Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

9. Начко закриває газету і гине

Іван Франко

Ернест, заклавши руки за спину, широкими кроками ходив по експедиційній кімнаті «Гінця». Відколи ображена ним пані експедиторка зі сльозами в очах подякувала за службу, він сам зайнявся експедицією. Щоправда, за два тижні його урядування біля експедиційного віконця з кожним днем він мав усе менше й менше роботи. З кожним днем все меншала кількість місцевих читачів, що приходили за газетами.

Минули ті ранки, коли від восьмої години ще біля замкнутих дверей натовп городян, кухарок і слуг очікував, чи скоро відчиняться двері, чи скоро привезуть на візку з друкарні першу паку газет, яку всі розхоплювали, покрикуючи, штовхаючись, сміючись і жартуючи. Відколи в напрямку «Гінця» стався фатальний поворот, його популярність раптом упала й розвіялась, мов привид. Із двох тисяч щоденних читачів, яких мав він ще місяць тому, залишилося ледве п’ятсот.

Особливо від того тижня, коли Начко на чільному місці почав друкувати «Ретроспективні думки», в яких із не чуваною досі в галицькій журналістиці зневагою й безоглядністю засуджував усе те, що недавно було для нього святощами, кидав у болото те, що недавно обожнював. Один могутній крик обурення залунав серед публіки, коли в донині улюбленому «Гінцеві» почали з’являтись оті статті, й чим довше тяглося пасмо Начкових «Думок», тим більше обурення переходило в погорду.

На газету, яка водночас із фатальним поворотом у передовицях і перерванням друку нищівної статті про кастову політику шляхти перестала вміщувати й такі цікаві та звично з великим талантом писані кореспонденції з провінції, попросту махнули рукою. Цікаво, що й інші газети, які донедавна нападали на «Гінця» за його крайній і хлопоманський напрям, тепер, ударили його ще сильніше, немилосердно висміювали його за те, що він зрадив власні погляди, що кинув у болото власний прапор. Люди, яким недавно було публічно доведено, що вони за гроші продавали свої переконання, тепер зі шпальт бульварних, лакейських газет сипали вогненні протести проти такого приниження журналістського характеру, проти такого нечуваного відступництва.

Ернест ходив по експедиційній кімнаті, в якій уже кілька тижнів був самовладним паном, і усміхався. Дурень цей Начко! Одного дня звелів вигнати його за двері, а через кілька днів сам його розшукав і привів назад! Хотів удавати з себе великого Катона, а виявився отаким простим, отаким жалюгідним черв’яком, якого він, Ернест, так легко зумів придушити!

Прийшло кілька читачів за газетами. Один із них, якийсь літній поважний чоловік, заплативши 10 центів за газету, став біля віконця й, прочитавши кілька абзаців передовиці, увесь посинів від злості, подер свіжий номер газети й, звертаючись до Ернеста, що спокійно дивився на цю маніпуляцію, грізно запитав:

– Чи це ви – редактор цього «Гінця»?

– Ні, пане, – відповів Ернест.

– А є пан редактор в канцелярії?

– Немає, пане.

– А коли він прийде?

– Не знаю, пане.

– Ну, то скажіть йому від мого імені, що він – цілковитий осел, божевільний та на додаток і ошуканець, бо велить собі ще й платити за таке шаленство.

– Добре, пане! – сказав із непорушним спокоєм Ернест, і той добродій, голосно лаючись, вийшов, грюкнувши дверима.

Такі сцени повторювалися в експедиційній кімнаті мало не щодня. Такі та до них подібні чемності, писані чорним по білому, приходили й з провінції. Передплатники вимагали повернути гроші – й Начко пунктуально відсилав їм грошові перекази. Кореспонденти, недавні союзники, – одні ганьбили зрадника з обуренням, інші ж із співчуттям радили йому, щоб він звелів відвезти себе на Кульпарків для лікарського огляду. Начко сумлінно перечитував усе це, виконував усі прохання й мовчав, мов заклятий.

Була вже десята година, однак редакційне приміщення ще порожнє. Від часу, коли з’явився перший фрагмент «Ретроспективних думок», увесь давній редакційний штат залишив працю в редакції «Гінця», заявивши про це публічно в газетах. Начко був змушений нашвидкоруч збирати найрізноманітніших збанкрутілих осіб, п’яниць екс-журналістів, вигнаних із навчання гімназистів або ж студентів, що прагнули заробити на хліб і заради грошей готові були працювати будь-де, та й з таких ото сил створювати нову редакцію. Отож і не дивно, що такий штат нелегко було привчити до доброї, систематичної праці, тим більше що три чверті тиражу залишалися на складі, й ніхто не мав бажання напружувати свої сили при такій безплідній праці.

Аж ось прийшов Начко. Боже, як він змінився за цей короткий час! Шо залишилося з оцього юнака, ще недавно повного сил, здоров’я й надій! Він ішов згорблений, з опущеною донизу головою, немовби соромився сміливо подивитися на світ божий. Його обличчя, що ще не так давно цвіло свіжим рум’янцем, було жовте, змізерніле, щоки позападали, на чолі пролягли дві глибокі борозни, а очі його стали мутними, без блиску, без сліду того внутрішнього життя, яке ще недавно било з них такою повною хвилею.

Похилений і понурий, він перейшов через експедиційну кімнату та приміщення редакції, не промовивши жодного слова до Ернеста, ні разу не глянувши навколо себе. Ішов повільно рівною ходою, немов лунатик по карнизу муру, а коли ввійшов до свого кабінету, то зупинився, начебто здивований тим, що вже немає куди йти далі, повільно підвів голову, роздивився довкола й, нарешті, почав знімати пальто, котре недбало кинув на диван. Потім ще кілька разів пройшовся тією ж ходою лунатика по кабінету й згодом присів біля столика, на якому здіймалася ціла купка листів. Машинально, не придивляючись до них ближче, Начко відкривав листи один за одним і читав, читав пильно й терпеливо.

«Зраднику демократичних ідей! Найпідліший покидьку суспільства! Жалюгідна креатуро!» – це були епітети, якими наділяли його тепер. Один кореспондент радив йому після закриття «Гінця» найнятися в якогось пана за лакея, інший надсилав йому поштовим переказом гульдена на мотузок, на якому радив йому якнайшвидше повіситися, ще інший лякав його шибеницею і т. ін. Начко терпляче читав усі ці вибухи роздратованої пристрасті й ошуканих надій чесних, але обмежених людей. Його бліде обличчя, міцно заціплені зуби й стиснуті губи не виявляли й сотої частки того болю, що шарпав його нутро і, мов невиліковуваний рак, точив його душу. Але, врешті, один лист, відмінний від інших тоном і наміром, переповнив міру.

