5. Гаудентій таємним легатом на Підляшші
Іван Франко
Патер Гаудентій, одержавши таку місію, вирушив з Рима до Варшави. По дорозі він не бачив нічого, не чув нічого, не займався нічим, а тільки роздумував про важність своєї місії. Інтереси католицизму в цілій одній провінції спочивають на його плечах. Та й ще в якій провінції. Де народ скорше давав стріляти до себе, аніж мав би відректися від певних, зовсім для нього не зрозумілих догм і від усвяченого століттями звичаю. Отут правдивий виноградник Христів, велике поле для апостольського діла! Нести тим людям світло правдивої і єдиноспасаючої католицької віри, утверджувати їх в святій постійності серед усяких переслідувань, подавати тим «труждающимся і пліненним» поклонникам римського престолу всяку потіху, яка лежить у вірі і костельних обрядах, – отсе його висока і спасенна місія! Серце живіше билось в його груді, груди високо підіймалися в праведній гордості, що, власне, його, а не іншого спіткало таке трудне, а заразом таке почесне завдання!
– І я сповню його, покажусь гідним того довір’я, яке в мою ревність положили мої настоятелі, – повторяв він з запалом. Показатись гідним довір’я, – вище понад те не сягали його замисли, так само як уява його навіть не трібувала показати йому ті трудності, які можуть ожидати його при сповнюванні його місії. Він готов був на мучеництво – от і все. Повний тої готовості, повний віри в святість і важність свого діла, а вкінці повний молодечого запалу, він їхав у далеку, незнану країну, твердо переконаний, що ті моральні сили, вкупі з благословенством св. вітця, вистарчать до сповнення вложеного на нього обов’язку.
В Кракові він задержався кілька день, щоб зібрати деякі потрібні інформації і порозумітися з єпископом. Тут він прочитав у газетах досить неприємну звістку, що справа підляської депутації до Рима стала відома російській поліції і що всіх членів тої депутації ураз із Франковським зараз по їх повороті позабирано під арешт і посаджено до варшавської цитаделі. Була се вість в данім разі дуже погана, бо з Франковським упала для патера Гаудентія перша і найголовніша підпора в його будущій діяльності. Тільки Франковський мав живі і ненастанні зв’язки з підлясяками і мав у них таке довір’я, яке нелегко міг здобути чоловік чужий, хоч і заосмотрений благословенством св. вітця.
Задля сеї несподіваної, хоч, зрештою, зовсім природної, притичини приходилось патерові змінювати й увесь план його побожної вандрівки. Нізачим було тепер їхати до Варшави, де і так тепер діяльності ніякої не можна буде розпочати, – тож патер надумав їхати просто на Підлясся, в ті села, котрі в Римі мали своїх депутатів. Тут, думав він, найлегше буде йому і пізнати терен своєї будущої діяльності, і нав’язати зносини з народом, а відтак з готовим він поїде до Варшави, де знов при помочі тих рекомендацій, які має з Рима, легко знайде собі пристановище і зможе, нікому не впадаючи в очі, розпочати свою діяльність.
Через Львів і Радзивилів він удався до Росії. Дивно зробилось йому, коли в світській одежі, не знайомий нікому, несвідомий мови ані звичаїв місцевих, висівши з вагону залізної дороги, опинився серед чужого краю. Куди повернутись? Що діяти, щоби спочатку не зрадитись і не попастись в яку-небудь біду? Правда, на мучеництво за святе діло він був здавна приготований і навіть бажав його, але зовсім не був приготований на дрібні, буденні клопоти, на низьке лавірування перед дрібними поліційними властями, перед жандармами та становими. Від таких людей, крім простої та прикрої тяганини, ніякого мученицького вінця не діждешся.
Невеличке знання німецької мови виручило його сим разом. Він зумів порозумітися з жидами, і се було його щастя. Жид-балагула за добру плату обіцявся довезти його, куди йому треба. Патер сказав назву одного села, яке припадково впало йому на гадку.
– Ов, далеко дуже, та й ще вода тамтого тижня греблю перервала, зовсім не можна туди доїхати.
– Ну, то, може, туди? – і патер сказав назву другого села.
– І туди не можна, туди й дороги нема, хіба що взимі по леду.
– Ну, то, може, тут? – і патер, потіючи та мінячись на лиці, сказав назву третього села.
– А, туди можна, се ж тут і недалеко, більш двадцяти верстов не буде.
– Двадцять верстов? – повторив патер, перший раз в житті чуючи сю дивовижну назву. – А багато вам треба буде дати за дорогу?
– Небагато, десять карбованців, – сказав жид, підіймаючи трохи засмальцьованого капелюха на обголеній голові. Патер, не знаючи, що се таке верства, і привичний до того, що по інших краях кождий звичайно лиш тілько жадає за всяку послугу, кілько йому справді належиться, подумав, що, може, дійсно за таку дорогу десять карбованців небагато, і пристав. Хитрий жид, бачачи, з ким має діло, попросив у нього всіх грошей наперед, на що патер також пристав, думаючи, що такий тут в краю звичай.
– Пан, видно, не тутешній, – почав балакати жид, коли по кількагодинній чеканці виїхали з поганого жидівського місточка і звільна по глибокім і грузькім болоті волоклись понурою, рівною та мокрою країною.
– Нетутешній, – відповів патер.
– А здалека пан?
– Здалека.
– А звідки, коли вільно спитати? – допитувався жид з влазливістю, властивою його племені.
– Не вільно питати, – відбуркнув патер, котрого ціла та жидівська компанія і бридила, і боліла, немовби його обсіли воші.
– Як панська воля, – сказав покірливо жид і обернувся до своїх коней, так що патер не міг бачити фальшивого і злорадного усміху на його широкім, обгорілім, з рудою бородою лиці. Але мовчанка тривала тільки хвилю; швидко жид знов обернувся до патера.
– А до кого пан мають діло в тім селі?
– А тебе що се обходить? – офукнувся патер, чуючи, що се питання якось неприємно вразило його.
– Та я нічого, я тілько хочу знати, де маю заїхати?
– Заїжджай до дідича! – сказав патер.
– До дідича? Коли ж бо, прошу пана, в тім селі дідича нема.
– Дідича нема? Як то?
– А так, се село сконфісковане, під урядовою опікою, а бувший дідич вмер у Сибірі.
– Гм, то вези мене до сільського старости. Я маю тілько де про що розпитати.
– То, може, пан зараз і назад вернуть?
– Ні, за кілька день, – сказав патер далеко вже лагідніше, чуючи якось мимоволі, що дуже немудро запрезентував себе перед жидом і що сяк чи так находиться в його руках. Але жид, розвідавши, що йому було треба, більше вже не турбував патера, а, обернувшися до своїх коней, почав звільна підганяти їх, мурликаючи собі під ніс якусь пісеньку. Вечором заїхали до цілі.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 276 – 279.