2. Новий театр на Україні до р. 1880

Іван Франко

1. Початки нового театру в Польщі і в Московщині:
впливи англійські, німецькі, італіянські і французькі

Поки в Київській академії і її молодших паростях в Москві, Ростові, Тобольську і т. і. доживала свого віку стародавня шкільна містерія, а по селах та місточках простолюддя з уподобанням гляділо на вертеп та слухало жартів вертепної драми, по більших містах, а головно в столицях, виростала нова драма, піднімалися зачатки нового театру на взір європейський.

Зачатки ті доволі давні і різнорідні. В Польщі ще в першій половині XVII в. при дворі Володислава IV гостювали італіянські трупи артистів з музикою і балетом; одну із штук італіянського репертуару п[ід] заголовком «Dafnis w drzewo bobkowe przemieniła się» трібував пересадити на польський грунт історик війн козацьких Самуїл зі Скшипни Твардовський. Під впливом італіянського гуманізму написана й драма Кохановського «Odprawa poslow greckich».

Та італіянський напрям, хоч в XVI в. мав у Польщі талановитих прихильників (назвемо тільки двох Кохановських, Гурницького, Шажинського), не запанував надовго; його переміг вплив французький, що почався вже від Яна Казимира і панував у Польщі а ж до часів Бродзінського та Міцкевича. Під тим впливом повстає в Польщі й псевдокласична в французькім смаку драма, зразу перекладана (Завіцького «Jeftes»), далі оригінальна (Фелінського «Barbara Radziwiłłówna») і комедія (п’єси Богомольця, Заблоцького, Красіцького, Немцевича).

Виїмок становить хіба комедія Барики «Z chłopa król» (сюжет похожий на рамку Шекспірової комедії «The Taming of the Shrew» – «Уговкання непокірної»), котра з погляду на будову, живе ведення діалогів та багатство акції, здається, вказує на вплив англійських взірців.

І в Московщині перші зароди нового театру появляються ще около половини XVII в. На розказ царя Олексія Михайловича виставив в р. 1672 німецький пастор Грегорі «Комедию об Эсфири» – річ, котра не належить до розряду шкільних містерій, як би на перший погляд могло здаватися, а взята була з репертуару «англійських комедіантів» шекспірівської школи, котрі тоді давали представлення по Німеччині. Ті англійські комедіанти в Німеччині дали товчок до витворення нової штуки драматичної.

Під їх впливом постали т[ак] [звані] «Haupt und Staatsactionen», драматизовані історичні хроніки без виразної драматичної будови, часто з ролями імпровізованими. На взір англійських комедіантів витворилися в Німеччині вандруючі трупи акторів, у котрих помалу штука драматична вироблялася чимраз ліпше.

І сю нову форму драми трібовано пересадити до Росії; вчинив се Петро Великий, спровадивши в р. 1702 до Москви при посередництві «комедіанта» Яна Сплавського (мабуть, поляка), що був на услугах царя, директора вандруючої німецької трупи Йогана Кунста з Гданська і його режисера Фіршта. Ті два німці мали сотворити в Росії російський театр. Їх обов’язок був не тільки давати п’єси зі свого давнішого репертуару, а то й новоскомповані, але також «учити комедіям» цілу трупу, набрану із «разных приказов подьячих». Для їх вистав Петро велів побудувати осібний дім на Красній площаді, очевидно, бажаючи, щоб театр служив не для його власної забави, як се було за його діда Олексія Михайловича, а щоб притягав до себе якнайбільше публіки і впливав на неї в дусі його реформи [Тихонравов. Русские драматические произведения, I, стор. XXIV і далі.].

Від того часу розвій театру в Росії в дусі західноєвропейськім уже не переривався. Правда, наслідниці Петра В[еликого], дбаючи більше про забаву, ніж про реформи, завели для себе при дворі італіянську оперу з балетом (від 1735), та крім того гостили в Петербурзі незалежно від царського двора німецькі трупи пані Нойбер і Аккермана.

Під впливом тих заграничних, головно же французьких взірців написав 1747 р. Сумароков свою першу патріотичну трагедію «Хорив», виставлену кадетами «пажеського корпуса» в присутності цариці. В ту саму пору в глухій Московщині, в м. Ярославлі, купецькі сини, брати Волкови, що бували в Москві на театральних виставах і запалали великою любвою до драматичної штуки, устроїли в якійсь шопі імпровізований театр і грали в ньому імпровізовані штуки, котрі так подобалися міщанам і навіть ярославському намісникові гр[афу] Мусін-Пушкінові, що сей спонукав ярославських купців збудувати постійний театр.

Слава про талант братів Волкових дійшла швидко до Петербурга; їм велено було приїхати до столиці і виставити трагедію Сумарокова «Хорив». Гра їх дуже сподобалась усім. В р. 1756 станув у Петербурзі перший постійний театр російський. Сумароков іменований був його директором, а брати Волкови враз з артистами Дмитрієвським і Шумським сталися основателями питомої російської драматургії [A. Reinholdt. Geschichte der russischen Literatur, 317 – 318.].