«Начку, любий брате, – писав йому один із його найщиріших приятелів й найкращих кореспондентів. – Ради святого бога, скажи, що з тобою сталося? Я читаю останні номери твого «Гінця» з найпильнішою увагою й зі співчуттям, якого ти, може, й не сподіваєшся, та й доходжу до одного-єдиного висновку, що тебе, мабуть, спіткало якесь жахливе нещастя, котре одним ударом струсонуло увесь фундамент твого життя. Навколо й у всьому краї чую один-однісінький рев обурення, одну-однісіньку бурю лихослів’я й проклять на твоє ренегатство і, читаючи те, що ти пишеш у «Гінцеві», не можу відкрити рота, щоб оборонити тебе. Одначе моє сумління нашіптує мені, що ти більше нещасливий, аніж нечесний. Що ці блюзнірства, якими ти всіх підбурюєш проти себе, є тільки розпачливим криком твоєї наболілої душі, твого роздертого серця. Що тобі, брате мій? Звірся мені – мені, який знає тебе стільки років, який навчився в тобі цінувати й шанувати одну з окрас людства, людину, душею й тілом віддану ідеї добра й справедливості. Ні, ні, я нізащо в світі не повірю, що ті цинічні вислови про ілюзорність, оманливість цієї ідеї були твоїм переконанням, а не скреготом людини, що відчуває, як його серце гризе черв’як, котрого вона не може звідти видобути й котрого нікому не сміє показати. Ламаю собі голову над усім цим і нарешті вирішив поїхати до тебе й особисто переконатися, що з тобою. Завтра виїжджаю на кілька днів до Львова; отже, до зустрічі!»

Прочитавши цей лист, Начко сидів якусь хвилю мовби остовпілий, аж зненацька криваві сльози бризнули йому з очей; він схилив голову на столик і заплакав, захлипав, як дитина.

– Боже мій! Боже мій! За що ти покинув мене? – стогнав він, нещасливий. – Чому ти не вберіг мене хоча б від одного болю, хоча б від одного з можливих принижень? Усе, усе – недружелюбність, інтриги, підлі плітки й шляхетні обурення, злослива радість противників і сердечне співчуття найкращих друзів – сплітаєш у вогнений бич, яким шмагаєш мене, шмагаєш до крові й кості, о боже! А це останнє завдає найбільше болю, бо в усій жахливості вимальовує переді мною безодню, в яку я самохіть упав, і скарби людської симпатії, які я самохіть назавжди втратив!

Схлипування переривало йому мову, а сльози, давно вже не бачені, лилися струмком. Начко довго плакав, не знаходячи полегшення, одначе врешті джерело вичерпалося й не витрачений ще запас молодої енергії почав знову здобувати перевагу над розпачем.

– Чи й справді я втратив назавжди? – запитав він сам себе, підводячи голову. – Ні, тисячу разів ні! Якщо я до цього часу в цьому сумнівався, то саме цей лист справжнього приятеля дає мені доказ, що не все ще втрачено. Упав я – це правда! Спідлів – не заперечую! Але я зробив це з власної волі, хоча й всупереч своєму переконанню. І зробив не для себе, а для неї – для тієї, котру кохаю, – на жаль, відчуваю, що занадто кохаю, що кохаю більше, аніж власне життя, аніж власну честь. Але злочин, вчинений в ім’я кохання, хоча й не перестає бути злочином, все ж дає змогу спокутувати його й повернутися на добрий шлях. Ex, якби-то я тільки здобув її кохання, її руку – то все, все зроблю, щоб знову повернути собі втрачене добре ім’я. І я поверну його, відчуваю в собі велику певність цього, з нею разом працюватиму. Вона мені допоможе знову здобути те, що я тепер для неї пожертвував.

І він ще раз – сотий чи, може, тисячний раз – пригадав кожну деталь тієї жахливої, згубної пожертви себе самого на вівтар кохання. Після тієї пам’ятної розмови з Регіною він два дні ходив мов отруєний, сам із собою борючись і не знаючи, що робити. Виразно бачив ниті інтриги, якими його намагалися обплутати, однак вся душа здригалася перед тим, що йому ставили за умову. Але, з другого боку, сльози Регіни розпалили в його серці ще страшнішу невгасиму пожежу: відчував, що без неї не зможе жити й що не зможе протистояти фатальній спокусі. Вирішив отож спробувати на іншому шляху.

Рік тому обидва брати, видобувши поблизу Товстого скарб Семка Тумана, розділили його на дві рівні частини й дали собі слово – не використовувати з цього скарбу ані гроша на свої власні, особисті потреби, а повністю витратити його на досягнення двома шляхами однієї мети – захисту пригнобленого й кривдженого працюючого люду та здобуванню для нього чим раз більших прав і чим раз більшої освіти. Господарюючи цим капіталом, вони повинні були жити й утримуватися лише за рахунок власного заробітку та не одружуватися до того часу, поки кожний із них це зможе утримувати дружину й сім’ю працею власних рук.

Правда, брати відразу ж змушені були зробити виняток із цього правила й значну суму витратити на обладнання свого помешкання, але ж це обладнання було, зрештою, необхідною річчю навіть із точки зору тієї справи, якій вони прагнули служити, бо ж все те надавало їм більшої поваги й значення в очах людей, з котрими, згідно з характером їхньої праці, вони передусім повинні були стикатися.

Незважаючи на це, тепер Начко під натиском суперечних почуттів, що мучили його, насмілився цілковито забути про свою обіцянку. На другий день він написав Регіні лист, у якому, ознайомивши її зі своїм маєтковим станом, ще раз просив у неї руки, обіцяючи наперед записати й вручити їй значну суму грошей, котра б дала їй змогу, не шукаючи будь-якої посади, влаштувати долю брата таким чином, який видався б їй найвідповіднішим. Одначе на цей лист він не одержав жодної відповіді. Змучений різноманітними думками, не здатний до праці, ходив бідний хлопець, мов туман, по вулиці, пильнуючи, коли вийде Регіна: він хотів ще раз поговорити з нею особисто. Але Регіна вже не з’являлася. Отож пішов він до пані Дреліхової – там його не прийняли. І тільки тоді Начко вирішив розшукати брата Регіни, викинутого за двері Ернеста. Витративши цілий день, він знайшов його в якомусь шинку напівп’яного.

