Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Лесишина челядь / 2

Лесишина челядь

2

Іван Франко

Лесиха, сказано, запопадна, перша йде зажинати з донькою і невісткою.

– Най-но, чи наш Галай і нині пустить худобу в царину, чи буде тямити вчорашні синці? – заговорила якось, ніби жартуючи, з осміхом Лесиха, йдучи передом та поблискуючи новим серпом під пахою.

– Ба, а чому ж би не пустив? Як зачне вигалайкувати, то й про світ забуде, не то про худобу! – відмовила Горпина. Її гарне молоде лице світилося здоровим рум’янцем супроти сходячого сонця. Вона одна була ще найщасливіша на всю хату. Мати любила її, хоть, правду сказавши, не раз і Горпині доводилося куштувати гіркої від матері або від брата.

– Ой, так, приголомшили бідного хлопця, як кота загорілого, та тепер добивають! – шепнула, ніби сама до себе, Анна. В серці бідної сироти найскорше збудилося пожалування над таким же круглим, нещасним сиротою.

– Ага, свій усе зі своїм рука! – відрізала їй гнівно Лесиха. Вона зачула тихі слова невістки.

– Сирота, а писок, як ворота! – кричала дальше. – Не бійся, моя кіточко, і ти би варта з ним на одну гилю! Зійшлися обоє, та й зараз одно над другим і жалується. Ей, божа би вам мати не дала просвітлої години, що ви мою працю дармо марнуєте, мій хліб дармо жрете, а все лельом-полельом поводитеся.

– Ну, мамо, вже знов зачинаєте? – огризнулася Горпина. – Та й як вам не сором таке говорити? Та ви би, здається, й камінь із місця рушили своїм язиком, щоб не лежав дармо та не забирав місця, не то живу людину. Та хіба ми не робимо, дармо хліб їмо?

– Ой, ро-би-те! – протягаючи слова, передразнила Лесиха. – Так робите, як той, у кого глиняні руки і капустяна голова. Якби не гукати на вас, не думати за вас, то було би з вашої роботи стілько потіхи, як із торічного снігу.

Лесиха замовкла. Задихалась. Ніхто більше не обзивався.

Прийшли на місце. Анна вибрала місце на межі, де склала полуденок. Лесишина нивка була шість загонів заширока. Три їх за день могли її набезпечно впорати.

Лесиха тут уже порядкує.

– Ти, непотрібе, – відізвалася прудко до невістки, – ставай он тут! (Показала найширший загін). Ти (до доньки) сюди, – а я на прилуду!

Поставали.

– Господи помагай! – сказала Лесиха і перша ужала жмінку спілого, колосистого жита, перша зробила перевесло, зв’язала снопок і відставила його набік. То первачок, він на урожай значить.

– Ану, до роботи! – промовила знов. І три жіночі голови схилилися до землі, рум’яніючи. В руках заблискотіли серпи, захрустіли тверді стебла жита, підтинані блискучим зубчастим залізом. Жменя за жменею паде на землю. Гарним протяглим луком перемикають женці нажату жмінку понад головою за себе і кладуть на стерні. Час від часу одна випрямиться, вимкне жмінку жита, стрясе з пашнистого бур’яну, розділить надвоє, скрутить перевесло і простре його на свіжій, пахучій стерні. Сверщки, жуки і всяка комашня утікає поперед серпами. Часами й злякана сіра миш висмикнеться зі своєї нори, перебіжить попід ноги женчисі та й знов повзне в ямку.

Рано, за холоду, з росою добре жати. Хруп-хруп, хруп-хруп… Лиш тільки всього й чути та шелест складаного в снопи жита.

Але поволі-поволі свіже польове повітря, широка самота і тишина поля, одностайність роботи спонукують духа, щоб виявив себе. Розмова не легко тут зав’яжеться, – стара Лесиха все її якось прикро перерве. От одно що, так се пісня.