Сумароков стояв зовсім під впливом французьких псевдокласиків, і сей напрям панує в російській літературі, особливо ж у драматичній, аж до кінця XVIII віку. Тільки за часів Катерини II почала отрясатися з-під сього впливу насамперед комедія (Фонвізін, Капніст), коли тим часом трагедія (Озеров) не могла увільнитися від нього аж до часів Пушкінового «Бориса Годунова».

При кінці XVIII в здобув собі в Росії чималу популярність водевіль – легка, сентиментальна комедія зі співами на теми з сільського життя. Початок дала тут цариця Катерина, та найпопулярніший в тім роді був «Мельник-колдун» Аблесімова, в котрім мусимо бачити один із взірців «» Котляревського. Обік Аблесімова годиться згадати многопишущого, хоч і не талановитого, князя Шаховського, головно через те, що він один із перших виводив на сцену фігури українські; про його оперету «Казак-стихотворец» згадує Котляревський в «Наталці Полтавці» устами одного з персонажів тої комедії.

2. Некорисне положення України-Русі в Росії і Австрії

Коли отак у Росії і Польщі, хоч на чужих взірцях, звільна виростала власна національна драма, котра в Польщі від Заблоцького, Фелінського та Красіцького йшла до Богуславського, Фредра, Словацького та Коженьовського, а в Росії від Катерини II, Княжніна та Озерова до Пушкіна, Грибоєдова, Гоголя та Островського, Русь-Україна найшлася в зовсім некорисних обставинах.

Геройські, хоч безплодні, зусилля козацьких воєн вичерпали на довгий час силу нації, опізнили її духовий розвій. Розділи Польщі при кінці XVIII віку не принесли наразі користі для розвою України, а противно, відірвавши від неї Червону Русь, поклали нову перепону одноцільному розвоєві національному, перепону, що мусила з часом збільшуватися в міру того, як розвій політичних інституцій, шкіл і літератури в Австрії і Росії розходився в різні боки.

Оттим-то й вийшло, що хоча від кінця XVIII в. і українці, відкликаючись на віяння часу і потреби суспільності, почали й собі ж творити нову літературу на народній мові і пройняту новочасними гуманними та просвітніми ідеалами, ся література була дуже слаба, довгий час уважалася прищіпкою літератури російської і певно тільки яко така й була толерована. Коли ж та література в особах Шевченка, Куліша і Костомарова піднялась на вищу ступінь оригінальності і сили і почала захапувати ширші верстви української суспільності, на неї посипались важкі удари з боку російського уряду, котрі хоч і не вбили її до решти, та все-таки надовго спинили її розвій і не позволили їй вкоренитися в суспільності.

В Галичині, слабосилій, темній та вбогій, до самого 1848 року діло стояло ще гірше. Самі первопочини літератури на народній мові опізнились тут супротив України майже о 40 літ, а для успішного розвою літератури не було ані інтелігентної публіки, ані письменного простолюддя. Все те треба було творити, підготовувати, а час не ждав, сусіди йшли наперед і своїм поступом пригнічували русинів, будячи в них зневіру у власні сили і нахил – брати готове чуже, а не нишпорити коло свого дрібного, вузького та запізненого.

Тільки більша політична воля після 1860 року трохи підняла силу і надію галицьких русинів і була початком нового розвою літературного, котрий, годуючись зразу переважно українською стравою, мусив з часом і чим далі, тим більше мусить і з свого боку мати вплив і на російську Україну.

Оті відмінні колії розвою, може, найдосадніше виявились на полі драматичної літератури, як роду творчості найбільше сложного і найбільше чуткого на всі духові і політичні течії, які відбуваються серед даної суспільності. Се й примушує нас оглянути віддільно первопочини українського театру аж до зав’язання спеціально українських труп Кропивницького та Старицького, а осібно початки галицько-руського театру до 1864 року.

3. Російський театр на Україні (в Харкові) 1780 – 1826

Коли уперве Вкраїна побачила театр устроєний по новим, європейським взірцям, напевно не знаємо. В усякім разі було се при кінці XVIII віку і в усякім разі був се театр не український. Ми маємо звістки з двох противних кінців України, з Харкова і Кам’янця, про театральні вистави при кінці XVIII в. – там російські, тут польські.

В Харкові ще в 1780 р. відставлений танечник петербурзького театру Іваницький давав вистави – звісно, більш похожі на балет, ніж на драматичні продукції. В тих виставах виступали й женщини, в тім числі якась малярівна, котра дуже подобалась публіці. Тільки в р. 1789 за причиною нового губернатора Кишенського збудовано в Харкові перший постійний театр, в котрім грали штуки російські, починаючи з комедії Княжніна «Без обеду домой еду».

Трупу артистів для сього театру набирали з різних людей; одним із видніших акторів був Москвичов, сержант із Орла, котрий устроював там аматорські вистави з вояками в казармах, а потім утік з війська «з любові до штуки». Хто був директором сього театру – не відаємо. В р. 1812 дирекцію обняв наш знаменитий писатель Гр. Квітка-Основ’яненко та провадив дирекцію його несповна рік. Здається, що й сам він виступав інколи на сцені: на се натякає жартлива епіграма, зложена на нього в ту пору, що зачиналася словами:

Был монахом, был актером,

Был поэтом, был танцором.

