Дещо про Орфея та приписувані йому твори

Іван Франко

Орфей, так само як і Гомер, належить до тих рідких у пантеоні людськості появ, про які так само, як і про Мойсея й Ісуса Христа, можемо сказати, що були великими історичними фігурами, але не були історичними особами. Їх історичне значення безмірно велике, хоч і не в рівній мірі. Адже Мойсея можна назвати основателем гебрейської нації, Гомера – вітцем грецького духового та національного життя. Оба вони мають іще те спільне з собою, що під їх іменами дійшли до нас книги високої вартості, що й досі належать до, так сказати, залізного капіталу вселюдської духовної творчості – з іменем Мойсея п’ять книг т(ак) зв(аних) Тори, то зн(ачить) закону, а під іменем Гомера – дві великі поетичні повісті (епопеї) «Іліада» й «Одіссея».

А проте новіша наука подала в сумнів не тільки авторство обох тих великих письменників та творців у сфері людського духу, але навіть само існування їх як дійсних історичних осіб.

Щодо Мойсея доказано майже напевно, що він не був автором ані одної з приписуваних йому книг і, може, ані одного з поміщених у них творів; щодо Гомера се доказано не так певно, але все-таки з великою правдоподібністю, що один поет не міг бути автором обох епопей, а головно, вказано на те, що вже найстарша, дохована до наших часів традиція не подає нічого певного про особу, вродження, життя та життєві обставини автора.

Щодо Ісуса Христа, основателя християнської віри, що стала головною підвалиною всієї новішої цивілізації людського роду, знаємо напевно, що він не лишив по собі нічого писаного, а суперечність головних джерел для пізнання його життя й діяльності, т<ак> зв<аних> новозавітних писань Біблії, та повний брак посторонніх свідоцтв позволяв многим дослідникам також подавати в сумнів саме його існування як історичної особи.

Я не без розмислу поклав у ряді тих великих імен також ім’я стародавнього фракійського співака та музиканта-кіфариста Орфея, що мав жити ще перед Гомером, бути сучасником Геракла та розцвіту героїчної доби в житті грецького народу й винахідником найстаршого розміру грецької поезії – гекзаметра. Його ім’я (по-нашому «колодій») із давніх давен було окружене туманом переказів та міфів. Він мав бути сином музи Калліопи та смертельного вітця, фракійського князя Ойагра. Від своєї матері та бога Аполлона він одержав такого чудотворного співу та гри, що міг порушувати скелі, дерева й звірів.

Коли його жінка Еврідіка вмерла від укушення гадини, він, за порадою та підмогою своєї матері, вдався в дорогу в підземний світ і випросив у Ада поворот своєї жінки до життя. В мужеськім віці він відбув далеку та небезпечну подорож до Єгипту з метою познайомитися з віруваннями та переказами єгипетських жерців, а на старість не менше небезпечну подорож до Колхіди на південнім березі Чорного моря як помічник аргонавтів у їх поході по золоте руно.

Про його смерть були вже в п’ятім віці перед Хр(истом) розширені два відмінні перекази, з яких лиш один перейшов у пізнішу традицію. Халкідієць Гегесіпп оповідає в однім своїм творі, якого уривок заховався в Кононових «Narrationes», XLV, ось що: «Орфей, володар македонців і одризів, був замордований жінками його підданих за те, що збирав до себе їх мужів у храм і посвячував їх у якісь таємні науки (містерії). Тоді в Лейбетрі, місці, де те сталося, вибухла заразлива хвороба. Звернулися люди до вирочні (мабуть, дельфійської) за порадою, і Аполлон відповів: «Коли віднайдете й похороните голову Орфея, скінчиться ваша біда».

Один рибак знайшов ту голову в усті ріки Мелесу. Вислані з Лейбетри мужі похоронили її з почестю та збудували над нею героон (каплицю на честь героя), обведену огорожею; пізніше там побудовано храм, у якім Орфея чтять жертвами та відправами так, як інших богів, та жінкам до того храму вступ заборонений.

[Може, не зайвим буде тут завважити, що головним секретом орфічних зв’язків та містерій (святих обрядів, молитов та пісень), який притягав до них вибраних, інтелігентних людей (простаків і жінок вони, мабуть, не допускали), не була віра в безсмертність або довговічність душі людської по смерті. Ця віра відома була вже авторові «Одіссеї», який у сцені бачення Одіссея з душами товаришів із-під Трої в підземеллі вкладає Ахіллові в уста слова, що волів би на землі бути пастухом, ніж у підземеллі королем. Послідовники Орфея, мабуть, тим найбільше притягали до себе людей та продовжили тривок своєї «релігії» від VI віку перед Хр(истом) до VI в(іку) або й далі по Хр(исту), мало що не на протязі 800 літ, що принадними та світлими фарбами малювали посмертне життя своїх прихильників.

Класичний доказ на це маємо в Діогена Лаертія в житії філософа Антістена, ученика зразу Горгієвого, а потім Сократового. Він оповідає ось що: «Коли раз Антістен минав без уваги місце збору орфіків, сказав йому жрець, що хто минає таке місце, той позбавляє себе великого добра в аді. На се Антістен: «Коли там таке велике добро, чому ж ти не вмираєш?» (Diogenis Laertii, De vitis philosophorum, t. I, Lipsiae, 1833, ст. 251).]

В пізнішій традиції (прим. Овідія «Ібіс», рядки…) говориться вже, що Орфея зараз по повороті з аду, звідки він не міг вивести душі своєї жінки, отже, ще в молодім віці, заскочили п’яні бакханки, менади, розірвали його тіло на штуки, а голову та ліру кинули в воду, в числі тих менад мала бути також його власна мати.

Давнішу від Гегесіппової традицію заховав для нас пізніший письменник-ретор Алкідамас, сучасник Платона, який подає відомість, що «Орфей перший винайшов письмо, навчившися його від муз. На його надгробнім пам’ятнику поміщено напис:

Служку [й священика] муз тут поклали фракійці Орфея; Високовладний Зевес громом огнистим убив Любого сина Ойагра, що був теж Гераклів учитель, Винайшов людям письмо й мудрості [всякої] вчив».

Відомості про таку, власне, смерть Орфея подають пізніші грецькі письменники: Павсаній у своїм описі Греції, кн. IX, гл. 30, уст. 5, і Діоген Лаертій у передмові, розд. IV. (Пор.: Maas, op. cit, стор. 140, нота).

