Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Етнологія та історія літератури

Іван Франко

Історія літератури є наукою досить молодою. Ані античність, ані середні віки не залишили нам праць, які хоча б певною мірою можна було віднести до історії літератури. У минулому взагалі мало турбувалися долею поетів і письменників та еволюцією їхньої творчості. Надзвичайно багаті літератури – грецька і римська – не залишили нам у спадщину жодної пристойної біографії хоча б одного з своїх поетів, письменників та мислителів. Такі твори, як «Поетика» Арістотеля, «De claris oratoribus» Ціцерона, риторика Квінтіліана і т. п., згадують лише найкращі твори, можна сказати, випадково, не з метою їхнього історичного аналізу, але скоріше з метою виведення з них правил для всіх майбутніх творів, які треба писати в цьому плані.

Це виведення правил слід вважати за ознаку занепаду творчості, за початок застою, яке по добі розквіту проявилося як в літературі грецькій, так і римській. Тільки належно трактована історія літератури, що представляє цілісність її розвитку, могла б запобігти застою письменства в мертвих формулах і наслідуваннях, але саме цієї протиотрути античні літератури не знали.

Те саме було в Індії, де про найвидатніших письменників, таких як Калідаса, Сомадева, граматик Паніні та інші, ми маємо лише окремі нотатки, без хронології, і де внаслідок цього дати життя цих письменників коливаються в межах цілого століття. Так само не можна вважати за спробу [створення] історії літератури таких бібліографічних виписок, як «Міріобібліон» Фотія (IX ст.), арабський «El Fihrist» (XI ст.), ані теж невеликого твору «De auctoribus et libris» німецького монаха на ім’я Конрад Хірсаугінсіс (XII ст.), незважаючи на те що два перших твори, з нашої точки зору, мають величезну вартість саме як матеріал для історії літератури, як уривки з творів, що загинули, або з записок про твори та авторів, також забутих або таких, щодо яких ми не знали б, де їх помістити і як датувати.

Тільки розпочате в Італії в XV ст. відродження науки й мистецтва поряд з іншими подіями поклало перші підвалини під науковий розгляд історії літератури. Оскільки це відродження в першу чергу йшло від античної літератури, природно, отже, що воно повинно було викликати найжвавіше зацікавлення історією цієї літератури. Почали старанно збирати рукописи давніх авторів, видавати їхні твори, призбирувати розсипані біографічні деталі, таким чином покладено початок для дальших досліджень.

З якою сумлінністю та дбайливістю це робили, – найкращим доказом є те, що критично-біографічні передмови про багатьох давніх авторів, додані до старих видань творів цих авторів, написані такими вченими-гуманістами, як Скалігер, Казобон, Гюго Гронтіус та інші, задовольняли вчену Європу на довгі віки і не втратили своєї цінності й донині. Не обмежувалися при цьому самими так званими класичними творами. З однаковою дбайливістю досліджували також твори пізніші, письменників християнських, незважаючи на їхню нерідко варварську мову. Доходили навіть до новіших письменників. Данте був, мабуть, першим з тих письменників, до яких після якихось 100 років по смерті звернулась літературна критика – ми маємо тут на увазі лекції про нього Боккаччо у Флоренції і відомий коментарій до його «Божественної комедії», що постав з цих лекцій.

Але часи гуманізму не дали нам більш-менш серйозної спроби історії літератури, хоча б тільки античної. Формула розуміння літератури не виходила тоді ще поза біографію і коментування творів – коментування більш абстрактно-філософське, ніж критично-історичне.