– Ха, ха, ха! – засміявся Ернест, побачивши його й простягаючи йому брудну руку. – Sero venis, sed venis – чи як то нас колись учили. Значить все-таки прийшов, любий редакторе! Чудово, чудово. Сідай коло мене, вели подати пива – вип’ємо за новий союз! Ти, однак, добрий мав нюх, що аж сюди прийшов! Я вже турбувався, чим заплачу за те, що випив. Тепер я спокійний. Ти ж заплатиш, правда?

Начко з огидою поглядав на цю людину, яка хоч була ще така молода, але вже впала так низько. Сісти біля нього, пити разом із ним у цьому публічному місці вельми підозрілого типу він би не насмілився. Отож, підійшовши до Ернеста, сказав коротко й рішуче:

– Вставай і ходімо до мене! Там вип’ємо й поговоримо.

– А, знаєш, ти, їй богу, маєш рацію! – крикнув Ернест і, вставши з брудної лавки, обома руками повісився йому на шиї. – Ти вартий, аби тебе поцілувати! Я завжди знав, що ми ще будемо добрими приятелями, хоча позавчора ти поступив зі мною дуже по-свинському, слово честі!

– Ну, ну, не роби дурниць! – сказав Начко, звільняючись із Ернестових обіймів. – Про все це – потім, а тепер – ходімо!

– Платити! – щосили заричав Ернест, вдаряючи склянкою об стіл так, що аж вухо її відлетіло. – На, маєш! – додав він, піднявши відбите вухо. – Бачиш – добрий знак! Відлетіло вухо склянки – значить, наша дружба ніколи не розіб’ється! Ха, ха, ха! А я наперед був переконаний, що до цього прийде і що ти сам будеш мене шукати! Го, го, брате! Не такий я дурний, як обдертий: знаю, де раки зимують!

– Скільки цей пан повинен заплатити? – звернувся Начко до офіціанта.

– Почекай-но, брате, почекай! – кричав Ернест, проштовхуючись між ним і офіціантом. – Зараз я сам собі пригадаю, що пив, цей кельнер – страшенний шахрай! Він один із тих, що хотіли заміняти Мойсея за золотого тельця, – чи як там пишеться в Біблії? – слово честі! Отже, як же це було? Випив я три… Ні, чотири… Ні, п’ять… саме так… п’ять кухлів пива, дві чарки горілки… що ж іще? Ага, я їв щось, їй-богу, їв… Якогось дідька лисого з’їв – я ще його відчуваю в животі – але що це було, хай мене грім уб’є, не знаю…

– Оселедець і дві булочки! – пригадав йому послужливий офіціант.

– Ага, ага! – крикнув Ернест. – Гнилий оселедець! Що коштують у вас гнилі оселедці?

– Жартуйте, пане, собі на здоров’я, – сказав офіціант. – У нас – усе свіже.

– Справді? – проговорив здивований Ернест. – То ж бо я й дивувався, що той оселедець так ворушився на тарілці, – а він був свіжий, ще живий. Ну, то ж скільки коштує живий оселедець?

Уся ця огидна й глупа сцена клином вбилася в Начкову пам’ять, і щоразу, як Начко пробував проаналізувати історію своєї метаморфози останніх тижнів, саме вона поставала перед ним живцем, з усіма подробицями, в усій своїй жахливій мальовничості. Та це й не дивно, бо від цієї сцени розпочався вирішальний згубний поворот у його житті!

Коли вони вийшли з шинку, Ернест усім тягарем свого тіла повісився на Начковому плечі й почав теревенити щось безугавно, немов вода, що плюскає об млинове колесо.

– Ти, брате, не думай, що я такий п’яний, їй-богу, ні! Це я навмисне влаштував такий бешкет у шинку! І, знаєш, для чого? Щоб тебе позлити й сконфузити! Убий мене грім, якщо я тобі кажу неправду. Як тільки я побачив твоє пісне обличчя (страшенно не люблю пісних облич!), то зараз же собі подумав: достобіса, треба його добре розізлити! Ну, але я думаю, що ти розумієш жарти, га? Що? Не гніваєшся? Ну, скажи ж!

Начко щосили тягнув за собою п’яного Ернеста й усе прискорював ходу, подумки кленучи його, однак нічого не відповідав на його запитання. Ернест увесь час базікав, аж доки не дійшли до Начкової квартири. Проводячи попід тітчиною кам’яницею, Ернест не міг утриматися, щоб не сипнути пригорщу проклять та не дуже естетичних компліментів на голову тітки, яка ставиться до нього, мов до пса, не дає йому їсти, мов хлопчиськові.

– Але ж вона сама винна в тому, що я став на такий шлях, на якому тепер стою! – додав Ернест уже зі щирим гнівом. – Взяла мене нібито на виховання, а через рік їй уже сприкрилося посилати мене до школи. Ану, як би це тут позбутися гультяя? Та дуже просто – віддати його до військової школи, нехай собачої шкури слухає! Скільки я наплакався, скільки напросився, у ноги їй падав, щоб не забирала мене з гімназії! Обіцяв їй, відьмі, в усьому слухатися, старанно вчитися! Де там, не послухала, відштовхнула мене, мов цуценя, а тепер заламує руки в святому обуренні над моїм падінням! Ex, ти!..

І Ернест погрозив кулаком освітленому вікну на другому поверсі й додав ще епітет, якого не можна передати друком.

Від того вечора в тихій Начковій квартирі розпочалося нове життя. Ернест заповнив всі кімнати своїми теревенями, забруднив попелом цигарок, який залишав на столах, на софках і кріслах, наніс болота своїми черевиками, в яких ходив по килимах і забирався на дивани. Щоб не пускати його до шинку, Начко змушений був дозволити йому випивати в квартирі й, більше того, мусив і сам з ним пити за компанію.

Стара Миколайова, за кілька днів доведена цією зміною до розпачу, подякувала за службу. Начко сприйняв це байдуже й вирішив не наймати нової служниці, а на обід ходити до ресторану. Воднораз він, влаштувавши Ернеста на роботі в експедиторській «Гінця», скоро переконався, що той і там проявляє свій неспокійний, авантюрний дух, що й там на кожному кроці сіє безладдя й нервозність. Панна експедиторка залишила роботу через кілька днів; адміністратор вважав Ернеста справжньою карою божою й уникав його, як зарази; коректор під час якоїсь занадто жвавої суперечки кинувся на нього з кулаками й добре його відлупцював; все це відбивалося й на роботі редакційної машини.