Найважнішим із його творів, співаних у супроводі гри на кіфарі, коли вірити значно пізнішому свідоцтву поеми про аргонавтів, мала бути «Теогонія», простора поема в 24 піснях (рапсодіях) про початок світу та початки богів та їх різнорідних культів. Із тої поеми, правдоподібно, написаної не самим Орфеєм, а кимось із його учеників, дійшло до нас декілька уривків (не знаю, чи збирачі та видавці тих уривків звернули увагу на кілька віршовий уривок у хроніці Івана Малали, писаній за панування Юстініана І коло р. 400 по Хр(исту), а рядки 12 – 32 вступу до поеми про аргонавтів можна вважати коротким переказом її змісту.

З того переказу, а також із невеличкого уступу про боротьбу між кентаврами та лапітами (там же, рядки 170 – 180) можна догадатися, що ся «Теогонія» була написана незалежно від Гесіодової, а її характерною признакою можна вважати вірування, що Ерос був найстаршим із богів, бо без нього не були би злучилися ніякі елементи. Се орфічне, вже раціоналістичне твердження знаходимо в Платоновім «Сімпозіоні», в промові лікаря Ериксімаха доказ, що та «Теогонія» відома була Платонові, отже, була написана давніше, в V або навіть іще в VI в. перед Хр(истом), не довгий час по смерті Пісістрата (коло р. 527 перед Хр(истом)), рівночасно з появою в Афінах орфічних організацій та містерій – може, під фракійським, а може, під єгипетським впливом [Ernst Maas, Orpheus Untersuchungen zur griechischen, römischen altchristlichen Jenseitsdichtung und Religion, München, 1895, ст. 139 – 141.].

З того самого вступу до поеми про аргонавтів (рядки 33 – 89) можна догадуватися, що Орфеєві приписувано також щось на подобу Гесіодових «Діл і днів», поему про людські вірування та ворожіння, про сни, віщі знаки та способи очищування тіла й душі. Окремо, мабуть, написав він про свою подорож до аду для виблагання душі своєї жінки (там же, р(ядки) 41 – 42), а окремо про свою подорож до Єгипту (там же, р(ядки) 43 – 45).

Можливо, що оповідання про його подорож до аду починалося оповіданням про вхоплення Персефони Плютом, про що згадано в поемі (р(ядки) 1203 – 8 мойого перекладу). В історії грецької літератури Вільгельма Хріста вичислено ось які твори, приписувані Орфеєві: «Святе слово», або «Святі слова», мабуть, те саме, що «Теогонія» і що Ціцерон («De natura deorum», I, 38) називає просто Orphicum carmen, «Збан», «Пісня корібантів», «Плащ», «Сіть», «Вступления до аду», «Астрономія», «Спасеніє», «Дванадцятистінник», «Земледільство та щоденні праці».

[Один з давніших німецьких видавців норімбержець Андрій Хрістіан Ешенбах, якого виданням із р. 1689 я користувався для свого перекладу, пише в передмові: «Totus iam eram in perscrutando Orpheo nulluni me tempus iucundius mihi collocatum memini, quam quod lectioni huius poetae impendi» (ст. 18) («Я вже цілком був поглиблений у старанне вивчення Орфея і пригадую, що ніколи мені не було так приємно, як під час читання цього поета» (лат.) – Ред.), хоча не робив собі ніяких ілюзій щодо їх авторства, бо на ст. 23 тої передмови пише виразно: «Antiquum illum Orpheum nihil horum scripsisse cum plerisque scio» ліпше було сказати: consentio (Onomacritum); се був афінський поет, що мав помагати Пісістратові при редагуванні Гомерових епопей і якому приписуване авторство Орфеєвих поем omnia dubito, дещо міг-таки написати:

non unum eundemque esse Argonaut icon, Hymnorum et de Lapidibus libelli facile credo, quinam vero singula scripserunt, cum omnibus nescio. Antiqua imprimis Argonautica et Hymnos esse agnosco; quo vero tempore exarata definire neque (чи той самий (написав) книжки про аргонавтів, гімни і про каміння, я охоче вірю, чи навпаки, кожну написав окремий автор, я так само не знаю, як і інші. Що давніші (серед них) Аргонавтика і Гімни, я це визнаю; але в який саме час їх було складено, я не можу визначити (лат.). – Ред. Orphei Argonautica Hymni et de Lapidibus curante Andrea Christiano Eschenbachio Norimbergensis. Traiecti ad Rhenum, apud Guillelmum van de Water MDCLXXXIX. Формат малої вісімки, в старій шкіряній оправі з золоченим витиском на хребті з дублетів Bibliothecae electoralis publicae власність моєї бібліотеки.

На перших 28 ст. присвята та передмова видавця до читача, на ст. 1 – 93 «Argonautica», друковано грецький текст на паристих, а латинський на непаристих сторонах, на ст. 94 – 183 так само гімни: латинський переспів Скалігера, причім тут, як і в інших переспівах гуманістів, грецькі назви поперемінювано на латинські, на сторінках 184 – 247 de lapidibus, а на стор. 251 – 329 ноти Ешенбаха, К. Стефана, Скалігера та інших.].

Майже ніщо з тих писань не дійшло до нас, зате дійшли з іменем Орфея три віршовані твори: «Поема про аргонавтів», у 1384 гекзаметрах, «Гімни» (всіх 88) і «Поема про каміння» (Περί λιθων) у 86 рядках. Нічого з тих творів не можна признати за твір Орфея, та коли гімни, колись високо цінені [Wilhelm Christ, Die Geschichte der griechischen Literatur bis auf die Zeit Justinianus, vierte Auflage, München, 1905, ст. 821.], треба признати пізніми виплодами орфічної секти, позбавленими всякої поетичної вартості, а вживаними хіба при їх таємничих обрядах, а «Поему про каміння» віднести ще до пізнішого часу, з третього або четвертого віку по Хр(исту), до поеми про аргонавтів, на мою думку, треба поставитися зовсім інакше.

Розуміється, не можна згодитися з Рункеном, який іще в другій половині XVIII в. був певний, що її написав poeta vetustissimus, трохи чи не сам Орфей (W. Christ, op. cit., ст. 821), але занадто поспішним видається мені також осуд I. Г. Шнайдера з р. 1777, який у авторі орфейських поем бачив «einen halb barbarischen Fälscher der neuester (невідоме якого) Zeit» (там же). Сам В. Хріст держиться, як можна догадуватися, подібного погляду, бо, згадавши про приписувані Орфеєві твори, пише:

«Dies alles ist frommer Betrug. Die Gedichte sind dem alten Sänger Orpheus untergeschoben und stammen aus der Sekte der Orphiker, welche bereits in der Zeit der Peisistratiden emporgekommen war und sich bis in die christliche Zeit hinein erhielt» (там же, стор. 820 [«Все це скромна омана. Ці поеми приписуються давньому співцеві Орфею і походять з секти орфіків, яка виникла саме за часів Пісістратідів і проіснувала аж до християнських часів» (нім.). – Ред.]).

