8. Доктор Темницький відмовляє нареченій

Іван Франко

Понад мурами міста пройшла буря, коротка, напрасна, літня. Загриміло кілька разів, густий грубий дощ пролився протягом десяти мінут, а за півгодини знов вияснилося. Вулиці були скроплені, курява змита, повітря свіже і пахуче, оскілько на се позволяла Полтва з притоками. Целя в своїм бюрі майже не завважила сеї маленької революції в природі; в її душі кидались і бурхали далеко сильніші вражіння.

Аж надвечір відітхнула трохи. Публіка в сю пору перестає вже купами приходити до бюра, часом тільки який запізнений гість загляне сюди. Целя стала коло отвореного вікна і віддихала холодним, бурею освіженим повітрям. Перед її очима проходили по обох тротуарах безконечні ряди пристроєних дам і мужчин, що уживали вечірнього проходу, торохтіли фіакри і повози, лунали окрики перекупців, що продавали вчасні вишні і морелі, звільна і без перерви клекотіло містове життя.

І думка Целіни, змучена всім пережитим сьогодні, спочивала. В її голові настала тиша, одна з тих благословенних пауз, які настають часами тільки в молодім здоровім умі, що не стратив іще здібності відроджуватися з власних джерел, а в хвилях утоми мов суха губка отворює тисячі порів і очок і всисає ними нові вражіння, всисає цілий безмір зовнішнього світу, красоти природи і людського життя, щоб наситившися тим різнобарвним матеріалом, розпочати відтак нову працю в спокійнішім темпі і з новою силою. На хвилю Целя забула про все, що пережила донедавна, була тільки губкою, що всисає нові вражіння, чула себе так, як нині рано, тільки живою істотою, котра бачить, чує і почуває, – нічим більше. Здавалось їй, що вона гнучка, хитка тростина, що стоїть по коліна в воді при березі бистрої ріки. Звільна хитається тростина, колисана легкою хвилею, стиха шелестить, вторуючи своїм посестрам, і задумано глядить на могутні байдаки, сухе галуззя, диких птахів і людські трупи, що пливуть тут же поуз неї на каламутних хвилях. Куди пливуть і пощо? Хто би там допитував! А хто знає, може, в найближчій хвилі один із тих пливучих величезних предметів, попхнутий яким-будь випадковим штовшком, зачепить, зімне, зломить і з корінням вирве слабу, хитку тростину?..

– Добрий вечір, пані! – почувся в тій хвилі при дверях бюра знайомий голос. Целя стрепенулась і відскочила від вікна. Край дерев’яної решітки насупротив її бюрка стояв доктор Темницький, похиливши свою могучу постать, щоб показати своє лице крізь решітку.

– А, добрий вечір пану! – відповіла Целя.

– Маю тут до пані два невеличкі справунки, – сказав доктор, злегка кивнувши головою. – Поперед усього я хотів би надати отсей лист яко рекомендований. Адже се до пані?..

І, не чекаючи на відповідь, ввіткнув Целі лист у руку, хоч знав, що рекомендування листів не до неї належить.

– Ні, прошу пана, – відповіла Целя, – се до пані Грозицької. – І віднесла його сама до сусідки. Що по дорозі, проходячи поуз лампи, зиркнула на адрес і прочитала: «Amalie Schmidt, Wien, Ottakring, Haus Nr. 17, I. Stock, 10 Thür», – се прецінь була річ зовсім натуральна.

По хвилі лист був вписаний, Целя вручила докторові рецепіс і взяла від нього 15 кр[ейцарів] порто.

– Красненько пані дякую! – сказав доктор, ховаючи рецепіс.

– А який же другий ваш справунок? – запитала Целя, думаючи, що доктор забув і забирається відходити.

– Завідомити паню, що наш сторож, який звичайно вечером проводжає вас додому, нагло заслаб.

– Ой, а що ж йому таке сталося? – скрикнула Целя.

– Не знаю, що йому там, – байдужно відповів доктор. – Те тілько знаю, що сьогодні не може прийти, і коли, пані, позволите, то я сповню нині ролю garde des dames і проведу вас додому.

– О, дуже пану дякую, – сказала Целя. – Тілько чи не ліпше було б, якби пан доктор був оглянув того бідного сторожа!

