Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Переклади / 1899 р. / Істар

Істар

Іван Франко

Текст отсеї поеми, котрої зв’язок з епосом про Гішдубара не є ще докладно вияснений, заховався на глиняній табличці, що була зладжена для бібліотеки ассірійського царя Ассурбаніпала і в наших днях з руїн його палати відкопана англічанами. Віднайдено сю табличку, розбиту на кілька шматків, 1873 р. Я користувався німецьким перекладом її тексту, який опублікував з коментарем Е. Шрадер (Dr. Eberhard Schrader, Die Höllenfahrt der Islar, ein altbabylonisches Epos, nebst Proben assyrischer Lyrik, Giessen, 1874), а також французьким перекладом Росні (I. К. Rosny, Textes originaux, Egyptiens et Semites, Paris, 1895). Початок і люку в другій частині доповнив я сам, користуючися уривками і зворотами оригінального тексту.

1

Поміж небом і землею

День і ніч блукає Істар,

День і ніч ридає гірко,

Небо б’є своїм риданням,

А сльозами землю мочить.

Далі перед батьком своїм,

Перед Сіном, стала Істар

І ламає білі руки,

І говорить теє слово:

«Горе, горе, батьку Сіне!

Розранила в мене серце,

Розранила в мене душу

Злая відьма завидюща,

Аллата, землі богиня!

На моє вона кохання

Обернула злюще око,

На героя Еабані.

І наслала скорпіона,

Що вжалив його у ногу

І звалив чудову квітку;

Із престолу золотого

Повалився геній земний.

І лишилось сиротою

Сонце ясне, чисте поле,

І ріка, й ліси дрімучі.

Вхопила та чорна відьма,

Вхопила моє кохання,

Понесла в свій дім глибокий,

В непросвітную безодню».

Пригорнув до себе доню

Батько Сін, втирає сльози

І говорить теє слово:

«Не ридай, моя дитино!

Адже знаєш, що всесильна

Мати є землі богиня,

Що й богам непереможні

Є святі її закони».

Та ще дужче заридала

Істар, ясная богиня,

І ламає білі руки,

І говорить теє слово:

«Ні, якії ж то закони?

Се є зависть тої відьми,

Се погана, низька злоба!

Не покину я ридання,

Не зупиню сліз потоку

І думками не спочину,

Поки з темного пробутку

Не добуду друга свого.

Я піду, піду, мій батьку,

В непросвітную безодню,

Стану їй самій до ока,

Кину їй в лице докором.

Поборюся з нею, батьку.

Та не силою ручною

І не зброєю зо спіжу,

Але серцем і чуттям».

І пішла блискуча Істар,

І всі думи, всі бажання

Обернула в ту країну,

Відки вороття немає;

В той далекий край гнилизни.

Істар, Сінова дочка,

Обернула весь свій помисл

На те сховище зотління,

На житло Іркалла, бога;

На той дім, де входять всі,

Але виходу не мають;

На той шлях, що йде ним кождий

Та ніхто не повертає;

На пробуток, де прихожий

Тінь знаходить замість світла,

Де поживою є порох,

І де стравою є глина,

Де не видно дня ніколи,

Де житлом є вічний морок,

І де тіні, наче пташки,

Знай, літають під склепінням;

Де за всяким, хто входить у браму,

На землі виростає могила.

Істар підійшла до брами

Невідмінної країни,

Відки вороття немає,

І придверному, що був там

Коло брами над водою,

Свою волю висловляє:

«Вартовий отсього місця,

Відчини мені сю браму!

Відчини мені ворота,

Щоб ввійшла я до нутра!

А як брами не відчиниш,

До нутра мене не впустиш,

То я кинуся на браму,

Поламаю всі завіси,

Порозвалюю одвірки

І замки всі розіб’ю.

Випущу мерців відсіля,

Мов вовків голодних стадо,

Щоб живих вони пожерли.

І на світі швидко буде

Більш мерців, аніж живих».

Вартовий, уста розкривши,

Відозвався так до Істар,

До блискучої богині

Ось які слова сказав:

«Не сердись на мене, пані,

Не роби так, як говориш!