Як уже сказано, секта орфіків держалася звиш 800 літ, і нема причин класти її витвори саме на кінець її існування; навіть що(до) деяких гімнів різні вчені роблять різниці що(до) часу їх повстання й признають, що вони могли: бути зложені ще в II або І віці перед Хр(истом). Щодо «Поеми про аргонавтів», то її пізнє походження в часі Нонна Панополітанського та Квінта Смірненського (половина IV в. по Хр(исту» має, окрім версифікації, посвідчувати згадка (про) Гібернію, невідому давнішим географам.

Гібернія – се в пізніших географів Ірландія, але хто й коли відкрив її або перший згадав про неї, невідомо. Та важливіше ось що. В грецькім тексті острів зветься Герніда, а з опису подорожі аргонавтів по північному морю хоч і як недокладного, можна бачити, що вони, держачись північних берегів європейського материка, впливли під загрозою страшної бурі в тіснину, звану тепер Па-де-Кале, відки тільки найбільше бистрозорий між ними Лінкей може крізь густу мряку бачити острів зі стрімкими скалистими берегами, безлюдний, але покритий колоссям. Се ні в якім разі не може бути дуже далека ще відтам Ірландія, а може бути Британія.

Та тут Орфей нагадує свою повість про свій хід до аду, попереджений оповіданням про вхоплений Персефони та блукання її матері Деметри оддалік від богів. Як у аналогічнім гомерівськім гімні до Деметри, те блукання стає початком заснування храму Деметри в Елевсіні недалеко Афін, так тут могло воно статися початком оселення Деметри на краю світу, на безлюднім острові, де вона дає волю своїй творчій силі і вкриває весь той острів буйним колоссям. Се все правдоподібно було в поемі про хід Орфея до аду, а про ту поему знаємо, що Епіген, сучасник Каллімаха, приписував її та «святого слова» авторство піфагорійцеві Керкопсові (W. Christ, opus cit., ст. 821), се зн(ачить) відносив її написання до р. більше-менше 500 пер(ед) Хр(истом).

Тема нашої поеми – плавба значної геройської дружини до Колхіди й назад – була дуже популярна в старинних греків і в римлян і оброблювана в різних часах, різними авторами та на різні лади, віршами й прозою. Найдавніший поет, про якого знаємо, що написав простору поему про аргонавтів, був Епіменід, сучасник Солона (коло р. 600 пер[ед] Хр[истом]), про якого поетичну продукцію Діоген Лаертій подає ось що: «Написав про повстання куретів та корібантів, «Теогонію» (15000 рядків), плавбу «Арго» та подорож Язона до колхів (6500 рядків), реєстр жертв і опис устрою (громадського) на Кріті та поему про Міноса й Радамантіса (коло 3000 рядків, пор.: Diogenes Laertius, ор. cit., ст. 54 – 55).

Із тих поем не дійшло до нас ніщо.

Найдавніший опис плавби аргонавтів, який дійшов до нас у цілості, се Піндарова четверта побідна пісня піфійська (дельфійська) на честь Аркезілая Юренейського, що побідив у перегонах возом [Pindari carmina cum fragmentis selectis edidit Otto Schroeder (Bibliotheca scriptorum Graecorum et Romanorum Teubneriana), MCMVI1I, Lipsiae, ст. 105 – 126.].

Тому що се лірична пісня, а не епічне оповідання, годі ждати тут докладності описів та повноти подій. Зазначу лише, що Піндар згадує про Хейрона та наводить розмову Язона з Пелеем, Ахілловим вітцем, якого бере собі за спільника до походу, згадує про участь у поході Орфея та Мопса, але не згадує про Геракла і взагалі йменує ледве кількох учасників. Про пригоди з Сімплегадами, з Фінеєм, про замордування Апсірта нема нічого. Язон виконує небезпечні праці, задані йому Аетом, викрадає Медею, вбиває змія, що стеріг золотого руна, й вертає додому. Далеко докладніше списав сю сагу сіцілієць Тімай (жив у рр. 350 – 260 пер(ед) Хр(истом)) у своїй історії Сіцілії, але з його опису дійшов до нас тільки витяг у історії Діодора Сіцілійського (IV, 56).

Найбільшу славу у греків і римлян здобула собі поема про аргонавтів Аполлонія Родійця, що жив у рр. 290 – 215. Ся поема зложена з 4 книг, із яких кожна має об’єм більше-менше такий, як віршована трагедія (півтора до двох тисяч рядків), і містить у перших двох книгах виклад причин та реєстр учасників походу, далі їх пригоди, почавши від Лемносу, аж до прибуття в Колхіду, в третій – пригоди в Колхіді, а в четвертій – поворот, який автор, наслідуючи Тімая, зо страху аргонавтів перед погонею Аета веде в устя Дунаю, далі горі Дунаєм до неіснуючої ріки Ерідану, з неї до Родану, а з неї в Середземне море (пор.: W. Christ, op. cit., ст. 551 – 554).

Як виглядала та сага в пізнішім часі, в перших століттях християнської ери, про се дає досить добре поняття прозова переповідка Аполлодорової «Міфологічної бібліотеки», зладжена, очевидно, для практичного вжитку в тодішніх школах. Подаю її тут у перекладі на нашу мову, аби уможливити її порівняння з нашою поемою та оцінку тої поеми.

«Від Айзона, сина Еретеєвого, та Полімеди, дочки Автоліка, походив Язон. Той жив у Іолку, де Еретей і Пелій поділилися пануванням. На запитання бога [Аполлона] про тривкість його панування Пелій одержав відповідь, аби стерігся такого, що ходить у однім черевиці, – осторога, якої він не міг пояснити ані зрозуміти. Та коли раз приносив жертву Посейдонові над морем, запросив [на той празник] між многими іншими також Язона. Із замилування до сільського хазяйства сей загаявся на селі і мусив квапитися, аби встигнути на празник. Тому він пішов убрід через ріку Анавр [визувшися], а, згубивши один черевик у воді, прийшов на празник у однім. Побачивши його, Пелій зараз пригадав собі вирочню і тому приступив до Язона з питанням:

– Що зробив би ти, маючи власть у руках, із одним із своїх співгорожан, коли би тобі сказала вирочня, що він уб’є тебе?

Язон чи то припадково занятий тою думкою, чи спонуканий гнівом Гери, яка знала, що Пелій погорджує нею, й бажала спровадити в його дім Медею на його згубу, відповів:

– Такий мусив би мені принести золоте руно.

