Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Інші твори / Недатовані твори / Злісний Сидір

Злісний Сидір

Іван Франко

З давніх споминок моєї молодості

1

Я небагато знав злісного Сидора. Він жив аж геть на другім кінці нашого села, що все-таки становило добрий кусень дороги, бо село наше велике та довге. При тім же він пильнував Ділу, т[о] є[сть] того великого лісу, що криє північні спохови Карпат, і до нашої Слободи йому рідко коли лучалося ходити. Таким способом я бачив його лиш кілька разів. А прецінь і тих кількох разів було досить, щоб злісний Сидір тоді вже виразно вдався мені втямку.

Мій небіжчик тато був коваль і славивсь на всю околицю не тілько хорошою та тривкою роботою свого ремесла, але й своєю живою, гостинною та людяною вдачею. Кузня мого тата, що стояла саме насеред нашої невеличкої Слободи, на досить високім плоскім сугорбі, віддалік від села, була, так сказати, місцем збору, нарад та приязної балаканки для всіх сусідів. Скоро тілько, бувало, тато ввійде до кузні та, беручись до роботи, заценькає молотком по бабі (ковадлі), так зараз, гляди, починають сходитися сусіди, близькі й дальші, далі прибувають і люди з села, ато й геть з дальших сіл з роботою, – деякі приїздять возами, – і на оборі та під кузнею починається немов правдивий ярмарок. Бесіди, жарти, сміхи, а серед них ненастанне ценькання батькового молотка або грізний прискорений стукіт двох дужих молотів – усе те мішалося докупи і доносилося до хати, де я, тоді ще малий, ледве п’ятилітній хлопчина, виглядав через вікно на той клекотючий вар робучого життя.

Мене тягло надвір, до кузні. Мені хотілось власними очима глядіти на все, слухати всього, що там робиться та говориться. Мене манило звучне батькове ценькання і грубий уриваний стук важких молотів, мов гавкання злющих, великих та похриплих псів. Мене манив огнистий блиск розпеченого заліза, котре, мов живе, підмітувалось на ковадлі під частими-густими ударами молотів. Мене манили ті червоні іскри та білі сарахкотячі зиндри, що пирскли від розпаленого заліза на всі боки і виглядали здалека на темнім тлі кузні, мов огнистий дощ з чорної хмари. А вкінці манили мене ті чужі лиця, непривичні, а приязні голоси, ті грубі, а щирі та добродушні сміхи, ті веселі та сумні оповідання, котрих так багато мож було наслухатися в татовій кузні.

Ось чому я кождого разу з дитинною упертістю напирався до кузні. Впрочім, тато, котрий дуже мене любив, і не думав мені того боронити. Напротив самого огнища на прилавку в кузні стояло довге і високе коритце з водою до студження заліза. Отож-то на оден конець того коритця від кута тато поклав широку гладку плиту, – се було моє місце. Тут я сидів цілими годинами, дивився, слухав і дивився. Все мене цікавило. Мені зовсім не нудилось дивитись хоть і як довго на огонь, на тоту невеличку, синяву поломінь, що мов випливала лагідно з розжареного, червоного угля при рівнім одностійнім подуві міха. Я слідив за кождим куснем вугля, як він, зразу чорний, облитий тим синявим огником, поволі червонів, а далі білів, розпадався на кусники, меншів і таяв, мов потовчений сріблистий лід.

Так само й залізо, розпалюване в огні, цікавило мене. Я лякався за нього, кілько разів батько в кліщах всував який кусень до грані, – мені здавалося, що й воно мусить чути біль, – а коли знов батько виймав його з-під вугля і швидко клав на ковадло – жарке, аж біле, сичуче, прискаюче огнистими зиндрами, що розліталися, мов оси, в різні боки і не раз грозили мені самому в моїм далекім, затишнім і теплім кутику, – то й тоді я лякався того заліза, мов розгніваного, мстивого противника, котрий за дізнану в огні зневагу готов у лютості зробити яку пакість татові або кому-небудь в кузні. І звичайно в таких разах тато прикликав когось, і своїм звичайним швидким голосом говорив:

– Ти на, ти на, Миколо (чи як там), заступи-но ось дитину, щоби го зиндра не спекла!

