Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Переклади / 1915 р. / Грецькі пародисти

Грецькі пародисти

Іван Франко

Для характеристики впливу Гомерових епопей на пізніші покоління грецького народу не зайвим уважаю звернути увагу на невеличку групу пародистів VI – V віків перед Хр(истом), які в своїх поемах безпосередньо нав’язували до Гомера, беручи з його поем не цілі вірші, але характерні, всім відомі поетичні звороти та прикладаючи їх більш або менше зручно до осмішування сучасних їм людей або до гумористичного представлювання власних чи чужих пригод.

Найдавнішим і, може, найкращим зразком пародії треба вважати «Війну жаб з мишами», яку вже недалека потомність не вагалася признати самому Гомерові і в якій з майже геніальним дотепом, хоч і зовсім не гумористично, але поважним епічним тоном пародійовано воєнну епопею вроді «Іліади», з благим початком, але зі страшними конфліктами, зусиллями героїв аж до вмішання богів включно. Сю методу наслідують пізніші пародисти, але додають до неї, чого ще не бачимо в «Війні жаб з мишами», додають гумор, се зн(ачить) смішне в висловах та ситуаціях, у тім смішнім не раз переборщуючи (на наш погляд) та доходячи до цинізму.

Не особлива була доля письменників, що витворили та плекали сей рід поезії. Се були переважно мандровані співаки та декламатори, мало що не жебраки, дуже часто задурливі та завидющі душі, міські діти, виховані в розпусті та легкомисності, яким їх острий язик та напасливі вірші приспорювали ворогів та прикростей на кождім кроці їх життя. Безперечний, іноді блискучий талант рідко доводив їх до осягнення спокійного та забезпеченого життя, що одиноко дає змогу талантові дозріти та сплодити здорові, дозрілі та гармонійні твори.

Про найдавнішого з тих пародистів – Гіппонакса Ефезійця знаємо лише стільки, що він уродився в Ефесі коло р. 600 пер(ед) Хр(истом) у часі, коли перси наперли на завоювання західного побережжя Малої Азії, заселеного греками. В р. 542 він мусив уйти з рідного міста, зачепивши за щось тирана Афінагора, поставленого й піддержуваного персами. Він знайшов мізерний захист в Клазоменах, де й закінчив життя майже жебраком. У своїх поезіях, писаних переважно кульгавими (навмисне!) ямбами, він осмішував різьбярів Бупала та Атеіс, які в карикатурнім виді увіковічнили його хрому та невродливу фігуру.

З його ямбів доховалися до нашого часу деякі маловартні уривки, а з його одинокої, мабуть, пародії, писаної правильними гекзаметрамb, заховалися лише чотири початкові рядки, які запитував пізніший збирач Афіней у своїй неоціненній книзі «Обід софістів», де пише про пародію та її початки. На питання багатого римлянина Ульпіана, що таке пародія і які маємо її зразки, відповідає вчений грек Кинульк:

«Пародії писало багато поетів, а найвизначніший з них, евбоєць Парій, що жив у часах Филипа (Македонця) й своїми прокляттями викликав розрух у Афінах. Його пародій лишилися 4 книжки. Згадує про нього Тімон у першій книзі своїх «Жартів».

Полемон у дванадцятій книзі своїх коментаріїв до Тімая, згадуючи про тих, що писали пародії, пише ось що:

«Треба признати, що автори пародій бойотійці та евбойці дуже проречисті, бо жартують дотепно та зручно й [тим] перевищують усіх давніших і пізніших поетів. Винахідником сього роду поезії, на мою думку, був Гіппонакс, поет ямбічний, що написав гекзаметрами пародію, яка починається ось як:

Музо, про Еврімедонтіада, ненаситну прожору,

Що животом, мов мечем, не по звичаю, тяв та жер усе,

Оповідж, як за ухвалою він погиб смертю лихою

Через народний присуд десь на березі Чорного моря.

Було се, правдоподібно, гумористично закрашене оповідання про їдця, що заложився перед зібраним народом якогось надморського міста з’їсти стільки і стільки поданих йому страв І, не подужавши надмірної їх многості, тут же вмер перед очима народу серед заохочувань, принук та насміхів.

Другий у ряді пародистів – Гегемон Тасієць – жив значно пізніше, в часі Пелопоннеської війни і, хоча родом із острова Тасосу, провів найбільшу і, певно, не найгіршу часть свого життя в Афінах. Він був сучасником Сократа, Перікла й Алкібіада, а з сим останнім мав навіть особисті зносини, про які заховалося оповідання Афінея.

Правдоподібно, бідність змусила його покинути рідний острів і шукати заробітків по інших островах. Се пошукування заробітків, розуміється, в ремеслі декламатора-жартуна, завело його й до Афін, де він пробув довший час. Не особливий мусив там зразу бути його заробіток, коли сам він у далі наведенім віршованім уривку подає його на 50 драхм. Справді жебрацький заробіток за протяг кількох ліг! Та-бо й того скупого доходу позавидів йому хтось із його земляків і запізвав його, мабуть, за довг до уряду міського в Тасосі. Гегемон мусив їхати туди, та йому зготовано там досить скандальне привітання. Афіней пише про се ось що:

«В часі, коли афінці здобули панування на морі та перевели до місточка цивільні справи та спори островитян, хтось обвинуватив Гегемона й запізвав його до міського суду в Тасосі. Гегемон поїхав туди (правдоподібно, з Афін), та міщани, зібравши «ремісників Діоніса» (акторів та всяких штукарів), прийняли його шумом та галасом і взяли між себе. Нагодився тут Алкібіад, у якого Гегемон попросив помочі. Той упімнув його, аби не тратив відваги, велів усім іти за собою й удався до метроона [урядового будинку], де [переважно й] записувано процеси. Алкібіад велів показати собі книгу, де була описана справа Гегемона, а переглянувши її, він злегка послинив палець і змазав цілу справу. Обурилися на такий поступок і писарі, і суддя, але, пізнавши, що се вчинив Алкібіад, заспокоїлися, а той, що запізвав Гегемона, рятувався втекою, аби не наразитися на небезпеку» (Афіней, ор. cit, стор. 407) *.

