Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Літературна критика / 1896 р. / Теодот Галіп. Перші зорі

Теодот Галіп. Перші зорі

Іван Франко

Оповідання. Чернівці, 1895.

Про які зорі натякає се оповідання і чому вони перші, я, прочитавши уважно книжечку Галіпа, зовсім не розумію. Нічогісінько в ній нема астрономічного ані в дослівнім, ані в переноснім значенні.

Оповідається там про гурток молодих людей, чернівецьких студентів, що балакають весело, п’ють добре, танцюють гарно, любляться з гарними дівчатами і переходять деякі дуже несложні фази любовних радощів і розчарувань. Є там сильветка одної панночки зовсім звичайного типу наших малоосвічених і нерозвитих панночок, у котрих цивілізація, крім строю та фризури, проявляється хіба в тім, що завчасу вміють докладно відрізнювати любов від подружжя. Є й закордонний русин, якийсь волиняк, що приїздить до Чернівець Горчонковим, а попавши в кружок Галіпових героїв, віднаходить у собі козацького потомка Гірченка, засмакував в коломийці і з тим багатим засобом вертається назад у свою Волинь. Є там і галичанин Тухольський, якийсь дивак, ніби радикал, хоч ніяких радикальних думок не висказує, снується по Чернівцях, як блудне світло по болоті, привозить якісь книжки і цілі два тижні тим тільки турбується, кому б їх передати, щоб їх розпродав, а сам за весь час не продає ані одної.

Одним словом, товариство різнобарвне, та все ж таке, що ніяких ані перших, ані остатніх зір в нім не можемо добачити. А придивившися йому уважно, добачили б ми дещо зовсім інше. Ну, та ми не будемо чіпатися автора за титул, а стрібуємо придивитися уважніше тому молодому товариству, яке він малює в своїм оповіданні.

Герой Галіпового оповідання, Циль Білецький, «молодий, добірно одягнений, приємний з лиця панич», як малює його автор. Радикал Тухольський у Галичині чув про нього як про чоловіка, з котрим «можна почати культурну працю», але яка би се могла бути праця, ми з оповідання не довідуємося. Білецький навіть «не дуже уважно слухає» слів Тухольського про таку опінію о нім (ст. 17); трохи далі (ст. 19) він «уважно слухає» розмови «про політику в Галичині», та не вміє сказати, чи в Чернівцях є робітницьке товариство. Зате він охочий до гри в карти (ст. 22), а товариську пиятику справляє як якесь торжество, не залишаючи при тім цитувати Шевченка в цинічнім приложенні (ст. 23).

Він шанує народні звичаї, коли вони відносяться до пиття горілки (ст. 24), любить пісні «на хвалу моєї миленької» (25), в котрих уже сам автор чує «відгомін співучої душі народу, котрому доля нічого не облишила, лишень тугу за кращими днями». Як поетично, і патріотично, і глибокоумно! Тільки добре підпивши, Білецький «тримає (і не пустить!) палку промову політичного змісту» (29), та автор мудрий, навіть півсловечком не натякає, про що і як говорив його герой. І коли серед тої промови роздається стук до дверей і одному з п’яних товаришів привиджується ревізія, «Білецький немало напудився» і хоча, «пройшовши зміст своєї промови, мусив собі виставити свідоцтво цілковитої бездоганності», то все-таки, промимривши кілька слів, «пожовк на лиці і чимпрудше мусив поквапитися до вікна» (37), мабуть, міркуючи в разі небезпеки вискочити з хати надвір.

Коли справа вияснилася, він оживає духом аж тоді, коли ходить о нову пиятику. Йдучи до шинку з гостем волиняком, він балакає «про життя-буття народу на Волині і на Буковині, де в чім відмінне, в многім подібне» (38); ся розмова для автора, видно, нецікава, бо, крім отсеї премудрої її характеристики, він не приводить із неї ані слова. Тільки в шиночку Циль впадає в добрий гумор і хвалиться, мабуть, для зазначення свого патріотизму, що «питимем по-козацьки» (43), і пояснює се в такий спосіб, «що ви (себто шинкар) нам внесете сюди на двадцять і чотири годин їди, дасте нам ключі від пивниці, а самі можете іти спати. Через добу навідуйтеся у нас» (44).

Вдарившися в такий високий патріотизм, він уже не попускає і, пояснюючи гостеві з Волині назву Галичини, додає: «Один із тих великих країв, яких є з десять на Українській Русі. Та що з того, коли вони майже всі німі і не знати навіть, чи ми ще ми» (44). Лишилася, як бачите, тільки одна Буковинська Русь, де люди не німі, бо раз у раз співають і вміють пити по-козацьки; вона одна рятує честь і славу України.

Автор не доповідає нам історії пиятики свого героя і його товаришів, а тільки коротко каже, що другого дня о четвертій пополудні Циль, «причепурений, але досить блідий» (51) ішов до своєї любки. При стрічі він цілує її в руку, при столі «розмовляє з нею очима та якимись уриваними півслівцями» (57), вдає з себе заздрісного, «незавважно стискає її маленьку ручку» (58), йде з нею, «але виключно з нею», хоч в більшім товаристві, на прохід. Сидячи обік своєї улюбленої, одним тільки журиться, «що не буде міг дати їй свого імені…»

«Коли ж ми поберемося?» – запитує він, нагадавши, що він ще тільки на другім році прав, а панночка вже готова йти заміж, та вспокоюється, коли вона каже йому: «Не журися! Я тебе й так люблю» (63). Сього йому досить, щоби «раювати», по улюбленому вираженню автора, щоб об’являти себе «невільником» своєї панночки, і то об’являти так твердо, «що він з переконанням і голосно зареготався» (64). Чудесне переконання, що спонукує до голосного реготу! Панночка, очевидно, бачить в тім переконанні «діткливий жарт» і відвертає від нього личко; він мусить поясняти їй, «що є їй справді до смерті відданий» (64); жаль, що автор, приводячи в своїм оповіданні таку купу пустих розмов, не вважав потрібним привести сього цікавого пояснення!