І між мною і сарахкотячими зиндрами ставав чоловік, щоби зиндри не долітали до мене. А з-поза його плечей я з радістю й страхом дивився на підскоки розжареного заліза на ковадлі, дивився, як воно видовжувалось, розплескувалось, кривилось під ударами молотів, аж поки з білого не зробилось червоне, з червоного брудняве; тоді батько назад встромлював його в огонь.

А з якою цікавістю, з яким страхом я завсіди дивився на той міх, що сопів і надувався якраз против мене! Я не міг порозуміти, чому він надувається, скоро хто почне димати жердкою, зчепленою за один копець грубим шнуром зі спідньою дошкою міха. На верхній дошці лежав камінь, і коли йно починали роздимувати, міх сопів так важко, мов страшно томився своєю роботою, його шкіряні боки западалися досередини, а з нутра роздавалось немов якесь хлипання, котре проймало мене мимовільним ляком. Аж поволі-поволі при ненастаннім диманню міх надувався цілий, підносив верхню дошку враз із каменем геть догори, трохи не під саму повалу, напружав туго свої фалдовані боки і міцним рівним подувом пер у саме огнище річку густого воздуху так, що не раз аж розкидував жарюще вугля геть на боки. Вся тота переміна була для мене дивом, і я дармо допитувався тата, що там таке в міху?

– Ой ти-ти-ти! – відповідав, усміхаючись, отець. – Все би-с тілько хтів знати! Там дика баба в міху!

Але «дика баба» не була вже для мене новиною. У всім і всюди, від чого мене дома хтіли здержати, сиділа тота «дика баба». Вона літом стерегла в полі гороху, до котрого я був дуже ласий; вона сиділа в ямі під припічком, де я, загнівавшись, любив залазити; вона пробувала на поду, де мені заказано вилазити по драбині. Для того я не дуже налякався і не дуже вірив тому, що казав тато. Моя цікавість довела мене до того, що раз, коли тато перед кузнею кував коня, я зліз зі свого сідала і поліз під міх, щоби подивитися, що в нього є зісподу.

Але тут я справді побачив таке, що всі казки про диких баб, кусік, залізних вовків і других страхів нараз гурмою нагрянули на мене: я побачив щось широке, волохате, що, мов живе, рушалось, підмітувалось до середини міха і знов спадало. Правда, се була звичайна кляпа, обшита телячою шкіркою, але моя роздразнена дитиняча уява, годована з дня на день лячними казками про всякі маровища, побачила тут щось живого і надприродного, і я з страшенним вереском кинувся взад від міха, гримнувся головою о дерев’яний дрюк, що стояв побіч, і відтак без тямки, окровавлений, упав насеред кузні…

А коли відтак пробудився, скалічений в голову, мокрий від крові й від води, котрою мене обливали та довгий час я дрижав і не міг сказати нічого, як тілько одно:

– Дика баба… дика баба… з’їсти мя хотіла…

2

Але такі сумні случаї, хоть їх було кілька, все-таки були рідкі. А звичайно в кузні було весело й привітно, як ніде, і ще й досі споминка про татову кузню будить в моїй пам’яті, може, найприємніші й найщасливіші хвилі мого дитинства. Кілько щирих, давно знайомих лиць пересувається передо мною при згадці про татову кузню! Багато з них давно вже потонуло під мураву, багато з веселих, здорових, щирих робучих людей, якими я видай їх в кузні, поперемінювалось в нужденних, похилених грижею, немов хробаком, підгризених напитком та зопсуттям зруйнованих старців. Потужна каламутна хвиля життя перевалила по тім щасливім молодім світі, серед котрого стояла тихо під старими гонтами татова кузня, і багато-багато змила вона, поперевертала, повалила або закаламутила поганим намулом.

В кузні також пізнав я злісного Сидора. Ще й досі живо стоїть перед моїми очима той здоровий, високий, мов буряк червоний, чоловік з блискучою стрільбою за плечем і з борсуковою торбою при боці. Серед прочих людей він видавався велетом, і як коли прийшов до кузні, то тато, сміючись, завсігди здалека кричали до нього:

– Ти на, т-на, Сидіре, велигане, не йди ми до кузні, бо головою повалу просадиш!