Квітка тоді ще далекий був від того, щоб трібувати своїх сил в драматичній творчості, значить, і за його дирекції виставлялись самі тільки російські штуки. Та хоча дирекція Квітки була дуже коротка, то проте театр ніколи не переставав його занімати. Знаменитий Щепкін оповідав, що, головно дякуючи концептові Квітки, в Харкові виставлена була уперве Котляревського «Наталка Полтавка», заким іще цензура одобрила її для театральних вистав. «Наталка» перший раз дана була в Полтаві за спеціальним ad hoc дозволом генерал-губернатора Рєпніна. Щепкін, родовитий українець, хотів дати її на свій бенефіс. Квітка дав йому ось яку раду:

«Заповіджте яку-небудь стародавню штуку, а перед самим днем бенефіса покличтесь на нездоровля якого-небудь актора і просіть, щоб для поспіху позволили виставити «Наталку Полтавку», штуку вже дозволену для Полтави».

І дійсно, сим способом харківці перший раз побачили на сцені штуку Котляревського. Від 1816 р. дирекцію обняв учитель танців Штейн, котрий розпочав свою театральну кар’єру ось яким «гешефтом»: накупивши у сусідніх поміщиків вродливих дівчат та хлопців, усіх 15 душ, він вивчив їх театральної штуки і дав з ними кілька вистав під час Корінної ярмарки. Трупа і її гра дуже сподобались одному місцевому багачеві Каменському, і він купив усіх акторів і акторок у Штейна за 30 000 рублів.

Штейн опісля сформував (мабуть, таким самим способом!) нову трупу, до котрої пристав молодий, несмілий актор, родом з Курської губернії, а прибувший з Полтави, де вже виступав на сцені, – знаменитий опісля комік Щепкін, приятель Шевченка і В. Гоголя, «возлюбленник муз і грацій», як назвав його наш Кобзар. Він виступав зразу в тяжких псевдокласичних драмах і трагедіях, граючи ролі королів та князів без особливого ефекту; аж Квітка-Основ’яненко порадив йому перейти до комічних ролей і наткнув його на поле, на котрім швидко виявився і заблис його незрівнянний талант.

Штейн провадив дирекцію Харківського театру від 1816 до 1827 р., по чім передав її Млотковському [Г. П. Данилевский. Украинская старина. Харьков, 1866, стор. 187 – 189; дані взяті із статті Квітки «», написаної 1841 р.]. Про дальшу долю Харківського театру ми не маємо звісток.

4. Польський театр у Кам’янці Подільськім 1798 – 1823 і в Києві

Наводимо тепер відомості про друге гніздо театральної штуки на українській землі – Кам’янець-Подільський. Очевидно, що театр, котрий повстав у тім гнізді, був також не український та й не російський, а польський. Першим предприємцем театральним у Кам’янці був Антін Змієвський, актор, що прибув зі Львова. В р. 1798 одержав він привілегію, потверджену царем Павлом, устроїв буду театральну в одній старій руїні і давав вистави, та швидко знеохотився та передав свої права Янові Неп. Камінському, а сам переїхав до Тульчина як режисер трупи театральної, котру набирав гр[аф] Потоцький, очевидно, також із своїх підданих.

В часах, коли Потоцький виїжджав куди-небудь, мав і Змієвський зі своєю трупою феєрії і виїжджав давати вистави до сусідніх міст: Житомира, Дубна і Кам’янця. Тим часом Камінський у Кам’янці мусив поборювати різні трудності і ледве восени 1800 р. міг розпочати вистави. Репертуар його становили твори Богуславського, Богомольця і Заблоцького. По якімсь часі, знеохочений бідою, Камінський поїхав до Львова, та 1803 вернув оп’ять до Кам’янця, 1804 давав вистави в Дубні, а 1809 їздив навіть до Одеси, де побіч польських виставляв і російські штуки. В 1815 р. зрікся директорства, котре перейняв Мошинський. Сей не довго попасав. Театр його був мізерний. Ось як описує його російський поет Батюшков, що тоді квартирував у Кам’янці:

«Є тут і театр, але який! Коли дощ іде, то зрителі не можуть обійтися без парасолів. Вітер свище по тих кутах і разом з п’яними акторами та фальшиво граючою оркестрою творить не зовсім приємну гармонію. Грають тільки трагедії dans le grand style, рідко коли опери».

Коли Мошинський усунувся, заряд театру обняв Нєдзєльський. В ту пору прибув до Кам’янця Камінський і допомагав новому директорові устроїтись, та головним його помічником стався польський поет, поміщик і старий кавалер Старжинський. Режисерію обняв талановитий актор Северин Малиновський. Старжинський стягав шляхту до театру, силкувався притягати і заінтересувати її легкими фарсами свого складання, основаними на місцевих відносинах, а надто переклав модну тоді штуку Грільпарцера «Die Ahnfrau» п[ід] заголовком «Matka rodu Dobratyńskich», в котрій Малиновський з незвичайним поводженням відіграв роль Яромира. Все те діялось восени 1822 і зимою 1823 року [Dr. Antony J. Szkice i opowiadania, serya V, Kraków, 1887, str. 404 – 406.].