Ледве сказав сю відповідь, зараз Пелій велів йому вибратися в дорогу по руно. Те руно було в Колхіді при храмі Ареса, завішене на дубі та стережене вічно безсонним змієм [Про походження того руна й його історію читаємо в Аполлодора (кн. І, гл. 9, уст. 1) ось що: «Один із синів Айола – Айтамас, володар одної часті Бойотії, мав із Нефелею (мрякою) одного сина Фрікса й одну дочку Гелле. При житті першої жінки він узяв другу – Інону, від якої мав синів Леарха й Мелікерта. Інона дибала на життя дітей Нефели й намовила бойотійських жінок, аби сушили пшеницю перед засівом, але так, аби їх мужі не знали про се. Гайа (земля) взяла в себе сушену пшеницю, але не дала з неї плоду.

Тому вислав Атамас післанців до Дельф, аби запитали, як увільнити край від безплідності. Але Інона настроїла тих післанців так, аби сказали, що безплідність уступить, коли Фрікса заріжуть як жертву Зевесові. Почувши се, мешканці цілого краю не давали Атамасові спокою, поки не поставив Фрікса перед жертівником. Але Нефеле упровадила його при помочі своєї дочки й дала йому барана з золотим руном, якого дарував їй Гермес.

На тім барані Фрікс і Гелле полетіли понад землею й понад море. Та коли між Сігейським рогом і Херсонесом мали море під собою, Гелле сховалася з барана, впала в море і втопилася. Від неї й прозвано той морський пролив Геллеспонтом. А Фрікс залетів щасливо аж до Колхіди. Король того краю Ает, син Гелія (сонця) й Персеїди, а брат Кірки й Пасіфаї, жінки Міноса, прийняв його гостинно й дав йому за жінку свою дочку Халкіппу.

Фрікс зарізав тоді барана з золотим руном у жертву Зевесові, а його шкіру дарував Аетові, який прибив її на дереві в гаю, присвяченім Аресові (Apollodor’s Mythologische Bibliothek, übersetzt von Christian G. Mozer. Erstes Bändchen, Stuttgart, seite 51 – 52).].

Аби сповнити той наказ, запросив Язон Аргуса, Фріксового сина, до участі в тій виправі. Сей згодився й велів за радою Афіни збудувати корабель із 50 веслами, який від нього одержав назву «Арго». Афіна сама вставила у передню часть корабля шматок говорячого дуба з Додони. Коли корабель був готов, дала богиня Язонові на його запитання дозвіл до від’їзду, коли перед тим збере до себе грецьких героїв.

На його поклик зібралися ось які герої; Тіфіс, син Гагнія, що став стерником корабля, Орфей, син Ойагра, Зет і Калаїс, сини Борея, Кастор і Полідевк, сини Зевса, Теламон і Пелей, сини Айака, Геракл, син Зевса, Тесей, син Егея, Ідас і Лінкей, сини Афарея, Амфіарай Ойклеєнко, Кайней Короненко, Палаймон, син Гефайста, або Айтола, Кефей, син Алея, Лаерт Аркізієнко, Автолік, син Гермеса, Аталанта, дочка Схойнея, Менойтій, син Актора, Актор, син Гіппаза, Адмет, син Ферея, Акаст Пелієнко, Евріт, син Гермеса, Мелеагер, син Ойнея, Анкай, син Лікурга, Евфен, син Посейдона, Поант, син Тавмака, Бутес, син Телеона, Фан і Стафіл, сини Діоніса, Ергін, син Посейдона, Періклімен Нелеєнко, Ангей, син Гелія, Іфікл, син Тестія, Арг, син Фрікса, Евріал, син Макістея, Пенелей Гіппалменко, Леїт Алекторенко, Іфіт, син Навбола, Аскалаф і Ялмен, сини Ареса, Астерій, син Еомета, та Поліфем, син Елата.

Ті, отже, під проводом Язона вирушили на море і причалили перш усього на Лемносі, острові, що саме тоді був без мужів, а під пануванням королеви Гіпсіпіли, дочки Поанта. Се сталося ось як. Лемноські жінки віднеслися з маловаженням до Афродіти, й за те богиня покарала їх поганим запахом. Се спонукало їх мужів до того, що поривали в неволю дівчат із сусідньої Фракії, аби жити з ними як із жінками. Лемнійські жінки, чуючи себе тим покривдженими, повбивали своїх мужів і вітців. Лиш одна Гіпсіпіла заховала свого вітця в криївці й тим спасла його життя. Під час того жіночого панування прибули до Лемносу аргонавти й заспокоїли природну жадобу жінок. Гіпсіпіла, що дісталася в уділі Язонові, мала потім від нього двох хлопців, Евнея та Неброфона.

Випливши з Лемносу, вони повисідали на березі доліонів і загостили до тамошнього короля Кізіка, який прийняв їх гостинно. Вночі вони попливли дальше, але, захоплені супротивним вітром, вийшли на берег знов при доліонах, самі того не знаючи. Доліони, думаючи, що на них напала орда пелазгів, бо те плем’я раз у раз воювало їх, – і почали битву, в якій ані одна сторона не пізнала другої. Аргонавти вбили многих, між ними також Кізіка. Коли ж настав день і вони пізнали свою помилку, жалували його дуже й повтинали собі волосся, справили Кізікові славний похорон, а по похороні повсідали на корабель і запливли аж до Мізії.

Тут вони лишили Геракла й Поліфема. Трафилося таке, що Гіласа, сина Тіодамантового, а любимця Гераклового, вхопили німфи задля його красоти, коли його вислано [до джерела], аби приніс води. Поліфем, почувши його крик, добув меча й побіг за голосом, думаючи, що його напали розбійники. Біжучи, він зустрів Геракла й оповів йому, що сталося. Поки оба шукали Гіласа, на кораблі підняли якорі. Поліфем лишився жити в Мізії й заснував місто Кіос та став його володарем, а Геракл вернув до Аргоса.

Із Мізії вони прибули до краю бебріїв (Бітінії), де панував Амік, син Посейдона та Бітініди. Сей незвичайний силач мав звичай визивати всіх чужинців, що прибували до його краю, аби ставали з ним до бою навкулачки, і вбивав кождого в тім бою. Він прибув також до аргонавтів і визвав найсильнішого до бою навкулачки. Полідевк зважився станути з ним до бою і відразу дав йому такий сильний удар в карк, що той умер. Тоді бебрії вдарили на них, але чільні з-поміж мореплавців ухопили за зброю, змусили їх до втеки й повбивали багато з них.

Вони попливли далі й дісталися до фракійського міста Салмодесса, де жив сліпий віщун Фіней. Він був, по одним, оповіданням, син Агенора, по іншим – Посейдона, а осліпили його, по одним оповіданням, боги за те, що відкривав людям будущину, а по другим, Борей і аргонавти за те, що за намовою мачухи осліпив своїх синів. Інші оповідають, що його осліпив Посейдон за те, що Фріксовим дітям показав дорогу до Колхіди.