Щойно вік XVIII є, власне кажучи, періодом, коли історія літератури стає поряд з політичною історією як наука рівнозначна з нею, яка вимагає спеціальної праці. Цікаво, що її викликали два фактори: розвиток власне політичної історіографії, яка змужніла набагато раніше, маючи такі прекрасні зразки в працях античних істориків і багаті матеріали в середньовічних хроніках, у полемічних творах і памфлетах з часів Реформації, – і розвиток церковної історіографії і агіографії, що нею займався орден бенедиктинців, який, починаючи від XVI ст., спеціально утримував агіографічний заклад і видавав монументальні «Acta Sanctorum Bollandiana», для яких з незвичайною старанністю призбирувано матеріали – рукописи й документи – з усіх бібліотек Європи. А поряд з цим систематично видавалися твори святих отців («Maxima bibliotheca patrum» і «Auctarium»), в яких вперше можна було бачити еволюцію думки і письменницького методу цілого ряду авторів.

Отже, не дивно, що з бенедиктинського ордену вийшов теж перший колосальний план написання сучасної національної історії літератури. На початку XVIII ст. французькі бенедиктинці з конгрегації св. Мора Дом Гійом, Руссель (пом. 1717) і Дом Антуан Ріве склали план опрацювання сукупності всієї історії французької літератури від початків французького письменства. Конгрегація затвердила ці плани. Зібрано величезний матеріал, організовано окремий інститут, до якого запрошувалися найздібніші письменники, і вже у 1728 р. вийшов пробний том монументальної «Histoire litteraire de la France», який містив програму всього твору, розрахованого на кілька десятків томів in folio.

Можна сміливо сказати, що рік появи цього пробного тому був також роком початку історії літератури в справжньому науковому значенні. У 1773 р. вийшов перший том, що містив історію початкового письменства Галлії і римські часи аж до року 406 н. е. У 1735 р. вийшов другий том, що представляв історію письменства в V ст.; у 1735 р. вийшов також третій том, що охоплював віки VI і VII; у 1738 р. – четвертий том, де викладалась історія письменства від 701 р. до 840; у 1740 р. – том п’ятий, що містив кінець IX ст.; у 1742 р. – том сьомий (від 1001 до 1068), а в 1747 р. – том восьмий, де опрацьовано кінець XI ст.

Ці вісім томів, плід подиву гідної праці цілого інституту при конгрегації св. Мора, вийшли під редакцією Дом Ріве, який помер у 1749 р. Вчений цей ще залишив у рукописі дев’ятий том, який також вийшов у 1750 р., виданий його наступником Дом Тайандьє. Так успішно розпочата справа розвивалася далі. У 1756 р. вийшов десятий том під редакцією Клемансе, Пусе і Колома, в 1759 р. Клемансе і Клеман видали одинадцятий том, який доведено до 1167 р.; нарешті в 1773 р. – том, що доповнював дванадцятий, який містив монографію про св. Бернарда і Петра Шановного.

Як бачимо, у 13 величезних томах учені-ченці дійшли ледве до половини XII ст. Щоправда, вони просувались тут майже виключно на характерному для них полі – латинського і церковного письменства, даючи при цьому багато цитат, наводячи in extenso акти й документи, що відносяться до письменства, добуваючи з архівів невідомі досі речі.

Французька революція перервала цю працю, але не назавжди. Французька наука з гордістю дивилася на цю справу, і Наполеон декретом від 1807 р. визнав її як народну справу і доручив продовжувати її Французькій Академії. Члени цієї інституції, діставши в спадщину також матеріали, зібрані бенедиктинцями, не обмежилися ними і почали дальші пошуки. Щойно у 1814 р. міг вийти наступний том, тринадцятий по порядку. Відтоді спеціальна комісія безперервно працює над цим твором.

Найвидатніші імена зоріють в ряді видавців окремих томів або ж співпрацівників цього видання; досить буде назвати таких вчених, як Аморі Дюваль, Пті-Радель, Ф. Ляжар, Фор’єль, Полєн Паріс, Літтре, Гастон Парі. До цього часу видано 30 томів і не дійшли ще до кінця XIV ст. Навпаки, в останніх томах ми знаходимо щораз багатшу спадщину давніших віків, речі, не враховані бенедиктинцями, але такі, що кидають не раз дуже цікаве світло на хід розвитку духовного життя Франції.