Сам Гегемон, своїм звичаєм переборщуючи дещо в дрібницях, ось що оповідає про сю свою пригоДу. На жаль, Афіней на іншім місці (стор. 698) заховав для нас лише початок його оповідання, без епізоду з Алкібіадом. Читаємо там ось що:

А як до Тасосу я надійшов, підняли мене зараз

Люди на руки й давай обкидати камінням! Один же,

Ставши близ мене, сказав ось якеє [летючеє] слово:

«О найпаскудніший зі всіх мужів, що склонило –

Тьфу! – тебе, що ти надів отакі черевики хороші

На такі ноги [паскудні]?» А я їм усім по хвилині

Ось яке мудреє слово сказав: «Довг примусив,

[Бачте], старого мене повертать туди, де не хотів я,

Й бідність, що многих із [вас, мої любі] тасійці, кидає

В тягарові кораблі гарно стрижених, але паскудних

Нищителів і п’явок, котрі [залюбки] інших руйнують

Та за злочинства свої сходять теж у ряди таких нищих,

Як ті, що осьде кричать, галасують або препогані

Кепськії вірші [голоті такій, як ось ви], декламують

І я приплівся до них для потреби великої – хліба.

[Та не лякайтесь, що я буду тут милостині просити];

Та заробітком відсіль відійду скоро, але тазійцям,

Нікого не кривдячи, дам блискучого срібла [немало],

Щоб з ахайських жінок жадна в домі мене не ганьбила,

Що я намовив її, щоб задарма мене годувала,

Або щоб інша, коли вбачить, що подаю я так мало,

Не відказала: «Еге, цілу купу приятелів мавши

Між афінянами, ти заробив п’ятдесят [або й більше]

Драхм, а мені, [як дурній] присилав [усе], як кіт наплакав».

За сим уривком ішло, мабуть, дальше оповідання про напад вірителів та про вмішання в діло Алкібіада, але замість сього маємо тут безпосередньо, а на стор. 407 окремо 4 рядки грецького тексту з правдиво гомерівським deus ex machina для розв’язки безвихідного положення. В перекладі (трохи свобіднім задля надто великої скупості слів у грецькім тексті) вони виглядають ось як:

Се коли я говорив, при мні стала Паллада Афіна,

Різку держачи в руці золоту, та рекла мені ось що:

«Бобе паскудний, терпів досі ти і страшного і много,

А тепер зараз рушай на співацькі та грацькі конкурси!»

Сим і відваги мені додала, й відтоді я співаю

Ліпше, ніж досі співав.

Очевидно, автор чув, що се був у його житті зворот на ліпше. Можливо, що йому помогла в Афінах знайомість і протекція Алкібіада, якого він, певно, з подякою та добром згадав у своїй наскрізь особистій поемі, – байдуже, чи се була окрема поема, чи тільки автобіографічний вступ до якогось більшого твору, – та можливо також, що після р….., коли Алкібіад зробив себе неможливим у Афінах тяжко програною війною сіцілійського походу, поет Гегемон, ставши популярним в Афінах і не бажаючи втратити популярності, уступ про Алкібіада замінив уступом про Палладу Афіну.

З прозвищем «бобе», властиво по-грецьки φαχή – ленча, або сочевиця, в’яжеться анекдота про Гегемона, яку подає Афіней на стор. 406 – 7 вищенаведеної книги: «Між зібраними на обід у Ульпіана софістами зайшла розмова про різні стручкові насіння та про згадки про них у літературі. На стіл, бачите, подано печені кури з горохом, помішаним з ленчею».

З нагоди гороху оповідає один з присутніх: «Геліодор Періегет у своїй книзі про Акрополь оповідає, що коли раз вороги облягали той замок і побачили, що обляжені живляться самим горохом (по-грецьки й по-латині «піза»), назвали їх пізанами, а їх замок Голопізон, До сього додав Демокріт: «Коли тепер зволите покушати ленчі, ніхто, як сказав Гегемон Тасієць, не поб’є вас камінням». На се сказав Ульпіан: «А се яке побиття камінням? У моїй Елевсіні, чув я, обходили при великім здвизі народу празник «баллетон» (киданих), але ніхто не вмів пояснити мені, що се за празник, хіба поясните ви». На се відповів Демокріт: «Хоч я ніякий, як каже Тімон у «Передобідді», віщатель бур, оплачений грошима, то все-таки про Гегемона можу сказати те, на що натякнув. Хамелеон Понтійський у шостій книзі про стару комедію пише, що Гегемон Тасієць, який писав пародії, мав прозвище «факе» (ленча), як видно з отсих віршів його пародії». (Далі наведено вищеперекладені рядки про підмогу Афіни Гегемонові).

Той сам поет прийшов раз до театру, аби грати роль в комедії, і в своїй одежі приніс повно каміння, яке висипав у оркестрі. Видці, не знаючи, що се має значити, почали непокоїтися, аж він, підождавши хвилю, сказав:

Осьде каміння! Нехай хто захоче [на нас] і кидає!

А сочевиця взимі однаково смачна, як і вліті.

Очевидно, прозвище Факе прилипло до Гегемона вже давніше, правдоподібно тому, що в початках своєї кар’єри в Афінах, живучи в бідності, годувався переважно сочевицею, родом живності, найдешевшим у тодішніх Афінах. Не виключено також, як догадується дехто з учених, що між його пародіями була також гумористична похвала сочевиці **. Із вищенаведеного оповідання не виходить зовсім, як здається декому з новіших учених і як допускає також нижчецитований Брандт, буцімто Гегемон, принісши каміння в своїй одежі до театру, став з-посеред видців кидати ним у оркестру. Се виключене вже тим, що він прийшов до театру не як видець, а як актор для відіграння ролі, і було би зовсім глупою та злочинною демонстрацією, яка потягнула би за собою щонайменше ув’язнення демонстранта, коли, по моєму розумінню, Гегемон здобувся на зовсім необразливий, а для грубуватої публіки навіть упокоряючий жарт: «Ось вам, мовляв, каміння, а кому не подобається наша гра, можете кидати ним на нас».

