Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Інші твори / Недатовані твори / Сватання пана Хвиндюка

Сватання пана Хвиндюка

Іван Франко

(сучасна комедія)

Особи

Ксьондз декан Главосіка.

Пані деканова.

Люнця і Тинця – їхні доньки

Ксьондз Береговський, колега кс[ьондза] декана.

Пані Береговська – молода, худорлява, бліда жінка.

Пан Корито, пан Копито, випускники духовного училища.

Пан Хвиндюк.

Пані Шкуратовська, вдова парафіяльного ксьондза.

Місцеві ксьондзи, слуги родини декана, селяни і ін.

Дія відбувається у просторій вітальні в домі декана.

Дія перша

Ранок. Люнця і Тинця зайняті прибиранням кімнати.

Тинця

А мені все-таки, Люнцю, здається, що це через тебе той індик здох.

Люнця

Через мене? Таке вигадала! Через мене?

Тинця

А через тебе, через тебе, щоб ти знала. Як ти його три дні тому виганяла з сіней, – не бійся, я добре бачила… Ой, як ти почервоніла!.. Правда? Як ти його тріснула по хребті… Звичайно, мусив здохнути!

Люнця

I ти кажеш, що ти бачила?

Тинця

Авжеж, бачила!

Люнця

Ну, то йди і кажи зараз мамі, що це Люлька прибила індика. Іди, біжи!

Тинця

О, нібито вона така смілива! «Іди!» А думаєш, якби я справді сказала мамі, то не було б тобі за це?

Люнця

Ну, вже як було б, то було б. Іди ж жалійсь!

Тинця

Не бійся, не бійся! Не така я, щоб одразу скаржитись. Але ти, Люнцю, чомусь недобра. Завжди цураєшся мене, все сама. Е, що я кажу, сама? Завжди, удвох, як не насправді, то хоч у думках. Чи не так?

Люнця

Тинцю! Чого ти причепилася до мене? Облиш мене, прошу тебе!

Тинця

(сміється).

Ха, ха, ха! Як то одразу ножиці на столі обізвалися! Ти ж знаєш, Люнцю, я дуже цікава. Розкажи-но мені, як ви там… про що розмовляєте з цим паном… Копитом?

Люнця відвертається зашарівшись.

Ну, ну, не бійся! Я ж знаю, що ви кохаєтеся. Скажи мені лише, як ви розмовляєте між собою – про що? Може б, і я чого навчилася. Кажуть же, що на кожного приходить черга кохати. То, може, й на мене колись прийде. Краще ж заздалегідь підготуватися!

Люнця

О, о, о! Що вона тут меле. Нібито ми не знаємо, хто так часто стріляє збоку очима на пана Корита! Ей, Тинцю, мені здається, що ти б ще й мене навчила тої мудрості!

Тинця

(зашарівшись).

Що, що ти кажеш? Та цур тобі! Таке вигадала! Я – з паном Коритом? Теж мені зіллячко!

Люнця

(сміючись).

Ага, зіллячко! А прецінь запустило корінці тобі під шнурівку! Правда, пані Коритова?

Тинця

Ой, брешете, пані Копитова!

Люнця

А хіба не так, даруйте, пані Коритихо!

Тинця

(крізь сльози).

Люнько! Їй-богу, скажу мамі…

Люнця

Тихо! Чуєш, хтось їде!

Біжать до вікна.

Ах, це пані Шкуратовська!

Тинця

Е, а вона чого тут? Певно, якась новина буде!

Вибігають.

Якийсь час сцена пуста. Потім чути шелестіння сукні за сценою, важке сопіння, нарешті відчиняються двері і входить пані Шкуратовська, огрядна, без смаку, але з певною претензією одягнена жінка.

Шкуратовська

Ах, нікого нема! Ото вже втомилася я! Не менш, як у цій – борони боже – поїздці до Львова у справі Ничипоровича, хай йому грець! Ну й дорога, дорога! Боже милий, – душу б з чоловіка витрясло, таке груддя!

Входить ксьондз декан.

Декан

А, вітаю, вітаю шановну сусідку! Прошу сідати!

Шкуратовська

Дуже дякую. (Сідає на софу.) Але ж і погану дорогу маєте до села, отче декане! Ho!