Немає нічого більш повчального, як порівняння останніх томів зі старими. Там особи видатних письменників на першому плані: питання біографічні та бібліографічні є головним предметом пошуків; тут нові вчені намагаються вловити й передати духовну фізіономію доби з її добрими і слабкими сторонами, досліджують певні жанри творчості від найскромніших початків, від перших імпульсів і джерел аж до найпишнішого розквіту і далі до занепаду, а скоріше до переходу в інший рід творчості. І обсяг дослідження став більшим, і саме дослідження поглиблено, вдосконалено.

Я зупинився довше на цьому величезному творі тому, що він типовий і повчальний. Можна сказати, що в кожній фазі свого розвитку він служив за зразок для опрацювання історії літератури в інших народів. Можна тут виділити три головні фази. Перша може бути названа бібліографічною. Історія літератури полягала тут на переліку якнайбільшої кількості книжок, згрупованих за темами та авторами, без глибшого аналізу, без відчуття того живого зв’язку, який встановлюється між твором, його автором і суспільством. У Німеччині головним представником цієї школи був Теодор Грессе; у нас цим шляхом йшли Йохер, Вишневський та інші.

Друга фаза є біографічною. Однією з рис романтизму XIX ст. була емансипація особистості, підкреслене не раз вивищування свого «я», обоготворення одиниць незвичайних і геніальних. Карлейль був одним з пропагандистів цього напрямку в історичній науці. У розгляді історії літератури почали більше, ніж до того часу, концентрувати увагу на видатних особистостях, на геніальних письменниках та їх творах, гордо ігноруючи пересіч них. Серед істориків німецької літератури типовим представником цього напрямку є Гервінус.

Цей напрямок тримається в значній мірі до цього часу, знайшовши в новіших часах талановитих представників в Тені, Брандесі, Бурже і в інших так званих французьких психологах, які головним завданням своєї праці вважали відтворення духовної фізіономії певного автора, його уподобань, почуттів і нахилів, одним словом, завдання більш художнє, ніж наукове.

Нарешті, остання фаза в розгляді історії літератури, та, на якій я хотів би дещо детальніше зупинити увагу шановних слухачів, може бути окреслена назвою культурно-історичної. Значення цього напрямку полягає в цілковитій зміні точки зору, з якої трактується історія літератури.

Бо коли в першій фазі на першому плані стояли книжки й цілі бібліотеки книжок і досить було перерахувати якнайбільше заголовків, аби бути найбільшим ученим, коли в другій фазі на першому плані стояла особистість авторів і історія літератури уявлялась пасмом гір, де видно лише верхи, а все внизу покрите імлою, – то в третій фазі змінився сам погляд на те, чим є література.

Це вже не мертвий збір книжок, не Парнас авторів, це щось далеко більше, це суперечність явищ і витворів духовного життя даного народу. Духовне життя народу в усіх його верствах – ось та широка основа, на якій будується ця нова концепція історії літератури. Все, що тільки впливає на зміну у формі або змісті цього духовного життя, має бути предметом пильної уваги з боку історика літератури, якщо він хоче зрозуміти літературні явища даної епохи.

А отже, вже не сама лише освіта, письменство й література, алей політичне та економічне життя повинні братися до уваги; історик літератури мусить бути істориком цивілізації свого народу і історію літератури повинен розглядати як частину, і то дуже значну, хоч і не єдину, історії цивілізації.

А що цивілізація є як атмосфера, яка оточує людину з усіх боків від її народження аж до смерті, а сама не знає ні політичних ні національних кордонів, передається від народу до народу, модифікуючи оригінальні расові, племінні особливості кожного народу, кожного індивідуума, – отже, й історик літератури, який хоче справді по-науковому впоратися із своїм завданням, не може замикатися в межах однієї суспільної верстви, одного суспільства, однієї раси, але повинен завжди чуйно реагувати на віяння цивілізаційних течій, які приходять ззовні і знаходять свій вираз якщо не в самих літературних творах, то у зміні уподобань, смаків та естетичних оцінок, що в кінцевому результаті нерідко впливає на зміну всього обличчя даної літератури.

