Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Літературна критика / 1883 р. / Збірник творів М. Л. Кропивницького. Т. 1

Збірник творів М. Л. Кропивницького. Т. 1

Іван Франко

Славнозвісний по всій Україні артист драматичний Марко Кропивницький видав минувшого року в Києві перший том своїх творів драматичних, невелику книжечку (208 сторінок), в котрій поміщені чотири штуки: «Дай серцю волю – заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук», «Невольник» і «Помирились». Одна з тих штук, «Невольник», єсть драматичною переробкою поеми Шевченка під тим же написом; прочі три – зовсім оригінальні твори. З-поміж них перша штука написана вже досить давно і ставлена була на сцену в російській Україні, не звісно нам лишень, як була прийнята публікою. Штуку «Глитай» задумує поставити на сцену наш народний театр під дир[екцією] Біберовича і Гриневецького.

Признаючи вповні важність театру для розвою народного, признаючи також вповні те, що театр народний, як і кождий прояв народного життя, жодному народові не дається одразу, не являється готовий і досконалий, але розвивається звільна, з менше досконалих початків, ми беремся до оцінки драм п. Кропивницького. Признаємось згори: ми потрохи упереджені до тої книжки, і то упереджені на її користь. Сама особа автора, симпатичного нашого артиста, а дальше і той факт, що книжка його єсть одним з перших і, будь-що-будь, одним з ліпших проявів літературного життя одноплемінної нам України по зняттю з українського слова тяжкої заборони, – все те спосібне упередити нас на користь книжки п. Кропивницького. А що ж доперва мова, котрою написані його драми! Такої чистої, блискучої всіма блисками поезії і гумору народного мови нам не у многих наших писателів лучиться подибати. Широкою струєю пливе тота мова в драмах Кропивницького, – автор, очевидно, сам знає свій «дар слова» і любується переливами його чудових красок і блисків. Пісні, жарти, приказки і вигадки, мов перли-самоцвіти, сиплються безконечною многотою; деякі сцени автор, здаєсь, тільки для них і понаписував. І ми віримо, що українська публіка, котра так довго не чувала зі сцени рідного слова, з великим ентузіазмом прийме сей широко пливучий потік бесіди народної і буде ним любуватися, особливо ж чуючи його з уст таких артистів, як п. Кропивницький.

Інша річ, коли поглянемо на зміст самих штук, на їх драматичну зав’язку і розв’язку, на заложення і переведення характерів дійствуючих осіб. Під тим зглядом твори Кропивницького покажуться лиш слабонькими пробами, не доростаючими до поважної оцінки. Нам здається, що в деяких штуках, наприклад, в «Дай серцю волю – заведе в неволю», з авторові не йшло навіть о написання драми, а попросту о показання в драматичній рамці кількох сцен з народного життя, котрі нічим не в’яжуться з основою самої акції, коли тільки яка акція взагалі єсть в тій штуці.

Содержання її дасться переказати в кількох словах. Парубок Семен любиться з дівчиною Одаркою. До тої дівчини прив’язався і другий парубок, Микита, син старшини, представлений в штуці гордим, понурим, пиякою та розбишакою. Розуміється, що Одарка не хоче Микити, а йде до Семена. Микита лютиться, грозить, кидаєсь навіть убити Семена, попадає за те в тюрму, утікає і пропадає десь-кудись на чотири роки. Семен і Одарка побираються, коли враз од старшини приходить наказ Семенові іти до «прийому» в солдати, але побратим Семенів, Іван Непокритий, виручає його і йде в солдати замість нього. По чотирьох роках вертається Іван на дерев’яній культі, а також приводять «шупасом» Микиту: обох принимає Семен до своєї хати, так як Микитині родичі померли, добро все порозпропадало; тут Микита і умирає, і на тім штука кінчиться.