Надто боги наслали на нього гарпій, оперені потвори, що злітали з неба, коли перед Фінеєм заставлено стіл, пожирали найбільшу часть страв, а решту опаскуджували так, що ніхто не міг її рушити. Аргонавти раді були дізнатися від нього, як їм довершити успішно свою плавбу. Він обіцяв дати їм потрібне поучения, коли освободять його від гарпій. Вони поставили перед ним стіл, заставлений стравами, і зараз прилетіли гарпії з криком і пожерли страви. Коли побачили се Бореєві сини Зет і Калаїс, що також мали крила, повихапували мечі і пустилися за ними наздогін в повітрі.

Ореченням долі було гарпіям суджено згинути від синів Борея, а синам Борея померти тоді, коли не вспіють повбивати гарпій. Із переслідуваних гарпій одна впала в ріку Тігрес, що від неї одержала назву Гарпіс – вона звалася Нікотос, а по іншим – Аеллопуза (буренога). Друга, на ім’я Окіпета (швидколетюча), або Окітоя (швидковбиваюча), а по Гесіоду – Окіпода (швидконога) втікала в напрямі до Пропонтіди й долетіла до островів Ехінадів, які від неї названо Строфадами (островами відвороту), бо там вона обернулася летіти назад, але, долетівши до берега, з великої втоми впала додолу разом зі своїм гонителем.

Аполлоній у своїх «Аргонавтах» оповідає, що син Борея гонив її аж до Строфад, але тут лишив її непокарану, коли поклялася йому, що перестане переслідувати Фінея. Освобождений від гарпій Фіней повчив аргонавтів, куди їм плисти дальше, а особливо про Сімплегади. Се були величезні скелі на морі, які, гонені могутніми вітрами, вдарялися одна об одну й так запирали переїзд через море.

При тім із них виходила густа мряка, а удари скелі о скелю справляли страшенний лускіт; навіть птахам було неможливо пролетіти між ними. Фіней порадив мореплавцям пустити між них дикого голуба. Коли побачать, що голуб пролетів, то можуть плисти без вагання; коли ж побачать, що голуб погиб, то нехай не силкуються перепливати туди.

З такою відомістю вони попливли, а допливши недалеко до тих скель, пустили з передньої часті корабля дикого голуба. Голуб пролетів поміж скелі, але, вдаряючись одна об одну, вони таки захопили кінець його хвоста. Аргонавти вигледіли хвилю, коли скелі почали розступатися, і, веслуючи щосили, пропливли поміж ними при помочі Гери, яка відрубала сам кінець задньої часті корабля (в хвилі, коли його мали захопити скелі]. Від тої хвилі Сімплегади, [розбігшися ще раз], станули на своїх місцях, бо було їм призначено долею стояти зовсім недвижно, коли поміж ними пропливе корабель.

Пливучи далі, аргонавти прибули до бітинського народу маріандінів, якого король Лік прийняв їх гостинно. Тут віщун Ідмон мав те нещастя, що його пробив дикий кабан і він умер; умер також стерник Тіфій, а його місце при стерні зайняв Анкай. Вони попливли далі, лишаючи ріку Фермодонт [по правій], а гори Кавказ по лівій руці й допливли до ріки Фазісу в Колхіді. Коли корабель ввійшов у пристань, удався Язон до короля Аета й повідомив його про поручения, з яким приплив, та зажадав звороту шкіри. Король обіцяв сповнити його жадання, коли він сам без нічиєї помочі впряже до плуга два бики з залізними ногами. Ает одержав був від Гефайста в дарунку два величезні бугаї з залізними ногами, що видихали з себе огонь, і зажадав, аби Язон запряг їх у ярмо, [виорав шмат поля] й посіяв на ньому смочі зуби. Часть тих смочих зубів посіяв колись Кадм, а другу половину подарувала Аетові Афіна.

Язон був у клопоті, не знаючи, яким способом доступити до тих биків та уярмити їх, та тим часом у серці Аетової дочки Медеї загорілася до нього любов. Медея була дочка Аета й Ідії, внучка Океана й чародійка. Турбуючися, аби Язон не пропав через страшні бики, вона без відома вітця обіцяла допомогти йому при доконанні небезпечної роботи та вручити йому золоте руно, коли він запевнить її, що ожениться з нею й візьме її з собою до Еллади. Язон поклявся й одержав від неї чарівну масть, якою, по її показу, помазавши себе самого, свій щит і меч, він міг узятися за діло.

«Ся масть, – мовила Медея, – на протяг одного дня забезпечить тебе від огню й заліза». Також виявила йому, що коли посіє смочі зуби, з них зараз виростуть із землі узброєні мужі й кинуться на нього. «Та коли ти, – повчала його далі, – побачив їх усіх укупі, кинь лише здалека між ними камінь, то вони всі кинуться самі на себе, а ти можеш тоді повбивати їх усіх».

Язон зробив усе це за її порадою, помазав себе чарівною мастю і ввійшов до святого гаю біля храму, де стояли бики, та запріг їх, невважаючи на їх спротивлення та сапання огнем. [Виоравши поле], посіяв зуби, по чім із землі повиростали узброєні мужі. Та він, догледівши їх найгустішу купу, кинув у неї неспостережено камінь. Зараз почалася між ними самими боротьба, а Язон, наблизившися до них, повбивав їх усіх.

Через запряження биків Язонова задача була сповнена, але Ает не спішився з видачею шкіри, маючи намір спалити «Арго» й повбивати всіх мореплавців. Тоді Медея запровадила Язона ніччю там, де було руно, усипила чарівним зіллям змія, що стеріг його, взяла шкіру й поспішила з Язоном на «Арго» в супроводі свого брата Абсірта, що не хотів відстати від неї. Ще тої самої ночі «Арго» відпливло з Колхіди.

Коли Ает дізнався про смілий поступок Медеї, вибрався доганяти [грецький] корабель. Медея, бачачи його наближення та не надумуючися довго, зарізала свого брата, порізала його тіло на шматки та [по одному] кидала їх у море. Ает, бачачи шматки тіла свого сина, велів збирати їх та запізнився в погоні, тому й вернув додому, похоронив те, що з останків тіла вдалося йому зібрати, й назвав те місце Томі (шматки) [Значно відмінно, правдоподібніше та поетичніше обробив сей епізод Овідій у третій збірці своїх «Журливих пісень» («Tristium», lib. III, eleg. 9, v. 5 – 34, пор. мій переклад у статті «Овідій у Томіді», ст …).].