Я спішу твоє бажання

Передать моїй богині,

Цариці великих богів».

Воротар ввійшов у залу

Всемогучої княгині

І отсі слова сказав:

«О царице сього місця!

Істар тут, твоя сестра.

Перейшла велику воду,

Що від сонячного світу

Ділить нас.

Бачиться, вона зневажить

Захотіла заборону

Невідмінного закону».

Аллата, землі богиня,

Відкрива свої уста:

«Хто осмілився зневажить

Невідміннії закони,

Що життям і смертю правлять?

Всі ми, мов те стяте зілля,

А вони з твердої бронзи;

Всі ми, мов трава зів’яла,

А вони, мов древо в цвіті.

О, я знаю, що пригнало

Ту сестрицю блідолицю

Через гори, через море,

Через ті великі води,

Що від сонячного світу

Ділять нас!

Заздрість, заздрість се, що ярим

Полум’ям горить у серці

І жене її до бунту

Проти вічного закону,

І жене її сюди,

Щоб на прю зо мною стати!

Та не їй зо мною пертись

І на гутірку ставать!

Ті могутні наші води,

Мов гірські потоки рвучі,

Мов великая потопа,

Хай на неї бухнуть всі!

Хай живе ось тут при мужах,

Що жінок своїх лишили

Удовами!

Хай живе ось тут з жінками,

Що я вирвала з обіймів

Мужів їх!

Хай живе ось тут з синами,

Що погибли передчасно,

Всиротили матірок!

Хай гризе тут власну душу.

Наче хліб!

Кров свою хай п’є ось тут,

Наче воду із потоку!

Поспішайся, воротарю,

Відчини їй нашу браму

І зніми одежу з неї

По старинному звичаю!»

Поспішає воротар,

Відчиняє темну браму.

«Ввійди, богине!

Твоя сповниться воля.

Радісний прихід твій буде

Для підземної палати».

Вона ввійшла у першу браму.

Він доторкнувсь її

І зняв великую корону,

Що над чолом її ясніла.

«Чом ти, чом ти, воротарю.

Зняв великую корону,

Що чоло моє вкрашала?»

«Ввійди, богине!

Землі великої цариці

Закони так велять».

Вона ввійшла в другую браму.

Він доторкнувсь її

І познімав ковтки із вух її.

«Чом ти, чом ти, воротарю,

Познімав ковтки блискучі,

Що в ухах моїх ясніли?»

«Ввійди, богине!

Землі великої цариці

Закони так велять».

Вона ввійшла у третю браму.

Він доторкнувсь її

І зняв намисто дорогеє,

Що в неї висіло на шиї.

«Чом ти, чом ти, воротарю,

Зняв намисто дорогеє,

Що мою вгинало шию?»

«Ввійди, богине!

Землі великої цариці

Закони так велять».

Вона ввійшла в четверту браму.

Він доторкнувсь її

І зняв одежу довгу, що

Її вкривала тіло.

«Чом ти, чом ти, воротарю,

З мене зняв одежу довгу,

Що моє вкривала тіло?»

«Ввійди, богине!

Землі великої цариці

Закони так велять».

Вона ввійшла у п’яту браму.

Він доторкнувсь її

І зняв із неї пояс,

Камінням дорогим набитий,

Що стан її стискав.

«Чом ти, чом ти, воротарю,

Зняв із мене добрий пояс,

Дорогим камінням вкритий,

Що обхоплював мій стан?»

«Ввійди, богине!

Землі великої цариці

Закони так велять».

Вона ввійшла у шосту браму.

Він доторкнувсь її

І з неї познімав перстені,

Що руки й ноги їй вкрашали.

«Чом ти, чом ти, воротарю,

Познімав мені браслети,

Що вкрашали в мене руки

І вкрашали в мене ноги?»

«Ввійди, богине!

Землі великої цариці

Закони так велять».

Вона ввійшла у сьому браму.

Він доторкнувсь її

І з неї зняв ослону,

Що закривала соромність її.

«Чом ти, чом ти, воротарю,

Зняв із мене сю ослону,

Що вкривала сором мій?»

«Ввійди, богине!