Хід Сидора був важкий і зваловатий, мов хід тяжкого воза з сіном. Його голос був різкий і дикий, мов справді лісового чоловіка. На нім була коротка витерта гунька гнідого сукна, а під нею полотняний лейбик. На голові зимою мав бойківську хутряну шапку з наушниками, котра його лицю надавала ще дикіший і грізніший вигляд.

Як я боявся Сидора! Коли не раз тато казали йому заступити мене перед зиндрами і він своїми широчезними плечима заставив мене, мов стіною, то я з ляком позирав на його страшну шапку і весь тремтів, сам не знаючи чого.

А прецінь Сидір не був злим чоловіком. Хоть говорив різко та голосно, сміявся якось дико та проразливо, то прецінь в голосі його звучала доброта й щирість, і він умів жартувати та смішити всіх так, як мало хто другий. Але особливо мене любив він дуже. Коли тілько прийшов до нас «на Гору», завсіди носив мене на руках з кузні до хати, а з хати назад до кузні, давав мені всілякі забавки з лісу: то дубінки, котрими я, бувало, весь день катулькаю по хаті, то мисочки від жолудів, то різнобарвні жолуді, то якісь блискучі камінчики та халабудки, котрі я складав і переховував, мов не знати яке добро. Часом Сидір забавив довше у нас, і тоді по обіді звичайно брав мене на коліна, вчив мене робити з дерева плуги, плести з хворосту санки або з лика черевики, а при тім умів так цікаво та люб’язно приговорювати, що я забував про його червоне страшне лине і про його «дику» шапку, а готов був слухати його до самого вечора. Часом розповідав мені Сидір і казки, але завсіди якісь смішні, веселі, – а ніколи не говорив таких страшних та понурих, як мені звичайно говорено дома.

– А як прийшов Іван з жидами до лісу, – говорить, було, Сидір, – та й каже: «Ну, жиди, стережіться, бо ту в лісі вовки». – «Ох, Іван, – кажуть жиди, – та бо ми сі дузе боїмо за тото вовк!» – «Не бійтесі, дурні, – каже Іван, – хоть вас котрого з’їсть, то невелика шкода! А всіх вас чень не подусить!» Ідуть вони лісом, ідуть, – а далі зайшла ніч. «Ну, – каже Іван, – гов, жиди, ту будем ночувати. Лягайте спати!» Лягають мої жиди, але якось не можуть поміститися. «Ох Іван, – кричать вони, – як ми будем спало, коли ми сі дузе боїмо за тото вовк! Цюєсь, Іван, поклади ти нас так, сцьоби ми нікотге ні спало скраю але всі всегедині, бо ми сі дузе боїмо за тото вовк!» – «Га, як хочете так, то добре», – каже Іван, та й почав дивитися по лісі, де ту є муравлиско теньге. Надибав та й каже: «Ну, жиди, лягайте всі головами на тоту подушку довкола! Нікотрий не будете скраю!» Полягали, – та й боє, – всі всередині. Але як ся мурашки рушат, як зачнут жидів січи, – матінко! Жиди в гвалт! «Ох, Іван, Іван, та бо ту таке велике бльох, сцьо воно дузе кусає!» А Іван кричить: «Тихо, жиди, бо вовка кличу!». І жиди, небораки, мусили цілу ніч переспати на такій подушці!

Я заходився зо сміху при таких оповіданнях, і смішив мене, конечно, не сам предмет, з котрого я багато дечого не розумів, а радше чудацьке перекривлювання самого Сидора та його раз пискливий, нібито жидівський, а знов надприродно грубий, буцім Іванів, голос.

Але нічим так не зрадував мене злісний Сидір, як невеличкою сокиркою, майстерно виробленою з дерева, котру подарував мені. Як то я носився з нею! Кілько-то дубів та ялиць я постинав нею в думці! В кілько різних місцях я ховав її, аж поки не винайшов одного, найбезпечнішого, під припічком, в шпарі між двома дилинами, відки на другий день підсліпувата служниця Марина загромадила її враз із трісками і вкинула в піч! І помимо безконечних плачів та жалів за незабутньою сокиркою, я завсіди з подякою споминав про злісного Сидора і ждав з дня на день, коли він знов прийде, щоб пожалуватись перед ним на Марину і спитати його, чи не має ще одної такої сокирки. Але я дармо ждав. Тиждень минав за тижнем, а Сидір не приходив «на Гору». Так минули жнива. Під осінь мене дали до школи, і відтоді я вже ніколи не бачив злісного Сидора.