Можемо припустити, що Гегемон, прибувши до Афін у дуже лихих матеріальних обставинах, надумав зразу пошукати щастя в театрі і написав комедію в стилі і смаку так званої «старої комедії» п(ід) з(аголовком) «Філінна». Вже з самого заголовка можна догадуватися, що се не була комедія політична, в якій зразу дебютував Арістофан та попередили його інші, а була радше сатирою на якісь хиби жіноцтва, отже, комедією обичаєвою, вроді тих, яких ряд написав Арістофан у пізнішій добі свого життя, коли на політичну комедію з такими аж до злочину посуненими вибриками гумору, як у «Хмарах» проти Сократа, в Афінах і в Греції вже не стало місця ані свободи.

З вищеподаної анекдоти бачимо, що Гегемон справді якийсь час був актором у котрімось афінськім театрі. В самім початку своєї книги Афіней зазначає, що «дехто зачисляє Гегемона Тасійця, прозваного Ленчею, до авторів старої комедії» (стор. 5). З театральної сцени попробував він теж замість комедій продукувати свої пародії, про що на основі давніших свідоцтв пише Афіней:

«Із пародистів перший Гегемон у Афінах виступав на театральній сцені з пародіями до конкурсу з іншими і здобував першенства різними своїми творами, а особливо «Гігантомахією» (стор. 699).

Про успіх, мабуть, тої найвизначнішої його пародії маємо в Афінея ось яке оповідання, сполучене з оцінкою його поетичної кар’єри:

«Сей муж дожив великої похвали та слави за свої пародії та за їх виголошування; він нажив славу множеством таких віршів. Зручний та талановитий актор, він так умів забавляти афінян, що на кождім його представленні реготалися безмірно. Се повторилося також того дня, коли в часі театральної вистави до міста дійшла відомість про пораження афінської флоти в Сіцілії. Хоча майже у всіх присутніх у театрі були свояки та близькі знайомі між побитими, ніхто з публіки не віддалився. Плакали всі з відкритими головами, але не виходили, аби не показувати своєї слабості видцям, що прибули на виставу з інших міст, і не виявляти болю, яким діткнуло їх те нещастя. І хоча Гегемон, зміркувавши, в чім діло, хотів перервати свою продукцію, слухачі настояли на тім, аби скінчив» (стор. 407).

Після сього зрозуміємо, чому найвизначніший учений та критик старинної Греції Арістотель не завагався поставити Гегемона в ряді найвизначніших представників грецької творчості, пишучи в своїй «Поетиці»: «Як між малярами Полігнот малював людей кращими, Павсон бридшими, (ніж у дійсності), а Діонісій подібними, так між поетами Гомер виставляв ліпших, Клеофон подібних, а Гегемон Тасієць перший почав пародіювати їх, се значить, показувати гіршими, смішнішими, ніж були в дійсності» (Р. Brandt, op. cit., стор. 37). Сей осуд навіть після того, що знаємо з останків грецького письменства, мені видається не зовсім влучним, коли мати на увазі представлювання людей і їх хиб у таких попередників Гегемона, як Архілох, або в таких сучасників, як Арістофан.

Третій у ряді пародистів Евбой Парієць, що жив за часів Філіпа Македонця й заявив себе ворогом афінців, мав те щастя, що з чотирьох книг його пародій заховалися лише два шматки віршів, майже дослівно взяті з Гомера. Всі згадки про нього завдячуємо виключно Афінеєві. Ітак на початку своєї книги (кн. І, 1) він згадує коротко: «Евбой Парієць уродився в часах по Філіпі й визначився тим, що вилаяв афінців». У вищенаведенім уступі, де подано відомість Полемона про пародистів, сього автора названо найвизначнішим із пародистів, якому не дорівняв жоден ані вчасніший, ані пізніший (Афіней, стор. 698). З двох уривків його пародій, які дійшли до нас, можна догадуватися, що темою одної була гала-бурда в голярні, змальована гумористично за Гомером, мов битва між ахайцями й троянами, а в другій сварка між голярем та гончарем за жінку, змальована на подобу сварки Ахілла й Агамемнона в «Іліаді» за Брізеїду.

Більше пощастило четвертому в ряді пародистів Матронові Пітанейському, якого пародію «Аттіцький обід» цілу подав у своїй книзі Афіней (стор. 134 – 137), попередивши її текст ось якими словами: «Аттіцький обід досить забавно описав пародист Матрон. Не полінуюся проказати вам його в цілості, бо ті вірші тепер рідкість». Ось Матронова поемка в перекладі на нашу мову.

Аттіцький обід

Ну ж про обіди мені повідай, музо, многопотравні

Й щедрі, якими гостив нас Ксенокл, бесідник у Афінах:

Сам я до нього пішов, бо тяжкий докучав мені голод.

Кращих хлібів не видав я ніде ані більших, біліших

[Навіть] від снігу; коли їх їси, мов калач найсмачніший.

Ті полюбив би й Дромей, бо такі вони легкі та стравні.

Сам же Ксенокл оглядав гостей, що в його дім уходили,

Вийшовши на сам поріг, а стояв біля нього нахлібник

Хайрефоон, до неситого Лара-пташища подібний,

Вічно голодний, знавець [майже] кождої кухні чужої.

А кухарі в домі вже присували столи й наповняли,

Їм-бо повірена піч – страв усяких великеє небо.

Ті дбали тільки, аби приспішить обід, гості ж чекали,

Руки один за другим умивав в [череватих] лоханях.