Із своїх колхійців він вислав многих пошукувати «Арго» й загрозив їм, що понесуть кару, призначену Медеї, коли не приведуть її. Тому вони розійшлися в різні сторони, пошукуючи втікачів. Та аргонавти стягли на себе гнів Зевса через замордування Абсірта [очевидна нескладиця, коли Медея замордувала його сама!]. Вони перепливли вже устя ріки Ерідану, коли їх заскочила люта буря й почала кидати в різні сторони.

Коли пливли побіля островів Абсіртів, промовив корабель і сказав, що гнів Зевса не втишиться, поки вони не попливуть до Авзонії й там при помочі Кірки не очистяться від осквернення вбійством. Послушні тому голосові, вони попливли горі Еріданом попри племена лігійців та кельтів, перепливли з Ерідану в Родан, із нього на Сардонське море попри Тірренію до острова Аеї. Тут благали Кірку, аби очистила їх, і одержали розгрішення. Коли пливли попри скелю сирен, заспівав Орфей пісню проти їх співання і тим зупинив аргонавтів від покуси піддатися привабливим сиренячим голосам. Лиш один Бутес не оперся тій покусі і кинувся з корабля в море, аби доплисти до них, але його вирвала з води Афродіта й перенесла до Лілібеума.

Та ледве уйшли від сирен, загрозила кораблеві нова небезпека від Харібди, Скілли та Планетських [блудних] скель, із яких виходили густі клуби диму та полум’я. Тільки Тетіда при помочі інших нереїд наслідком упімнення Гери здужала щасливо провести корабель поміж ті скелі. Тоді вони попливли побіля острова Трінакії, де були стада волів Геліоса, й запливли до Керкіри, де жили фаяки, над якими королем був Алкіной.

Колхійці, не можучи знайти корабля, замешкали одна часть у Керавнійських горах, друга зайшла до Іллірії та зайняла острови Абсірта, а лише деяким пощастило добитися аж до фаяків і тут догнати «Арго». Вони просили Алкіноя, аби видав їм Медею, на що той відповів, що коли вона вже Язонова жінка, він лишить її при нім, а коли ще панна, то відішле її вітцю. Тоді Алкіноєва жінка Арета поспішила подружити Язона з Медеєю. Наслідком того колхи лишилися в краю фаяків, а аргонавти з Медеєю відпливли далі.

Вночі знов заскочила їх сильна буря. Аполлон стояв на мелантійських горах, кидав стрілами на море й страшив моряків блискавками. Тут вони побачили острів, при якому закинули якорі. Задля несподіваної появи вони називали його Анафе. Тут для переблагання Аполлона Блискавичника (Айглета) вони збудували жертовник, принесли жертву й устроїли пир. Дванадцять служниць, які Арета подарувала Медеї, при тім пиру сипали веселими жартами, і відтоді й досі задержався звичай, що жінки при жертовних пирах сиплять жартами.

По їх від’їзді з того місця не допустив їх Талос висісти на Кріті. Се був, як кажуть деякі, муж із залізного роду, або, як кажуть інші, [виріб] Гефайста, дарований Міносові, інші називають його Тавром. У нього була лиш одна жила від карку аж до п’яти, а там, де вона кінчилася, була зашпунтована залізним чопом. Той Талос тричі на день оббігав увесь острів і так стеріг його. Коли побачив, що наближається «Арго», почав кидати на нього камінням. Медея при помочі чарів зробила його божевільним, а як кажуть інші, привабила його до себе обіцянкою зробити його безсмертним, витягла йому чіп із п’яти і, спустивши з нього всю кров, спричинила його смерть. Ще інші кажуть, що його вбив Поант, трафивши його стрілою в п’яту [як Паріс Ахілла].

Переночувавши на Кріті, вони другого дня допливли до Егіни, аби набрати води, що довело до суперечки між ними самими. Відси перепливли між Евбоєю й Локрідою й допливли нарешті до Іолка, відбувши всю подорож протягом чотирьох місяців. Пелій не дуже рад був їх поворотові й, [не дожидаючи його), задумав убити Айзона. Сей сам попросив па себе смерті, а скінчивши жертву, без страху покропив себе кров’ю бика і вмер. Язонова мати прокляла Пелія за той учинок і повісилася, лишаючи малолітнього сина Промаха, якого теж велів убити Пелій.

Тоді вернув Язон і передав йому руно. Свій намір помститися за знівечення своєї рідні він відложив на слушний час і поплив зі своїми товаришами до Істму, де присвятив корабель у дарі Посейдонові. Тоді попросив Медею придумати спосіб, як помститися на Пелію. Вона подалася до Пелієвої палати й намовила його дочок, аби порізали й зварили свойого вітця, та прирекла їм при помочі чародійського зілля зробити його молодим. Аби впевнити їх, вона зарізала й порубала барана, зварила його й зробила молодим ягнятем. Дочки повірили їй, зарізали й зварили свого вітця, [але), розуміється, не мали змоги оживити його. Син його Акаст похоронив вітця при участі мешканців Іолка, а Язона з Медеєю прогнав із Колхіди. Вони подалися до Корінфа й жили там десять літу пожаданім щасті». (Apollodor’s Mythologische Bibliothek, 1, ст. 59 – 72.).

Тим кінчу виписку з Аполлодора, протягнувши оповідання трохи дальше поза сам Язонів поворот до Іолка, яким кінчиться поема. Як бачимо, те оповідання багато де в чому доповняє скупі подекуди відомості поеми, але своєю чергою дає багато дечого нескладного, недоладного та слабо мотивованого, що велить бачити пізніші видумки, невміло прищеплені до старої основи, якої повнішу, правдивішу та первіснішу форму віднаходимо в Орфеєвій поемі. Се виясниться нам іще ліпше, коли для порівняння притягнемо також дві давніші редакції саги, а власне, зміст оповідання Тімая Сіцілійця, поданий Діодором Сіцілійцем, і зміст поеми Аполлонія Родійця. Завважу тут, що праці німецьких учених Макса Грегера (Max Greger. De Argonauticarum fabularum historia, Vratislaviae, 1889) та Еміля Кнорра (Emil Knorr. De Apollonii Rhodii Argonauticorum fontibus quaestiones selectae, Lipsiae, 1902) мені поки що невідомі.

В орфеївських гімнах маємо щось дуже відмінне від гомерівських. Коли в гомерівських, особливо просторих, таких як до Аполлона, Гермеса, Деметри та Діоніса, панує епічний стиль у дусі Гомера й Гесіода та змальовано сцени з незвичайним реалізмом, орфеївські гімни – справжні гімни, похвальні пісні, без властивого змісту, заповнені майже самими епітетами та просьбами. Як приналежність орфічних обрядів, вони характеризуються надто тим, що майже при кождім із них зазначено, що член, звертаючися до даного божества, повинен принести йому в жертву, звичайно, речі малої вартості: кадило, пахощі, насіння тощо.