Така широка постановка поняття історії літератури вийшла в значній мірі від тієї галузі знання, яку ми звикли на англійський зразок називати фольклористикою, або народознавством. Початки цієї галузі знань датуються половиною XVIII ст., коли вперше було звернено увагу на так звану народну поезію, яку усно зберігали селяни, жебраки і т. п. Перші збірки такого характеру постали в Шотландії та в Англії, де єпископ Персі зібрав багато балад і народних пісень, які видано після його смерті.

У Німеччині Гердер у своїй праці «Stimmen der Völker in Liedern» і своїми запальними статтями про народну поезію різних народів дав початок збиранню й коментуванню цієї усної літератури. Брати Грімм надзвичайно просунули вперед одне і друге, публікуючи прекрасні збірки народних казок, історичних переказів і залучаючи величезну масу інших матеріалів у працях про німецьку міфологію, про юридичну старовину і т. п. Паралельний рух починається і в інших країнах Європи, не виключаючи і слов’ян, багату оригінальну традиційну літературу яких Гердер гаряче підносив.

Я не збираюся тут перераховувати всі збірники цієї традиційної літератури, іноземної і нашої, бо вважаю, що учасникам її відомі найважливіші з них. Я не маю на увазі також обговорювати ті теорії, які протягом нашого століття висловлювалися щодо значення і походження цієї літератури.

Не вдаючися тут до переліку всіх цих теорій, гадаю, що можна було б їх поділити на дві групи: такі, які відносили початок традиційної літератури до праісторії народів, до доби міфологічної або ще далі, до стану первісного дикунства, – і такі, які вбачали в ній продукт пізніших часів, один із плодів довговікових і різнорідних взаємин між різними цивілізованими народами.

Якщо перша група теорій літератури приймає імперсональний, збірний початок цих творів, друга виходить, по суті, з одиниць, обдарованих художнім чуттям. Коли перша шукає в них слідів найбільшої дикості, друга відкриває у них залишки старих цивілізацій, затертих новими нашаруваннями й течіями. Коли перша заздалегідь вириває їх з усіх доступних нам хронологічних рамок, друга вбачає в них безперервний процес, що супроводжує увесь духовний розвиток народу, а отже, припускає, що кожна історична фаза в цьому розвитку має свою відповідну традиційну літературу або в результаті залишила свої сліди у традиційній літературі, доступній нам зараз.

Немає жодного сумніву, що, виходячи з цієї точки зору, ті обидві групи поглядів можна звести до спільного знаменника, бо, з одного боку, школи міфологічна й антропологічна не здатні навіть при найбільших зусиллях віднести до часів доісторичних всього скарбу традиційної літератури, всіх тих обрядів, звичаїв, вірувань, заклинань, пісень, казок, новел і анекдотів, які живуть в устах народу, на яких нерідко дуже добре видно печать християнства, відгомін фактів пізніших, історичних. Ці школи повинні, отже, визнати, що хоч і яким широким був би обсяг того, що вони повертають доісторичній творчості, все ж таки залишається ще величезний запас пам’яток пізнішої творчості з історичних часів.

З другого боку, культурно-історична школа не може заперечити, що якщо кожна фаза історичного розвитку у даного народу мала свою традиційну літературу, яка залишила сліди в загальній скарбниці традицій цього народу, то повинна її, отже, мати й доба доісторична. Наявність, отже, слідів цієї епохи згадана школа не заперечує, але застерігає від перебільшення у вишукуванні їх, від надмірного поспіху в тлумаченнях, від ненаукового підтягання фактів до теорій.

Ця школа радить застосовувати метод скоріше ретрогресивний, ніж апріорний, тобто дослідити передусім ті частини традиційної літератури, які відносяться до епох менш віддалених, починаючи від найсвіжіших, досліджувати їх у такий самий спосіб і з застосуванням тих самих засобів історичної критики, якими ми досліджуємо історичні документи і явища писемної літератури, художньої.