3

Ні, брешу! Я бачив його ще раз, але в якім положенні! Серед яких обставин! Мені й досі важко робиться, коли згадаю о тім…

Минуло два роки від того часу, як я бачив Сидора в татовій кузні. Моя дитиняча пам’ять заповнена була таким натовпом нових вражень з життя школярського, що давніші згадки почали звільна погасати та затемнюватись у пам’яті. Про Сидора й його дерев’яну сокирку я давно забув. Я тепер був уже студент другого нормального класу в Дрогобичі і цілими днями, мов обезумілий, бубнив «der, die, das» та «einmal eins» а тілько вечорами, поклавшися спати, я зажмурював очі та пригадував собі всі ті яркі, любі минулі картини з домашнього життя, з татової кузні. І я любувався своїми споминками, перекидав їх, мов дитина, бавлячись, перекидає блискучі камінчики, мішав дійсне з видуманим, аж поки всім тим не втомився і не заснув.

Одного дня, йдучи зі школи додому, я побачив, що улицею напротив мене валить товпа народу: селян, міщан, жінок, дітей, – а найбільше жидів. Усе те сунулося, мов пестра, рухлива хвиля, кричало, гаморило, розмахувало руками і позирало цікаво та боязко в середину натовпу, де здалека ще я заздрів пару багнетів, виблискуючих до сонця високо понад головами людей. Я зачудувався, що се за ярмарок такий, який рідко коли мож було видіти в будній день на тихих улицях Дрогобича. У кількох людей я допитувався, що се таке, але всі позирали на мене згори (я справді був дуже малий ростом) і йшли далі, балакаючи, розмахуючи руками, немов і не чули мого запитання.

Тоді я, мов щур, протиснувся попід руки людей крізь цілу тоту товпу аж досередини і тут побачив таке, що аж весь застив на місці. Між двома жандармами, скутий ланцюгом, навхрест, окровавлений на лиці й руках, обшарпаний, блідий, наче смерть, з рушницею за плечима йшов… злісний Сидір. Він понурив очі в землю, – довге чорне волосся, скудовчене від запеклої крові, звисало йому на очі; ланцюг дзеленькотів при його ногах, а руки були тісно скуті на плечах, аж посиніли і набігли кров’ю від тиску заліза. І весь він виглядав, мов зламаний, мов підкошений. З його давньої сили, з його смілого, важкого і твердого ходу не лишилося й сліду. Він плентав ногами, згорбився, мов під тягарем, і мені, малому, тяжко-тяжко стало жаль того чоловіка, так що я туй-таки розплакався наголос і почав кликати його по ім’ю:

– Сидіре, Сидіре, а вам що зробили? Куди вас ведуть?

Сидір озирнувся, – пізнав мене.

– Ци то ти, Іванику? Не плач, дитинко, не плач, – іди додому та… та згадай часом нещасливого Сидора!

Я ледве дочув тих послідніх слів, котрі він промовив тихіше, мов сам до себе. В тій хвилі один шандар штуркнув мене кулаком в груди так міцно, що я лиш раз йойкнув і був би-м в тій хвилі впав під ноги людям, якби якась жінка не була мене підхопила на руки та винесла з товпи, пустивши за нелюдським шандарем найдосадніше прокляття, на яке тілько її голова здобулася.

З сльозами в очах, з болем в грудях від шандарського удару я ледве-ледве поволікся на свою кватиру, де всі перелякалися, побачивши моє посиніле лице і почувши моє оповідання про Сидора і шандаря. Розуміється, що тітка, у котрої я мешкав, насварила на мене за то, що я пхався між людей, – але про Сидора не могла мені нічого сказати, бо й сама нічого не знала.