В тім самім часі, від початку нашого століття був і в Києві польський театр. Про початок його ми не знаємо нічого. В 1820-тих роках директором його був Ленкавський. Представлювано драми, мелодрами, трагедії, трагікомедії, комедії і водевілі, інколи також опери, комічні опери, пантоміми, інтермедії і балет. Гра була неособлива, що й натурально при такій різнорідності репертуару, і для того директор приманював публіку різними сценічними ефектами, а головно новиною штук. Рідко котру штуку виставляв два або три рази.

Про багатство репертуару сеї трупи свідчить те, що в однім 1823 році Ленкавський подав до цензури 172 нових штуки, з котрих пропущено тільки 70. Були се переважно штуки в смаку тодішніх часів: розбійники, привиди, духи, таємні незнайомі і т. д. Не обходилося ніколи без живих образів при бенгальськім світлі, без танців, маршів, хорів, а іноді й битв, що завсігди шумно заповідалось на афішах.

Між операми переважали т[ак] зв[ані] опери чародійські (feérie). Особливо улюбленою була в Києві «Русалка Дністрова» («Syrena Dniestru»), переробка чародійської опери «Das Donauweibchen». На взір сеї «Syreny Dniestru» якийсь незвісний автор зладив таку ж чародійську оперу, писану напів по-українськи і напів по-польськи, п[ід] заголовком «Українка, або Заклятий замок», котра виставлена була перший раз 2 марта 1823 р., а опісля знов виставлювана була досить часто.

Здається, що ролі на українській мові були також у кривавій драмі «Елена, или Разбойники на Украине», виставленій 1823 р., в котрій виступали гайдамаки з Гонтою. Крім сих мізерних сценічних фабрикатів, трупа Ленкавського давала також штуки такі, як Шекспіра «Гамлет», Шіллера «Розбійники», Мольєра «Скупар», опери Дюваля («Йосиф в Єгипті»), Россіні («Севільський цирулик»), не забуваючи й о польських операх Курпінського («Bojomir i Wanda», «Alexander і Appeles») і др. Із комедій та драм найчастіше давались переклади з Коцебу , Скріба і т. і., а також польські Дмушевського, Фредра, Богуславського та Заблоцького. Польський театр у Києві існував аж до початку 1860-тих років [П. Т. К истории польского театра в Киеве («Киевская старина», т. XXIX, 1890, стор. 533 – 540).].

5. Аматорські і кріпосні театри в Полтаві і в Кибинцях

З інших українських міст, де в XIX віці находила довший чи коротший захист театральна штука, в першій лінії заслугує на увагу Полтава. Тут около 1815 р. з ініціативи малоросійського генерал-губернатора князя Я. Н. Лобанова-Ростовського, великого любителя штуки, постав аматорський театр, а директором його став автор знаменитої перелицьованої «Енеїди» І. П. Котляревський. Грали переважно комедії Княжніна. Сам Котляревський часто виступав на сцені в різних ролях, особливо подобалась його гра в комедіях «Сбитеньщик» і «Кутерьма, или Без обеду домой еду».

В р. 1817 виставив Полтавський театр згадану вже оперету князя Шаховського «Казак-стихотворец», котрої сюжет узятий був нібито з українського життя. Але автор не знав українських відносин і написав пародію. Штука не подобалася полтавцям; на друге представлення вже не хотіли йти, говорячи: «Чого нам іти до кіятру? Хіба слухать, як за наші гроші да нас же будуть і лаять?»

Отся невдача штуки Шаховського послужила, мабуть, для Котляревського товчком до написання його «Наталки Полтавки», котра за спеціальним дозволом генерал-губернатора кн[язя] Рєпніна виставлена була 1819 р. Трохи пізніше на містках сього театру показалася й друга штука Котляревського «». Обі штуки прийняті були з великими похвалами, а «Наталка», як ми вже згадували, швидко добігла й до Харкова [Н. И. Петров. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. Киев, 1884, стор. 23].

Трохи пізніше, між 1822 і 1825 роками, бувший російський міністр правосуддя М. П. Трощинський, родом українець та ще й з простих козаків, вийшовши в відставку, жив у селі Кибинцях коло Ніжина і для своєї розривки утворив собі домашній театр, звісно, також із кріпаків. І тут представляли головно російські штуки, в тім числі і знамениту комедію Грибоєдова «Горе от ума», тоді ще не друковану, а звісну тільки в рукописі.

В близькім сусідстві Кибинець жив поміщиком інший козацький потомок, Василь Афанасійович Гоголь. Трощинський заприязнився з ним, і Гоголь написав для домашнього театру кибинецького пана дві комедії – «Собака-вівця» і «Простак». Щодо сюжету обі вони, подібно як «Москаль-чарівник», були прямим продовженням традиції старих українських інтермедій, але спосіб опрацювання, характеристика дійових осіб, ширше, ніж в інтермедіях, розуміння типів і суспільних відносин ставить ті штуки безмірно вище від інтермедій.