Та я на них не зважав, але зараз пожер страв багато –

Бульб, і цибуль, і шпарагів, і устриць поживних [немало].

Омотаріху віддав почесть я, фенікійському зіллю,

Ллє акантів не ткнув, що наїжені скрізь колючками;

Знать, шелестіли вони при ногах хлопців, [що їх збирали],

Й чисті були, бо біля берегів сполоскали їх хвилі;

Много на них колючок, що із їх голівок виростають.

Тут підійшла фалерейська сарделька, подруга Тритона,

Що перед своїм лицем усе пов’язку має брудную, –

Їсти їх кіклоп любив, хоч і був вихований у горах.

Мушлі ось [кухар] приніс та ще й ті слимаки голосисті,

Що їх у морській траві біля скель біла хвиля годує,

Ще й хрящувату псетту та й таку ж косописькую барбу.

Сю як ураз хопив я у міцную кігтястую руку,

З’їсти не міг, а себе поранив; відібрав її сам Фойб Аполлон.

Та як я вздрів, що Стратокл, силач, що всім міг страху нагнати,

Риби великої [ось] у руках [товсту] голову має,

Силою гнеть відібрав і аж тим наситив я свій голод.

Ось і Нерея дочка надійшла, срібнонога Фетіда,

Сепія гарноволоса, страшна провіщателька бога,

Що одинока з-між риб має чорне і біле на собі.

І Тітіона я там бачив, велетня, вугра морського,

Що лежав на лопатках і аж на столів дев’ять простягся.

За тими рибами йшла риба, мов білоплеча богиня,

Вугор, тим славний, що сам Зевес в раменах плід йому творить

В Копах, відкіля пішов рід вугрів, що в них дивні прикмети.

Сей був страшенно великий; ледве два й як сильні атлети,

Як Астіанакс колись був і [славний троянець] Антенор,

Полегко здужали би його в віз положити з порога.

На дев’ять ліктів він був завгрубшкм ще й на добрі п’яді,

А довжиною не менш, [коли зміряти], як дев’ять сажнів.

Часто вперед і назад по хоромах походжував кухар,

Страви розносячи на дощечках, що на правій руці мав,

А за ним [кухти] несли сорок горщиків [плинної страви];

Стільки в Евбеї колись [до обіду] мисок подавали.

Зараз Іріда прийшла вістуном, мутивода крилата,

Окунь цвітношкірий теж є доступний біднішим, чорнохвіст,

Що, хоча смертний, летить за безсмертними рибами в той світ.

Лиш голова із лина, що по дні води нипає шпарко,

Ось перед мене прийшла, мов загнівана, що їй все тіло

Забрано; шкоду таку на людей допускають богове.

Або ось ніздрі, що їх полюбляють притьма хіба теслі

Замісто пумексу, хоч і тверді, але добрі для хлопців,

Чи ж що смачнішого міг бачить я від линового м’яса?

В’їхав печений отсе дивовижний наїзник пир морський,

Не сам, але з ним ураз ще придвигали саргів дванадцять.

Тун-рибу потім внесли синьошкіру, велику, що знає

В морі усі западні, Посейдона вірний прислужник.

Краби ж, що за співаків олімпійцю Зевесові служать,

Хоч і горбаті на вид, але до їдження найсмачніші.

Золота рибка також, що з-між риб за найкращу вважають,

Раки морські й лакусти тут лежали, немовби бажали

Знов на блаженних столі появиться. Учасники пиру

Брали руками, що хто захотів, і до рота вкладали,

І один одному з рук милі кусники, знай, виривали.

А генерал на столі осетер був [страшний], списоносин;

Хоч уже ситий, його, підійшовши, міцною рукою

Врізати я забажав: його смак мені здався чудесним,

Як лиш блаженні боги відчувають, що смерті не знають.

Ось і мурену приніс [кухар], що стіл зразу покрила,

Й пояс, який [завжди] тішачися носила на шиї,

Щоб у подружжя війти із Драконтієм великодушним.

Тут же й сандалі поклав богинь, [ніби] що смерті не знають,

Все двоязикі, що там проживали у хвилях шумливих.

Кіхлі також по черзі молоденькі – високо б літали! –

Що поміж скелі паслись, та прудкі водянії гіади,

Всуміш із ними прийшли сагри, та гланії, та гіппури,

Був і буркун, і куна-риба, й спар – їх усі приніс кухар,

Як ще шкварчали [в оливі], й весь дім пахощів наповнився,

Сих попросили мене скуштувать; я відмовився, що се

Страва жіноча; пізніш я в противному переконався.

Там була теж риба рох, та ніхто із гостей не рушав

В гаморі тім, бо були скрізь полумиски ліпші далеко.

Далі прийшла риба кос, веселить [піднебіння] готова;

З неї й узяв я шматок, інші також не погордували.

Шинку побачивши, я затремтів; у гірчиці близенько

Гарний урізок лежав; я негайно простяг обі руки,

Посмакував і заплакав – адже мені завтра такого

Не куштувать, тільки сир та крупнисте ячміннеє тісто, –

Повний не буде живіт, бо неволить мене недостаток,

Мучить [гарячий] росіл і жалю завдають чорні зрази.

Із Саламіни пригнав якийсь хлопець качок аж тринадцять

З ставу святого, товстих надзвичайно; ті кухар, узявши,

Спік і приніс ось туди, де афінців стояли фаланги.

Хайрефоон зміркував заразісько спереду і ззаду,

Котрі найліпші качки і котрими найліпше наїсться.

Їв, наче лев, і держав стегно [качаче] за [голу] кістку.

Щоб, як додому піде, обід став йому вже й за вечерю.

Був там солодкий кисіль в гарній вазі з аттіцької глини,

Діло Гефайста, яка мін тринадцять [колись] коштувала.