Декан

А що ж робити! Скільки я вже казав тим селюкам, щоб дорогу висипали щебенем, і все даремно. Завжди виправдовуються тим, що ні щебеню, ні каменю нема у всій околиці. Отож і мусимо якось обходитися такими дорогами, які маємо.

Шкуратовська

(віддихавшись).

Ах, отець декан, отець декан! Чула я, чула, та що ж! Божа воля, випадок…

(Стискає йому руку.)

Декан

(здивований).

Який випадок?

Шкуратовська

(хитає головою).

А-ах! Треба приймати, що бог дав, ксьондзе декане! Все в його руках. Аякже ж, аякже ж!

Декан

Але що, власне кажучи, скоїлось? Що за нещастя? Бо справді я нічого не знаю.

Шкуратовська

О так, так, так – нічого ксьондз декан не знає! Хто б цьому повірив! А ми по сусідству почули, думаємо, що ж!

Декан

Але ж, пані Шкуратовська, справді…

Шкуратовська

А той індик, що у вас здох? Чи ж не шкода? Та що робити? Бог дав, бог і взяв! Я завше так кажу…

Декан

Ах, це ви про індика! Ну… Ось іде моя дружина, вона краще про це знатиме. (Набік.) Дідько приніс цю дурну бабу з її плітками. Подумати – заводить зі мною розмову про індика!

Деканова

(входить).

Ах, пані Шкуратовська! Який рідкий гість! Вітаємо, вітаємо!

Шкуратовська встає і знову сідає; деканова поруч з нею на стільці.

Декан

(до жінки).

Що, у тебе там якась шкода?

Деканова

Яка?

Декан

А ось мені тут пані Шкуратовська повідомляє про якогось індика.

Деканова

А, справді, здох.

Шкуратовська

Ну, бачите, здох! І що з ним було?

Деканова

А хто його знає! Взяв – ні з того ні з сього – і здох!

Шкуратовська

Але, пані добродійко, ні з того ні з сього! То ж шкода, справді шкода!

Деканова

Ну, що ж поробиш! Чи то в господарстві мало такої шкоди буває!

Шкуратовська

Ой, де там, напевно! Мій небіжчик – помилуй господи його душу – бувало цілий день ходить, доглядає, гризеться з тими мужиками – та де там! Все щось таке встругнуть, що чоловік і не сподівається!

Декан виходить.

Е, що у пані ксьондз декан чи не хворий, га?

Деканова

Ні! Слава богу, а що?

Шкуратовська

Та нічого. Так якось виглядає, наче втомлений або чим заклопотаний.

Деканова

Ах, моя пані Шкуратовська! Чи то ж не має в наш час людина чим клопотатися? Тисяча всякої всячини, і все на його голові! Кожного допильнуй, всьому лад дай, з кожним пересварись, бо інакше з місця не рушить!

Шкуратовська

Ой, що там, це правда! Геть чисто ці селюки зледащіли! Це дійсно – кара божа!

Деканова

А тут щей ці дівчата. Правду кажучи, жалітися на жодну не можна: і працьовиті, і тихі, і слухняні, виховані, як то кажуть, у страху божому, та все це, знаєте, пані, чужа надія! Треба подбати, щоб хтось порядний трапився.

Шкуратовська

О так, так, дійсно святі ваші слова! Ну, але я думаю, що це вже вам, дякувати богу, не завдає журби! Адже (підкреслено) добрі люди не минають вашої хати?

Деканова

Та ніби так. А все, як то кажуть…

Шкуратовська

Ну, та що ж, здається… Зрештою, я не знаю, але як я чула по сусідству, всі дуже хвалять і ксьондза Корита, і ксьондза Копита. Вони буцімто дуже дотепні, розумні – справді! І що найважливіше, пані деканова, боргів, боргів не мають!

Деканова

Воно правда, знаєте! Ми теж не мали б нічого проти них, бо що ж, боже борони, нам також видалися пристойними. Ми й не забороняли їм приходити до нашого дому – ні! Тільки те, бачите пані… те погано, що з хлопів.