На жаль, комедія «Собака-вівця» не дійшла до нас в повнім тексті; комедію «Простак» опублікував Куліш в «Основі», ставлячи її при тім геть вище від «Москаля-чарівника». Аргументація Куліша в сій справі не всюди вірна і подиктована тодішньою антипатією нашого знаменитого писателя до Котляревського, та в усякім разі треба признати, що комедія Гоголя з погляду на мову, на характеристику осіб і на щиро український юмор належить до кращих явищ в початках нашої нової літератури.

6. Харківський театр 1827 і далі: драми Квітки

При кінці 1820-тих років виступив і Квітка на поле драматичної творчості. В р. 1827 він написав по-російськи комедію «, или Суматоха в уездном городе», котра з погляду на фабулу і на дійові особи дуже нагадує знаменитого Гоголевого «Ревізора», хоч написана була значно вчасніше від нього.

В р. 1829 постала комедія «», котру хвалив Жуковський, а в 1831 комедії «» і «»; ще пізніше написані були «», «» і «»; ся остатня не була друкована, але її грали в Харкові.

З усіх комедій і драм Квітки тільки «Шельменко-денщик» і «Сватання на Гончарівці» здобули собі довговічність на сцені і не сходять ще й досі з репертуару. Шельменко, написаний мішаною, російсько-українською мовою, довгий час держався на сценах столичних театрів російських, а на Україні вандруючі трупи російські виставляли його по всіх містах обох боків Дніпра, не виключаючи й таких гнізд польщини, як Житомир та Кам’янець (гл[яди] «Wiadomości Polskie», Parys, 1858, допис «Z Kijowa»).

Не від речі буде запримітити, що власне ся комедія Квітки є, може, найменше оригінальним його твором: уся її основа і будова взята з італіянської комедії Гольдоні «Un curioso accidente». «Сватання на Гончарівці», далеко слабше з погляду на будову і на суспільний інтерес, пригадує подекуди наївний тон давніх інтермедій та держиться на сцені головно завдяки ролі дурнуватого Стецька, в котру наші лучші комічні артисти: Соленик, Кропивницький, Гриневецький – вкладували кождий своє розуміння, творячи з неї типи, націховані їх індивідуальним колоритом.

7. Український актор Соленик

Неможливо нам задля браку матеріалу слідити за тим, які і де були трупи театральні на Україні в 1830-тих і дальших роках. Деякі вказівки дає нам коротенька біографія знаменитого українського артиста-коміка Карпа Трохимовича Соленика, поміщена в «Основі» (1861, февраль, 176 – 184). Соленик, рождений 1811 р. в с[елі] Леплі Могилівської губ[ернії], був слухачем Віленського університету та, не скінчивши його (може, задля політичної бучі, що стряслася над тим університетом 1828 р.), переїхав на Україну, де й прожив решту свого віку.

Около 1830 року він пристав до театральної трупи звісного нам уже Штейна, що колись завідував театром у Харкові. Соленик зразу був суфлером і тільки в р. 1832 почав виступати на сцені в невеличких ролях. В 1834 р. разом з деякими другими артистами він покинув Штейна. Актор тої трупи Млотковський завів свій театр в Курську, і Соленик пристав до нього. Тут він швидко визначився своєю грою і зробився улюбленим публіки.

Ми не знаємо, коли він вернув до Харкова і під чиєю дирекцією був Харківський театр; досить, що в 1841 р. Соленик був у Харкові і оженився там з артисткою Протасовою. Переходячи від одної трупи до другої, Соленик виступав на сцені майже у всіх важніших українських містах: в Києві, Кишиневі, Воронежі, Одесі. В 1837 р. в Вознесенську грав перед царем разом зі Щепкіним, що вже тоді був всеросійською знаменитістю, і після загальної оцінки не уступав йому щодо своєї гри. Його тягли до Петербурга, особливо бажав його там спровадити Гоголь, але Соленик не подався туди. «Я малорус, – говорив він, – люблю Малоросію, і мені жаль розставатися з нею».

В початку 1851 р. він був у Одесі, та швидко вернув до Харкова, де й умер 7 октября 1851 р. на сухоти. Щодо ролей, у яких він виступав, то хоча гра його була знаменита в комічних ролях таких класичних російських штук, як «Горе от ума» Грибоєдова (він грав у тій штуці ролі Репетилова і Фамусова) і «Ревізор» Гоголя (ролі Хлестакова і Бобчинського), то все-таки знавці згідно признають, що властивим його полем, елементом, в котрім він найсвобідніше порушувався і творив найкращі, наскрізь типові і оригінальні креації, були українські штуки Котляревського і Квітки.

«Хто з нас, жильців України, – пише автор статті про нього в «Основі», – міг рівнодушно глядіти на Соленика в ролях Макогоненка («Наталка Полтавка»), Чупруна («Москаль-чарівник»), Стецька («Сватання на Гончарівці»), Шельменка? Треба тут завважити – і, певно, з тим згодяться всі, хто бачив у сих ролях не одного, а кількох акторів малоруських, що кождий з них грав ті ролі по-своєму, в грі кождого з них висказувалися більше або менше поодинокі риси національного характеру.

