шепотячи слова любові.
Абат Муре отворив очі. Огнистий образ Альбіни щез. Він почув хвилеву несподівану полегшу. Він зміг заплакати. Тихі сльози оросили його лице, – він глибоко зітхнув, але не смів ще ворухнутися, лякаючись, щоб покуса наново д’ньому не причепилася. Він все ще чув за собою дикий рик; але полегша в муках була така люба, що він забувся в тій любій мертвоті.
Надворі дощ перестав. Сонце заходило серед великого, червоного жару, що неначе порозвішував на вікнах кармазинові опони. В церкві тепер стало тепліше, і вся вона ожила б тих послідніх віддихах сонця. Патер сумно дякував Богу за спочивок, котрий йому зволив зіслати. Широкий золотий стовп світла перерізав усю церков і запалив у кутах годинник, казальницю, головний вівтар. Може бути, що се ласка Божа вертає знов до нього тою світлою дорогою, що сходить долів із самого неба?
Він почав слідити за пилинками, що літали швидко-прешвидко здовж світляного стовпа, неначе пильні гінці, що раз у раз доносять вісті від сонця на землю. Тисячі ярущих свічок не могли б так освітити церков. Позаду великого вівтаря стелилися золоті килими; по східцях плили потоки діамантів; від ліхтарів било чудне світло; в кадильницях жевріло дороге каміння; свячені знаряди ясніли, мов комети.
І всюди ллявся дощ ярких квітів, посеред прозірчастих коронок, букетів, вінків рожевих, з котрих сипалися звізди. Ніколи йому й не снилося таке багатство для сеї вбогої церкви. Він усміхався, бажав удержати всі тоті пишні речі і впорядити їх по-свому. Він би волів, щоб золоті килими були прибиті трохи вище; йому бачилось також, що вази поставлені зовсім без ладу, – а квіти також не так би поуставляти.
Але яка втіха, яка розкіш! Він править у церкві, залитій золотом. Біскупи, князі, женщини в королівських плащах, побожний мир, цілуючи землю, приходить до церкви, розпинає шалаші в долині, жде цілими тижнями при дверях, щоб тільки мочи доступити до церкви. Усі цілують його ноги, бо й вони золоті і роблять чуда. В його золотій груді б’ється золоте серце з такою чудною музикою, що всі нею причарована. Тут опанувала його безмірна гордість. Він божок. Проміння сонця підходило чимраз то вище, – великий вівтар палав, – патер був переконаний, що ласка Божа вернулася, він чув в собі безконечне вдоволення. Дикий рик за його плечима перейшов в лагідний шепіт. Він чув на потилиці дотик м’якої, шовкової лаби, немов величезний кіт гладить його.
Думки перли його далі. Ніколи світ не видівся йому яснішим. Все тепер бачилось йому легким, бо він чув в собі велику силу. Альбіна жде на нього – він піде до неї, розуміється. Хіба ж вона не його приятелька, не його покірна слуга, котру Бог йому післав, щоб життя його не в’яло в самоті?
А при тім вони прецінь зв’язані. Альбіна зовсім справедливо домагалася, щоб він приналежав їй одній, як вона приналежала йому; йому чудно зробилося, чому він того не покмітив відразу і не пішов з нею, як вимагав обов’язок? Ну, але стало на тім – він піде до неї завтра. От так за півгодинки він добіжить до неї. Він перейде селом, а відтак півперек городом, – се далеко ближче. Він тепер усе може, він пан, ніхто йому не заборонить. Коли будуть на нього ззиратися, – він махне лиш рукою, а всі поспускають очі.
Відтак він стане жити з Альбіною. Він буде звати її жінкою і буде дуже щасливий. Золото піднімалося чимраз вище, ллялось у нього поміж пальцями; він купався в золоті, забирав церковні вази для домашнього вжитку, жив розкішно, платив слугам золотої чаші, котру без труду розламував руками. Замість оздіб він давав жінці золоті серця, золоті хрести, що висіли на шиї Мадонни і святих. Сама церков – скоро би надбудувати її о один поверх – може бути для них хатою, Бог не прогнівиться, – адже він позволяв любити. А втім, що йому до Бога? Хіба ж він сам не бог з золотими ногами, котрі цілує народ, – хіба ж він не робить чудів?