Ну, і «вона почулася знову щасливою» тим, що «її милий всього себе, свою любов, своє молоде життя давав їй до розпорядимості, і які-то він гарні речі говорив! Про її красу, про свою силу (отої), про любов і життя, про пімсту і кров (а се з якої рації?), про тугу і смерть і знов про любов» (64). Якби автор був нам привів таку промову свого героя, то ми би й повірили, що він уміє такі гарні речі, а тепер, їй же богу, не віримо. Якби в шиночку при пиві, то, може, би ще швидше повірили, але насухо!..

І справді, після раювання з панночкою Циль просто йде до шиночку, де, розуміється, застає декого зі своїх товаришів. Тут укладається план студентського вечорка з танцями, звісно, підстелений патріотичними фразами, бо се «у нас поки що один із способів, котрими ми заявляємо, що ми ще є» (75), Білецький не тільки вповні солідаризується з таким поглядом на танцюючі вечірки, але навіть бачить в тім якусь честь для Буковинської Русі, що «замість воєнних та дипломатичних лаврів» (а інших хіба не буває?) може похвалитися хоч тим, що «у нас вечорниці обійдуться без недобору».

При тій нагоді він випалює ось яке глибокоумне речення: «Маленький потічок – і чистий, велика ріка, а мулиста». Так я порівнюю нас з різними «сильними націями». Певно, з часом і наш потічок стане рікою – і закаламутиться».

Подумаєш, який високоморальний молодий чоловік! І хто би сказав, що се той самий, котрий при однім слові «ревізія» перебирає все своє патріотичне сумління і хоч не находить там нічого, крім дитинства, все-таки хапається до вікна; котрий зате вміє пити по-козацьки, прокламує себе невільником панночки, що її третій чи четвертий раз бачить, і навіть отсю високоморальну фразу виголошує в шиночку! Ох, чудесно чистий той малесенький буковинський потічок! А які-то рибки в ньому плюскочуться! Ми ще їх побачимо.

Ми вибрали і звели докупи все, що подає автор для характеристики свойого героя на перших 76 сторінках свого оповідання. Дві речі бачимо з сього зводу: одна – се повна невмілість автора зрозуміти і змалювати який-небудь суцільний характер, а друге – пустота, некультурність і примітивність того життя, яке хоч невміло списане, а все-таки визирає з оповідання.

Автор, без сумніву, добрий обсерватор і вміє легким способом оповідати те, що бачив і чув; не його вина, коли він бачив найбільше шинкових пиятик та прогулок товариських, чув найбільше пісень, цинічних пияцьких розмов, де п’яні жарти пересипаються патріотичними фразами або любовними зітханнями. А чувши і бачивши се, він, очевидно, має право писати нам про се, коли йому се так інтересно і коли не вміє знайти цікавішого предмета до оповідання. Та все-таки же виною, а не заслугою автора мусимо назвати фальшиве, просто фальшиве освітлення тих фактів, які він малює в своїм оповіданні.

Ми побачимо се виразніше, коли переглянемо те, що автор подає для характеристики свого героя в останній третині оповідання. Ми лишаємо набоці зовсім недоладну любовну сцену в X розділі – про неї буде мова при характеристиці героїні оповідання, – а перейдемо відразу до тої катастрофи, яка спіткала Білецького на вечорку. Автор не описує тої катастрофи, а малює нам тільки свого героя, як він виглядав по ній.

«Він справді виглядав дивно. Чуприна, стративши всякий слід причіски, повісмами спадала по вилицях. Високе чоло… було голе і бліде, як увесь вид. Брови були наморщені, а з-під них визирали очі, в котрих блискав непевний вогник. Уста були напівотворені, спідня губа трохи виставлена. Через те кутики рота немов зсунулися. Навкруг уст рисувалася на все готова, але затаєна відвага, яка являється у людей, що їх мучено і бито» (102).

Варт високої премії чоловік, хто здужає собі з отсього опису виробити хоч яке-небудь конкретне виображення. Автор, очевидно, хотів би малювати пластично, та брак обсервації і знання найпростіших явищ фізіономіки людської заставляють його малювати карикатуру та ще підливати той малюнок нісенітницею вроді тої «відваги, яка являється у битого і мученого чоловіка». І що далі робить сей так трагічно змальований герой? «Білецький подивився на Самсонюка довгим позором і кивнув головою». Та й тільки всього? Ні. «Потім його очі склепилися, він ухопився руками за чоло і перериваючимся голосом простогнав: «Кириле, як вона мене зрадила!» (102). Та й по всьому!

Те, що йде далі, се виклад Самсонюка про «силу розуму» – одинокий довший теоретичний виклад в оповіданні; після нього Циль з радістю думає, що він ще живий і здоров, плаче і йде з товаришами – куди б ви думали? Як правдивий чернівецький русин, спосібний до «культурної роботи», йде до шинку, а відси виїжджає на село, де «за три неділі так розжився, що аж вертати не хотілося». Відомість про шлюб своєї милої з іншим він приймає зовсім байдуже. Щасливий чоловік!

Героїня оповідання – панна Ірина Матушинська, дочка багатого протопопа, «висока, гнучка дівчина, яких, може, шістнадцяти років» (2), змальована не менше, але й не більше глибоко, як Циль. Вона являється на сцену в супроводі Білецького, з котрим ледве від двох місяців познайомилася і всього тільки два рази була вкупі, та проте вона зараз же в первім розділі цілується з ним.

«Як він остро цілує! Аж укусив мене, – шептала вона, пригладжуючи трохи розхристане волосся та втираючи палаючі щоки. Після сього побігла до кухні переконатися, чи мати що спостерегла. Була се рішуча панна» (7).

Дивно, чого автор велить їй приїжджати до Чернівець «для довершення едукації», коли вона вже так досконально едукована.

