Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Літературна критика / 1896 р. / Слово про критику

Слово про критику

Іван Франко

Бажаючи пильніше і систематичніше, ніж досі в «Житті і слові», занятися оглядом нашої белетристичної продукції, ми мусимо поперед усього сказати кілька слів про те, як ми розуміємо завдання і метод літературної критики.

У нас часто ще можна почути голоси, що задля браку критики наша літературна продукція йде самопас, що критика повинна давати напрям літературній продукції, кермувати нею, немов виховувати літератів і белетристів. Нам здається, що такі жадання так само несправедливі, пересадні, так само полягають на хибнім розумінні завдань критики, як, наприклад, думка, що граматика має нас навчити чистої і правильної мови. Колись і критики і граматики, може, й думали так, що вони можуть командувати – одні поезією, другі мовою, – та думка така давно закинена.

Гомер зробився незрівнянним майстром грецької мови, не вмівши ані крихти граматики, і незрівнянним поетом в часі, коли не було ніяких критиків, окрім тої публіки, котрій він співав і рецитував свої епопеї; натомість часи, в котрих переважає командуюча критика і командуюча граматика, се, звичайно, часи вузького педантизму, схоластики, упадку творчості і упадку доброго стилю в мові.

При тім історія літератур усіх народів показує нам одно загальне правило, що кождий великий талант опрокидав установлені правила критичні, творив разом з великими творами і нові критичні міри для них, вказував нові точки опори, нові горизонти для критики, значить, критика ніколи не була керманичем для літературної творчості, а завсігди шкутильгала за нею, обчислювала готові вже здобутки, пояснювала їх, що так скажемо, розжовувала для публіки, популяризувала для широкого загалу. Хотячи чи не хотячи, вона мусить бути не догматичною, а аналітичною, не дедуктивною, а індуктивною.

Супроти літературного твору критик не суддя, не Зевс-громовержець, а тямущий справоздавець. Він розглядає твір з усяких можливих боків, а властиво з такого боку, з якого йому хочеться, і реферує публіці, що бачить. Він один із публіки, і голос його має принципіально не більше значення, як голос усякого другого читача. Коли який твір бездарний і нужденний, критикові вільно, так само як кождому читачеві, або зовсім не читати його, або по прочитанні кількох сторінок кинути його з обуренням, або висміяти, або вилаяти, – одним словом, йому вільно зробити прилюдно те, що кождий читач може зробити з тим твором у себе дома.

Нема нічого фальшивішого, як говорити: не критикуйте занадто остро, бо тим знеохочуєте молодих робітників. Се зовсім те саме значить, як коли би хто сказав до публіки: не купуйте сю книжку, не читайте її надто уважно, бо зможете знудитись, або розгніватись, або обуритись і потому не купити другої книжки сього автора, а се йому буде дуже неприємно. Ну так, але ж книжки на те пишуться, щоб їх читати, а на те читаються, щоб роздумати прочитане, а коли те прочитане глупе, вкучне або підле, то був би чоловік колода – не чоловік, якби не позіхнув, не сплюнув, не обурився.

Те самісіньке право має й критик, тільки що на тім його праві тяжить ще й обов’язок умотивувати, вияснити, для чого він позіває, для чого злиться, для чого обурюється. Значить, він мусить зробити те, до чого звичайний читач інколи буває неспосібний, а деколи тільки не має часу; те, що загал (або найосвіченіша, найвразливіша часть загалу) почуває, він повинен висказати словами, обставити аргументами, підвести під якісь вищі принципи, мову чуття перекласти на мову розуму.

Так ми розуміємо значення і завдання критики літературної і в такім дусі бажали б її провадити. Поучати авторів, навіть молодих: так маєте писати, туди маєте йти, на се звертати увагу, а того вистерігатися, – не наша річ. Нехай автори самі працюють над собою, самі розвивають свій талант, самі шукають собі таких стежок, які найвідповідніші їх талантові, – се, впрочім, і без того звичайно так діється, а про менторування авторів критикою можна те саме сказати, що Гете сказав загалом про педагогію:

Selbst Pallas kommt, als Mentor nicht zu Ehren;

Am Ende treiben sie’s In Ihrer Weise fort,

Als wenn sie nicht erzogen wären

[Навіть Палладі, як і Менторові, повчання не приносять честі;

зрештою, вони не перестають на свій лад повчати,

немовби не мали ніякого виховання (нім.). – Ред.]