Абат Муре встав; він так, як старий Жанбернат, повів рукою довкола і крикнув:
– Нема нічого, нічого, нічого! Нема Бога!
По церкві немов пробігла сильна дрож. Патер, переляканий, поблід як смерть і надслухував. Хто то говорив? Хто блюзнив Бога? Нараз шовкова лапка, що гладила його потилицю, стала гостра, її кігті здирали з нього шкіру – кров потекла з нього. Але він все ще держався на ногах, устоюючись проти нападу. Він боровся з перевагою гріха.
Чи ж він не знав усеї його хитрості? Чи ж не знав він, що гріх часто підходить шовковими лапками, щоб відтак запустити кігті, мов ножі, в свою добичу? І лютість його змагалася при самій думці, що він, як дитина, попався в западню! Ось тепер він каже, що нема Бога; то проклята стежка: гріх валить віру. Відтак паде й догма. Досить було сумніву тіла, требуючого своєї мерзи, щоби розвалити все небо. Божі заповіді його лютили, тайни викликали насмішку.
Тут обступали другі покуси: золото, сила, вольне життя, непобориме бажання розкоші. Ну, так! Він проклятий: тепер нічо його не держить, гріх може голосно в нім обзиватися. Як-то любо упасти в бою. Потвори, що іно що повзали довкола нього, жерлися тепер в його нутрі. Він віддався їм зі страшною втіхою. Він бунтувався і стискав кулаки на церков.
Ні, він не вірить уже, що Христос – Бог, не вірить в Святу Трійцю. Він вірить тільки в себе самого, в свої мускули, в потреби свого тіла. Він жити хоче. Він хоче бути мужчиною. Ах, як то солодко бігати на волі, бути сильним, не знати над собою лихого пана, побивати камінням своїх ворогів, уносити в обняттях проходячі дівчата! Він вирветься з могили, в котру заперли його жорстокі руки. Він розбудить свою приспану мужність. А коли мужність його доразу розбита, то радше вмерти зі встиду!
Патер стояв серед напору привидів. Йому бачилося, що при тім новім блюзненні церков заворушилась. Сонячний промінь, що жеврів на великім вівтарі, почервонів і облив різьбу, немов пожаром. Огненні язики підповзли вище, обхватили стелю і загасли в кровавім зареві. В церкві нараз стало темно. Бачилось, що огонь сонячного проміння пробив дах, розламав стіни, поробив з усіх боків широкі виломи для нападу знадвору. Темний зруб церковний хитався, ждучи якогось страшного нападу. Швидко стемнювалося.
Втім, здалека до патера донісся клекіт, шум, що піднімався з долини Арто. Давніше він не розумів огнистої бесіди тих піль, розпечених сонцем, на котрих повзав тільки колінчастий виноград та мізерні мигдалеві дерева і старі оливки простягали своє покалічене гілля. Він проходив посеред усеї тої страсті безжурно, як чоловік недосвіджений; але тепер навчений тілом, він прислухувався до кождого зітхнення листків, що свягли на сонці.
І ось, зразу далекі сугорби, ще ясніючі від сонячного заходу, здригнулись і глухо задудніли, мов військо в поході. Відтак порозкидані скали, все каміння в долині також встало і покотилось, ревучи, неначе його перла якась дивна сила. За ними частки червового грунту, дрібні нивки, здобуті мотикою і дзюбаком, потекли і розбурхалися, мов річки, несучи в своїх хвилях насіння, корінці, кільця ростин. І швидко все рушилось: виноград повзав, мов огромні хроби; нужденне збіжжя, зісхла трава ставала в ряди, мов батальйони, озброєні довженними піками; дерева почали бігати, пробуючи свої сустави, немов борці, що приладжуються до бійки; зів’яле листя зашелестіло, – на дорозі піднялися тумани пороху.
Маса, котрої сили вбільшувалися щохвиля, напливала, мов бурі життя з огнистим жаром, уносячи перед собою в вихрі величезного зборища. І ось разом зачаїся напад. Доки око сягне – всі поля, сугорби, каміння, ниви, дерева нагрянули на церков. Вона затріщала під тим хорошим напором. Стіни попукали, гонти розпирслися. Але велике розп’яття, хоть захиталося страшно, – не впало.