Однак для Начка це було байдужим. Він радів тільки від однієї думки, що полегшив долю Регіни, здіймаючи з її плечей такий тягар та беручи на себе усі клопоти з Ернестом. Але це був лише початок. Ернест кілька днів теревенив п’яте через десяте про свої віденські пригоди, про сильфід із якими водився, про нічні пиятики або й про свої божевільні плани на майбутнє; але, бачачи, що все те мало цікавить Начка, якогось дня почав лити з іншої бочки.

– А знаєш, Начку, ти мені сподобався! – сказав він одного ранку, немовби пригадавши собі щось, що вже давно крутилось на язиці. – Хоча ти й по-свинському повівся зі мною, але з моєю шановною сестричкою повівся ти дуже й дуже шляхетно. Чорт забери, де ти навчився отакої шляхетності? Я ніколи не мав до неї хисту. Знаєш, брате, що мені здається. Ти, видно, дуже кохаєш мою сестру, хоча до цього часу якось нічого й не згадуєш про неї. Ну, признайсь, я ж таки її брат!

Начко зблід, слухаючи цинічні слова, котрі так безцеремонно торкалися його святая святих, і після хвилинної мовчанки сказав:

– Знаєш що, Ернесте, облишмо ці розмови!

Це була олія, підлита до вогню.

– Як це – облишмо? – крикнув Ернест. – Чому це облишмо? Для того тільки, щоб я не міг визнати й похвалити твій шляхетний вчинок щодо моєї сестри? Ні, брате, про це ми контракту не робили! І знаєш, що мені найбільше сподобалось у твоїй пропозиції? Те, що ти хочеш дати Регіні таку нечувану суму грошей з тією метою, аби вона могла забезпечити свого улюбленого братика. Не скажу тобі, що ця шляхетність зворушила мене до сліз (плакати я не вмію), але посміявсь я над нею від щирого серця. Тільки знаєш, брате, всього цього замало.

– Чого – замало? – запитав Начко, увесь білий і остовпілий від однієї думки про те, що Регіна й цим його листом могла поділитися з тіткою й братом.

– Цієї твоєї пропозиції щодо грошей. Це само собою, але цього замало, цього не досить.

– А чого ж іще треба? – спитав, затинаючись, Начко.

– Треба, брате, виконати ту умову, про яку писала тобі сестра.

– Ту умову? Ніколи!

– Ну, то мені дуже жаль моєї бідної сестри, – сказав Ернест.

– Сестри? – повторив машинально Начко.

– Так, сестри, Регіни, якої ти, любий друже, добиваєшся, але вартості якої не знаєш і не підозрюєш. Насамперед дозволю собі, шановний, одне тільки сказати, що моя сестра, пане ласкавий, тебе кохає – і ще як кохає! Безтямно, шалено! Ні про що інше не хоче ні думати, ні говорити!

Начко посміхнувся недовірливо, хоча ці слова відбилися йому глибоко в серці.

– Не віриш! – зненацька вигукнув Ернест, змінивши голос, – ну, що ж, не вір! Видно, як ти кохаєш її. Видно, що ти не вартий такого кохання й такої жінки, як моя сестра. Посміхаєшся іронічно! Посміхайся, але я знаю, що ти думаєш. Думаєш, яке я маю право, я, зіпсована людина, оцінювати таку жінку? Те, що не мені б її оцінювати, я знаю, але не настільки вже я зіпсований, щоб не міг пишатися такою сестрою. Про її красу я нічого не кажу. Бо що таке краса? Марний дим. Але я знаю її душу, знаю її характер, і кажу тобі, брате, що це золото, щире золото. Іншу таку не так легко й знайдеш. Треба було бачити її тоді, коли ми були в злиднях, після смерті батька, – з якою витривалістю, з яким самозреченням вона зносила все, відривала від себе, щоб нам з мамою не дати відчути нестатків! З якою невичерпною терпеливістю й енергією вона додавала нам відваги й до школи ходила, і поза школою працювала, щоб збільшити мізерні матірні засоби до життя! Начку, небоже! Кого покохає така жінка, того вона зробить щасливим! Кохання такої жінки варте й найбільшої жертви!

Начко із здивуванням поглядав на Ернеста, опухле зім’яте обличчя якого аж стало благороднішим й світлішим, коли він говорив про Регіну. Видно було, що він говорив щиро, і взагалі чим довше Начко слухав його торохтіння, тим більше тонув у поводі слів і уявлень, тим більше втрачав почуття, де Ернест говорить правду, а де бреше. А зараз його власні почуття й прагнення зустрічалися на одному шляху з тим, що говорив Ернест. Начко готовий був віддати половину свого життя за крихту кохання Регіни до себе, а тут зненацька дізнавався, що Регіна його кохає – сильніше й гарячіше, ніж сам він смів про це мріяти.

– Але якщо правда те, що ти кажеш, – повільно промовив Начко, – якщо вона мене кохає, то чому ж вона не прислухається до моєї просьби, не віддасть мені своєї руки?

– Отож-то бачиш, брате, в цьому й заковика, – сказав Ернест. – Сестра охоче це зробила б, з цієї причини між нею й тіткою вже навіть до сварки доходило. Але не може.

– Чому не може?

– Бо це була остання воля нашої бідної матері – щоб жодна із сестер не одружувалася без тітчиної волі, – збрехав Ернест.

– І Регіна не може піти проти тієї волі?

– Вона хотіла б піти, але бачиш, брате, вона ще неповнолітня, тітка є її опікункою й ніяк не хоче дозволити на її зв’язок із тобою, доки ти не зміниш напряму свого «Гінця».

– Але ж це безглуздя! – крикнув Начко. – Якщо Регіна мене кохає, то нехай просто покине тітку й одружиться зі мною проти її волі й без її благословення!

– Цього, брате мій, Регіна теж не може зробити. Ти ж знаєш, який вплив має тітка. І порвати з нею – це означало б викликати її гнів проти всієї родини. А ти повинен знати, що ми маємо ще одну сестру, одружену з дрібним урядовцем в провінції. У них є кілька дітей, отож вони намагаються з допомогою тітки здобути протекцію у графа Адольфа, щоб їх перевели до Львова на кращу посаду. Якби Регіна одружилася з тобою всупереч тітчиній волі, то тітка з помсти могла б знищити нашу бідну сестру з її чоловіком і дітьми. Ти, брате, не знаєш, що це за жінка, оця наша тітка!