І поволі-поволі із загальної тишини і одностайного хрупання стебел вирізується чудовий, срібний, зразу тихенький, мов несмілий голосок. Се Горпинин голос. Стара жне, не зважає на те. Горпина стає сміліша, голос міцніє, із серця нехотя ллється тужна пісенька:

Туди лози хилилися, куди їм похило;

Туди очі дивилися, куди серцю мило.

– Гей, ти, неліпо якась! – крикнула Лесиха до невістки. – Чи вже лишаєшся? Вже тобі руки покулило, чи що?

Анна, слабовита й так, не змагала на найширшім загоні йти порівно з іншими. Вона лишилася була вже майже о півтора снопа ззаду.

– Що ж бо ви, мамо, мене нині вчепилися, як – оса? – відрекла вона, зібравшися якось на відвагу, але не підводячи голови. – Хіба не видите, що не можу борше жати, бо загін широкий? Ваша прилуда не те. Лацно вам виварачати.

Се розлютило Лесиху.

– О, дивіть мені на неї! Яке сміле та угурне. Ще й своє рило ставить напротив мене! Ей, небого моя! Коби мені борзо вечір, прийде Гнат із косовиці, не будеш ти така широка!

Анна хотіла ще щось відповісти, але Горпина шепнула до неї:

– Дай спокій, сестрице! Мама все мусять теркотати. Жнім разом!

Анна замовкла. Горпина зачала її все піджинати, майже півзагону собі забирала. Була то щира душа, не в маму вдалася, та часом лише говорила під її лад, бо знала сукристу материну натуру. Знов стало тихо, лише стебла хрупотять та час від часу серп бренькне о камінець.

Горпина десь сперегодом затягла другу пісню. Зібралося Анні на тугу й жалощі, і вона також силкувалася вилити їх піснею. Вона несміло та рівно і переливно затягла:

Зайшло сонінько за віконінько,

Як промінноє коло;

Вийди, миленька, вийди, серденько, –

Промов до мене слово!

Рада би-м вийти, рада би-м вийти,

До тебе говорити, –

Та лежить нелюб по правій руці,

Боюся го збудити!

Лесиха слухала пісню, затиснувши зуби. Кілька разів спідлоба суворо поглянула на невістку. Анна не бачила того, жала далі і співала. З її тусклого ока скотилася навіть груба сльоза і впала на серп. Знак, що й серце її співало ту ж пісню, не лиш уста.

– От що їй на голові! Господиня моя зателепана! Які співаночки виводить! – перебила гнівно Лесиха.

– Дайте-бо ви, мамо, Анні спокій! – з серцем відрізала Горпина. – Що вас за говорінка напала? Ні говорити, ні плакати, ні сміятися не даєте, ще й співати бороните! Яка мара далі витримає у вас?

– Но, но, розтріскоталася, сороко куцохвоста! – скрикнула мати. – Волиш жати та тихо бути! Не бійся, знаю я, де у тебе раки зимують! Лиш мені не мовчи, то й ти будеш знати, почому локоть борщу!

Знов одностайно і понуро йшла робота. Стара хвиля від хвилі покрикувала на невістку, то на доньку, мов економ. Уже сонце геть-геть підійшло. Жито клалося на поміть та встелювало широкі загони. Вже наші три женчихи пополуднували і, не спочиваючи, взялися знов за діло. Сонце жарило, з лиць котився піт. Сверщки цвіркали голосно та проникливо. Здавалося, що їх голос лунає десь глибоко під землею і впадає до вуха, мов острий кремінний пісок. Окрім сверщків, усе затихло, все поховалося в тінь перед палющим сонячним промінням. Лиш люди, пани сотворіння, мучаться тоді, коли спочиває природа.


Примітки

Прилуда – крайній «загін» (нивка), що має тільки одну борозну і впирається в межу, отже, наполовину менший від звичайного.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 256 – 260.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2504

Модифіковано : 7.08.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.