А в грі Соленика всі ті риси спливались уодно, мов у фокусі, і виявляли повний, закінчений тип правдивого українця. Ярко відрізнювався він від других тим, що в грі його особистість українця виявлялась не простакуватою, млявою і наївною аж до глупоти, а повною внутрішнього життя і значення, хоч іноді й ховаючою свій розум під маскою простоти. Таке зображування доказує бистру обсервацію і вірне чуття Соленика. З сього погляду він справді перший український актор – дай боже, щоб не остатній!»

8. Пізніші українські драми і драматичні вистави в 1860-х роках

Позаяк метою нашої праці є дати начерк розвою театру, а не драматичної літератури на Україні, для того ми лишаємо на боці пізніші драматичні твори Костомарова («» і «»), писані не для сцени, далі твори Тополі, Стецька Шерепері (С. Писаревського), Стеценка і др., о котрих ставленні на сцені нічого не знаємо.

Так само не звісно нам, чи були на сцені перед 1880-тими роками в Росії такі драматичні твори, як Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані» (написаний 1838), Шевченка «», Стороженка «Гаркуша». Здається, що по розгромі Кирило-Мефодіївського братства 1847 р., коли на всіх українських патріотів упав великий пострах, притихли без ніякої урядової заборони вистави українських штук по провінціальних вандруючих та аматорських театрах.

Аж за Олександра II, по знесенні кріпацтва, в початку 1860-тих років, коли в Росії повіяло свобіднішим духом, тут і там по українських містах почали на аматорських сценах виставляти й українські штуки. Автор цитованої нами статті про Соленика в «Основі» 1861 р., д. Мизко, ось як писав про потребу українського театру (стор. 183):

«Український театр був би тепер дуже до речі. Розумію не тільки п’єси на українській мові і з українського побуту, але й те, щоб грали їх артисти, виплекані на укр[аїнському] грунті, знайомі з мовою і звичаями народу, а може, навіть вийшовші з-поміж того народу, так як знаменитий артист, котрого й називати не треба, бо його всі знають (Щепкін). Такий театр був би найкращою підмогою для української літератури і вельми благотворною школою для народу».

Та ба, на такий театр треба було Україні ждати ще 20 літ! А поки що українській публіці приходилось самій творити собі хоч що-небудь похоже на свій національний театр. В «Основі» находимо звістки про деякі аматорські вистави штук українських, котрі тут для повноти приведемо. У Гадячі були аматорські вистави 1861 і з початком 1862 р. В сьому другому році дано два спектаклі, а на однім з них поміж штуками російськими виставлено й українську «Сатана в бочці, або Кум-мірошник». Чистий дохід із сих вистав в сумі 165 руб. пішов на виписку журналів для міської публічної бібліотеки («Основа», березіль, 1862, стор. 77).

В тій же книжці «Основи» (стор. 71 – 75) находимо обширну допись Павла Чубинського п[ід] заголовком «Український спектакль в Чернигове 12 и 15 февраля». На початку сеї дописі згадано про те, що в пущання 1857 р. в Немирові Подільської губ[ернії] представлена була на добродійні цілі в залі тамошньої гімназії «Наталка Полтавка» Котляревського, виключно учениками тої гімназії.

Позаяк ті, хто завідував сею виставою, не мали партитури до пісень, вложених у сю штуку, то Опанас Маркович, любитель і знавець народних пісень, підібрав до текстів Котляревського мотиви з кращих народних пісень, декуди тільки злегка приганяючи їх до розміру пісень Котляревського. Капельмейстер гр[афа] Потоцького Йоганн Ляндвер уложив інструментацію до тих мотивів (на 14 інструментів). Під управою обох Марковичів і під режисерією І. П. Дорошенка «Наталка» відіграна була знаменито. Виставу повторили того ж року після скінчення шкільного року, в слідуючім 1858 році на пущання.

З отсею-то партитурою виставлена була «Наталка» і в Чернігові 1862 р. «товариством, кохаючим рідну мову, на підмогу убогим студентам нашої губернії». Кореспондент підносить високо артистичну вартість сеї вистави, а особливо гру пань Шрамченко (Наталка) і Глібової (Терпелиха) і панів Ст. Носа (Микола) і Борсука (Виборний). «Можна сказати сміло, – пише він, – що «Наталка» ще ніколи не була так відіграна».

Вже з тих неповних і уриваних звісток, які ми тут зібрали, можна бачити, що від кінця XVIII віку театр на Україні мав свою доволі багату і цікаву історію – і при сприяючих обставинах міг би був статися справді освітньою, цивілізаційною і національною силою. Та він нею не стався, дякуючи нещасним політичним і суспільним обставинам, серед яких жила Україна.

Обрусеніє після 1831 р., а особливо після 1863 р., витиснуло з Правобережної України польський театр, та не дало натомість сили місцевим елементам. Столиці України Київ, Одеса і Харків обіч університетів позасновували також постійні театри, опери і т. і., та український репертуар хоч зразу й не виключався з них урядово, то все-таки витискався фактично, вже хоч би через те, що був убогий і що після Котляревського та Квітки властиво не поступав наперед аж до часів Кропивницького та Карпенка, Лисенка та Ніщинського.