Настала перерва. Надворі голоси ревіли ще лютіше. Тепер патер виразно чув і людські голоси. Само сільце Арто, та купа відлюдків, що виросли на скалах і чіпалися їх уперто, гей той мох, тепер і собі нагрянули, мов вихор, курбелючись живими істотами.
Арто розросталися в цілий ліс людей і заповняли скобою весь простір. Ось вже вони дійшли до самої церкви, виламали її дзері і грозили зайняти всю церков розростаючим гіллям свого покоління. Позад них, серед густих корчів бігли звірі: бики силувалися провалити стіни своїми рогами; стада ослів, кіз, овець набігали на розхитану церков, немов живі хвилі; хмари хрущів і сверчків обсіли підвалини, точили їх своїми зубами, мов пилою.
А з другого боку тиснулася вся худоба його сестри Дезіре; зі стаєнного гною розносилася удушлива воня; великий когут Олекса трубив до штурму на своїй трубі – курки виривали дзьобaми каміння з муру, крілики рили нори під самими вівтарями; пацюк, товстий до того, що не міг рушитися з місця, рохкотів, ждучи, щоб святі ризи згоріли на попіл і щоб він міг в нім покачатися.
Пронісся страшенний клекіт – зачався другий приступ. Люди, звірі, весь той вир життя залляв на хвилю церков. Самиці серед бійки плодили нових борців. Сим разом грохнуло півстіни церковної – стеля обвисла, рами з вікон повилітали, густа пітьма чимраз то чорнішими хмарами садила крізь огромні отвори до середини. Розп’яття ледве держалося на однім цвику.
Загальний радісний вереск роздався, коли завалилася стіна. Але церков усе ще стояла, незважаючи на страшні напади ворогів. Вона держалась твердо – понура, німа, темна, чіпляючися найменших камінців своєї підвалини. Виділося, що тій розвалині досить одного тоненького стовпка, підпираючого її розбитий дах якимось чудом рівноваги.
Тоді абат Муре побачив, що тверді ростини, котрі росли по скалах, взялися до роботи, тоті страшні задеревілі ростини, повзучі, мов гаддя. Мхи ржавої барви, подібні до запаленого боляка, відразу обгризли вапно. Відтак тім’ян запустив своє коріння поміж цегли, мов залізне клиння. Лавенди підпихали свої довгі, гачковаті пальці під кожду розхитану делину і без перестанку розхитували її ще далі. Живокість, ромен, бодаки розросталися чимраз то гуще. Ба, навіть трава, тота трава, що визирала своїми в’ялими стебельцями з-під великих дверей, випростувалась тепер, як сталеві піки, пробила входові двері і, добувшися до церкви, підважувала плити своїми дужими щипцями.
Це був безконечний бунт – повстаюча природа ставила барикади з розвалених вівтарів, руйнувала церков, що через довгі віки кидала надто велику тінь. Відтак разом настав кінець. Рябиш, котрої високе галуззя доходило вже до самої стелі крізь розбиті вікна, вірвалася до середини і своєю зеленню залила всю церков. Вона піднімалася серед церкви і росла безмірно. Її пень став такий грубий, що церков не могла обняти його і трісла, як тісний пояс. Гілля розходилося на всі боки, розносячи на собі то кусник стіни, то обломок даху.
І ось дерево-велет доростає вже до самих звізд; його незлічене галуззя – се дюдські сустави, ноги, руки, груди; жіноче волосся розвівається; мужеські голови визирають з кори. На самім вершку групи закоханих наповнюють воздух музикою безконечної розкоші. Послідній вихор налетів на церков, роздрухотав казальницю і сповідницю, котрі розсипалися на порошок… Дерево життя пробило небо і вже переросло звізди.
Абат Муре, мов скажений, сплеснув в долоні. Тепер не стало Бога, не стало церкви – тепер він свобідний і ніхто не стане його в’язати!..
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 424 – 435.
Примітки
Назва оригіналу: «La faute de l’abbe Mouret».