– В такому разі я краще на певний час перестану видавати «Гінця», – після хвилини тяжкої внутрішньої боротьби сказав Начко. – Аби тільки здобути Регіну, а потім знову розпочну видавати газету наново.

– І я думав, брате, що так було б найліпше, – сказав Ернест, – але здається мені, що й це не вихід із становища. Тут же йдеться не про «Гінця», а про твої власні погляди. «За людину, яка має такі погляди, я ніколи не дозволю вийти заміж моїй племінниці, аж доки та людина своїх поглядів не змінить і відверто не відмовиться від усіх своїх блюзнірств!» – це власні слова тітки.

– Ну, то нехай собі її тримає! – гукнув Начко, встаючи. – Змінити напрям газети – це значить самому собі підтяти ноги! Що ж це, чорт його бери, тут якась інквізиція, щоб я змушений був відмовлятися від того, що я всім серцем і сумлінням вважаю слушним і справедливим! Ні, нічого з цього не буде!

– Бідна Регіна, бідна моя сестричка! – нібито до себе промовив Ернест. – Чи це вже останнє слово? Я можу це їй передати?

– Я сам передам, – сказав Начко.

– Ні, пане, цього аж ніяк не треба робити! – вигукнув Ернест, ніби злякавшись.

– А це чому?

– Якби-то адресант знав, скільки прикрощів робить їй кожний отриманий лист від пана! Але це ще нічого. Тепер вже вона жодного листа від редактора «Гінця» не отримає. Тітка ясно наказала листоношам, щоб вони віддавали їй особисто в руки всі листи, ну, а твоїх листів вона напевно не вручить Регіні. Своїми листами, пане, ти тільки без потреби погіршиш її становище в тітчиному домі.

– Боже мій! – вигукнув Начко, хапаючись за голову. – Виходить, у мене немає ніякого виходу, тільки стати перевертнем, розтоптати власний прапор або – смерть?

– Ну, ну, брате Начку, – сказав Ернест, поплескуючи його по плечі. – Тільки не сприймай цієї справи так трагічно. Чи то раз людина в газеті встругне дурницю? Невже це така велика справа написати кілька двозначних чи невиразних статей і на кілька місяців замкнути ворота перед кореспондентами? Можна їх навіть попередити листовно, що на такий і такий час ми про людське око змінюємо напрям газети, проводимо дипломатичний маневр, а пізніше знову повернемо на давній шлях.

– Ні, ні, ні! – крикнув Начко. – Це була б підлота подвійна, це підлість фальшива, замаскована. Якщо я вже маю робити підлість, то зроблю її відкрито, беручи на себе всю відповідальність.

– А щодо порозуміння з Регіною, то тобі, брате мій, не залишається ніякого іншого способу, крім мого посередництва. Правда, тітка заборонила мені приходити до її дому, але я все-таки якийсь раз на тиждень можу побувати в сестри й передати їй все, що ти звелиш. Можеш, зрештою, навіть для ліпшої певності написати, бо я часто забуваю, що мені хто сказав.

Начко слово в слово пригадав собі ту розмову, що вперше похитнула його тверду постанову – не піддатись інтризі й вистояти. Однак перемога Ернеста все ж не була ані швидкою, ані легкою. Начко чинив опір на кожному кроці, штурмував Регіну листами, які відсилав через Ернеста і на які звично одержував тільки усні й щоразу неприхильні відповіді.

А Ернест, тим часом виявивши слабке місце, мовби кліщ, угризався в хлопця щораз глибше, товк завжди те саме: то вихваляв чесноти Регіни, то малював її тяжке становище в тітчиному домі й на ласці в тітки, в якої є й своя донька на виданні, котру Регіна з усякого погляду затьмарює. Ця безперервна балаканина Ернеста інколи доводила Начка до люті, а інколи й до сліз – і поворот у напрямі «Гінця» відбувався непомітно, немовби сам собою.

Вилучено всі дратівливі кореспонденції й систематично замовчувано багато важливих, але для шляхетських сфер неприємних фактів, не кажучи вже про перервання Начкової передової статті, яка в свій час справила таке сильне враження. Однак Ернест із упертістю й монотонністю ідіота штовхав його щораз дальше, немилосердно посипаючи сіллю рани його душі, доки доведений до розпачу Начко врешті не написав своїх «Ретроспективних думок». Ернест похвалив їх і дав йому слово честі, що тепер, після опублікування цієї блискучої статті, тітка напевне нічого не матиме проти його одруження з Регіною. І Начко здав статтю до друку.

Але вчинивши цей великий злочин проти духу прогресу й справедливості, Начко посмутнів і якось швидко спав на силах й на дусі. Він став апатичним і замкнутим; навіть Ернестові оповіді про Регіну вже не могли змусити його кров рухатися жвавіше. Начко не бачив Регіни ще з того дня, коли звелів випровадити за двері її брата. Якийсь час Ернест говорив йому, що вона нездорова, потім, що кудись виїхала на кілька днів із тіткою, а то вона не виходила, бо була сльота.

На нещастя й Начкового брата вже три тижні не було у Львові: в самий день гучного судового процесу він виїхав, залишивши Начкові лише невелику картку, повідомляючи, що виїжджає на кілька днів у дуже важливій справі й що незабаром напише йому більше. Дивна річ – три тижні минуло, Владко не повертався й нічого не писав. Начко не знав навіть, де він перебуває; канцелярія адвоката мала від нього повідомлення з Устерик, але ще двадцять днів тому. Начко отож залишався сам із своїми почуттями й думками, із своїм болем й приниженням.

Він не раз цілі години просиджував біля вікна своєї квартири, вдивляючись у протилежний глухий мур. Остогидла йому праця, остогидло друковане слово. Думки не плинули ясно й стисло, як давніше, але рвалися й билися на місці, немов чорні птахи в бурю. Начко почував себе зламаним, і лише інколи в ньому зблискувала давня енергія. Про Регіну він думав рідко; часом йому навіть здавалося, що все сяйво її краси, всі добрі риси її характеру опадають з її постаті, мов пелюстки зів’ялої троянди, залишаючи лише колючки.