З кухні вона вертає з хустиною в руці, «личко було немов заплакане», та проте вона спокійнісінько запрошує Циля на обід і довгенько розмовляє з ним, а при кінці дає йому цілувати свою руку. На другий день по тій сцені відбувається згадана вже прогулка на Владичу гору, при котрій Ірина з Цилем «раюють» у любовних солодощах на очах батька, матері і цілого товариства. Тут Ірина заявляє Цилеві на його сумну увагу, що він «не може їй дати свого імені»: «Не журися, я тебе й так люблю», – що, в зв’язку з тим, що сталося за кільканадцять днів, показує довідно, що вона справді була аж занадто едукована в тій буржуазній жіночій едукації, що таким пишним цвітом цвіте особливо у Франції та помалу приймається і по других краях.

Цилеві запевняння, що він «її невільник», вразили Ірину, але не для того, що, проголошуючи ті слова, герой сам себе знижував до ступеня песика або котика, а тим самим унижував її саму; ні, те почуття унижения і зневаження людської гідності ані разу не блисло в делікатній душі протопопівни; їй прикро було тільки те, що він «так діткливо жартував» (64). І розуміється, що так понята прикрість швидко минула; коли Циль почав їй виясняти своє невільництво а при тім говорити «про її красу і свою силу», то «Ірині стало гаряче, вона отворила уста, аби дихнути вільніше, їй здавалося, що вона царівна в казці і що се все навкруг неї якийсь загадочний райський світ» (64). А коли Циль показав їй зірку коло місяця і глибокоумно порівняв її з зіркою, а себе з місяцем, вона заявила, що «ще такого видовища не бачила» (65).

– Звичайно звізди перед місяцем бліднуть, – говорить Циль, свобідно фантазуючи на темат астрономічний, – але се твоя зірка, і ти при мені ніколи не збліднеш.

Після сеї астрономічної уваги, одинокої в цілім оповіданні, «молодята задумалися, думки їх були неозначено сумні» (64). Бодай Ірина мала чого сумувати, чуючи, які дурниці говорить її любий Циль.

Два дні пізніше Іринина любов переходить першу легесеньку пробу і в тій пробі паде. Мати дає їй легесеньке, характерне своєю безхарактерністю упімнення. Наводимо його дослівно:

«Ага, я вже хотіла тебе оногди просити. Ти, Ірино, уважай, недуже вдавайся з тим Білецьким, особливо як де перед людьми. Бо нащо? По-першім, то тобі може пошкодити, а по-другім, хлопець ще може собі щось уроїти, а з того лишень неприємності бувають» (83).

Я мушу трохи довше зупинитися при тих словах, трохи розжувати їх; наші молоді хлопці і дівчата мають нагоду аж надто часто чути такі слова, привикнути до них, то часто буває таке, що не розуміють цілої їх підлоти та огидності, не відчувають того конденсованого цинізму, який у них криється.

Мамця остерігає донечку перед «тим Білецьким», немов перед якимсь поганим звірем, хоча догадується, що дочка любить сього чоловіка, і хоча проста делікатність наказувала б пошанувати те чуття дочки, навіть коли б воно зійшло на хибну дорогу. Мамця, впрочім, розпочинає сю розмову так собі, принагідно, без ніякого вступу, не старається навіть розпитати Ірину про її чуття, а без церемонії залазить їй в душу своїм упімненням, мов злодій у чужу кишеню.

І яке се упімнення! «Не дуже вдавайся». Значить, трохи вдаватися можеш, щоб тільки се не виходило поза обсяг забавки. «Особливо як де перед людьми». Розуміється! На самоті можна собі позволити і цілуватися і ще дещо більше, щоби тільки люди не бачили і щоби се «тобі не шкодило». А при тім треба «хлопця» так держати, щоб він собі «дечого не уроїв», т. є. згори вияснити йому, що він є тільки для забавки і розривки і що все те, що робиться між ним і панною сам на сам, без свідків, не дає йому права піднімати прилюдно які-небудь претензії і робити панні які-не-будь неприємності.

Коротко і ясно висказує сю думку й батько Іринин, мовлячи: «На мою гадку, завсіди той винен, хто дається за ніс водити», а мати зараз пояснює: «Най дівчата не даються дурити» (56). Се значить, що дівчина не тільки не повинна «дати себе дурити», т. є. піддатися своєму чуттю, йти за поривом свого серця, але, противно, повинна старатися дурити «хлопців», та мусить вдаватися з ними осторожно, так, щоби люди не бачили і щоби се їй «не шкодило», а хлопець щоби не міг мати до неї жодного права. Певна річ, мамця мусила частіше і детальніше викладати Іринці сю свою едукацію, бо, як ми бачили, панна Ірина вже від початку оповідання показується кованою на всі чотири ноги, а й тепер мамцине упімнення відразу зрозуміла, і то власно так, як мамця того хотіла.

«Ірина схилилася знов над рамцями, – оповідає далі автор, – і нічого не відповіла. Вона трошки поблідла. її глибоко вразили материні слова, особливо те холодне, розумне, само собою понятне: «З того неприємності бувають!» Справді? Більше нічого?

Страх, як мати погано виразилася, як не по-людськи! І як мати мені вже довіряє! Усе бачила, а мовчала, а на послідні слова докору, ні сварки, нічого – де там!… «Прошу, не вдавайся… особливо перед людьми…» Дуже се погано сказано!

Ні, на злість матері не покину Циля! Я не така, як мама гадає. І нащо мені його покидати? Він мене любить, я його також буду любити. Але коли з тої любові нічого не вийде?

Може, вона справді могла би пошкодити? Може, мати добре зробила, що бодай сяк-так нагадала? Ні-ні, справді треба бути обережною. Циль нічим не є, нічого не має, ні становища, ні поваги, ні років! Зрештою, треба перестати йому робити надії. Я йому, властиво, жодних надій не подавала, ми ледве кілька разів виділися. Він ще не може мати жодних претензій. Те, що я йому сказала «люблю», нічого не шкодить, я його справді люблю, і коли би він лишень залишив гадку про якусь женитьбу, я би його ще дужче любила. А так не гаразд буде.