Се було якось в середу. Я горів з нетерплячки, щоб дізнатися, що сталося з Сидором, хто його так покровавив і куди повели його ті люті шандарі. Коли тілько мав вільний час, бігав я по місті, чи не здиблю кого з нашого села, щоб вивідатися о всім. Але здибати не міг я нікого, – треба було ждати аж до понеділка. Моя думка день і ніч занята була Сидором. Він привиджувався мені, раз здоровий, сильний, – у татовій кузні, – то знов згорблений окровавлений і нужденний на улиці, скутий залізними путами, між двома шандарями та окружений товпою гамірливого міського люду.

В понеділок приїхали мої родичі, і від них я дізнався небагато. Я завважав, що вони нерадо говорили про Сидора. Мама навіть поглянули на мене якось неласкаво, коли я почав уперто допитуватися про нього.

– Тихо будь, – відказали тато. – Що тебе такий поганин обходит?

– Чоловіка забив, дводушник! – сказали мама. – Знаєш, Колечкового Миколу, того, що ти черешень давав!

– Миколу? – проговорив я. – То Миколи вже нема?

– О, ще в середу поховали. Господь би го покарав, сумлінника якогось, що так марно душу з світу зігнав!

– Ну, ну, дай спокій, не клени, – сказали тато до мами, – не годиться просити кари божої на него! І так го вже покарав!..

На тім бесіда урвалася. Я не дізнався, як і за що забив Сидір Миколу. Тілько мені дуже жаль було Миколи. Се був хороший чорнявий парубок, круглолиций і статний, мов вилитий, з блискучими чорними очима, розмівний, веселий і живий, яких небагато мож надибати між сільським людом, прибитим і приглушеним відмолоду. Микола був син нашого близького сусіда і то, що звичайно зветься «багацький син». Він зріс в достатку. Отець його був добрий і щирий чоловік, котрий не тілько пантрував свого господарства, але любив також, подібно як і мій отець, жити і заходити з людьми. В нього вдався й Микола. Щирий і простодушний, мов дитина, услужливий і веселий, він усіх єднав собі своєю щасливою вдачею, усіх потягав ід собі запахом свіжості і молодості. Для того-то всі його любили, а найбільше ми, малі хлопці.

Микола був для нас такий добрий, – не раз при святі або неділі бавився з нами, мов дитина, і завсіди вмів вигадати якусь таку веселу та хорошу забаву, що ми з радісним криком бігли йому назустріч, скоро коли показався між нас. Я особливо чув велике прив’язання до Миколи і, вже будучи школярем, під час літніх вакацій день у день бігав до Колечка, – так мені там було любо та добре, мов у себе дома. І коли-м застав дома Миколу, то той завсіди кликав мене до себе і казав читати собі дещо з книжки, між тим коли сам майстрував граблі або направляв шлеї для коней. Не раз, коли я скінчив читання, Микола говорив:

– Шкода, що мене тато не давали до школи. Був би-м тепер також так читав.

– Ти би був ліпше читав, Миколо, – відповідав я.

– А то чому ліпше?

– Бо тому, що ліпше. В тебе пам’ять ліпша, ніж у мене. Татуньо казали, що як жиють, не видали ще в жадної дитини такої пам’яті, як у тебе.

Микола всміхався на то й сумнів на хвильку.

– То правда, – казав він, – твої тато трохи не плакали, так просили мого тата, щоби мя дали до школи. Та що, коли мої не хтіли. «Єдного го маю, – кажут, – то най ми буде з нього господар, а попом ні оден Колечко не був та й не буде».

В першій хвилі, коли-м почув, що вже Миколи нема, то і сам не знав, що зо мною сталося. Мені зразу видавалось то дивним, неможливим. Я не міг здобутися на жадну гадку, а тілько допитувався раз по раз:

– То Миколи вже нема?

– Нема, синочку, – відказували мама.

– То Сидір його забив?

Мама потакували головою, немов боялися виповісти устами тото страшне слово «забив».

– І за що ж він його забив?

– Дай спокій, не допитуйся, не годиться о тім говорити!

То було все, що я дізнався від мами. Але я не знаю, чи є в світі взагалі хто-небудь, а особливо молодий, до гарячки розцікавлений а зворушений хлопець, котрий би успокоївся на тім маленькім і пустім слові «не годиться». Я бодай можу сказати о собі – не знаю, чи се встид, чи хвала, – що ніколи те слово не становило для мене паркану, через котрий би я не посмів не то заглянути крізь яку-небудь шпарочку, але й зовсім перелізти. То само сталося й тепер.