Як бачимо, єсть се собі проста і нехитра, хоч і не зовсім звичайна і в многих подробностях натягана історія, для драматичного оброблення зовсім непридатна. Якоїсь одноцільної акції драматичної, якогось конечного, причинового зв’язку фактів тут нема і сліду; сцени ідуть за сценами зовсім по прихоті автора, немов тота спокійна, широка а плитка річечка, що крутиться собі сюди і туди, і хто її знає, за чим і для чого. Більшу половину штуки займають сцени і особи, зовсім до штуки непотрібні, нічого не роблячі, нічим не характеристичні, як, н[априклад], початкова (на 5 сторонах) сцена любовної розмови козака з дівчиною, в котрій потрібного для експозиції предмету єсть, може, п’ять-шість стрічок; в тій же першій дії послідня (на 5 сторонах) сцена, як парубки вибирають собі проводиря для вечорниць; послідня (на 7 сторін) сцена другої дії – парубоцькі вечерниці; перша і друга сцена (3 сторони) третьої дії – розмови між посторонніми драмі особами, не причиняючи нічого до самої річі; четверта ява третьої дії (1 сторона) так само тільки заважаюча в драмі; перша і друга сцена четвертої дії (2 сторони), перша сцена п’ятої дії (2 сторони), де Іван розказує про своє вояцьке життя.

Коли зважимо, що вся драма міститься на 60 сторонах, а між ними щонайменше 25 сторін єсть для самої зав’язки і розв’язки дійства зовсім лишніх, то прийдемо конечно до переконання, що авторові дійсно не ходило при писанні тої штуки о зробленні правдивої драми, але радше о ті лишні, з собою слабо пов’язані і на першу-ліпшу (зовсім навіть недраматичну) фабулу нанизані сцени. Правда, сцени ті, самі в собі взяті, не представляють також ніякого особливого, не кажучи вже драматичного інтересу. Парубки і дівчата сходяться, жартують, співають і розходяться без ніяких причин, чисто по волі автора. Може бути, що на сцені все то буде виглядати і пестро, і мальовничо, і рухливо, але все ж таки воно швидко утомить своєю одностайностею і недостачею якої б то не було акції, коли тільки не схочемо уважати акцією такі, н[априклад], акцесорії, як їдіння, пиття, танці і т. д.

Друга з ряду штука, «Глитай», єсть уже далеко драматичніша і з деякими скороченнями могла б держатися певно на нашій сцені. Єсть се сумна історія руйнування бідних людей через одного деруна, лихваря, правдивого «кулака-мироїда» Іосипа Степановича Бичка. Дві з собою нічим не зв’язані фабули тягнуться в драмі: одна, як Бичко розпоює і доводить до цілковитої загуби багатого (?) мужика Мартина (сцени з Мартином займають всього 8 сторін); а друга та, як Бичок розлучає молоде а убоге подружжя, Олену і Андрія, і відтак доводить Олену до того, що вона за намовою своєї ж матері оддаєсь на сором Бичкові, за що відтак повертаючий зі заробітків Андрій убиває Бичка.

Історія, як бачимо, дивна і на всі лади оброблювана, – в руках доброго майстра вона могла б вийти хорошою драмою. Але п. Кропивницькому і тут, очевидно, більше йшло о всякі акцесорії, ніж о розвій самої акції і психологічну аналізу характерів. Зовсім непристібні до головної дії особи займають непропорционально много місця. І так, окрім сцени з Мартином, хоч і характеристичних, але ослабляючих головний інтерес штуки, стрічаємо зараз в першім акті зовсім лишню (на 4 сторонах) сцену, містячу в собі довжезне оповідання о своїй любові дівчини Христі, котра тільки раз задля вирецитування тої повісті являється на сцені; до так лишніх сцен в драмі мусимо зачислити і цілу, дуже мальовничу і тільки в одній невеличкій черточці характеристичну (стор. 116), першу відслону четвертого акту, майже нічим важним з цілою штукою не зв’язану, а займаючу цілих 12 сторін. І тут затим, обчисливши, що лишнє, а що конечне в драмі, побачимо велику диспропорцію. Вся драма займає 58 сторін, а лишніх в ній без малого 24 сторони!