Вперше надруковано в журн.: Громадський друг. – 1878. – № 2. – С. 151 – 158, без підп. перекладача, з передмовою І. Франка без назви й підп. (с. 151). Авторство перекладу встановлено на основі листа І. Франка до М. Драгоманова (близько 24 травня 1887 р.), у якому Франко, на прохання адресата передати докладний каталог своїх писань, подає список «хоч деяких», які є в нього «під руками», серед них – переклад із Золя «Природа а церков» (49, 115).
П’ятий роман з циклу «Ругон-Маккари» «Провина абата Муре» вперше побачив світ у Росії на сторінках журналу «Вестник Європы» (квітень 1875 р.) у перекладі російською мовою і не мав великого успіху, бо його тема (безженство католицького духовенства) не була актуальною для Росії (у православ’ї священиків не зобов’язують до целібату). Ця публікація і є вірогідним джерелом Франкового перекладу: Проступок аббата Мурэ. Роман. Сочинение Эмиля Золя // Вестник Європы. – 1875. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 253 – 329; Кн. 2. – С. 694 – 774; Т. 2. – С. 271 – 364. Переклад підп.: А. Э. (Анна Николаевна Энгельгардт).
I. Франко переклав із третьої (останньої) книги роману, поданої у другому томі журналу, розділ IX з деякими скороченнями. Зокрема, вилучив закінчення розділу:
«Тепер він може з’єднатися з Альбіною, бо вона перемогла. О, як сміявся він у цю хвилину над самим собою, котрий годину тому твердив, ніби церква тінню своєю накриє всю землю! Земля помстилася за себе, поглинувши церкву. Він заходився божевільним сміхом, і цей сміх пробудив його від галюцинацій. Абат спантеличено дивився на неф, що повільно потопав у сутінках. У вікнах виднілися клаптики неба, засіяні зірками. Він простягнув руки, щоб намацати стіни. І тут у коридорі, що вів до ризниці, почувся голос Дезіре:
– Серже, ти тут?.. Та відгукнись же! Ось уже півгодини, як я тебе шукаю!
Вона ввійшла, тримаючи лампу в руках. І священик побачив, що церква ціла й неушкоджена. Тепер він нічого не розумів; він так і залишився у жахливому сумніві, – сумніві між непоборною, відродженою з попелу церквою і всемогутньою Альбіною, яка одним своїм подихом потрясала творіння Бога» (Золя Э. Собр. соч.: В 26 т. – М., 1962. – Т. 5. – С. 333-334).
Унаслідок цього вилучення загострилося антиклерикальне спрямування тексту.
І. Франко дав назву перекладеному розділу (в Е. Золя – лише нумерація). Невеликий вступ Франка до перекладу містить оцінку роману та його проблематики, а також короткий зміст попередніх частин.
Того-таки 1878 р. І. Франко опублікував польською мовою у львівському журналі «Tydzień» (1878. – № 44) статтю «Emil Zola i jego utwory». В архіві І. Франка (ІЛШ. – Ф. 3, № 3052, арк. 8) зберігається список українського автоперекладу цієї статті під назвою «Еміль Золя та його твори» (1912).
Другу редакцію статті, перероблену й доповнену, – «Еміль Золя, його життя і писання» – надруковано в ЛНВ (1898. – Т. 4. – Кн. 10. – С. 35 – 68). У ній є уривок, присвячений повісті «Провина абата Муре»:
Подається за першодруком.
«Громадський друг» – літературно-політичний журнал, який видавали І. Франко та М. Павлик у Львові 1878 р.
Наполеон III (Шарль-Луї-Наполеон Бонапарт, 1808 – 1873) – французький імператор (1852 – 1870), племінник Наполеона І, під час так званої Другої імперії дотримувався політики бонапартизму.
Ультрамонтанство – напрям у католицизмі, що підтримує втручання церкви не лише в релігійні, а й у світські справи.
Він роздумував над словами «Наслідовання Христа». – Йдеться про латиномовну книжку Томи (Фоми) Кемпійського (світське ім’я Тома Гемеркен, 1380 – 1471) «Наслідування Христа» (бл. 1427). Цитата з глави 8 «Про щиру дружбу з Ісусом», що входить до другої книги «Спонуки до духовного життя» (Кемпійський Тома. Наслідування Христа / Пер, на укр. д-р Й. Боцян. – Львів, 2001. – С. 89).
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 424 – 435.
Олена Луцишин