Примітки

…трібував пересадити на польський грунт історик війн козацьких Самуїл зі Скшипни Твардовський. – Йдеться про польського поета і прозаїка Твардовського Самуїла (між 1595 – 1600 – 1661), відомого, головним чином, своїми творами про козацьке життя часів Богдана Хмельницького («Wojna Domowa» та ін.).

…та італіянський напрям… – Франко має на увазі вплив на польську літературу гуманістичних ідей італійського Відродження.

…назвемо тільки двох Кохановських… – Йдеться про Яна Кохановського (1530 – 1584) та Петра Кохановського (1566 – 1620) – польського поета і перекладача.

Гурницький Лукаш (1527 – 1603) – польський письменник, який прагнув перенести на польський грунт культуру, філософію, норми поведінки, вироблені європейським гуманізмом, зокрема гуманізмом італійського Відродження.

Шажинський – йдеться про польського поета Миколая Семпа Шажинського (бл. 1550 – 1580). Як вважають сучасні дослідники, творчість Шажинського виходить за рамки пізнього Ренесансу і являє собою початкову форму барокко.

…його переміг вплив французький… – Мається на увазі вплив на розвиток польської літератури ідей французького Просвітительства.

Ян II Казимир (1609 – 1672) – польський король (1648 – 1668).

Фелінський Алойзи (1771 – 1820) – польський поет, драматург, перекладач, представник псевдокласицизму.

Богомолець Францішек (1720 – 1784) – польський драматург, один із ранніх представників польського Просвітительства. Брав активну участь у створенні польського Національного театру у Варшаві (відкритий 1765 р.).

Заблоцький Францішек (1750 – 1821) – польський поет і драматург, перекладач, один із перших польських комедіографів-просвітителів.

Немцевич Юліан Урсин (1757 – 1841) – поет і драматург, своєю п’єсою «Повернення посла» започаткував жанр політичної комедії у Польщі. Автор ряду повістей та «Історичних пісень», в яких, оспівуючи історичне минуле, закликав до боротьби за незалежність Польщі. Брав участь у повстанні Т. Костюшка і повстанні 1830 – 1831 рр., після придушення якого змушений був емігрувати. Помер у Парижі.

Барика Петро (бл. першої половини XVII ст.) – польський драматург, автор популярної драми «Із мужика в королі».

…завели для себе при дворі італіянську оперу з балетом (від 1735)… – На запрошення цариці Анни Іванівни в Росію 1735 р. прибула з Італії група «музикантів, танцмейстерів і інтермедіантів», на базі якої було організовано оперно-балетний придворно-аристократичний театр.

Нойбер Фрідеріка-Кароліна (1697 – 1760) – німецька артистка, театральна діячка. З 1727 р. очолила в Лейпцігу власну трупу і керувала нею близько 15 років.

Аккерман Конрад Ернст (1710 – 1771) – німецький актор і антрепренер, який протягом 1747 – 1752 рр. успішно виступав з своєю трупою в Москві і Петербурзі.

Сумароков Олександр Петрович (1717 – 1777) – російський поет, драматург, театральний діяч, представник класицизму. Один з організаторів і перший директор створеного в 1756 р. російського професійного театру.

…купецькі сини, брати Волкови… – Йдеться про Волкова Федора Григоровича (1729 – 1763) – російського актора і театрального діяча, та його братів Григорія і Гаврила, які брали активну участь спочатку в роботі Ярославського домашнього і публічного театрів, згодом виступали на сцені Петербурзького театру.

Дмитрієвський Іван Панасович (1734 – 1821) – російський актор, театральний діяч, письменник та історик театру. Допомагав Ф. Г. Волкову в організації Ярославського театру.

Шумський Яків Данилович (? – 1812) – російський актор, соратник Ф. Г. Волкова; в 40-х роках XVIII ст. брав діяльну участь у створенні театру в Ярославлі, в 1756 р. ввійшов до основного складу першого російського професійного театру.

Капніст Василь Васильович (1757 – 1823) – російський і український поет, драматург, громадський діяч.

Озеров Владислав Олександрович (1769 – 1816) – російський драматург, автор трагедій «Едіп в Афінах», «Фінгал», «Поліксена» та ін.

Початок дала тут цариця Катерина… – Йдеться про російську царицю Катерину II (1729 – 1796), яка є автором ряду бездарних моралізаторських комедій на побутові та історичні теми.

…та найпопулярніший в тім роді був «Мельник-колдун» Аблесімова… – Франко має на увазі оперу «Мельник-колдун, обманщик и сват», лібретто до якої написав Аблесімов Олександр Онисимович (1742 – 1783) – російський письменник-сатирик, драматург, лібреттист.

Шаховський Олександр Олександрович (1777 – 1846) – російський письменник, драматург, театральний діяч, автор понад 100 драматичних творів, більшість яких мала реакційний та псевдонародний характер. Один із них – «Козак-стихотворец» (1812), події якого відбуваються на Україні, висміяли І. Котляревський і Т. Шевченко за спотворення української мови, побуту, звичаїв.