Ми пишемо не для писателів, а для публіки, а коли котрий автор може з нашої критики чому-небудь навчитися, то тому самому, певно, навчився б, вислухавши голоси других своїх інтелігентних читачів.

Та критик, як чоловік інтелігентний, що живе в певнім національнім і суспільнім окруженні, має вироблені певні погляди, уподобання і симпатії, має ще одно право. Читаючи якийсь твір літературний, він не мусить затопитися в нім, заглибитися в нім так, щоб не бачив нічого за рамами того світу, який сотворила фантазія автора даного твору. Він не мусить робитися духовим невольником автора, є мусить іти покірно там, де його автор провадить. Він може, коли хоче, сперечатися з автором, супротиставити його фіктивному світові свій власний ідейний або дійсний, реальний світ, може квестіонувати і точку виходу, і грунт, і спосіб поступування автора. Він не обов’язаний до такої об’єктивності як критик науковий; він може супроти авторового суб’єктивізму висунути свій суб’єктивізм, – звісно, без фальшування автора, без підсування йому того, чого автор не говорив, без злобної несправедливості.

Сучасна літературна теорія і практика безмірно розширила границі літературної творчості, здобула для неї обширні терени, донедавна зовсім для неї недоступні, а заразом виказала нікчемність усіх давніх так званих естетичних формул і літературних родів та категорій. Ми зрозуміли, що те, що нам донедавна (ба ще й досі) у школах подавано як правила та дефініції епопеї, драми, балади і т. і., – повна нісенітниця, а властиво недокладний опис одного якогось твору або вираз поглядів на творчість в однім якімсь моменті історичнім і вже зовсім не надається до дефініції подібних творів других і з других часів.

Дефініція епопеї гомерівської зовсім не підходить для характеристики «Енеїди», ані «Шах-наме», ані «Пісні про Нібелунгів», ані «Пісні про Роланда», ані «Божеської комедії», ані «Беовульфа»; кожда дана епопея вимагає осібної дефініції, то значить, що кожда дефініція епопеї, узагальнена на всі епопеї, буде дурницею.

Те саме треба сказати й про всі другі наші книжкові категорії. Кождий час, кожда суспільність має свої осібні естетичні міри для творів літературних, а змушуючи, впрочім, молодіж оцінювати стародавні твори літературні естетичною мовою «тих часів і того народу, де вони повстали», т. є. такою мірою, котрої ані ученики, ані вчителі, ані взагалі ніхто на світі, звичайно, не знає і не може знати вповні, се значить притлумлювати в молодежі власне естетичне чуття, вмовляти в неї, що їй повинно подобатися власне те, що противне її природному смакові.

На ділі всі ми міримо старі і нові твори одною, нашою власною естетичною мірою, і коли не хочемо бути фарисеями, то скажемо, що вкучні місця у Гомера так само нас нудять, як вкучні балакання в Гетевім «Вільгельмі Мейстрі», що пустомельство Ціцерона так само обридливе для нас, як пустомельство в наших сучасних експозе про заграничну політику. Чи і як відчували се все старі греки і старі римляни, читаючи ті старі твори, сього нехай докопуються археологи; коли ми маємо читати старі епопеї, драми та поеми, то будемо шукати в них того, що нас порушить до живого, що відповідає нашим естетичним почуттям, бо чужими почуттями відчувати не можемо.

Знівечення естетичних рамок і схоластичних шухлядок – що се значить? Значить признання повного, неограниченого права індивідуальності, особи автора в тій найбільш особистій індивідуальній функції людській, якою є літературна творчість. Нехай особа автора, його світогляд, його спосіб відчування внішнього і внутрішнього світу і його стиль виявляється в його творі якнайповніше, нехай твір має в собі якнайбільше його живої крові і його нервів. Тільки тоді се буде твір живий і сучасний, справжній документ найтайніших зворушень і почувань сучасного чоловіка, а затим і причинок до пізнання того чоловіка у його найвищих, найсубтильніших змаганнях та бажаннях, а затим – причинок до пізнання часу і суспільності, серед яких він повстав. Повна емансипація особи автора з рамок схоластики, повний розрив з усяким шаблоном, якнайповніший вираз авторської індивідуальності в його творах – се характерний, пануючий оклик наших часів. Та сей тріумф індивідуалізму в сучасній літературній творчості надає тій творчості заразом велике соціальне значення.