Отже, я йому скажу: «Цилю, ми ніколи не поберемся», – і він піде, а я лишуся сама. Він надується, буде на мене вовком дивитися, а се мене буде дуже боліти.

Але іншої ради нема. А як він щось, може, зачне витворяти, то я з ним зірву цілковито. Най собі йде! Овва, що за легінь! Най почекає, аби хоть трохи вус підріс!… Зрештою, як собі хочеш!»

Отсе рефлексії шістнадцятилітньої панночки, що уперве любить! Скільки брудоти, скільки цинізму в тих рефлексіях, виссаного, мабуть, з молоком матері! Се та дівчина, що ще передучора тонула душею в любовній розмові з молодим парубком, що запевнювала його про свою любов, цілувалася з ним, говорила з ним, як з братом! Вона ані одної хвилі не думає боронити свого чуття.

Вона знає, що Циль на другім році університету; щоби стати його жінкою, їй прийшлось би ще чекати пару літ, та й про таку можливість вона також ані разу не подумає. Вона рада тільки, що мати не сварить на неї за те, що цілувалася з своїм милим, і бачить в тім доказ довір’я матері, в чім би ми бачили школу гіпокризії. Вона повторяє два рази, що в словах матері є щось поганого, але що властиво в них погане – не звісно. Сказати се матері до очей вона ніколи не посміє, але в душі таки признає матері повну рацію і тут же сама надумує ще гіршу погань, бо вже прямо укладає собі планик задержати собі Циля по своїм виході заміж в ролі «Hausfreund’a», а коли би він не пристав на такий делікатний планик і «почав щось витворяти», почав жадати від неї правдивої любові, чесних і моральних відносин, то вона зірве з ним. І, прочуваючи, що воно справді так станеться, ота ідеальна

Іринка вже тепер в думках кепкує собі з Циля. Справді ідеалізм неабиякий.

Після таких рефлексій ціле закінчення оповідання для нас зовсім зрозуміле. Циль приходить зараз же по сій розмові між матір’ю і дочкою. Ірина виходить до нього заплакана – не бійтеся, не з жалю за милим, котрому в душі вже дала Laufpass, а задля того, що мати остаточно таки насварила на неї. Вона приймає Циля холодно, чим збуджу тільки живіше співчуття в молодім, закоханім чоловікові; замість поговорити з ним по щирості, вияснити йому ситуацію, приготовити його на евентуальний розрив, вона грає йому Лістові рапсодії, а розворушивши його нерви по всім правилам кокетерії, ще раз викликає у нього признання, що її любить, підгнічує огонь його пристрасті. А десять день опісля, на вечорку, ота романтична панночка, мабуть, після тих самих правил кокетерії звернула на себе увагу якогось доктора Скалковича, сей по двогодиннім танці освідчився їй – і Іринина мати не могла собі відмовити тої приємності, щоби не представити Цилеві нареченого своєї дочки. Як бачимо, і мамця і доня – обі ліпші.

Як же задивляється сам автор на отсю історію, на те дике зневаження людського чуття, на те потоптання елементарних вимогів чемності і прямоти в відносинах між людиною і людиною? Автор не полишив нам тут місця для сумніву, не пожалував труду, а виложив свої погляди устами одного з персонажів свого оповідання, Цилевого приятеля Самсонюка. Самсонюк, фігура, списана, як звичайно, не дуже виразно, являється тут резонером, коментатором оповіданих подій, і ми приводимо його розумування в цілості як безсумнівний рефлекс думок самого автора, як документ практичної філософії сучасного буковинського інтелігента.

«Ти її любив, кажеш. Припустім, отже, що ти в неї влюблювався. Вона се бачила, і то їй сподобалося. Ти, може, був перший мужчина, з котрим вона стрітилася ближче, і тому, цілком природно, звернула деяку пайку своїх любовних бажань на тебе. Ти зате зволив собі уроїти, що вона всю себе готова віддати тобі І Тим часом вона тобі віддавала лишень хвильові зітхання, чи там поцілунки.

Се був твій перший блуд, корінь лиха. Вона не мала на думці жертвувати собою аж так далеко, аби згодитися на те – чекати на тебе, заким ти зможеш одружитися, одним словом, заким ти станеш готовим чоловіком, мужчиною! Розумієш ти, що вона тебе не могла любити, коли мусила собі водно уявляти, що з тебе має колись виклюватися чоловік для неї? Розумієш ти, що ти доти, взявши річ формально (а женщини формалісти!), мусив для неї здаватися лялькою, з котрою можна гратися, але котра живої людини не заступить!

Що то взагалі за брехливий вираз: чекати? Се або брехня перед «світом», або взаємне ошуканство! Отже, тут є той другий блуд, котрого ти, розуміється, не бачив. Ти не бачив, що той стосунок, в який ти хотів вступити, попросту був би став для тебе понижаючий, а для неї смішний, для обох же вас утяжливий.

Третій блуд був той, що ти не бачив або не хотів бачити, що твоя мила зовсім не стратила здорових глуздів так, як ти, лишень попри прихильність до тебе мала свої здорові гадки, або бодай здорове жіноче чуття (інстинкт). Але ти сього здорового чуття навіть і не питався, бо ти не ставив любові в залежність від чуття, але малював собі яко душевну чесноту. Однак се не та любов!

Тому-то ти, коли вчора її мати представила тобі несподіваного жениха Ірини, того доктора Скалковича, крикнув: «Як вона мене зрадила!» – Вона тебе не зрадила, вона собі вибрала чоловіка – та й годі! Коби ти вже був сам свій пан, вона би тебе не покинула задля того мало їй знайомого доктора, се є певно, а так вибачай! Се були блуди, в котрі ти, на жаль, попав. Від дальших блудів ми якось устереглися – і будемо стерегтися.