Один тільки Ернест не покидав його: він був повним господарем у їхньому спільному помешканні. Начко корився йому, мов дитина, пив із ним вечорами, не раз до пізньої ночі слухав його патякання й намагався забути про ті гризоти, що терзали його. Трунок, якого він раніше не вживав і який під наполяганням Ернеста спочатку пив із огидою, тепер став для нього необхідним засобом заспокоєння, ліками від безсоння вночі та засобом збудження життєвої енергії вдень. А Ернест із щирістю й старанністю, гідною кращої справи, вів, майже тягнув його тим похилим шляхом.

Такі думки займали Начка, коли він сидів біля редакційного столу, схиливши голову у руки, над листом приятеля з провінції. Відписувати йому не потрібно: завтра чи післязавтра він сам тут буде, але що йому скаже Начко? Бідний приятель піде від нього розчарованим, а може, навіть і обуреним, коли побачить, що Начко на його щирість не хоче відповідати щирістю. Ліпше було б, якби він не приїжджав.

Задумавшись, Начко навіть не чув, як двері його кабінету тихо відчинились і ввійшов Ернест – з тим же, що й раніше, виразом глузливої усмішки на обличчі. Він зупинився у дверях і якусь хвилю приглядався до Начка.

– Пане редакторе, – сказав нарешті.

– Га! – промовив Начко, перелякано зірвавшися з місця. – Це ти, Ернесте?

– Я, пане редакторе, – відказав Ернест. – Прийшов із маленьким проханням.

– Яким проханням?

– Тут, на Зеленому, мені трапляється маленька садибка, будиночок із садком – я хотів би її купити.

– Що, що? – крикнув Начко, протираючи очі. – Ти хочеш купляти садибу? А це за які гроші?

– Отож-бо воно й є, – сказав Ернест, все ще глузливо усміхаючись і чухаючи потилицю, – я хотів би, пане редакторе, просити маленьке а-конто.

– Маленьке а-конто – для купівлі садиби! А скільки ж ти хотів би грошей?

– Та так, десять тисяч.

– Ха, ха, ха! Експедитор, що одержує на місяць тридцять гульденів, хоче десять тисяч а-конто! Йди геть, Ернесте, не жартуй отак, бо мені не хочеться сміятися!

– А я й не жартую, – поважно відказав Ернест, – і хочу одержати цю суму не на а-конто мого експедиторства. Я думаю про інше а-конто. Пане редакторе, варто б пригадати, що писалось моїй сестрі про забезпечення мого майбутнього. Думаю, що це буде найкращим способом? Я маю великий потяг до господарювання. Куплю собі господарство й стану порядним львівським бюргером, а ви з Регіною живіть собі, як подобається, я вам напевне ні в чому не перешкоджатиму.

І знову глузливий усміх майнув на його обличчі.

– Чи ти, Ернесте, здурів? – понуро запитав Начко. – Я ніде й ніколи не обіцяв дати тобі в руки якусь суму й ніколи цього не зроблю.

– Чи це й справді так? – вигукнув ображений Ернест. – Це, значить, така вдячність за мої послуги, за моє добре серце? Гаразд, тоді я й хвилини більше не хочу тут бути! Дякую, пане редакторе, за службу!

– Не плети дурниць, Ернесте! – сказав Начко. – Ти, певне, зранку випив без мене більше, ніж потрібно, й тепер тобі в голові макітриться.

– Чи й справді так думаєш, пане редакторе? – вигукнув Ернест, підходячи до нього ближче. – Помиляєшся, брате! Нічого я не пив, однак скажу тобі правду. Набридло мені це дурне життя з тобою і ця комедія, яку я з тобою граю. Бувай здоров і живи щасливо!

Начко глянув на Ернеста здивованими очима.

– Яку це ти комедію граєш зі мною? – – запитав.

– Е, багато говорити, а мало слухати, – відповів Ернест. – Одне тільки скажу я тобі, що ти дурень, подвійний дурень, бо ошукав тебе такий дурень, як я. Бувай здоров! А цей лист розповість тобі решту!

І, кажучи це, він уклонився Начкові й поклав перед ним відкритий лист – на його конверті виднілася адреса Начка, писана Владковою рукою.

– Ще одне тобі скажу, братику, – промовив Ернест, затримуючись у дверях. – Твій лист до Регіни – той, у якому ти обіцяв гроші – перейняла тітка. Регіна його не бачила і з твоєю дурною зміною напряму газети не має нічого спільного. Це – моя і тітчина справа – за те, що ти звелів мене вигнати. Ось що я ще мав тобі сказати, аби спростувати факти. Прощавай, пане редакторе!

І Ернест, висвистуючи веселу мелодію якоїсь шинкової пісеньки й засунувши в кишені руки, вийшов із редакції «Гінця». А Начко довго стояв на місці мов остовпілий і не міг витлумачити собі того, що сталося, ані зрозуміти всю важливість останніх слів Ернеста. Врешті він сплюнув і сказав:

– П’яна бестія, і все!

І саме в цю мить йому на очі потрапив лист Владка. Начко глянув на дату – лист був писаний ще два тижні тому в Лютовиськах. Лист, певно, був принесений на квартиру тоді, коли Начка не було вдома; Ернест же перехопив його, прочитав і затримав у себе. Але для чого він затримав?

І чому саме тепер згадав про нього й віддав його Начкові? І який зв’язок цей лист має з комедією, яку нібито грав із ним Ернест? Всі ці питання зароїлися в Начковій голові, коли він виймав лист із заяложеного конверта. Лист був короткий.

«Любий брате! – писав йому Владко. – Тобі першому і єдиному сповіщаю про своє щастя. Саме сьогодні в цьому далекому глухому місці я став на шлюбному килимі, присягнув до смерті любити й бути вірним жінці, яку я більше життя кохаю і яка гідна кохання й пошани, – панні Регіні Киселевській. Знаючи тебе як доброго й щирого брата, думаю, що ти не відмовишся надіслати мені братнє привітання, а моїй улюбленій дружині – пошанування і братерську любов. Ми ще з тиждень пробудемо тут, у недалекому селі , а потім повернемося до Львова, в твої обійми. Тоді ти дізнаєшся й про те, що нас обох так зненацька й несподівано зблизило й завело до Лютовиськ.

Р. S. Перед моїм від’їздом я чув якісь поголоски, що з твоїм «Гінцем» щось недобре. Я шукав тебе, але не міг знайти, отож і досі не знаю, що там з тобою діється. Тут же ніяких газет не читаю: занадто щасливий. Може, це й гріх, але я сподіваюся, що господь бог мені його відпустить. Напиши мені отож, що там у тебе чути. Моя Регінка шле тобі, сердечне вітання. Обіймаю й цілую тебе від щирого серця.