Навіть в тих своїх відломах і проявах, що найсистематичніше тікають від усяких соціальних тем, найзавзятіше відхрещуються від зв’язку з суспільністю, найрадикальніше йдуть або силуються йти врозріз з її утертими виображеннями, з її смаком і віруваннями, бачимо коли вже не вовсім безцільне і бездарне шукання оригінальності, quand même хоч би се була тільки така оригінальність, щоб, замість на ногах, ходити на голові, – коли вже не хоробливі вибрики зіпсованого смаку, не проби драпатися по стінах («малювати словами», «робити музику словами» і т. і.), то в усякім разі документи певних суспільних процесів, симптоми хвороб (сучасний декадентизм – симптом хворобливого рознервування, безідейності і відчутої безцільності життя серед буржуазної молодежі різних країв) та духових переломів, котрих обсяг далеко ширший, котрих джерела сягають далеко глибше, ніж се хочуть і, частенько, ніж уміють сказати ті писателі, що дають їм літературний вираз у своїх творах.

Та, лишаючи набоці ті літературні аберації, треба сказати, що ніколи ще література не була в такім живім та тіснім зв’язку з суспільним розвоєм, з провідними суспільними змаганнями, з кипучою класовою боротьбою, як в нашім віці, ніколи вона не була таким правдивим, свідомим та живим виразом інтересів, смаку, поглядів і почувань суспільності, не була таким сильним двигачем поступу і розвою, як в нашім віці. Коли хто говорить, що поезія, літературна творчість в нашім реальнім та практичнім віці упадає, то говорить се або сліпий, що має очі а не бачить, або чоловік, що не хоче бачити того, що діється довкола.

І коли хто говорить, що поетові не слід займатися пропагандою якихось ідей та ідеалів, що суспільна боротьба, національні свари, такі чи інші реформи не його річ, то се говорить тільки його власна безсильність. Все вільно поетові; він чоловік, і йому вільно інтересуватися, пройматися всім тим, чим інтересуються люди. Противно, чим ширший, різносторонніший буде круг його інтересів, чим багатший скарб його спостережень і почувань, тим більшим талантом будемо його вважати, тим тісніший і різнородніший буде його зв’язок з суспільністю, тим більший і тривкіший буде його вплив на суспільність. І ніякі правила та ограничения для нього не обов’язкові, крім правил доброго смаку, всякий твір буде добрий, крім вкучного та безхарактерного.


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Житє і слово», 1896, кн. 1, с. 31 – 34.

Подається за першодруком.

«Шах-наме» («Книга про царів») – назва кількох прозових і віршових зводів, в яких зібрані міфи, епічні сказання та Історичні хроніки іранських народів. Початок складання цієї книжки датується III – VI ст. Основну редакцію «Шах-наме» було створено на початку XI ст. (1010 – 1011) персидським і таджицьким поетом – Абуль Касимом Фірдоусі (близько 940 – близько 1020 – 1030).

«Пісня про нібелунгів» – пам’ятка німецького героїчного епосу XIII ст. В основі епосу лежать давньонімецькі міфи-і перекази V ст. про загибель Бургундської держави (437).

«Пісня про Роланда» – пам’ятка старофранцузького героїчного епосу XII ст., в основі якої лежать народні пісні і легенди про походи Карла Великого (VIII ст.).

«Божеська комедія» – тобто «Божественна комедія», поема великого італійського гуманіста Данте Алігієрі (1265 – 1321).

«Беовульф» – пам’ятка давнього англосаксонського епосу, поема про життя і подвиги витязя Беовульфа – короля геатів (скандінавське плем’я на півдні Швеції).

…Гетевім «Вільгельмі Мейстрі»…. – Йдеться про твір Гете «Літа науки Вільгельма Мейстера» (1795 – 1796) та «Літа мандрувань Вільгельма Мейстера» (1821 – 1829).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 214 – 218.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3185

Модифіковано : 20.06.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.