Що вона через дві години рішилася дати йому свою особу, се не диво: подивися лишень на ту боротьбу о чоловіка, яку веде нинішнє залежне жіноцтво!… Що він так прудко рішився, се також не дивниця: подивися лишень на ту погоню за багатим посагом, яка відбувається перед нашими очима! Ти би свою заможненьку панну десять раз утратив, заким би дочекався шлюбу!»

«Дивна сила розуму! – додає від себе автор. – Вона перемогла, побідила рішуче. По семигодинній розмові з Самсонюком Циль думав і відчував так, як йому се доводив Кирило. У Циля немов камінь з грудей спав. Він знав, що має за се дякувати Кирилові. А Кирило знав, що вирятував Циля з тяжкого лиха, що вилічив його прудко і тривко».

Справді, чудесна сила розуму! Вмовити в чоловіка, що він не чоловік, а лялька, що дівчина, котру любив, – не людина, а проста самиця, котра до кождого стрічного мужчини звертає «пайку своїх любовних бажань» і попри людське чуття має ще здоровий жіночий інстинкт, що велить їй, не чекаючи, віддавати свою руку знов-таки першому стрічному мужчині, коли тільки він «готовий чоловік», котра затим не може нікого зрадити, бо не має до того ніякої моральної кваліфікації, – на се справді треба неабиякої сили розуму.

А властиво ніяка сила розуму не здужає сього доказати, де в душі нема відповідного грунту під засів таких думок, де нема нагромадженого багатого засобу підлоти, безхарактерності і зневаги до людської гідності і в жінці, і в мужчині. І що найсумніше, що, власне, сам автор подає нам отсю гниль як екстракт розуму, як щось так сильного, так ясного, так очевидного, що його нужденний герой навіть одної хвилини не думає змагатися з сею аргументацією, навіть не пробує одним словом протестувати проти неї, а тільки звільна, мов губка, насисається її, а нассавшися, чує себе «живим і здоровим», хоча здоров’я його – се здоров’я чоловіка, у котрого ампутовано серце.

Супроти сього всього нам здається зовсім лишнім питання: чи автор, буває, не набрехав на свою суспільність? Чи він не змалював її чорнішою, ніж вона є дійсно? Ми бачимо в авторові талановитого, хоч зовсім неосвіченого обсерватора. Він не піднявся понад прикмети фотографічного апарата і здіймає добрі ескізи тої буденщини, серед якої живе і обертається.

Підмалювати сю буденщину чи ліпшою, чи то гіршою, ніж вона є на ділі, він попросту безсильний. В його оповіданні не хибло проб і в однім, і в другім напрямі, та всі ті проби, власне, доказують повну його неспосібність до якоїсь оригінальної концепції, до малювання того, що виходить поза обсяг звичайної буденщини. Пусті товариські балаканки та цинічні шинкові і пияцькі сцени удаються йому найліпше, а такі фігури, як усі троє панство Матушинські (батько, мати і дочка), очевидно, знані йому дуже близько з усіма їх поглядами, з їх способом мислення, з їх логікою і чуттями.

Коли б хто хотів набрехати на ту суспільність, не знаючи її так докладно, той ніколи не міг би видумати про неї стільки погані, скільки її розгублюють ті персонажі в мимоходом сказаних словах, у поступках, сповнюваних так собі, без виразного плану (представлення закоханому хлопцю нареченого його милої). «Жестокие у нас, сударь, нравы», – можна тут сказати словами Островського.

Авторові ж, з одного боку, треба подякувати за те, що змалював нам. не прибільшуючи і не уймаючи, сей відломок українсько-руської суспільності, а радше відломок її інтелігентної громади, що плодиться на Буковині, а, з другого боку, приходиться нам щиро жалувати його, що він не здобув собі навіть настільки ширшої освіти, щоб станути вище понад усю оту моральну гниль, серед якої живе та громада, щоби розуміти, що в її словах і вчинках в зле, а що добре.

І не треба думати, щоб для автора, що малює побут людей у якімсь краї, отсе розуміння морального добра і зла було лишнє та маловажне. Воно, і тільки воно одно, може зробити його членом цивілізованої громади, може надати його писанням характер загальнолюдський, а тим самим і широко національний, бо тільки тоді твір його буде ясний і всім зрозумілий без коментарій, тільки тоді в душі кождого цивілізованого чоловіка буде збуджувати однакові, виразні і ясні чуття, знайде в ній, що так скажемо, суголосний грунт, а без того навіть хоч би був артистично і як вицяцьканий, не підніметься понад рівень обскурного провінціалізму.

Ми вже сказали, що у Галіпа є також деякі проби вийти поза рамки його звичайної обсервації а малювати коли не фігури, то бодай моменти «вищі» або й такі, що, по його думці, заслугують на осміяння. До тих «вищих» моментів у житті його персонажів треба зачислити їх спроби говорити про політику або хоч би тільки читати книжки та газети. Розмови про політику автор згадує кілька разів, – видно, що й на Буковині русини русинами і про політику побалакати люблять. Та видно, що такі розмови там ще менше цікаві, ніж у Галичині, бо автор ані одної такої розмови не приводить в цілості.

Може бути, що на ділі він ніколи не чув такої політичної розмови, яка б йому видавалася гідною того, щоб увіковічнити її, обік ідіотичних дотепів його Грінки, Опалки і других персонажів; може бути, що загалом мода на політичні розмови серед буковинсько-руської інтелігенції пішла ще недавно або, може, розмови такі ведуться там секретно старшими людьми, а молодших, таких як д. Галіп, до них і не допускають. Сього можна догадуватися хоч би з того, що з деяких політичних розмов він цитує тільки уривані фрази, які йому чи там його героєві припадково вдалося зловити вухом, як напр., те, що о. Матушинський говорить з Матвійчуком: «Запросити редактора зі Львова та й видавати часопись» (54).