Про жертви зі звірів або навіть про обов’язкові колись гекатомби, так само як і про жертви металеві та грошові, нема ані згадки. Та й сам реєстр богів і божеств, до яких адресовані гімни, може здивувати нас перевагою зовсім абстрактних або фіктивних ідей над давніми міфічними богами й богинями. Ось сей реєстр у порядку друкованих гімнів із зазначенням приписаного при кождім приносу та числа рядків гімну:

1. Придверниці (богині породу, Ейлейтії) кадило, ладан (14 рядків). Про сю богиню нема згадки в Гесіода, а маємо драстичне оповідання в гомерівськім гімні до Аполлона, рядки… мого перекладу.

2. Ночі – кадило й смолоскип (р. 14).

3. Уранові (Небу) – кадило, ливан (р. 9). Стародавнє божество.

4. Айтер (горючий воздух) – кадило, шафран (р. 6).

5. Первородному – кадило, смирна (р. 11).

6. Зорям – кадило, пахощі (р. 13).

7. Гелієві (Сонцю) – кадило, ливан, манна (р. 20). Давнє божество.

8. Селені (Місяцеві) – кадило, пахощі (р. 12).

9. Природі – кадило, пахощі (р. 30).

10. Панові – кадило, забавки (р. 23). Пізнє божество. Про його вродження від аркадійської королівни презабавний гомерівський гімн.

11. Кроносові (Часові) – кадило, ладан (р. 10). Стародавнє божество.

12. Реї – кадило, пахощі (р. 13). Стародавнє божество.

13. Зевсові – кадило, ладан (р. 11). Нема звичайного в давніших поетів епітета «отець богів і людей».

14. Гері – кадило, пахощі (р. 10).

15. Посейдонові – кадило, смирна (р. 10).

16. Плутонові – без приносу (р. 19).

17. Зевсові-громовикові – кадило, ладан (р. 22)..

18. Зевсові-блискавичникові – кадило, ливан і манна (р. 6).

19. Хмарам – кадило, смирна (р. 7),

20. Морю – кадило, ливан і майна (р. 10).

21. Нереєві – кадило, смирна (р. 8),

22. Нереїдам – кадило, пахощі (р. 12).

23. Протеєві – кадило, ладан (р. 8). Оповідання про його зловлення в Гомеровій «Одіссеї».

24. Гаї (Землі) – кадило, всяке насіння, крім бобу, й пахощі (р. 11).

25. Матері богів, мабуть, тій же Гаї, яка тут одначе, між іншим, називається спасителькою Фрігії, – кадило й забавки (р. 14).

26. Гермесові – кадило, ливан (р. 12).

27. Персефоні без приносу (р. 20).

28. Діонісові – кадило, ладан (р. 9).

29. Куретам (кретійцям) без приносу (р. 7).

30. Афіні без приносу (р. 17).

31. Побіді – манна (р. 9).

32. Аполлонові – кадило, манна (р. 27). Цікаво, що Аполлона тут названо Мемфітом, мемфійським богом.

33. Латоні, його матері – кадило, смирну (р. 7).

34. Артеміді – кадило, манну (р. 16).

35. Титанам – кадило, ливан (р. 8).

36. Куретам – кадило, ливан (р. 25).

37. Корібантам – кадило, ливан (р. 10).

38. Елевсінській Деметрі – кадило, ладан (р. 30).

39. Матері Антазі – кадило, пахощі (р. 10). Хто та Антага, названа тут матір’ю богів і людей, годі зміркувати. Гуманіст Скалі гер, що переложив ті гімни на латинську мову, скрізь, заступаючи грецькі імена пізнішими латинськими, поклав тут назву Empanda.

40. Мізі (по-латині Ambigua, bigeneris) – кадило, ладан (р. 11).

41. Горам (Годинам) – кадило, пахощі (р. 11).

42. Семелі – кадило, ладан (р. 11).

43. Діонісові Пассарейцю трилітньому, без приносу (р. 7).

44. Діонісові Лікнітові – кадило, манна (р. 8).

45. Бакхові Перікіонієві – кадило, пахощі (р. 6).

46. Сабаозієві (Зевсові) – кадило, пахощі (р. 6).

47. Гіппі, дочці Бакховій, – кадило, ладан (р. 7).

48. Лізієві Ленайському (тому ж таки Бакхові, тут названому двоматірним) без приносу (р. 10).

49. Німфам – кадило, пахощі (р. 17).

50. Трилітньому (Бакхові) – кадило, пахощі (р. 13).

51. Дволітньому – кадило і все, крім Ливану (р. 10).

52. Сіленові, Сатирові й бакханкам – кадило, манна (р. 11).

53. Афродіті без приносу (р. 28).

54. Адонісові – кадило, пахощі (р. 12).

55. Гермесові підземному – кадило, ладан (р. 12).

56. Еросові – кадило, пахощі (р. 10).

57. Мойрам – кадило, пахощі (р. 21).

58. Харітам – кадило, ладан (р. 7).

59. Немесіді без приносу (р. 12).

60. Богині Діке (Справедливості) – кадило, ливан (р. 11).

61. Правосудію – кадило, ливан (р. 16).

62. Законові без приносу (р. 13).

63. Аресові – кадило, ливан (р. 9).

64. Гефайстові – кадило, ливан, манна (р. 13).

65. Асклепієві – кадило, манна (р. 9).

66. Гігієї – кадило, манна (р. 13).

67. Евменідам – кадило, пахощі (р. 17).

68. Евменідам – кадило, пахощі (р. 11).

69. Меліної – кадило, пахощі (р. 12).

70. Богині Тихе (Стрічі, Щасті) – кадило, ливан (р. 10).

71. Якому-будь духові – кадило, ливан (р. 9).

72. Левкотеї – кадило, пахощі (р. 10).

73. Палеймонові – кадило, манна (р. 8).

74. Музам – кадило, ливан (р. 12).

75. Мнемозіні – кадило, ливан (р. 10).

76. Еої (Ранній зорі) – кадило, манна (р. 13).

77. Феміді – кадило, ливан (р. 12).

78. Бореєві – кадило, ливан (р. 5).

79. Зефірові – кадило, ливан (р. 6).

80. Нотові – кадило, ливан (р. 7).

81. Океанові – кадило, пахощі (р. 8).

82. Гестії – кадило, пахощі (р. 8).

83. Снові – кадило й мак (р. 10).

84. Сонному привидові – кадило, пахощі (р. 18).

85. Смерті – кадило, манна (р. 12).