А як поживою всі [доразу] заспокоїли голод,

Руки помили в воді, що пливе аж зі струй Океана,

Хлопчик прегарний прийшов, несучи запахущеє мірро,

А другий вінці давав [гостю кождому] на праву руку,

Плетені з рож, із яких кожда мала окремі прикраси.

Потім замішано збан Бромія, вино пили лесбійське,

Кождий коли й скільки хтів і як видержати мав спромогу.

Другі столи опісля знов накладено, повні [чим іншим]:

Тут появились на них грушки й Яблука, [дуже] буцматі,

Також гранати квасні й виноград, бога Бромія грозди,

Свіжі, величні, які гамамаксами в нас називають:

З них я, одначе, не їв вже нічого й приліг [по обіді]

Ситий. Та як унесли жовтий і величезний солодкий,

Дуже пухкий плід Деметри, що звуть короваєм звичайно,

То як же міг я тоді від того божеського печива

Здержаться? [Їв я, немов до брання] рук було в мене десять,

До їди десять ротів і жолудок [зовсім] нерозривний.

Врешті дві панни війшли, співачки, штукарки та танцюри,

Що припровадив Стратокл, бистроногі, неначе дві пташки;

[Співами своїми ті й танцем гостей усіх звеселили;

З жартами так і сміхом той величний обід ми скінчили].

Німецький видавець поправного тексту сеї поемки Павло Брандт уважає її «найкращим і наирозкішнішим зразком старогрецької пародії, який дійшов до нас» (ор. cit., стор. 53), але, звичаєм многих німецьких філологів, зовсім не мотивує свого осуду, а особливо не завдає собі труду вказати, з якої речі сей твір можна й треба вважати пародією. Без сумніву, прикладання виривків із геройських епопей Гомерових до подій буденного життя афінян кінця IV віку перед Хр(истом) можна вважати визначною прикметою пародистичної манери, і тут німецький видавець зробив аж надто багато, вибравши з Гомерових поем і навівши в нотах під текстом 150 віршів гомерівських аналогій до 123 рядків Матронової поемки.

Певна річ, такі латки геройського тексту в пізнішій тканині роблять декуди комічне враження, приміром, у рядку 106, де автор запевняє, що гості «руки помили в воді, що пливе аж зі струй Океана», себто в морській воді, коли, правдоподібно, вони мили їх у звичайній криничній або річній воді.

Але таких комічних ефектів у Матроновій поемці небагато; вона загалом держана в серйознім тоні, а коли декуди стрічаємо вибрики варварства в поведенні гостей, прим[іром], у рядках 30 – 33, де автор сам про себе оповідає, що аж силою мусив у одного гостя відібрати риб’ячу голову, аби наситити свій голод, або в рядку 69, де сказано, що, невважаючи на багатство наставлених на многих столах страв, гості «один одному з рук ліпші кусники, знай, виривали», то все годиться задати собі питання, чи се зразки дійсного життя, чи лише вибрики пародистичного гумору. А коли навіть признаємо се останнє, то треба додати, що й таких пародистичних вибриків дуже мало.

Головна тема поемки – опис багатого обіду афінського ретора Ксенокла, а властиво опис багатої застави столів, зложеної переважно з риб. У початку оповідання автор коротко згадує про незвичайно гарний хліб та різні ярини, а при кінці про шинку, печені качки, вино, солодкий пляцок та овочі, а решту (22 – 89) заповняють згадки про різні риби, майже виключно морські, які там чи то вже лежали на столах, чи то подавано за чергою під час обіду.

Здається, що головною метою своєї поемки автор поклав не що інше, як перечисления в поетичній окрасі всіх відомих йому родів риб, уживаних греками його часів. В описі деяких риб, особливо вугрів морського й річного, автор попадає в очевидну пересаду, подає зовсім фантастичні розміри тих риб, які ніколи не доростали до такої величини (пор. рядки 36 – 42). Чи, може, й се треба зачислити до вибриків пародистичного гумору, з яким автор хотів пожартувати зі своїх слухачів або розсмішити їх оповіданням подробиць, яких неправдивість вони могли пізнати відразу? Такий рід гумору має досить численні виплоди в усній традиції та в письменствах численних народів, і для них утерлося в науці прозвище мюнхгаузіади.

До хиб Матронової поемки можна зачислити поперед усього брак опису властивого обіду, якого можна надіятися з заголовка. Маємо тільки опис його закінчення, та й то неповний; на кінці грецького не стає кількох чи, може, й більше рядків; у своїм перекладі я позволив собі поповнити ту недостачу двома рядками, зате з початку поемки не можна довідатися навіть, чи се прошений обід, чи такий, на який приймають кождого, хто прийде.

Дуже важною хибою композиції треба вважати брак господаря дому між гістьми; в початку бачимо його тільки на порозі дому, як переглядає юрби гостей, що входять у його дім, але він не вітається з ними, не запрошує їх і не обмінюється з ними ані одним словом, мовби се були зовсім чужі люди і йшли в зовсім чужий, а не в його власний дім і то на те, аби причинити йому дуже багато кошту.

Далі в поемці про нього зовсім нема згадки, гості безладно сидять або ходять від стола до стола та їдять, що хочуть. Ся хиба спонукала одного з німецьких учених (Майнеке) до припущення, що Матронова поема в книзі Афінея поміщена не ціла, а з пропусками, які поробив або він сам, або хтось інший перед ним; доказом сього мають бути уривки Матронових віршів, поміщені в різних місцях Афінеєвої книги відмінні від тексту поеми. Тих уривків маємо шість, а власне – перший на стор. 62, де говориться про устриці й наведено: «А Матрон-пародист у «Обіді»: «Устриці також приніс, нереїди Фетідині труфлі». Сей рядок не можна вважати належачим до тої самої поеми, яку подано вище в перекладі, бо синтаксично він не в’яжеться з рядком 16, де згадано про трюфлі. Другий уривок на стор. 64, де говориться про цибулю та додано: «А Матрон-пародист ось що згадує про те:

Про будяки говорить тут не буду ні розповідати

Про ті аканти, що в них в шпичках голови, а ядро стравне,

Ні про цибулі, що їх Олімпійця Зевеса співцями

Звуть; їх годує в землі [теплий] дощ, син Зевесів багатий;

Білі вони, наче сніг, а на смак до мигдалів подібні;

Їх, поки ще молоді, любить [кождий] жолудок шановний».