Ані автор, ані його герой не зацікавився тими словами, не пробував пристати до гурту, де велася така розмова, і взяти в ній участь; жіноче і буршівське товариство для нього далеко цікавіше. Отим-то ми й не можемо на підставі матеріалу, зібраного д. Галіпом, виробити собі ніякого виображення про політичні погляди його героїв, а «патріотичні» рефлексії, вложені автором в уста Матвійчука в хвилі, коли той вийшов із шинку, покинувши там прочих героїв повісті при пиятиці (ст. 50 – 51), такі неясні та безпредметові, що являються нам не висловом якогось ясного політичного погляду, навіть не виразом якогось гарячого чуття, а радше ліричним плюванням на стелю.

Чи Галіпові герої письменні, чи ні? Про се можна би сумніватися, коли б автор не сказав нам виразно, що вони студенти, попи, семінаристи; в оповіданні нема й натяку на те щоб вони що-небудь читали, так як у «Іліаді» нема й слова про читання і писання. Книжки, література і все те, що освічений чоловік черпає з неї, для них зовсім не існує; щонайбільше вони вміють при пиві кепсько запитувати латинську приповідку або цинічно перелицювати який вірш Шевченка.

Що ж до жінок сумніви в їх письменності ще більше оправдані. З Ірининої «шкільної» едукації автор подав тільки одну сценку – як учениці після уложеного плану кокетували молодого вчителя історії. А щодо мамці Матушинської, то автор гарно і справді артистично описує її читання. Подамо сю сценку його оповідання в цілості – се, може, найкращий його уступ, котрому не бракує сатиричної солі, хоч, звісно, щодо його оригінальності можна би поробити деякі застереження і хоч, іронізуючи, автор звичайно попадає не там, де би треба, і іронізує над такими речами, над котрими зовсім не слід би іронізувати.

«Добродійка Матушинська нині «читала». Її уважливий муж власне прислав їй цілу купу «Нашого слова», що виходило у Львові і вважалося за дуже поважну часопись. Тож добродійка, вибравши догідну годину, узброїлася в окуляри і поспішила покористатися уважливістю свого мужа. Як досвідчена в світі женщина, пані Матушинська приступала до грядучої приємності не прудко, легкодушно, але з певними думками.

Вона ясно здавала собі справу з того, здавалося би, так маловажного факту, що муж прислав їй духову поживу. Вона цілком по-філософськи відкрила в сім одинокім явищі систему, спосіб мислення протопопа, його погляд на неї, його жону, і була з сього задоволена. Пані Матушинська, хоч і не одушевлялася «Нашим словом», та не взяти його до рук се було для неї те саме, що для народу нехіснування з нових свобідно-мислених установ (!).

Але воно завсігди так буває, що людської душі ніколи нічим не задоволиш. Лишень пані добродійка взяла до рук одно число часописі – і радість її минулася. На добродійку нараз дихнула знакома їй почасти чорна, бездонна нудьга з-поміж дрібно задрукованих листків «Нашого слова».

Вона зачала читати вступну статтю під заголовком «Наші кривди». Перечитала перше речення, замогла друге, навіть і третє, але позаяк їй довелося трохи задуматися над одним якось незрозумілим словом, то сталося таке, що загубила точку і не знала, де стала. З незадоволенням сконстатувавши такий зловіщий знак, добродійка обережно перегорнула листок і трохи немов з тривогою подивилася на другу сторону згори аж додолу. Тут з приплесканими черенками, немов зажурена, переповзла «допись», там немов поспішний поїзд мигнув «політичний перегляд», і пані добродійка з довір’ям обернулася до «новинок», що рясно розсипалися на третій стороні.

– А, тут уже певне буде щось цікавішого, – подумала читачка і, прудко оминувши «особисті вісті» та «іменування», стрітила позором товстий чорний рядок «Злі язики говорять…»

– Ану; що вони говорять? – усміхнулася добродійка, направила окуляри, погладила чіпчик і підняла часопись до світла. «Злі язики говорять, що звісний Перевертанський лише тому став радником, що писемно зобов’язався вислугуватися декотрим миродатним особам. На се є отсі докази…»

– Ох, господи!… – зітхнула пані Матушинська, не бажаючи переконатися о правдивості страшного донесення. – Як вони нікого не шанують! – подумала вона і вже майже без надії переглядала часопись далі. Аж тут, немов спасенна стеблина, тихо запросила її до себе мила новинка «Дуже цікаві вісті».

– Ну, нарешті, – зітхнула читачка. «Дуже цікаві вісті доходять до нас з Києва. В однім з тутешніх архівів знайдено нові документи, що кидають деяке світло на особу автора так званої Несторової літописі…» Добродійка з повною резигнацією згорнула часопись і розсіяно подивилася знов на першу сторону…

Позір її машинально пробіг по блискучому папері і цілком мимохіть опинився під лінією, де красувався незавважаний нею фейлетон. «Матеріали до дослідів над походженням слова «струк», з увагою особливо на язики литовський і санскритський. Написав один з двох. Десяте продовження».

Добродійка вже давно не змагалася з долею; її позір сумовито посувався по немилосердних буквах, точках і протинках. А ті букви, точки і протинки зачали тягтися безконечною лавою, та такі тверді, мовчазливі та сумовиті, немов ті діди, що, бувало, тягнуться шляхами до Сучави…

Добродійка побачила, як вони оживилися, заворушилися, і, немов знемощілі, зачали протягатися, хитатися, а нарешті хилитися ніби на супочинок. Небавом стало тихо, вони задрімали, а з ними й пані добродійка. Вона прокинулася, однак, коли почула, що «Наше слово» в неї випало з руки. Добродійка Матушинська ще встигла вхопити часопись, котра помаленьку зсувалася по спідниці, і, поклавши її зневажливо на стіл, подумала: «От, богу дякувати, що я трохи задрімала!»