Шкуратовська

О, це правда. Але що ж робити, моя пані деканова! Що ж робити? Тепер на хлопських синах світ держиться. Де не глянь, скрізь вони. І в установах, і вчителями, і ксьондзами. Ой і дай мені боже стільки щастя, як не одна дівчина краще живе за хлопським сином, ніж за яким з ксьондзівського роду.

Деканова

О, це правда, та що поробиш? Ви знаєте, у нас родина велика, у мене і в чоловіка. А все це люди, – як би вам сказати – що дбають про свій рід. Тільки-но довідалися, що ми хочемо дочок за хлопських синів віддавати, одразу почали писати листи за листами до ксьондза декана, – що ми б усі відцуралися від тебе, якби ти так зганьбив наш рід. Краще хай твої доньки переждуть, адже вони тобі ще не дуже набридли, – їй-богу, пані Шкуратовська, отак писали! – але ти не повинен їх відразу віддавати за перших-ліпших хлопських синів. Ну, та зрештою ми й самі це бачимо, що воно якось не годиться, щоб деканівни виходили заміж за хлопських синів, ще й з парафії самого декана. Це якось би так виглядало, ніби декан хотів би позбутися своїх дочок і випихав їх першому стрічному: на, бери собі!

Шкуратовська

Ну, по суті, воно ніби й правда! А все ж таки, пані деканова…

Деканова

Ні, люба пані! Про це вже годі й говорити – така справа! Проти цих панів ми нічого не маємо, але наші доньки не для хлопських синів!

Входять Люнця і Тинця, повбирані, кланяються пані Шкуратовській.

Шкуратовська

Як ся маєте, панночки? Про вовка помовка, а вовк і тут. Але, Люнцю (цілує її в чоло), яка ти гарненька стала! Дивіться-но на неї! Їй-богу, я це вже не раз казала, що кращої панночки не знайти в усьому деканатстві!

Люнця

Е, та ви, пані Шкуратовська, знаєте багато таких найкращих. А я зовсім на те не претендую.

Шкуратовська

Ну, ну, панночко, ти вже цього не кажи! Не вчи стару Шкуратовську розуму! А моя Тиночка люба (цілує її в чоло), що ж, так само пильнує господарства?

Деканова

О, це правда! Якби не вона, я не впоралася б!

Панни сідають на стільцях.

Хвилина мовчання.

Шкуратовська

Ну, що ж, панни! Бачу, бачу, ваші мірти геть пов’яли! Ну, ну, нема чого соромитися – на все приходить час! А ваші серденька що там кажуть, га? Відвертаєтесь? Не бійтеся старої Шкуратовської. Шкуратовська знає, що це все значить. Теж молодою колись була і мірти окропом парила, щоб швидше всохли!

Деканова

(з усмішкою).

Що це ви, пані, кажете?

Тинця

Ой, ви, пані Шкуратовська, певне, не бачили наших міртів, коли кажете, що пов’яли! Подивіться лише там, у квітнику. Такі зелені, розкішні, що аж любо глянути!

Шкуратовська

А бачиш, як розговорилася! Хто б подумав, що тишко сидить. Ей, Тиночко! Знаю я, як то справи йдуть!

Тинця

А звідки ви можете знати?

Шкуратовська

Звідки знаю, то знаю, досить того, що знаю. Мене ж не треба вчити розуму. Мені досить лише глянути. Я на тому зуби з’їла. О-го-го!

Деканова

Гей, дівчата! А по-якому це в нас? Гостя приїхала, а ми тут сидимо й розмовляємо, а щоб пригостити, якось ніхто й не догадався!

Шкуратовська

Але ж, пані деканова! Не турбуйтеся, бігме, не треба. Я лише так, на хвилинку заїхала. Їду до родини, думаю собі: треба зайти, відвідати старих сусідів.

Деканова

О, пані Шкуратовська, у нас так не прийнято. Бо й ви втомилися, та й ми ще теж не снідали. Прошу вас, будьте як удома.

Шкуратовська

Пані деканова, але ж даю слово…

Деканова

Нічого, нічого! Люнцю, йди займися сніданком.

Люнця виходить

Не робіть же мені, пані, такої прикрості! Та ні, ви залишитеся в нас на сьогодні. Вже ми вас не випустимо.