Твій брат Владко.

– Боже! – прочитавши цей лист, скрикнув Начко й упав зомлілий на диван.

Коли його привели до тями, він був блідий мов труп. Похитувався на ногах, на запитання відповідав механічно «так» або «ні», не розуміючи заданих йому питань. Був наче той голуб, у якого відтято половину мозку: ще живе, але всі головні нерви його вже паралізовані.

Увесь редакційний штат стояв навколо нього переляканий і здивований, але він після довгих роздумів махнув рукою, просячи усіх іти до роботи. Потім, знову нерухомо посидівши з чверть години, взяв аркушик паперу, написав вгорі адресу Владка, а під нею слова: «Приїжджай якнайшвидше: я дуже хворий». Подзвонив і віддав аркушик одному з працівників редакції, просячи його, щоб відніс записку на телеграф.

І знову ніби остовпів, сидів і ні про що не думав, нічого не чув. Якась величезна чорна тиша залягла в ньому; сидячи отак непорушно, Начко відчував, що тоне кудись в бездонну темну й тиху глибінь, із якої вже немає ні виходу, ні повороту. Біль, побоювання, тривоги, надії й розчарування, котрі ще годину тому шарпали його нутро, тепер ледь мерехтіли, мов відблиски якихось далеких кривавих зірочок на далекому-далекому небокраї. Що йому до них? Що їм до нього?..

– Пане редакторе, чи ви ще дасте нам якийсь текст для завтрашнього номера? – відчиняючи двері, запитав один із співпрацівників.

– Ні, – відповів Начко безтямно, але в ту ж мить, ніби прокинувшись зі сну, запитав.

– А є тут хлопець із друкарні?

– Є, пане редакторе.

– Гаразд, нехай трохи зачекає, я зараз дещо напишу.

І, нерухомо впершись очима в одну точку, Начко почав думати, думати, а згодом повільно, великими літерами написав на аркушику паперу такі слова:

«Усім тим, що в священному гніві й обуренні вже місяць були ласкаві плювати нам в очі й обкидати нас болотом, ми заявляємо, що вони мали цілковиту слушність і що наша поведінка була дійсно безпринципна, дурна й підла. Отож, припиняючи випуск самовільно нами скомпрометованого видання «Гінця», ми визнаємо це, щоб виконати обов’язок перед сумлінням, просимо в наших друзів пробачення. Нехай наш жахливий приклад стане наукою стійкості на один раз вибраному напрямі».

Цей рукопис, єдиний у своєму роді, впав немов бомба в редакційну кімнату, сіючи переполох і тривогу. Співпрацівники сиділи з видовженими обличчями й позиркували один на одного так, ніби хтось їм усім разом дав ляпаса. Раптом відчинилися двері кабінету – й повільно, хистким кроком, із похиленою додолу головою ввійшов Начко і, спершися обома руками на стіл, не підводячи очей, сказав глухим розбитим голосом:

– Дякую вам, панове, за дотеперішню допомогу! Прошу кожного з вас написати собі рахунок аж до кінця місяця – пан адміністратор виплатить. Пане адміністраторе!

Адміністратор вийшов зі своєї клітки, де сидів, похилившись над рахунковими книгами, поряд з великою вогнетривкою касою.

– Я вас слухаю, пане редакторе!

– Сьогодні ми закінчуємо нашу роботу. Повиплачуйте усім співпрацівникам до кінця місяця! Складіть також і свій рахунок до кінця кварталу й виплатіть собі. Усім найнятим робітникам – те саме. Ці видатки впишіть до книг, покладіть книги в касу, замкніть її й віддайте мені ключ!

Все це було сказано поволі, хоча й слабким, однак рівним і рішучим голосом, що не допускав ніяких дискусій, ніякого спротиву. Водночас із дванадцятим ударом годинника всі накази були виконані, редакційний штат, попрощавшись із Начком, вийшов, пішов також й адміністратор, розійшлися й найняті робітники.

Начко залишився сам. Він не думав, що робить і що з ним буде далі. Перетворився в автомат, що живе лише теперішнім часом. Минуле зникло за ним в безодні, його спалила блискавиця, воно зникло без сліду; майбутнього ж не було ніякого. Начко підвівся з крісла, на якому сидів, і з певним задоволенням розглядався довкола. Тут перо одного із співпрацівників так і залишилося застромленим у чорнильницю – він вийняв його, обтер об товстий папір і поклав на належному місці. Там одне вікно залишилося відчиненим – він присунув стільця, виліз на лутку, зачинив вікно й позащіпав, як годиться, всі гачки й засувки. Так! Тепер усе в порядку.

Начко повернувся до свого кабінету й одягнув пальто. Виходячи, замкнув за собою двері кабінету й поклав ключ у кишеню; потім замкнув двері редакційної кімнати й ключ теж поклав у кишеню; врешті, виходячи на вулицю, так само замкнув подвійні двері експедиторської й обидва ключі поклав у кишеню. І тоді вже спокійно пішов додому.

Жвавий рух, що в цю пору панував на львівських вулицях, дивував і лякав його, мов щось ніколи не бачене й загадкове. Куди йдуть ці люди? Над чим розмірковують? Про що говорять? Начко почав заглядати в обличчя перехожих, нібито хотів вичитати в них відповідь на якесь вельми заплутане трудне питання. Он хлопці роєм висипалися зі школи – кричать, стрибають, біжать, штовхаються, їхній сміх відлунює далеко.

– Що це все значить? – сам себе запитував Начко. – Для чого все це? Який зв’язок це має з моїм теперішнім станом? – Питання про цей чи якийсь інший таємничий і недосліджений зв’язок, немов уперта муха, почало кружляти й бриніти в його мозку. – Що я завинив перед цією квітникаркою, яка підносить на мене свої гаснучі очі, своє зів’яле, виголодніле обличчя з таким кривавим смертельним докором? А ця панночка, котра так швидко йде назустріч, усміхаючись і метляючи шлейфом єдвабної сукні, – адже ж цілком очевидно, що вона хоче показати мені свою зневагу, свою погорду. Але за що, за що? Що я зробив їй злого? Чи я, може, вже й справді такий таврований злочинець, що кожний від першого погляду повинен розпізнати, які гріхи тяжать на моїй душі? Ну, що ж, хай так, але в такому випадку вони повинні мені сказати це ясно й виразно – я готовий знести кару, навіть найсуворішу. Сам собі її визначу й терпеливо знесу. Нехай тільки не мучать мене своєю мовчанкою, своєю погордою, своєю іронією!