Автор, очевидно, думає, що він дуже їдко заіронізував над часописсю «Наше слово». Та нам здається, що для людини, у котрої нема ніякісіньких духових інтересів, котрій понад силу перемогти три речення і задуматися над одним трохи незрозумілим словом, навіть «Дзвінок» і «Бібліотека для молодежі» буде занадто тяжкою і нудною лектурою.

Мимоходом додамо, що приведений нами уступ – одинокий в сьому оповіданні, котрий дозволяє встановити дату, коли відбуваються події, тут змальовані. Очевидна річ, що львівська часопись «Наше слово» – се «Діло», а звісний «Перевертанський» – се Барвінський, а новинка про те, що він став радником, то є членом Ради шкільної крайової, вказує на добу упадку так званої нової ери а початку так званого нового курсу. Коли б не ся подробиця, можна б було подумати, що річ в оповіданні діє в [18]80-х, 70-тих або навіть 60-тих роках.

Нам лишається ще сказати пару слів про ті персонажі Галіпового оповідання, що виходять із звичайного круга його обсервації, та, проте, виведені автором, певно, не без якоїсь глибшої думки, правдоподібно для того, щоби показати Чернівці якимсь огнищем, де здибаються інтелігентні люди з усіх закутків України-Русі, де стикаються з собою на нейтральнім грунті різні погляди і напрями, які існують серед руської інтелігенції. У одному автор має рацію: грунт тут справді нейтральний, бо тутешні інтелігенти, навіть молоді, як ми бачили, не то що не мають ніяких політичних поглядів, але навіть не мають того, що є основою для всяких поглядів, не мають характеру і виробленого морального почуття, не мають загалом ніяких духових змагань. Грунт дійсно нейтральний, але таким самим нейтральним грунтом була б і пуста пустиня. А може, ще й ліпшим, бо там не було б даних для такої чи іншої політики, а тут вправді даних позитивних також нема, та зате є величезна купа деморалізації і глибоко вкоріненого цинізму.

Автор рисує нам дві такі чужосільні, захожі на буковинський грунт фігури, і обі виходять карикатурами. Одна фігура – се волиняк Горчонков, що під впливом буковинської компанії робиться Гірченком. Припадково заїхавши до Чернівець, він попадає у веселу авторову компанію, щоби дістати буковинських пісень; чи дістає їх, про семи не довідуємось. Кумедний собі чоловік той Гірченко. Живучи на Волині і бувши інтелігентним чоловіком, він навіть не чув нічого про українофілів. Загалом він в розвої духовім дуже недалекий, бо навіть пияцько-фразеологічні гасла Галіпових героїв для нього незрозумілі, та зате їх пияцько-буршівська практика «надзвичайно притягала його до себе» (47). Автор, не почуваючи глибокого комізму ситуації, ось як характеризує душевний стан Гірченка на другий день його знайомості з буковинцями. Сцена, розуміється, йде знов у шинку.

«Гірченко нині чувся трохи інакше в товаристві нових знайомих. Відучора він став значно уважнішим на бесіди студентів. Нині він звичайно сидів, спершися грудьми о гранку стола, і ловив кожде слово, що виходило з уст сього або того студента. Гірченко прудко цілком освоївся з новими знайомими. Щось незвичайно рідного дихало в сім товаристві, щось подібне до почуття приналежності між браттями, але остільки сильніше, що вкупі з тим будилися пориви до чогось (?), будилася якась (!) певність і відвага.

Гірченко всі свої теплі чуття, не зужиті досі, віддав громадці молодих людей і прудко став їх завзятим (!) другом. Він уже зрозумів, що сі хлопці, що вели безжурне, легкодушне, майже бурлацьке життя, бажали добра для так добре йому знакомого і любого предмета, для того простор і кого, безпомічного народу, на котрім так і роїлися різні мишуреси і печенєржи. А проти сих Гірченко з охотою готов був обернутися, ще й як! (Ото власне, що не знати, як!)

Волиняк все завзятіше підкручував свій довгий, чорний, козацький вус, думаючи таку думу. Він відчував, що нові знайомі зробили на нього велике враження, і завважив, що дістається під нові впливи. І хотя й сі враження та впливи йому видавалися дуже гарними (!), то обережний Гірченко все ще не піддавався їм безумовно.

Не менше, проте, рішив, що хоч би сам не мав стати таким, як отсі молодики, то все-таки завсіди би сказав: «Се порядні люди, я свідок на те!» Він поспішив виразити ту прихильність відповідними словами, і виразив ЇЇ дуже коротко. Взявши склянку в руки, спершу мовчки чокнувся з товаришами, заворушився і сказав:

– Дай вам боже здоров’я! Випиймо!»

Справді, трудно й здумати гіршу карикатуру, як сей волиняк, котрий мусить аж до Чернівець їхати, щоби почути про українофілів і у котрого не стало навіть настільки глузду, щоби зрозуміти, що ті молоді люди, «що ведуть безжурне, легкодушне, майже бурлацьке життя» в хвилині, коли там, по селах, народ пропадає в голоді і темноті, що пропивають гірко зароблені тим народом гроші і, хоч ніби студенти, день і ніч волочаться по шинках і пияцькі гасла знають далеко ліпше, ніж яку б не було науку, що ті молоді люди – не порядні люди, а сміття, дрантя, кандидати на підляків, лизунів, неробів та кар’єристів. Дуже вже непочаті мусили бути його чуття, коли він відразу міг віддати їх бодай в маленькій часті таким ледарям.

Друга фігура, з котрої автор таки навмисне схотів зробити карикатуру, се заїжджий галичанин Тухольський. Автор пробує показати в нім чоловіка з ідеями, і очевидно се йому не вдається, бо у самого автора нема в запасі ніяких ідей, котрі б він міг приписати сьому «радикалові». Добродій Галіп, очевидно, дуже мало знає круг ідей галицьких радикалів і для того заставляє свойого Тухольського верзти нісенітницю і робити дурниці, щоби тільки він виглядав не так, як люди.