І ті рядки здалека нагадують рядки 16 та 18 Матронової поемки, але ніяк не входять у її рами, а виглядають як уривок іншої, просторішої редакції.

Третій уривок, усього два рядки, наводить Афіней (стор. 73) уже не з «Обіду», а з «Пародій» Матрона до слова «Гарбуз»:

Бачив я там і гарбуз, земленьки череватого сина,

Що на тарелях лежав на всіх дев’яти столах [купками].

Четвертий з ряду уривок (у виданні Брандта він чомусь п’ятий), також із двох рядків, говорить про музичний інструмент скіндапс, щось подібне до пізнішої скрипки, і винятий також із збірки пародій. Читаємо в Афінея (стор. 183): «Скіндапс, се чотириструнний інструмент, про який Матрон у своїх пародіях каже:

Не вішали на кілок, коли в нього поспускані струни,

Скіндапс той чотириструнний, [що був одинока забава]

Жінки, що прясти не вміла».

Також із збірки пародій, із опису якоїсь іншої учти з розмовами учасників винято також п’ятий до згадки про годовані кури. Читаємо там (стор. 656) ось що:

Так він сказав, а вони засміялись. Наднесено потім

Кури годовані на срібних півмисках, [з пір’я й волосся

Чисто] обскубані, всі однолітні, хребтами подібні

До пампухів.

Останній уривок наведено зовсім загально з Матрона (стор. 697 – 8): в нім маємо згадку сього автора про давніших поетів, мабуть також пародистів, бо на першім місці поклав автор Евбоя. «А ось що пише Матрон-пародист:

Всі вже тепер, що колись уперед були найвизначніші,

І Евбой, і Гермоген, і оба божественні Філіпи,

Всі вже померли й пішли у [безсонячну] Ада домівку.

Ще лиш Клеонік один жиє в старості й смерті не знає,

Визначний і як поет і обізнаний добре з театром.

Кажуть, одному йому такий дар дала Ферсефонея,

Що хоч умре, говорить-[таки] не перестане [ніколи]».

Пропускаю сім одновіршових уривків, принагідно наведених у Афінея з різних неназваних пародистів та зібраних і коментованих у книжці П. Брандта (стор. 96 – 100) і подаю тут у перекладі на нашу мову два більші уривки пародій невідомого автора, наведені в промові ретора Діона Хрісостома *** (жив у першім віці і вмер по році 110) до александрійців.

Автор промови, виголошеної в Александрії, тодішній столиці Єгипту, виступає проти шумного, гулящого та дармоїдського життя, яке завважив у тім місті, і промовляє, між іншим, ось як: «А з вас ані один не постояв перед богинею, але далеко радніше летите за кіньми та за візницями, регочучися, бігаєте, їздите, доганяєте, перед ведете та падете. Тому непогано змалював се віршами один із тих гнилих поетів, [пишучи]:

Інде вганяли вози по землі, по мураві зеленій,

Там піднімали туман, а видці на своїх степеницях

Ані стоять не могли, ні сидіти, телепані страхом,

Хто кого пережене; тут одні до других викрикали,

Інші, здіймаючи руки, до всіх богів молитви слали,

Й жертви великії всяк шлюбував.

Наче крик піднебесний

Тих журавлів, що в повітрі пливуть, або наче громада,

Тих, що багато вина під охотою випили й пива,

[Разом щосили гукне], такий крик [раз у раз] розлягався

З шляху, що гналися ним перегони. А тії, неначе

Хмара шпаків підлетить або галичі [чорної стадо],

Крик підіймаючи, як лиш коня забачали, що гнався

Поперед них, людям тим задаючи безплодного труду,

Так верещали вони та кидалися одні на одних.

Як по святому тоці [буйний] вітер розносить полову,

Як у глибокій дебрі богом зажжений пожар бушує,

І роздуває його вітер та скрізь розносить клубами,

А пні й гілляки падуть, переможені валом пожежі, –

Так там клубилися й ті, мов огонь, не було їм ні сонця

Просвітку, ні місяця. Скільки в лісі на деревах листя,

Стільки було тут мужів легкомисних, жорстоких, в атлетах

[Сліпо] замилуваних, крики одних і других лунали

В воздусі та доходили до світлих осідків Зевеса.

Не один міг би сказать, дивлячися на свого сусіда:

«П’яний ти? Песії, знать, маєш ноги й оленяче серце?

Пощо біжиш? І чого зориш так на границі вигону?

Ну, лиш попробуй тепер відомститься за те, що набрав ти!»

А йому Гіппокоон ось що у відповідь промовляє:

«Пет, замовчи лише, хло, та мойого послухай глагола!

Он той погонич слабий, а ось тії лінивії коні».

Та ось до нього з ярма відзивається кінь бистроногий:

«Чи ти осліп, не видав, який я і великий, і гарний?

Та надо мною така сама власть смерті, що й над тобою.

Та нехай самих вас, скільки тут вас усіх [гави ловить]

В тих ваших зброях, схова білораменна Гера богиня,

Щоб ви не мучили нас, сидячи кождий на іншім місці!»

Так сказав кінь, а вони помолилися всі до Зевеса».

Ся коштовна картина, написана з гумором, невважаючи на те, що автор деякі вірші живцем переймає з Гомера, показує, що він зовсім не належав до «гнилих» поетів, до яких зачислив його Діон Хрісостом, але, навпаки, було в нього, крім гумору та поетичного хисту, також здорове людське почуття, що вміло піднятися понад окружаючу його дійсність.