Мертва тиша, котра ще недавно панувала в Начковій душі, перетворювалася в жахливу винищувальну бурю. Начко йшов по вулиці з таким почуттям, немовби він стояв під стовпом на позорищі, а всі очі були звернені на нього і з усіх уст у найближчу мить мали посипатися на нього злослів’я й прокльони. Він прагнув утекти з-посеред цього жорстокого юрмища, але ослаблене тіло немовби приковувало його до місця, гамувало його ходу.

– Боже! – волав він з глибини душі. – Скороти мені цей хресний тернистий шлях або забери в мене відчуття болю, щоб я не мучився над міру сили людської!

Але відчуття його не тільки не притуплювалося від болю, але, навпаки, щохвилини ставало витонченішим, вразливішим. Вулична курява, яку підняв туманом проїжджаючий фіакр, била йому в обличчя, мов град каміння. Хтось із перехожих штовхнув його ліктем, а Начкові здалося, що якийсь венеціанський браво ударив його в бік вістрям стилета. Власний одяг обтяжував його тіло, немовби центнерні залізні штаби, а від бальзамного весняного повітря йому ставало душно, аж холодний піт виступав на лобі.

Діставшись, нарешті, додому й відіславши якнайшвидше слугу, Начко замкнув зсередини двері й потім почав рвучко й поспішно скидати з себе верхній одяг, начебто здирав з тіла палаючу сорочку Деяніри. Залишившись тільки в штанах і жилеті, він відітхнув трохи вільніше й почав ходити по кімнатах. І знову та клята загадка забриніла йому в голові. Що це, що, цвяхом забитим у тім’я, влізло йому в мозок і витискає звідти весь світ вражень, спогадів і думок? Який зв’язок існує між світом, «Гінцем», його братом, Регіною і тим цвяхом? Він напружує всі сили, щоб з’ясувати собі це питання, але в міру того напруження все плутається ще більше, думка рветься, а в мозку з’являється якийсь жахливий нестерпний біль.

– Ага! – гукнув нарешті Начко й, підбігши поспішно, наче хотів когось випередити, сів на крісло перед письмовим столиком. З його шухляди він витягнув маленький лист – єдиний писаний до нього лист Регіни. Довго вдивлявся в кожну його літеру й відчував, що від одного лише вигляду цих літер (в слова їх він не складав, слів або їх сполучень взагалі не розумів!) та їхніх делікатних ліній і повних грації вигинів його душу проймає якийсь солодкий спокій, якийсь лоскіт, якась тиха й лагідна мелодія заколисує його до сну в м’якому ліжку. Начко підніс до уст цей клаптик паперу, списаний коханою ручкою, і в ту хвилю, коли він торкався його вустами, гарячі сльози полилися з його очей, змочили лист, попсували тиху гармонію літер.

– Тобі мій останній поцілунок, тобі останні мої сльози! – промовив Начко й, поклавши лист перед собою, витягнув із шухлядки аркуш паперу й конверт, написав на конверті Владкове ім’я без будь-якої конкретної адреси й потім взявся писати лист.

«Мій дорогий брате! Я відходжу до матері. Жодних питань! Жодних жалів! Жодних докорів! Інакше не можу. В цю хвилину я пригадую собі останні материні слова: «Бог вам завжди щаститиме, доки ви будете разом». У цих словах моє прокляття. Бо я розійшовся не тільки з тобою, а навіть й із самим собою, зі своєю душею, зі своїм переконанням. Як це сталося – не питай! Нехай ця страшна історія зійде зі мною в могилу.

Ти можеш ясно й світло дивитися на світ, бо не збочив зі свого простого та ясного шляху. Іди ж по ньому й далі! Будь щасливий, дорогий брате, разом з тією, яку… є, ні, пізно вже! Нехай благословить її бог! Чи ти, Владку, пригадуєш собі, як ми ще хлопчаками разом читали «Лілю Венеду» Словацького і як ми наприкінці обидва розплакалися? Пам’ятаєш, як ми засперечалися, хто з нас Лель, а хто Полель, і як ми вирішили тягти жеребки і мій жеребок випав на Леля? Може, ти й забув те все, бо ж це такі дрібнички. Але я в цю хвилину міг би з пам’яті намалювати ту сцену, а в моїй душі все ще дзвенить рядок:

Коли Лель помре, жити буде Полель.

Це, брате, й про нас так, мабуть, говорила ворожка і нам така доля наперед визначена. Отже, живи, брате мій, дорогий мій Полелюм! Те, що залишається після мене, це твоє та її… твоєї…»

Рука його затремтіла – він не міг закінчити речення. Начко підвівся і почав знову ходити по кімнаті, прислухаючись, чи, бува, хтось не стукає в двері, чи не чути чиїхось кроків. Глухо, тихо! Після довгого роздуму Начко відчинив вікно й виглянув крізь нього вниз, на подвір’я. І там було порожньо. Він зачинив вікно, поопускав фіранки з боку галереї й, замкнувши за собою одні за одними двері від кухні й від малого салону, залишивсь, нарешті в своєму кабінеті, відділений від усього світу трьома замками. Сів на кріслі й схилив на руки голову. Раптом ніби прокинувся й прислухався. Чи це хтось стукає в кухонні двері? Затремтів увесь, зірвався з місця, приклав вухо до замкнутих дверей кабінету – ні, тихо й глухо, ніхто не стукає!

Тепер Начко остаточно заспокоївся, а його погляд зупинився на одній точці, в одному кутку кабінету, де стояло його ліжко. Над ліжком на стіні висів маленький шестизарядний револьвер – і саме на тому предметі тепер зосередилася Начкова увага. Його погляд прояснився, з обличчя зійшов той тривожний тупий вираз, який буває в людини, котра забула щось надзвичайно важливе й не може його собі пригадати. Начко повільно, спокійно підійшов до ліжка, впевненою рукою здійняв із цвяха револьвер і потім, сівши на кріслі перед письмовим столиком навпроти вікна, спокійно перевірив замок зброї, повкладав нові патрони, потім приклав цівку до скроні й легко натиснув курок…


Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 17, с. 430 – 451.