Землі великої цариці

Закони так велять».

Тоді богиня Істар

Ввійшла в пробуток вічний,

В країну, де ніколи

Немає зміни.

2

Землі всесильная княгиня

Побачила сестру свою

І не могла свойого гніву скрити.

«Чого прийшла сюди, блідая?

Пощо в душі своїй приносиш

Зухвальство й злість?

Чи думаєш на прю зо мною стати,

Уст своїх подихом марним

Закони вічні перегнути?»

Не втерпіла богиня Істар,

Уста свої розкрила

І все важкеє горе серця свого

В прокляттях вилила страшних.

Землі всесильная княгиня

Уста свої відкрила

І мовила до свойого слуги,

До Намтара, дала йому приказ:

«Гей, Намтаре, візьми сестру мою!

З моїх очей візьми сю божевільну,

Веди її у місце лютих кар,

Веди її на муки!

Хай очі ті її блискучі

Зожре сліпота!

Хай бедра її розкішні

Зв’ялить сухота!

Хай ноги ті її стрункії

Покривить лютий біль!

Хай те лице її рум’яне

Зв’ялить турбота!

І хай оте її гаряче серце

Втишить розпука!

Нехай за всі провини

Вона стражданням заплатить!»

І відвели богиню Істар

У місце лютих кар.

І застогнала вся земля жалібно:

Не стало на землі любові.

З ослицею осел не парувався,

І не зближався до рабині пан

З любовними речами;

Не стало в пана волі до розказу,

А у слуги до послуху охоти.

3

Нассір, слуга богів великих,

Склонився перед Гішдубаром,

І мовив так герой до нього:

«Нассіре, лети відсіля

Перед трон богів великих,

Перед трон ясного Сіна,

Перед трон прабатька Еа

І скажи їм, що ти бачив.

Істар, ранняя зірниця,

Істар, огнище любові,

У підземний світ вступила

І назад нам не верта.

Вже давно вона вступила

У те царство тьми й зотління,

Відки вороття нема.

Стогне вся земля жалібно,

І любов на ній загасла.

Не запліднює бугай корови,

Не парується з ослицею осел,

Не зближається в любови

До невольниці господар,

І не стало в пана волі до розказу,

А в слуги до послуху охоти».

Нассір, слуга богів великих,

Сповнив бажання Гішдубара

І перед троном бога Еа

Він повторив усі слова героя.

Премудрий Еа, батько всіх богів,

Могутню голову склонив

І швидко думку він одну зловив,

А кожда думка Еа – твір новий.

І став відразу перед ним

Ассусунамір,

Посланець вітроногий.

І говорив до нього батько Еа:

«Ассусунаміре, спіши

До брам землі без повороту!

Туди зверни своє лице.

Сім брам в землі без повороту,

В отім далекім царстві тління,

Нехай відчиняться перед тобою.

Могутняя землі богиня,

Цариця того краю,

Нехай тебе побачить

І втішиться тобою.

Та скоро ти згадаєш їй про Істар,

Її сестру рум’яну,

Вона спалахне гнівом,

Уста її ригатимуть прокляття.

Та ти не бійся

І жди, аж заспокоїться в їй серце.

Аж гнів її минеться,

Тоді вели їй замовчати

В ім’я богів великих.

Ти гордо випростуй свій карк

І передай їй наш приказ,

Щоб Істар, світлую богиню,

Пустила з безодні,

Із краю зотління,

Із місця кар.

Іди ж оберни свою думку

На бистру ту ріку,

Що ділить край мерців

Від сонячного світу.

Іди і покуштуй води тієї,

Щоб силу мав над нею».

4

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Велика цариця землі

Почула прабатьків приказ

І вдарила грудь кулаками,

І пальці свої покусала.

І був їй приказ не в приказ,

І ласка була їй не в ласку,

І крикнула люто вона:

«Геть, Ассусунаміре, геть!

В велику, бездонну тюрму

Велю я тебе запроторить.

Підземного світу смітник –

Отсе буде страва твоя.

Підземного світу помийник –

Се буде для тебе напій.

Домівка беззахисних тіней –

Се буде палата твоя.