4

Ми поїхали з моєї кватири на місто. Цілий дрогобицький ринок повний був народу. Глота була страшенна. Тиснулись, кричали на різні лади, перекликувались, сварились та побратимались, а все серед безконечної хмари пороху, що здвигався понад ринком, мов густа сіра хмара. Мої родичі, намістивши свій віз сприбока, пішли за справунками і лишили мене коло воза. Сонце пекло згори, і серед того здвигу та гомону я почувся самотнім, покиненим, мов серед непрохідного лісу.

В моїй голові, мов гвіздь, засіла думка про Миколу та Сидора. Я пригадував собі минуле, але ніколи й ніде не міг добачити й сліду якої-небудь неприязні між ними. Я не тямив навіть, щоб вони коли-небудь сходилися або згадували один про одного. І за що ж міг Сидір забити Миколу? Я так довго думав над тим, що поволі-помалу зачало виринати перед моєю уявою червоне, кругле, трохи дзюбате лице Сидора, тілько ще червоніше і більше, ніж було дійсно. Якраз таке лице, яке після оповідань мали опирі, котрих палили у нас на Базарищі! «Ах, – мигнула мені через голову думка, – може й Сидір опир!»

Мене зібрав ляк. Я пригадав собі дальші оповідання, котрих наслухався, бувало, що всі, хто йно має з опирами яке-небудь діло, мусять стати нещасливими, – і мені пригадалась моя приязнь до Сидора, і незабута дерев’яна сокирка, і всі забави та розмови з Сидором… Я переконаний був, що іменно тою сокиркою опир Сидір хотів мене «потяти» і що не вкинь її Марина в огонь, то я, певно, вже давно був би впав у криницю або зломив ногу. Як я тепер був вдячний підсліпуватій Марині!

Як я боявся згадки про Сидора! А боязнь вироджувала ненависть. Боязнь, збуджена забобонними, темними споминками, посплітаними докупи, проганяла з мого дитинячого м’якого серця тот жаль за чоловіком, який я чув спочатку. Я бачив тепер у Сидорі тілько опиря, котрому – так бодай хотіли казки – треба якнайшвидше відрубати голову і в плечі забити осиковий кіл. І моя уява почала рисувати передо мною страшні кроваві картини.

Я сидів на возі, під жарким сонячним промінням, серед ненастанного гомону ярмаркового народу, – і весь дрижав з ляку перед власними мріями, а прецінь не міг від них відірватися. Мені бачилося, що весь той люд довкола мене, що снувався перед моїми очима неясно, мов марева, – що всі готі купи народу сходяться сюда не задля торгу. Що ось ту, на ринку, за хвилю відбудесь інше, страшне діло: будуть рубати опиря Сидора. Як всі тиснуться, натягають голови, щоб його побачити! Які незлічимі громади сходяться раз у раз з усіх боків! Я мимоволі почав чимраз пильніше, з страхом і цікавістю, дивитись на той люд. Ось товпа збилася в одну густу одностальну стіну. Тілько ж стіна тота жива, хитається сюди й туди, хвилює, мов жито в полі, сплетене докупи горошком і полетицею. Аж ось понад вершок тої стіни блиснули два горючі білі промені, немов серпи. Я дрогнув увесь і випулив очі на ті блискучі вістря. Вони хитаються, сунуться звільна почерез здвиг. Я боюсь навіть подумати, що се таке. Ось чути крик з-посеред здвигу – грізний, бистрий, урваний: «З дороги!» І жива стіна водній хвилі розскочилася, утворила широку улицю, серед котрої посеред двох шандарів я побачив… скованого Сидора.

Чи се той опир, котрого ведуть рубати?

Я замер на місці, – дух у мені сперло. Я не спускав ока з Сидора. Крові на нім не було, як ген-то, – але здавалось, що і в нім її не було. Блідий, блідий як полотно! Лице протягле, аж чорне. Тілько очі з глибоких ямок блимають, мов догасаючі каганці. Він ішов згорблений, сумний, з затятими устами, немов на плечах у нього був якийсь великий тягар. Хоть кругом було багато знайомих, котрі кликали на нього, замовляли, надставляли навіть руки з грішми, то з хлібом, – він немов оглух, осліп і онімів. Ані головою не повернув, ані не підвів лиця, втупленого в землю, ані слова не промовив. Рівним мертвецьким кроком пройшов через ринок і щез на закруті вузької улички, що вела ід міському криміналові. За ним потяглася громадка свояків та знайомих, щоб навістити його в тюрмі.