Так посуваючись назад, від явищ ближчих до дальших, від певніших до менш певних і не забуваючи ані на мить тієї засади, що цивілізація є справою міжнародною, є продуктом діяльності всіх віків і багатьох народів, які в різний спосіб контактували між собою, а отже, продукти духовні є в значній мірі витвором цієї діяльності і відлунням цих взаємин, ми можемо з часом сягнути і в сивину передісторії з більшою, ніж нині, надією дійти до якихось певних результатів.

Такими є засади цієї школи. А якими є наслідки її досліджень? Коли ми розглядаємо давні твори цієї народної літератури, дві речі впадають нам в очі: подібність цих творів у народів, що живуть далеко один від одного, різноплемінних і різномовних, і подібність тих усних творів; що були записані в новіші часи, до творів старого письменства.

На першу подібність звернули увагу ще вчені міфологічної та антропологічної шкіл. Перші намагалися пояснювати це спільною традицією, винесеною з спільної праазійської вітчизни, другі – як явища, що виникли незалежно у кожного народу, як наслідок однаковості людської натури і однакового ступеня цивілізації. Ускладнює справу не на користь міфологістів той факт, що такі самі традиції знайдено також у племен, що не належать до арійської раси; ускладнює її й не на користь антропологістів і той факт, що у багатьох племен у дикому стані не знайдено ні сліду таких традицій, які вони приписують диким арійцям, і що взагалі в традиційній концепції ані однаковість людської натури, ані однаковість цивілізації зовсім не вирішує справи, а народи, які стоять не раз дуже низько щодо культурного розвитку і не мають за собою високоцивілізованого минулого, мають все-таки усну традицію, яка свідчить про дуже високу й вишукану культуру.

На подібність між традиційними творами і творами старої художньої літератури звернено увагу досить давно, але дослідження в цьому напрямку дали несподівано гарні і цікаві результати, натомість дослідження міфологістів та антропологістів мають ту ваду, що до жодного позитивного результату, який можна науково перевірити, вони не приводять, але, як правило, розпливаються в тумані припущень або банальних узагальнень.

Так як сокирки з нефриту і яшми, знайдені в місцевостях, де цих мінералів немає, вказали нам сліди прадавніх торговельних і обмінних взаємин між племенами епохи неоліту, так само твори усної літератури виявили сліди мандрувань певних духовних і цивілізаційних течій з півдня на північ і зі сходу на захід, вони виявилися в дуже багатьох випадках відгомоном давніх художніх творів, що постали далеко від того місця, де цей відгомін долітає до нашого вуха.

Наші звичаї й обряди виявилися рештками старих інституцій – не конче народних; наші закляття, забобони й народні повір’я стали значною мірою відгомоном так само далеких, не народних, але книжних повір’їв, поглядів і теорій. У такий спосіб розширене історико-літературне дослідження абсорбує і вміщує в певних хронологічних рамках безліч таких традиційних творів, які ще недавно без вагань відносили до праісторії або до колиски арійського племені.

Ці дослідження не залишилися без впливу і на власне історію літератури. Можна сміливо сказати, що вони в основному дали стимул до пошуків старих друків і рукописів, на які раніше не звертали уваги саме через те, що їхній зміст вважали дурним, дитячим, варварським. Знайдено безліч повістей, легенд, апокрифів, заклять і переказів, які раніше вважали результатом брехливості або нерозумності авторів, а які тепер у зіставленні з творами так званої народної уяви набрали нової, несподіваної вартості.

Відкопали цілі поклади цієї старої літератури і з подивом помітили, що не раз під варварською формою криються в них справжні перлини поезії, які часто перевершують твори, які досі вважали класичними. А передусім незвичайної ціни надало тим старим запискам саме те, що в них знайдено ланку, яка поєднує літературу усну з писемною. Більше того, оті старі записки, байки, апокрифи, легенди виявлялися звичайно переробками інших, часто втрачених, високохудожніх або взагалі в історії літератури цінних творів, які постали далеко, мандрували з краю до краю, від народу до народу. Виявилося далі, що ці записки або їх усно передавані відгуки часто ставали знову мотивами нових художніх творів, нових переробок, які виникали в нових умовах, а отже, вносили нові модифікації в саму тему.