Він інтродукує його завзятою тирадою проти «історичних образів» та проти цілого способу трактування історії як подій не людей, народів, а бездушних кукол, честолюбних та кровожадних «знаменитих людей» (16), як коли б знамениті люди не були також щонайменше людьми. В дальшій розмові Тухольський згадує про те, що хотів би й тут розпочати «культурну працю», та не говорить про неї нічого докладніше, а тільки все «балакає, все посмішкується і поправляє окуляри» (17).

Крім посмішкування, ми довідуємося, що він чимось причасний до «львівських та женевських книжечок», привезених до Чернівець для розпродажі. Які се книжечки – не звісно, та Тухольський упереджує, що «їх властителі в Галичині не бувають премійовані» (19). В яких відносинах стоїть Тухольський до тих книжечок – не знати. Раз автор каже, що їх привіз Самсонюк (19), а потому виходить, що ними головно занимається Тухольський і задля них приїжджає до Чернівець (107).

Далі довідуємося, що Тухольський інтересується робітницьким товариством у Чернівцях, а коли жоден з Галіпових героїв не вміє йому про таке товариство нічого сказати, він іде «до ратуші» (чому не до поліції?) питатися про нього, та відтам його викидають. Се остатнє вже попросту глупа авторова брехня. Можуть собі Чернівці бути варварським містом, але інтелігентного чоловіка, навіть коли він прийде до ратуші і попросить о яку інформацію, не викинуть. Добродій Галіп знає, очевидно, тільки шинки і знає, що коли там не заплатиш за випите, то буває так, що тебе викинуть. Але ратуш не шинок.

Про Тухольського довідуємося далі, що він не любить попів, а радше людей в рясах, бо коли (ст. 20) він тікає з товариства, до котрого входить семінарист в рясі, то пізніше той сам чоловік в світськім убранні йому подобається і він зараз догадується, «що ви хочете пристати до звичайного, робітного люду, значиться, у вас є ретельні наміри» (40). Як бачимо, по інтенції д. Галіпа, Тухольський не стільки радикал, скільки звичайний претензіональний дурень.

Зовсім в тій самій ролі, без дійсної потреби він виступає і при кінці оповідання; приїхавши чортзна-чого до Чернівець, він в подорожнім убранні заходить на вечерок з танцями, поховзнувшися, паде на середині зали і валить з ніг танцюючу пару, а потім в тіснішім кружку вдаряє на фраки та дорікає русинам, що не підпирають своєї літератури. Як бачимо, радикал неабиякий, і якби не ті міфічні «худенькі, любенькі, розумненькі книжечки» (40), з котрими возиться Тухольський, то можна б подумати, що се таки буковинського плекання дурень. Тільки те, що він інтересується книжечками, чинить його не подібним до всіх буковинців: зрештою, його балакання і його поступки нічим не нагадують нам звісних типів галицьких радикалів.

Ми, може, трохи задовго зупинилися при Галіповім оповіданні. Та ми вчинили се навмисно. Оповідання з життя інтелігенції, а особливо молодої, у нас поки що рідкість, а з Буковини ще й більше. При тім автор будь-що-будь оповідач талановитий і писательську техніку виробив собі незгіршу, а при тім обсерватор добрий, хоч для дуже тісного обсягу явищ.

Нічого легшого, як збути такого автора загальниками, сказати йому коротко: тобі, чоловіче, треба ще чимало вчитися, думати, бачити і пережити, треба, крім, техніки, виробити собі ще й розуміння життя і його явищ, піднести власне чуття, власні симпатії і вподобання на вищий, загальнолюдський рівень. Легко се зробити, та що з того? Публіка прочитає і скаже: мудро сказано. А автор прочитає і скаже: «Темна вода во облаці».

Отим-то я думав, що ліпше прислужуся і публіці, і авторові, розжовуючи свій загальний суд, демонструючи його подрібно, розбираючи се, хоч і слабе оповідання на його складові часті, немов роблячи з нього ряд анатомічних препаратів, на котрих ясно видно всю його внутрішню будову. Надіюсь, що публіка за те на мене не прогнівається, а може, й сама привикне в подібний спосіб вдивлюватися глибше і в белетристичні твори, і в саме життя. А чи скористає що з моїх уваг автор, чи, може (як се у нас буває), відкине їх з обуренням як особисту образу, про се мені байдуже.


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Житє і слово», 1896, кн. 1, с. 39 – 52.

Подається за першодруком.

Галіп Теодот (1873 – 1943) – адвокат, письменник з Буковини. Писав ліричні поезії (збірка «Думки та пісні»), оповідання, нариси.

«Дзвінок» – ілюстрований журнал ліберально-буржуазного напряму для дітей і молоді, виходив у Львові (1890 – 1914).

«Бібліотека для молодежі» – серія художніх та науково-популярних творів, виходила у 1885 – 1914 рр. у Чернівцях, 1889 р. – під назвою «Ілюстрована бібліотека для молодежі міщан та селян». Книжки «Бібліотеки для молодежі» виходили щомісячно.

… вказує на добу упадку так званої нової ери на початку так званого нового курсу. – Тобто на середину 1890-х років, коли «нова ера» – політика угодовства з австрійським урядом і польською шляхтою, започаткована в кінці 1890 р. О. Барвінським та Ю. Романчуком, викликає розчарування і невдоволення у самих «народовців». На противагу «новій ері» «народовці» проголосили так званий «новий курс», зміну системи, що, як переконливо показав І. Франко (див. «Два з’їзди». – «Народ», 1894, № 5, та «Зміна системи». – «Житє і слово», 1896, №5), продовжувала «новоерівську» політику відмови від будь-яких спроб боротьби за соціальне і національне визволення українського народу.

«Народ» – громадсько-політичний журнал прогресивного напряму. Виходив у Львові (1890 – 1892), за редакцією М. Павлика та І. Франка, і в Коломиї (1893 – 1895), за редакцією М. Павлика.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 221 – 239.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1051

Модифіковано : 8.08.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.