У новіших виданнях маємо ще три гімни, віднайдені пізніше в рукописах, у тім числі гімн до Гекати, на який особливу увагу звернув Маасе («Orpheus», ст. 175 – 177). Поміщені в тім старім виданні, яким я користуюся, обіймають разом 1002 рядки, до яких треба додати ще 52 рядки передмови, зверненої до Мусея, та які Скалігер, по його власному признанню, протягом п’ятьох днів переклав із грецької на латинську мову (ор. cit., ст. 183); з тих гімнів ледве половина (43) присвячена давнім божествам або духам, а більша половина являється витвором занепаду та розкладу давньої міфології та її, як кажуть німці, Überwucherung (захвощення) чи то новими віруваннями, чи новою філософією.

Можемо прослідити цікавий процес, як старі божества спеціалізуються, немов розколюються, прим(іром), окремий Зевс-громовик, а окремий блискавичник; не стає ще латинського Jupiter pluvius (дощовик). З розвоєм нахилу до п’янства розростається культ Діоніса – Бакха – Леная, являються спеціальні гімни дволітньому й трилітньому Діонісові.

З другого боку, ті давні божества, що на подобу передісторичних людей родилися по яскинях та жили по лісах і горах, робляться чимраз більше символами природних сил, що проникають усю природу, їх прикмети та прояви розширяються в безмір і зливаються одні з другими. Однакові прикметники повторюються в похвалах найрізнородніших божеств, і, нарешті, з-поза давніх божеських імен виринають такі широкі абстракта, як природа або загальноприродні явища, як море, воздух, хмари, або, нарешті, такі явища людського та звірячого життя, як сон, або громадського життя, такі як побіда, щастя, закон та правосуддя. Маємо надто групу гімнів, звернених до осіб героїчного віку, а власне, до Семели, Адоніса, Асклепія, Меліної та Левкотеї; се не новість, бо вже й між давнішими гомерівськими гімнами маємо гімн до Геракла та два до Діоскурів, Кастора й Полідевка.

Як причинки до пізнання давньої грецької міфології ті гімни, власне, задля свого мішаного, синкретичного характеру не мають майже ніякої вартості з тої самої причини, що їх зміст майже скрізь розпливається в загальниках, також поетична їх вартість невелика, а для характеристики певної означеної історичної доби їх також тяжко вжити головне тому, що їх повставання дуже трудно нав’язати на яку-будь хронологічну канву. Можна тільки приблизно сказати, що їх комплекс повстав у протязі часу від II віку перед Хр(ристом) до четвертого віку нашої ери. Завважу принагідно, що книжка Ернста Маасса «Orpheus», München, 1895, у якій я надіявся найти слово новочасної науки про Орфея та всі зв’язані з ним питання, зовсім не виправдала моїх надій, власне, задля синкретичності та безплановості викладу. Німецький учений (не один сей) ігнорує перше правило наукового досліду – розлучати різнорідне та різночасове й досліджувати кожде окремо.

Навпаки, розпоряджаючи значним і подекуди свіжим матеріалом, він, мов навмисне, мішає давнє з новим, еллінське з римським та християнським і остаточно, крім враження духового хаосу, не лишає майже ніякого іншого. Додамо до того, що, присвятивши окремий розділ своєї книжки орфеївським гімнам, автор ледве кількома принагідними згадками вдостоїв найвизначніший твір орфеївської поезії «Поему про аргонавтів».

При всім тім орфеївські гімни все-таки не позбавлені літературної вартості, а деякі з них можна вважати творами визначних поетичних талантів. Наведу тут в перекладі на нашу мову тільки гімн «До природи» як приклад не давнього міфологічного, а пізнього, пантеїстичного світогляду, що попередив розширення й закорінення християнства в Греції. Для свого перекладу користуюся, крім грецького тексту та латинського перекладу Скалігера, також німецьким перекладом в збірці К. П. Дітша (К. Р. Dietsch. Griechische Gedichte, Auswahl in besten deutschen Übersetzungen, Heidelberg, 1850, ст. 3 – 5).

Примітки

Це післямова І. Франка до перекладу «Орфеєвої поеми про аргонавтів» (№ 400, с. 281 – 302), в якій письменник поряд з даними про невідомого автора так званої Орфеєвої поеми подає також відомості про інших напівлегендарних поетів (Гомера, Мусея та ін.).

…(прим. Овідія «Ібіс», рядки…) – нумерація рядків в автографі І. Франка пропущена.

…від Гегесіппової традиції… – Гегесіпп – давньогрецький поет першої половини IV ст. до н. е.

Павсаній (II ст. н. е.) – давньогрецький письменник – автор «Опису Греції» в 10 книгах, одного з найважливіших джерел з географії, археології, міфології та історії мистецтв Стародавньої Греції.

Діоген Лаертій – давньогрецький вчений, жив приблизно у першій половині III ст. н. е. Автор «Життєпису і думок, уславлених у філософії» в 10 книгах. Крім розповіді про філософські школи та викладу біографій видатних їх представників, праця містить багато відомостей з літератури.

…у хроніці Івана Малали… – йдеться про Іоанна Мала-ласа – візантійського літописця VI ст.

…за панування Юстініана І… – Візантійський імператор (483 – 565 рр. н. е.), який провадив реакційну політику зміцнення рабовласництва.

Пісістрат (близько 600 – 527 рр. до н. є) – афінський тиран, під час панування якого Афіни набули економічного та культурного розквіту.

Стефан Анрі Етьєн (1531 – 1598) – французький філолог-гуманіст, що видав твори 74 грецьких авторів. Він є автором найбільшого і найповнішого восьмитомного грецького словника (1572).

Скалігер (Юліус Цезар Скалігер) – французький гуманіст XVI ст., дослідник та інтерпретатор грецької та римської літератури. Автор «Поетики» 1561 р.

…поема про аргонавтів Аполлонія Родійця… – йдеться про Аполлонія Родоського, який жив приблизно у III – II ст. до н. е. До нас дійшла його епічна поема «Аргонавтика».

…прозова переповідка Аполлодорової «Міфологічної бібліотеки»… – Йдеться про Аполлодора Афінського (друга половина II ст до н. е.), який займався міфографією. Крім історичних та лексикографічних творів, написав трактат про богів у 24 книгах (трактат до нас не дійшов). Аполлодору приписується міфологічна «Бібліотека», яка є твором значно пізнішого часу, можливо, навіть візантійської епохи.

…(пор. мій переклад у статті «Овідій у Томіді», ст….) – В автографі Франка нумерація сторінок пропущена.

Гекатомби – жертвоприношення ста биків або інших тварин. Переносне значення слова – величезні жертви під час війни або епідемії.

…рядки… мого перекладу. – Нумерація рядків в автографі не проставлена.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 81 – 100.