Другий уривок невідомого пародиста, який наводить Діон Хрісостом у тій самій промові до горожан Александрії, складається лише з чотирьох рядків, майже дослівно перенятих із Гомера, й тому полишаю його без перекладу.

Сим кінчу свою розвідку про грецьких пародистів VI – III віків перед нашою ерою та перекладів їх писань, дохованих до нашого часу. Не вважаю потрібним додавати до них іще переклад дуже численних (усіх 62) та декуди досить (про)сторих уривків «Гедіпатії» Архестрата Геланського, захованих у книзі Афінея та виданих критично й коментованих у збірці Павла Брандта, стор. 114 – 193, а чиню се задля спеціально гастрономічного характеру тої поеми, яка після Матронової поемки в тім роді могла би перетяжити мій вибір зайви’м баластом.

Надіюся, що отся моя праця не буде зайвою навіть для ширшої української публіки, бо дасть змогу заглянути в один із досі темних закутків грецької старовини та добачити там прояви людського духу та людської творчості, що й тепер іще можуть будити в нас співчуття та збагачувати нашу уяву.

Писано в днях 19 – 24 марта 1915.


Примітки

Грецькі пародисти

Вперше надруковано у кн.: «Літературна спадщина. Т. 2, Іван Франко», с. 369 – 380. Подається за автографом № 400, с. 3 – 23.

Гіппонакс Ефезієць (сучасна форма – Гіппонакт Ефеський) – походив з міста Ефеса на західному узбережжі Малої Азії.

Ульпіан – важко з’ясувати, про якого з Ульпіанів (чи Ультіанів) згадує Афіней. Відомі: Домітій Ультіан – римський юрист III ст. н е., та Ультіан із м. Емеси в Сірії, автор коментарів до промов Демосфена

Гегемон Тасієць (сучасна форма – Гегемон Тасоський) походженням з острова Тасоса (чи Фасоса) на півночі Егейського моря. Невідомий з інших джерел.

* Αθηναίου δειπνοσοφιστων βιβλία πεντεκαίδεκα. Athenaei Deipnosophistarum libri XV. Isaacus Casaubonus Graecum textum recensuit et ex quantisvis membranis supplevit auxitque. Addita est Jacobi Delachampii Latina interpretatio cum notis marginalibus et necessariis indicibus. In BibliopolioCommelimiana Anno MDCXI, стор. 698. – Прим. І. Ф.

** Пор.: Paulus Brandt, Corpusculum poesis epicae Graecae ludibundae. Fasciculus prior. Parodiae epicae Graecae et Archestrati reliquiae. Lipsiae in aedibus B. G. Teubneri MDCCCLXXXVIII, стор. 39 – 40. – Прим. І. Ф.

Алкібіад, або Алківіад (приблизно 450 – 404 до н. е.) – полководець і політичний діяч, учень Сократа, під час Пелопоннеської війни кілька разів міняв політичну орієнтацію, переходячи від афінян до їхніх ворогів і навпаки.

…Можливо також, що після р…. – В автографі рік не вказано.

Геліодор – із прізвиськом «Періегет» («Мандрівник») із Афін, жив у II ст. до н. е., склав докладний опис Афінського акрополя в 15 книгах, із якого збереглося лише кілька уривків.

Демокріт (приблизно 460 – 370 дп н. е., із м. Абдерів у Фракії) – грецький філософ-атоміст, послідовник Левкіппа, матеріаліст і атеїст.

Тімон – тут, можливо, Тімон із м. Фліунга на Пелопоннесі, жив у III ст. до н. е., філософ-скептик, автор «Сіллів» – пародій в гекзаметрах, в яких вів висміював догматизм різних філософів.

Хамелеонт – із м. Гераклеї на південному березі Чорного моря, послідовник Арістотеля, автор багатьох творів, що не збереглися.

Полігнот – V ст. до н. е., з о. Тасосу, відомий в Афінах живописець, який писав портрети і багатофігурні композиції, напр., «Марафонська битва», «Здобуття Трої».

Павсон і Діонісій – невідомі з інших джерел давньогрецькі художники.

Клеофонт – автор трагедій, жив у IV ст. до н. е. в Афінах, на відміну від своїх попередників, писав про сучасне життя простою мовою.

Евбой Парієць – сучасна форма – Евбоей Пароський.

Полемон Періегет («Мандрівник») – III – II ст. до н. е., автор багатьох творів найрізноманітнішого змісту, з яких збереглися лише уривки, цитовані, зокрема, Афінеєм.

Матрон, чи Матрей, із Пітани, авгор пародій, відомий лише з цитованої Афінеєм пародійної епічної поеми.

Хайрефонт – ім’я особи, відомої лише з цього тексту; Ксено-фонт у своїх «Спогадах» згадує іншого Хайрефонта – шанувальника Сократа.

Омотаріх (від грецького – омотаріхос) – мариноване м’ясо риби тунця, що в оригіналі називається фінікійською закускою.

…Але акантів не ткнув, що наїжені скрізь колючками.. – В оригіналі: «Геть відкинув морських їжаків, утиканих колючками, що шурхотіли під ногами молодих рабів». Рослина акант не їстівна, а м’ясо морських їжаків і тепер уживається як закуска в середземноморських краях.

Тут підійшла фалерейська сарделька, подруга Тритона… – Ідеться про сардинок Фалеронської затоки на південному узбережжі Аттіки.

…Ще й хрящувату псетту та й таку ж косописькую барбу. – Ідеться про риб: псетта – камбала, або скат; тригла – султанка, барабулька.

Ось і Нерея дочка надійшла, срібнонога Фетіда, Сепія гарноволоса… – тут нереїда Фетіда ототожнюється з молюском каракатицею, яка зовні біла, а всередині має чорну рідину (чорнило), яку вона використовує для захисту від ворогів. Щупальця каракатиці нагадують волосся, тому вона й означається епітетом «гарноволоса».