Таким чином поступово заповнилась та прірва, яка до недавнього часу відділяла літературу усну від писемної. Обидві виявилися витвором одного духа, одного духовного життя, що визначається в двох напрямках. Більш освічені верстви йдуть уперед, створюють літературу для себе, часто гордо відмежовуючися від участі у ній темних і неписьменних верств. Але й ці темні верстви не позбавлені духовного життя, і вони вимагають духовної їжі і беруть її звідки можуть, перетравлюючи по-своєму ті крихти, які перепадають з учти їхніх старших братів. Коли ж ці старші брати відділяться надто великою прірвою від менших, впадуть у пересиченість і безплідність, тоді геніальні одиниці з-поміж них зв’язують знову порвані нитки, повертаються до темних мас і цими, колись свідомо чи несвідомо кинутими крихтами, перетвореними в традиції народу, насичують і зміцнюють свої духовні сили, творять справді народну літературу.

У попередніх працях з історії польської та української літератури на цей бік питання звертали ще дуже мало уваги. Ми маємо величезні й багаті збірки традиційних творів, але надто мало уваги зверталося до цього часу на їхнє походження, на хронологічний їх розподіл, на розмежування мандрівних елементів від питомих. Коли ця праця буде здійснена, буде можливість поширити дослідження історії літератури також на цю сферу. Небагато зроблено також ще для вияснення зв’язків нашої традиційної літератури з старим та сучасним письменством, що з часом також повинні поширити й поглибити наші знання, особливо про початки і зародження народної літератури.

Мета цієї доповіді – передусім звернути увагу істориків літератури на ці різноманітні зв’язки між історією літератури і традиційною концепцією і вказати напрямок, у якому, на мою думку, повинні виконуватися майбутні праці з історії нашої літератури.


Примітки

Вперше надруковано польською мовою в кн.: Pamiętnik Zjazdu literatowi dziennikarzy polskich, t. 1. Referaty i wniosky, Lwów, 1894, с. 1 – 11, під заголовком «Etnologia i dzieje literatury». Див. також короткий виклад у статті «Zjazd dziennikarzy i literatów» – «Kurjer Lwowski», 1894, № 201, 22 липня, с. 4 – 5.

Подається за першодруком в українському перекладі.

«Поетика» Арістотеля – «Поетика (Про мистецтво поетичне)» старогрецького філософа Арістотеля (384 – 322 до н. е.) написана між 336 і 332 рр. до н. е.

Ціцерон Марк Туллій (106 – 43 до н. е.) – давньоримський політичний діяч, оратор, філософ і письменник.

Квінтіліан Марк Фабій (бл. 35 – 95) – давньоримський теоретик мистецтва. Його твір «Про виховання оратора» в 12-ти книжках – одне з найцінніших джерел античної риторики і педагогіки.

Калідаса – давньоіндійський поет і драматург IV – V ст.

Сомадева або Сомадева бхатта – давньоіндійський поет другої половини XI ст. Писав санскритом.

Паніні – давньоіндійський граматист (IV ст. до н. е. – правління царя Магадхі Нанді), автор санскритської нормативної граматики «Аштадх’яї».

«Міріобібліон» Фотія – конспект і оцінка 280 книг античних авторів, у тому числі творів, які не дійшли до нас. Проповіді Фотія за 860 і 866 рр. подають цінні відомості про Русь IX ст.

«El Fihrist» («Покажчик») – докладний довідник арабської літератури, який склав у X ст. дослідник літератури, бібліограф Абу-ль-Фарадж Мухаммед ібн Абі-Якут аль-Варрак.

Скалігер Жюль-Сезар (1484 – 1558) – італійський філолог і критик. Писав латинською мовою. Досліджував і коментував твори Гіппократа, Арістотеля та Теофраста.

Казобон Ісаак де (1559 – 1614) – швейцарський філолог, професор грецької мови у Франції, потім в Англії, перекладач творів античних письменників.