Богуславський Войцех (1757 – 1829) – польський драматург, актор, режисер, лібреттист, представник польського Просвітительства. і

Фредро Александр (1793 – 1876) – польський комедіограф, розвивав традиції польської просвітительської комедії XVIII ст.

Коженьовський Юзеф (1797 – 1863) – прогресивний польський письменник.

Княжнін Яків Борисович (1742 – 1791) – російський драматург, представник російського класицизму.

Розділи Польщі при кінці XVIII віку… – Франко має на увазі три поділи Польщі, здійснені Австрією, Пруссією і Росією в 1772, 1793 та 1795 рр.

…на неї посипались важкі удари з боку російського уряду… – Йдеться про репресії царизму щодо членів Кирило-Мефодіївського товариства.

Москвичов Дмитро – російський актор XVIII ст., був одним із перших керівників Харківського театру.

Щепкін Михайло Семенович (1788 – 1863) – великий російський актор, основоположник реалізму в російському та українському сценічному мистецтві.

Штейн Іван Федорович (помер в кінці 1830-х років) – російський та український театральний діяч, антрепренер, один із організаторів комерційного театру, що прийшов на зміну кріпосному.

Корінна ярмарка – назва щорічних осінніх ярмарків, які проводилися спочатку за 27 км від м. Курська, поблизу Корінної пустині, а з XIX ст. у самому Курську.

Штейн провадив дирекцію Харківського театру від 1816 до 1827 р., по чім передав її Млотковському… – Дані, якими користувався Франко, уточнені сучасними дослідниками. До 1832 р. Л. Млотковський був лише актором у трупі Штейна. З 1832 р. він починає займатися антрепренерською діяльністю (див.: Український драматичний театр, т. 1. К., «Наукова думка», 1967, с 100).

Млотковський Людвіг Юрійович (1795 – 1855) – російський антрепренер та актор.

Змієвський Антін – польський актор і антрепренер.

Камінський Ян Непомуцен (1777 – 1855) – польський драматург, режисер і актор.

Старжинський Станіслав Доліва (псевдонім – Стах з Залєхова; 1785 – 1851) – польський поет, драматург і перекладач.

…а надто переклав модну тоді штуку Грільпарцера «Die Ahnfrau». – Йдеться про романтичну трагедію «Прамати» австрійського письменника і драматурга Грільпарцера Франца (1791 – 1872).

…«Русалка Дністрова» («Syrena Dniestru»), переробка чародійської опери «Das Donauweibchen». – Автор цієї опери австрійський композитор Кауер Фердінанд (1751 – 1831).

Гонта Іван (помер у 1768 р.) – один із керівників народного антифеодального повстання 1768 р. – Коліївщини.

…опери Дюваля… – Йдеться про французького драматурга Дюваля Александра (1767 – 1842), на лібретто якого французький композитор Мегюль Етьєн Нікола (1763 – 1817) написав оперу «Йосиф в Єгипті».

Россіні Джоакіно Антоніо (1792 – 1862) – італійський композитор.

Курпінський Кароль Казимир (1785 – 1857) – польський композитор, один із основоположників польської національної опери.

Коцебу Август-Фрідріх-Фердінанд (1761 – 1819) – німецький письменник, драматург, один із основоположників жанру сімейно-побутової міщанської комедії і мелодрами.

Скріб Огюстен Ежен (1791 – 1861) – французький драматург.

Дмушевський Людвіг (1777 – 1847) – польський актор, оперний режисер, автор ряду опер-комедій.

…задля політичної бучі, що стряслася над тим університетом 1828 р. – Насправді К. Соленик переїхав на Україну в 1831 р. після розгрому польського національно-визвольного повстання 1830 – 1831 рр. Вільнюський університет було закрито у 1832 р.

Тополя Кирило – український письменник першої половини XIX ст. Автор побутових п’єс «Чари» (1837), «Чур-чепуха» (1844).

Стеценко М. – автор побутової п’єси «Доля» (1863).

Стороженко Олекса Петрович (1805 – 1874) – український письменник. Автор повістей та оповідань на історичні теми.

Мизко М. – бібліограф і публіцист прогресивного напряму.

«Кум-мірошник, або Сатана в бочці» – автор цієї п’єси український актор середини XIX ст. Дмитренко Василь.

Маркович Опанас Васильович (1822 – 1867) – український етнограф і фольклорист, один із членів Кирило-Мефодіївського товариства.

…під управою обох Марковичів… – Йдеться про подружжя Марковичів – українську письменницю Марко Вовчок (1833 – 1907) та її чоловіка Опанаса Васильовича.

Дорошенко Ілля Петрович – учитель гімназії в Немирові й Чернігові, режисер українських вистав, що їх готував разом з Опанасом Марковичем.

Обрусеніє після 1831 р., а особливо після 1863 р… – Тут І. Франко має на увазі політику репресій царського уряду щодо української та польської культур після придушення національно-визвольних повстань 1830 – 1831 рр. та 1863 – 1864 рр.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 307 – 319.