…Вугор, тим славний, що сам Зевес в раменах плід йому творить в Копах… – В оригіналі про вугра-самицю сказано, що вона просила Зевса злягтися з нею. Копи – давнє місто в Беотії на березі Копаїдського озера, що славилося на всю Грецію своїми смачними вуграми. Розміри вугрів тут свідомо перебільшено. Найбільша довжина європейських вугрів – 150 см.

Найдивніша прикмета вугрів та, що в ріках, де вони трапляються – їх нема в допливах Чорного моря, – живуть тільки самиці, які доростають не раз довготи одного метра. На терло вони мусять униз ріками плисти аж до моря, де їх запліднюють маленькі самчики, що живуть у солоній воді при устях рік і ніколи не виростають великі й не підпливають у ріки. – Прим. І. Ф.

Чорнохвіст (грецьке – меланурос) – морський лящ, середземноморська риба.

…Або ось ніздрі… – В оригіналі йдеться про грубу шкіру акул, яка і тепер вживається як абразив. Діалектне – «ніздра» чи «міздря».

Ніздрі з великих морських риб, особливо акул (людоїдів), – висушені, тверді та шорсткі – вживали колись столярі та теслі замість пильників та пумексу до гладження свіжообтесаного або обгембльованого дерева та дощок. – Прим. І. Ф.

Пир морський – риба лобань із родини кефалевих.

Сарг – риба з родини спарових, що її м’ясо високо ціниться.

Тун-риба (грецьке – аміас, чи аміа) – крупна морська риба з родини скумбрієвих.

Краби ж, ще за співаків Олімпійцю Зевесові служать… – В оригіналі йдеться про креветок. Вони називаються співаками (природно було б Посейдона, а не Зевса), бо своїми кінцівками видають хрусткі звуки.

Золота рибка (грецьке – хрюсофрюс) – риба з родини спарових з золотавими смужками над очима.

А генерал на столі осетер був… – В оригіналі йдеться про якусь морську рибу, яку названо «цар-риба». Це не може бути осетер, який не водиться в Егейському морі.

Тут же й сандалі поклав богинь… – В оригіналі йдеться про камбалу, або про скатів. Далі згадується ще кілька видів морських риб (палтус, сом, скат та ін.)

Риба рох – Всі відміни морської риби роха визначаються тим, що їх тіло більш або менше подібне до кулі, покрите острими колючками. – Прим. І. Ф.

Потім замішано збан Бромія… – В оригіналі: «було подано кратер Бромія» (тобто Діоніса).

Гамамаксами називали греки такий дорідний виноград, що для піддержання гроздів кожда лоза потребувала двох палів. – Прим. І. Ф.

Мюнхгаузіада – від прізвища барона фон Мюнхгаузена (1720 – 1797), що його ім’я стало синонімом хвалька-брехуна, героя відомої книги Р. Е. Распе «Пригоди барона Мюнхгаузена» (1785).

Клеонік – ім’я поета, з інших джерел невідомого.

Діон Хрісостом («Златоуст») Коккей (друга половина І ст. н. е. – початок II ст. н є.) – відомий грецький оратор і філо-соф-стоїк, народився в м. Прусі, в Малій Азії, деякий час жив у м. Римі, мандрував по східних, провінціях Римської імперії, йому покровительствували римські імператори Коккей Нерва і Траян. За промови (80 промов), складені зразковою мовою, його вважали найкращим стилістом свого часу і назвали «Хрісостомом», тобто «Златоустом». Він наслідував Платона, Демосфена, Есхіна.

*** Сей замітний для свого часу письменник важний також для нас як одне з невизисканих досі джерел для давньої історії нашої території та нашого народу. В часі свого прогнання з Італії в рр. 82 – 96 по Хр(исту) він провів кілька літ на північних берегах Чорного моря в грецьких колоніях, а також у близьких зносинах з тубільцями того краю – скіфами й гетами. Плодами тих зносин були два його твори: публічна промова п(ід) з(аголовком) Βορυσεντικα, в якій автор оповідає про свій побут на північних берегах Чорного моря та про лихо, яке грозило тамошнім грецьким колоніям від скіфів, та Γητικά, спеціальна монографія про гетів, безпосередніх предків українського народу подібна де в чім до Тацітової «Germania», та, на жаль, не дохована до нашого часу. (Пор. W. Christ, Geschichte der griechischen Literatur, vierte Auflage, München, 1895, стор. 743 – 7. – Прим. І. Ф.

…Спеціальна монографія про гетів, безпосередніх предків українського народу… – Порівняльно-історичне мовознавство не дає ніяких підстав вважати гетів (союз племен, що називався також давами, даками, чи дакійцями) за будь-яких предків саме українців або взагалі слов’ян. Щодо мови, то сучасні вчені-лінгвісти схильні вважати, що гети-даки розмовляли діалектами, які належать до даксмісійської групи індоєвропейської мовної родини. Брак документального матеріалу не дозволяє скласти правильне уявлення про гето-дакійську мову (див. В. Георгиев. Исследования по сравнительно-историческому языкознанию. М., 1958, с. 133 – 138).

Таціт (Такіт) Публій Корнелій – приблизно 55 р. н. е. – після 115 р. н. е., видатний римський історик, твори якого збереглися до нашого часу: «Про життя і характер Агріколи», «Про походження і країну германців», «Діалог про ораторів», «Історії» (хроніка прав ління Флавіїв), «Аннали» (хроніка від смерті імператора Августа до правління Нерона). У своїх історичних творах він намагався бути об’єктивним реєстратором подій. Вони мали великий вплив на істориків XVIII і XIX сторіч.

Архестрат із Гели на СіціліІ (жив у IV ст. до н. е.) – відомий своїм написаним гекзаметром твором «Гедюпатейл», свого роду посібником із кулінарної, чи гастрономічної, географії Цей твір зберігся лише в уривках, цитованих Афінеєм у його «Діпнософістах».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 551 – 569.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 117

Модифіковано : 25.04.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.