Шкуратовська

Ну, що ж робити? Як так, то й так. Прошу тільки подивитися там, щоб фурман…

Тинця

О, не турбуйтеся про це, про нього тут подбають, і про коней теж. Їм погано не буде.

Шкуратовська

Ну, а тепер, Тиночко, може підемо трохи в садок? Тепер так гарно надворі, так свіжо! Правда?

Тинця

О, авжеж! Прошу! Я покажу вам свої гіацинти. Такі чудові!

Деканова

Справді, якщо це вас не втомить. Я теж щодня роблю такі прогулянки по саду. У нас садок великий. Побачите нашу городину. Це така краса, що любо глянути. А як буде сніданок готовий, то Люнця нас покличе.

Шкуратовська

Ну, ходімо, ходімо! (Відчиняє двері.) О, І ксьондз декан у саду. Все коло своїх щеп.

Виходять. Хвилину сцена пуста, згодом входить Люнця.

Люнця

(сама).

Ага, вийшли в сад. Ну, то добре.

(Дивиться у вікно.)

Шкуратовська дивиться на квіти, так, пішли далі по саду. Ах, як то людині ніколи спокою нема. Усе дивляться й дивляться, не татко, то мама, не мама, то сестра, всі стежать, як за злодієм! Боже, ото мені дівоче життя! А при тому завжди бачиш з кожного їхнього погляду, з кожного руху, що раді були б мене спекатися. 22 роки панні – жах! А чи я ж винна, що літа так швидко летять! Та зрештою, що мені до того – хай летять! Сто разів гірше те, що кожний рік точнісінько такий, як і попередній. Усе пусте, сіре, – минає без сліду, як вітер над водою. Чим згадаю я вас, молоді мої літа?

(Замислюється.)

Ох, боже, як пригадаю минуле життя, то здається мені, що я йшла увесь час у темряві, немов у льоху, простувала, не бачачи, ні де, ні куди. Чи ж це життя? Чи оті розмови, два-три рази на рік танці з чиновниками чи богословами, сніданки, обіди, вечері – невже це зветься життям? А чи моє життя було іншим? І що після нього залишилось?..

(Зітхає.)

Та ні. Тепер я знаю, що це не життя. Я почала жити інакше! Відколи? Вже рік, – ні, менше! Тільки й усього. А як інакше? Який зміст цього нового життя? Не знаю точно, лише відчуваю, що якесь тепло мене гріє, що я стала легшою. Та часом, ох скільки страждання приносить мені це нове життя, – такого страждання, якого я досі не знала! І чого б мені раніше не подумати, що біля нашої садиби, в цих убогих курних хатинах, між цими бідними неосвіченими людьми, що там – зовсім новий світ, інший, відмінний від того, в якому я зросла! Що там люди якось інакше думають, інакше розмовляють, інакше почувають! Не так тонко, але простіше, сильніше, ніж ми. Ах, Івасю мій, любий мій, тобі одному я зобов’язана тим, що ти відкрив мені дорогу, показав шлях до цього світу. Твої слова, твої книжки відкрили мені очі. Та чи знав ти, працюючи зі мною, відкриваючи мені нові невідомі істини, – скільки страждань і прикростей змушена я буду перенести через них? Чи знав ти, що це плід, заборонений в нашій ксьондзівській сфері, яка зросла на вузьких особистих інтересах? І це ще не все!

А скільки доведеться витерпіти у майбутньому? Чим кінчиться наше кохання? Ох, подумати не можу про те, що нам доведеться зовсім розлучитися. Але чого кращого можу чекати я від своїх батьків? Вони проти тебе, бо ти хлопський син! Що їх обходить твоє серце, твій розум, твої здібності, моє щастя?.. Ти хлопський син, а вони – пан декан і пані деканова, отже…


Примітки

Початок комедії «Konkury pana Chwyndiuka» написано польською мовою. В перекладі українською мовою вперше надруковано у кн.: Іван Франко. Твори в двадцяти томах, т. 9. К., Держлітвидав, 1952, с. 428 – 434.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 24, с. 397 – 402.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 85

Модифіковано : 10.02.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.