А я все ще стояв на возі і глядів в тоту вузьку брудну і темну вуличку, де щез Сидір. Мені здавалось, що се величезна яма, яких багато я видав у нас в лісі, і що в тій ямі сидять якісь страшні кланцаті звірі, між котрі отсе вкинено Сидора. У мене серце щеміло. Хвиля тиші і напруженої уваги, зверненої на дійсні, живі предмети, прогнала з моєї голови забобонний страх і ненависть. Я забув про опиря Сидора. А впрочім, сей Сидір, замучений, нужденний, – де ж він подібний до опиря, червоного та здорового, що щоночі насисається людської крові! Ні, – Сидір не опир! Він такий, як і всі люди. Але за що ж він забив Миколу?

І знов те страшне питання засіло в мою голову і почало путати та мішати в ній все догори дном, – знов почало будити споминки про всякі дива та мари сказочні. Знов дійсний світ почав замеркати перед моїми очима і замість живих, правдивих людей почали снуватися поперед мене воздушні, млисті, неозначені, а тим страшніші маровища. Сидір був злісний!

Тота споминка відживила в моїй голові всі дива, якими в казках заселений ліс. Мавки з зеленими косами гойдаються на березових гілках. Лісовики визирають з нутра дупельнавих осик і регочуться голосно, любуючись переляком чоловіка. Під корінням вільх на багновищах сидять столітні вивалоокі жаби, порослі мохом, – а коли неосторожний чоловік наступить на котру, то тому нога всхне або мати вмре. Мені поза плечима почав пробігати мороз, але думка не могла відірватися від поганих привидів. В’язанка сіна, що лежала перед моїми очима на возі, перемінилася в моїй уяві в купу хворосту та гілля, наметаного на таке місце в лісі, де забито і закопано чоловіка.

Мені живо представилось таке місце. Гущавина непроходима. Підсадкуваті ялички збились густою купою, сплелись своїми зеленими розщепіреними руками міцно і стоять довкола заклятого місця, мов діти, танцюючі «великої ями». Але посеред них – ні, попід них – мов пискір, просковзуються дві стежки, давно-давно утоптані, але давно й закинені. Хто знає, відколи не ходили ними люди, – а прецінь вони не заростають травою і тягнуться, мов чорні нитки, мов річки запеклої і скріплої крові, в нутро непроглядної лісової зелені. Вони гладкі, тверді і холодні, мов слимаки. А поверх них, поверх густих яличок здвигається друга величезна верства зелені, підперта грубезними стовпами. Се вікові дуби стоять понад молодою бростю, і високо вгорі також сплітаються своїми потужними крутими конарами докупи і шумлять, шумлять ненастанно, протяжно, – а крізь той шум прориваються виразно для заслуханого вуха якісь таємні, наглі, міцніші хвилі голосів, мов важкі зітхання, мов приглушені стони.

Темно в споду. Вогко, холодно, понуро в споду. А з одного і з другого боку сього пустого і страшного місця – глибокі стрімкі дебрі, завалені від віків гниючим ломом, а з них віє ще густіша пітьма, ще більша сировість, ще дужчий холод і запах гнилості. Мені здавалось, що я сам в тій хвилі стою серед цілої тої природи, грізної живої а таємничої. Холод проймає мене до кості, перестрах морозить мене ще більше, але якась дивна сила пре мене вузенькою стежкою далі, далі в гущавину. Густі ялички чіпають мене своїми колючими гільцями за руки, за одіж, б’ють по лиці, – але я не питаю, лізу далі, тиснуся вглиб. Аж ось нараз яличок не стало, я випростувався, зирнув…