– О, про сторожа не бійтеся! – сказав доктор, сміючись. – Уже його там добре оглянено, та й слабість його не така небезпечна. Бачите, – додав з усміхом і майже шепотом, нахиляючися ще нижче, – неборачисько закропився трохи понад міру, ну, і…

Доктор значучо махнув головою, щоб показати повну безвладність «закропленого» сторожа.

– А ви, пані, довго ще мусите покутувати в сьому бюрі? – запитав по хвилі з усміхом.

– О, ні! Вже пів до дев’ятої, – сказала Целя поглядаючи на урядовий годинник, – а о дев’ятій наша служба кінчиться. Будьте ласкаві, пане доктор, увійти сюди до нашої клітки і сісти на хвилинку. Маю ще трохи роботи, але швидко буду готова.

Доктор охітно і без церемонії ввійшов за перегородку.

– Пан доктор Темницький! Пані Грозицька! – сказала Целя, познайомлюючи їх обоє. Пані Грозицька встала і поклонилася, спідлоба глянувши на Целю.

– Дуже мені приємно! – сказала своїм сухим голосом. – Батька вашого знала я колись… за ліпших часів. Бував навіть у нас. Ну, а тепер часи змінилися! – додала з силуваним усміхом.

В тих словах клубилося так багато гіркості, що доктор аж іздригнувся, немов почув дотик кропиви.

– Батько мій мало куди виходить, а про дім пані добродійки часто згадує з великою симпатією, – збрехав доктор, щоб затерти неприємне вражіння слів пані Грозицької. Вона одначе вже не слухала його комплімента, але, відвернувшися, знов засіла при своїм бюрку і заглибилася в своїх паперах та рецепісах.

Доктор присів край бюрка Целіни при лівім розі, звернений до неї профілем. Мовчав і розглядав мізерне, шаблоново-урядове умеблювання тої клітки, поки Целя занята була списуванням і порядкуванням листів на слідуючий день.

– Що се за пані, до якої ви надали лист? – сказала вона вкінці спокійно, не піднімаючи голови від роботи.

– Моя наречена, – так само спокійно сказав доктор.

– Так?

І знов замовкла, тільки перо звільна бігало по паперу.

– Написав я їй те, – говорив дальше доктор тоном незломної постанови, – що диктувало мені сумління. Написав їй, що її не люблю і не можу любити, а без любові женитися не думаю.

Целя перестала писати і підвела на нього очі.

– Що ви мовите?

– Правду. Жертва одної сторони в подружжі – се тілько глупота або трусливість тої власне сторони, яка жертвує себе. А притім же та жертва все безцільна і безплодна. Такої ролі в подружжі я грати не хочу за всі скарби світу. Се я й написав їй. Завтра відсилаю їй перстень.

– Чи тілько не занадто поспішно поступаєте? – з усміхом запитала Целя. – Може, ви справді любите панну Амалію Шмідт, а тілько в віддаленні від неї на хвилю вам видалося, що не любите її?

– Ну, – сказав доктор, усміхаючися напів меланхолійно, а напів насмішливо і не зводячи очей з її постави, – треба тілько раз бачити панну Амалію, раз поговорити з нею, щоб дійти до певності, що ніякий нерозважний поступок супроти неї неможливий.

– Чи так! – сказала Целя. – Ну, але остро ж ви судите! Не дай боже нікому підпасти під ваш суд, остріший від ваших скальпелів і ланцетів! Бідна Амалія!

– Не жалуйте її, пані! – сказав доктор. – Я певнісінький, що й вона швидко потішиться по моїй страті. А втім, прошу пані, чоловік раз жиє, значить, перший його обов’язок – уникати прикростей там, де їх може уникнути, бо прикрості – се мінус життєвий, якого нам ніяка теорія і ніякий альтруїзм не в силі надолужити.

Целя тим часом з цілим завзяттям і з цілою натугою заглибилася в свою роботу. Кінчила її без поспіху, методично, як коли б ніякий доктор не існував тут же поруч неї і ніяка філософія егоїзму не була виголошувана з цілою рішучістю життєвого досвіду і непохибності.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 71 – 74.