Правда, п. Кропивницький, як видно, бере собі за взір Островського, у котрого також драматична композиція дуже слаба (хоч і не так слаба, як у п. Кропивницького). Та тільки ж не треба забувати, що у Островського єсть се хиба артистична, і що драми його поза границями Росії ніколи не найшли і не найдуть вступу на жодні сцени європейські іменно задля слабості своєї композиції. А по-друге, слабість композиції нагороджується у Островського майстерським обмалюванням кождої, хоч і найменшої особи, глибокою психологічною аналізою головних осіб і широким освіченням цілого стану суспільності, з котрої він вириває своїх героїв і героїнь. Особи в його драмах, хоч не раз і лишні для головної акції, завсігди є безмірно характеристичні, гостро замарковані і надовго вбиваються в пам’ять. Всього того у п. Кропивницького нема. З його драм ми не видобудемо ніякого суду о українській суспільності; його особи розпливаються, не мають крові і кості, а стоять тільки тими дотепами і концептами, котрі їм автор вложить вуста а котрі не характеризують ніякої індивідуальності. Його парубки всі не то що подібні до себе, але становлять мовби одну особу; дівчата тим паче. А його чорні характери, як Бичок, аж надто очевидно, пересаджені на нашу ниву з великоруської, з «Темного царства» Островського.

«Помирились» (жарт в одній дії) єсть цілий немов живцем переведений з Островського. Ті самі великоруські, а зовсім не українські міщани, що б’ються накулачки в прилюдному місці і люблять навіть з доброго приятеля зідрати, коли рука засвербить; те саме темне самодурство, боязнь перед всякими новостями, віра в Антихриста і близький кінець світу, ті самі забобони, котрі так характеристичні для московських розкольників, але зовсім неможливі серед українського народу. При тім же і сам предмет сієї послідньої фарси так само грубий і огидний, ображаючий всяке чуття моральне, як і в многих штуках Островського. Ми надіємся, що та чужоплемінна кропива не найде відповідного до розросту місця на здоровім українськім грунті, під ясним українським небом. Коли б ми сміли радити п. Кропивницькому, то радили б йому, нехай радше пише такі, хоч і зовсім недраматичні, та все-таки більше поетичні і більше правдиві картини, як «Дай серцю волю», відки бодай віє на нас теплий, запахучий воздух нашого села, ніж такі чорні, тільки в душливій атмосфері великоруського життя можливі картини, як «Помирились».

Збираючи докупи все сказане о драмах п. Кропивницького, ми бачимо, що, окрім пречудової народної бесіди і набутої театральною практикою зручності до аранжовання сценічних ефектів та уподобання в виставних і пестрих картинах, властивого драматичного таланту у нього небагато. З тим всім годі заперечити, що збірник його драматичних творів все ж таки є збагаченням нашої літератури і що драма «Глитай», о половину скорочена і трохи перероблена, могла б бути оздобою нашої сцени і одною з ліпших драматичних штук нашого репертуару, так убогого оригінальними працями драматичними.


Примітки

Вперше надруковано в журн.: Зоря, 1883 р., № 13, 1 (13) липня, с. 217 – 218, за підп.: Мирон ***.

Подається за першодруком.

Біберович Іван (1854–1920) – галицький актор і театральний діяч, протягом 1881–1893 рр. очолював театральне товариство «Руська бесіда».

Гриневецький Іван Миколайович (1850–1889) – український актор і режисер, директор (разом з І. Біберовичем) театрального товариства «Руська бесіда» у Львові, де працював у 1874– 1889 рр.

Островський Олександр Миколайович (1823 – 1886) – російський драматург натурально-реалістичної школи, автор 48 п’єс. Переклав російською мовою п’єсу Г. Квітки-Основ’яненка «».

«Темного царства» Островського.з легкої руки М. Добролюбова, автора статті «Темне царство», де аналізується драми Островського, ця назва стала прикладатись до цілого суспільного прошарку, змальованого у тих драмах.

Алла Швець

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 53 – 57.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2410

Модифіковано : 24.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.