А паль і всі знаряди муки –

Се буде заняття твоє.

А голод і спрага довіку

Хай мучать тебе і твій плід!»

Та гордо, без ляку в душї

Стояв Ассусунамір,

Аж поки в грізної богині

Вспокоїлося серце,

Аж поки гнів її минувся.

Тоді велів їй замовчати

В ім’я богів великих

І ще раз повторив приказ

Прабатька Еа.

Грізна богиня підземелля

Уста свої відкрила

І мовила до адського слуги:

«Намтаре, слуго мій вірний,

Поспішай у місце муки,

У безодню кар жорстоких!

Виведи відтіля бранку,

Ту сестру мою завзяту.

Хочу бачити, чи муки

Вже зламали в неї серце,

Вже розбили те завзяття,

Що сюди звело її».

Намтар, воротар пекельний,

Поспішає в місце муки,

У безодню кар жорстоких,

Та ще швидше поверта.

«О богине! О богине!

Страх трясе всім моїм тілом

І пройма мене до кості!

В місці мук і кар жорстоких

Без краси і без подоби,

В струпах, ранах, лютім болю

Не живе, але конає

Істар, ох, твоя сестра.

Та всі кари і всі муки

Не зламали в неї серця,

Не перемогли завзяття,

Не змінили в неї дум.

Не хотіла вийти Істар

Із страшного підземелля,

Поки славний Еабані

Знов не верне до життя».

Спалахнула гнівом лютим

Всемогучая княгиня,

Пані в царстві мук і тління.

Спалахнула – і поблідла,

І мовчала довгу хвилю,

Потім ось що прорекла:

«Га, вже бачу, ясно бачу,

До чого воно доходить:

Тут приказ прабатька Еа,

Там упертеє завзяття

І безумна, дика пристрасть

Божевільної сестри.

Задля них мені зламати

Віковічнії закони,

Що життя від смерті ділять?

Задля них мені байдужно

Зруйнувати всі основи

Правосуддя в моїм царстві?

Добре, хай і так вам буде!

Я невинна, піддаюся

Волі зверхників-богів».

І до Намтара сказала:

«Намтаре, слуго мій вірний,

Ну ж, іди зруйнуй палату

Правосуддя!

Розвали стовпи бронзові,

Де написані закони

Віковічні!

Опрокинь престол судейський,

Бо зступила з нього Правда

У безодню.

А тоді з країни пітьми

Виведи ту тінь марную,

Того генія земного,

Еабані!

Проведи його за брами,

Проведи його за воду,

Посади там на престолі

Золотому.

А тоді зійди ти ще раз

У безодню найтемнішу,

У країну мук жорстоких,

І зцілющою водою

Покропи богиню Істар

І віддай їй давній вигляд,

Виведи її відсіля

Геть на світ!»

Все, що мовила богиня,

Все зробив послушний Намтар.

Зруйнував палату суду,

Розвалив стовпи законів,

Опрокинув Правди трон.

І з країни пітьми вивів

Того генія земного,

І провів його за брами,

І провів його за воду,

Посадив там на престолі,

Де сидів він за життя.

Потім Істар у стражданнях

Він цілющою водою

Покропив, і знов вернула

Давня їй краса й подоба.

Відчинив їй першу браму

І віддав їй ту ослону,

Що її вкривала тіло.

Відчинив їй другу браму

І віддав їй ті перстені,

Що вкрашали руки й ноги.

Відчинив їй третю браму

І віддав коштовний пояс,

Що обхоплював їй стан.

Відчинив четверту браму

І віддав їй плащ барвистий,

Що вкривав її усю.

Відчинив їй п’яту браму

І віддав цінне намисто,

Що їй висіло на шиї.

Відчинив їй шосту браму

І віддав ковтки блискучі,

Що в ухах її ясніли,

Відчинив їй сьому браму

І віддав ясну корону,

Що чоло її вкрашала.


Примітки

Вперше надруковано у збірці: Іван Франко. Поеми. 1899, с. 7 – 24, з передмовою автора.

Поема написана в кінці 1890-х років. Подається за першодруком.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 10 – 23.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 29

Модифіковано : 28.11.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.