Гюго Гронтіус (1583 – 1645) – голландський юрист, історик, дипломат, перекладач і видавець творів античних авторів. Писав поезії латинською мовою.

Орден бенедиктинців – найдавніший чернечий орден римсько-католицької церкви, заснований в Монтекассіно (Італія) Бенедиктом Нурійським (бл. 530).

…з конгрегації св. Мора… – Конгрегація – об’єднання католицьких монастирів, діяльність яких підпорядкована єдиному статуту, в даному випадку першому настоятелю монастиря Глотеніль в Аньйоні Мору (бл. 522 – ?).

Ріве Антуан (1683 – 1749) – один з ініціаторів видання «Histoire litteraire de la France» та співавтор її перших восьми томів (1723 – 1748).

Клемансе Шарль (1703 – 1778) – один з авторів X та XI томів «Histoire litteraire de la France».

Клеман Франсуа (1714 – 1793) – французький історик, автор закінчення XI тому, всього XII та матеріалів до XIII тому «Histoire litteraire de la France».

Св. Бернард (Бернард з Клерво; 1091 – 1153) – один із західних проповідників церкви.

Шановний Петро (1092 – 1129) – абат монастиря в Клюні з 1122 р.

Дюваль Шарль-Аморі (1760 – 1838) – французький археолог, один із авторів «Histoire litteraire de la France».

Пті-Радель (абат Луї-Шарль-Франсуа; 1756 – 1836) – французький археолог, бібліотекар, історіограф.

Ляжар Жан-Батіст-Фелікс (1783 – 1858) – французький археолог-орієнталіст, один з авторів «Histoire litteraire de la France».

Форель (1772 – 1844) – французький критик і літературознавець.

Паріс Алексіс-Полєн (1800 – 1881) – професор Колеж де Франс, дослідник французької літератури середньовіччя.

Літтре Еміль (1801 – 1881) – французький філософ-позитивіст, філолог, політичний діяч, буржуазний республіканець за політичними переконаннями, автор «Історії французької мови» (1862), «Словника французької мови» (1863 – 1872).

Парі Гастон (1839 – 1903) – французький філолог і письменник, один із зачинателів наукової романістики, член Французької академії.

Йохер Адам (1791 – 1860) – польський літературознавець, автор праці «Obraz bibliograficzno-historyczny literatury і nauk w Polsce» в трьох томах (1839 – 1857).

Вишневський Міхал (1794 – 1865) – польський літературознавець. Професор філософії в Кременецькім ліцеї (1823 – 1824) і Краківському університеті (з 1831 р.). Автор десятитомної «Історії польської літератури» (1840 – 1857).

Карлейль Томас (1795 – 1881) – англійський письменник, публіцист, історик і філософ ідеалістичного напряму. Поряд із дослідженнями в галузі історії німецької літератури написав праці про Р. Бернса, С. Джонсона, В. Скотта, Вольтера, Д. Дідро.

Гервінус Георг-Готфрід (1805 – 1871) – німецький історик і літературознавець, основоположник культурно-історичної школи в німецькому літературознавстві.

Тен Іпполіт (1828 – 1893) – французький теоретик літератури й мистецтва, філософ, історик. Представник культурно-історичної школи в літературознавстві.

Брандес Георг (1842 – 1927) – датський літературознавець і історик європейської літератури XIX ст., представник позитивізму в естетиці.

Бурже Поль-Шарль-Жозеф (1852 – 1935) – французький письменник. Автор критичних творів про Г. Флобера, Ш. Бодлера, романів та драми «Барикада».

Єпископ Персі – Персі Томас (1729 – 1811), видав перші три збірки народних балад під заголовком «Реліквії стародавньої англійської поезії» (1765 – 1794).

Брати Грімм – йдеться про Якоба (1785 – 1863) та Вільгельма (1786 – 1859) – німецьких філологів і фольклористів, основоположників так званої міфологічної школи у фольклористиці.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 273 – 282.