Широким колесом сперлися ялички довкола рівної полянки, порослої папороттю. Насеред неї розходяться дві стежки, і на тім самім місці висока купа старого хворосту і ломаччя. Я стаю і вдивлююсь в тоту купу. Щось немов приковує мої очі й мою ввагу до неї. Щось немов шепче мені: «Ту, під тою купою, лежить Микола, тут його Сидір забив!..» Аж ось з-під купи ломаччя поволі, поволі висувається з землі щось біле. То не гриб виростає так швидко з вогкої землі, – то людська рука – Миколова рука – висувається і киває до мене, манить мене д’ собі…

Я зверещав щосили і стратив пам’ять про все, що мене окружало.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Коли пробудився, чув-єм велике ослаблення в цілім тілі. Мені здавалось, що щось давить мене в груді і не дає дихати. При тім почув я докучливий біль в голові, немов мені крізь вуха вертить хтось аж до мозку сверликами. Я застогнав. Надо мною нахилилися мама і прошептали:

– Що тобі, Івасику?

Я нічого не відповідав, тілько глядів німими очима на їх лице, зіссане безсонницею та грижею. Я силувався пригадати собі, де я і що зо мною, але дармо. Позад мене було темно. Ані одно лице, крім маминого, не приходило мені в тямку, – і я знов пронир в м’яку, холодячу і бездонну хвилю забуття.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Пізніше ажень я дізнався, що, сидячи довгий час (від десятої перед полуднем аж десь до четвертої з полудня) на возі з відкритою головою (шапка зсунулась була з моєї голови й сам я не знав коли), виставлений увесь той час на спрагу сонячну, я дістав запалення мозку. Родичі застали мене зомлілого в руках посторонніх людей, котрі на «мій наглий вереск збіглися до нашого воза. Від того дня до мого виздоровлення минуло цілих два місяці.

Про Сидора й Миколу не згадував мені ніхто більше. Від родичів я не чув про них і слова, – швидко відтак пішов знов до школи, а літа й нові вражіння на довгий час затерли всякі споминки про них.

5

Затерли, та не знищили!

П’ятнадцять літ з окладом минулось від того часу, – коли сього літа, перебираючи всілякі старі письма громадські, зложені в скрині у нашого війта, я надибав два поблеклі і поплямлені кусники. На однім з них случайно я прочитав ім’я Сидора. Хоть наразі я й зовсім не міг собі пригадати, що се за ім’я, – але воно дивно вразило мене, мов нута давно забутої пісні. Я взяв ті папери до рук, – вони були звиті в трубку і перев’язані шнурком. Війт, котрий стояв при мні і помагав мені перебирати папери, – він запросив мене був, щоб я йому в тій сумішці шпаргалля віднайшов якийсь давній квит, бо сам він був неписьменний, – почав обзирати уважно видобуті скрутелі, але, очевидно, не пронюхав, що в них є і до чого вони.

– Ану-но, що то за фуяри? – питав він і почав розмотувати шнурок.

– Відложіть набік, то прочитаємо, – сказав я і взявся шукати далі квита.

Того ж таки дня вечором я взявся до читання випорпаних з громадської скрині паперів. Один з них був акт оскарження, а другий – судовий декрет на злісного Сидора, оскарженого о навмисне забійство Миколи Т. Я читав і перечитував ті сухі урядові документи і до пізньої ночі продумав над тим пожовклим сивим папером, побазграним виблеклими буквами, поплямленим якимось плином, в котрім декуди розплилось чорнило – певно, сльозами! Чиї се сльози капали на тот папір? Чиї тремтячі руки пом’яли його?..

І яка страшна сумна історія виснувалась перед моїми очима з тих двох старих шматків старого паперу! Я розповім її в зв’язку так, як тепер вона стоїть передо мною, а не так, як вона поволі складалась та доповнювалась в моїй голові з давніх неясних споминок і з коротких та недокладних слів судових документів.


Примітки

Вперше надрукував М. Возняк у журн. «Культура», 1925, № 4, с. 7 – 18, з невеличкою приміткою.

Автограф – ф. 3, № 211.

Оповідання незакінчене.

Датується орієнтовно кінцем 1870-х років.

Подається за автографом.

«Культура» – щомісячний громадсько-політичний журнал. Видавався у Львові з листопада 1924 до вересня 1937 р.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 433 – 446.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 115

Модифіковано : 8.03.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.