6. Андрій дає хліб Бовдурові

Іван Франко

Забряжчала своїм тоненьким брязкотом колодка при дверях, скрегінцнув ключ, відхилилися двері, а в отвір, не впускаючи до казні й промінчика світла знадвору, пропхалася голова капрала.

– Андрій Темера! До пана інспектора! – крикнув капрал і замкнув двері за виходячим Андрієм.

В казні по його виході на хвилю стихло.

– Якийсь уцтивий панок, бідачисько, – сказав дід Панько.

– От якийсь нероба та волоцюга, – буркнув під носом дорожівський газда. – Уцтивих панків не водять цюпасом!

– А уцтивих дорожівських газдів водять? – спитав гризько Митро.

– І ти, жабо, пхаєш свою лабу до гурту! От би-с мовчав та дихав! – крикнув на нього дорожівський гнівно.

Знов тихо стало, тільки чути було пакання файки в зубах діда Панька та жалібне хлипання обдертого чоловіка, що все ще невідступно стояв під дверима, немов дожидав чуда, котре нараз розпахне ті заштабовані двері і пустить його на волю з його п’ятьма шістками до дрібних, голодних дітей.

Знов брязнула колодка, відхилилися двері і впустили Андрія з пальтом, перевішеним через руку.

– А що сказали? – спитало разом кілька голосів.

– Нічого, – відповів сумно Андрій. – Розпитали і казали ждати, аж папери прийдуть. – Він умовк і почав ходити по казні. Мовчали й прочі арештанти. Всім пригадалося, що й вони, кождий, ждуть уже так довго приходу своїх паперів і, може, декому з них попри власне горе заскиміло серце жалем і за сим молодим панком, що одним словом старости та інспектора засуджений був, може, на таке ж довге чекання, як і вони, – що тим словом, так, як і вони, відірваний був від своєї праці, від знайомих, від усього вольного, хорошого світу і заточений тут, в сесь гидкий льох, на дно суспільної неволі!..

Перший перервав важку мовчанку Бовдур. Він, мов мара, піднявся зі свого кута і, підступивши до Митра з простягнутою рукою, сказав різко:

– Митре, дай хліба!

– А смоли єму горячої дай, не хліба! – сказав дорожівський.

Але Бовдур не слухав сеї любезної перестороги і, підводячи свою руку трохи не під ніс Митрові, сказав другий раз:

– Митре, дай хліба!

– Та коли-бо в мене самого мало, не буде чим завтра й поснідати, заки принесуть свіжий. А мені би на роботу йти.

– Давай хліба! – налягав уперто Бовдур, не слухаючи ніяких доказів.

– Та кажу тобі, що й у мене самого мало.

– Але-бо в мене й кришки нема, а я голоден!

– Було не тлити весь рано, було собі лишити й на вечір! – сказав дід Панько.

– Мовчи, стара торбо! – відгаркнув Бовдур і знов до Митра: – Чуєш чи ні, давай хліба!

Але дід Панько сим разом не стерпів згірдного слова. Мов молодик, він схопився з ліжка і застукав о підлогу своєю дерев’янкою.

– Ти, гнилобока помано, – крикнув він до Бовдура, – ти що ту за пан такий, щоби до тебе й слова не мож було сказати? Ти, безпорткий голодранче! Марш у кут та гний далі, поки тя черви дорешти не розточать!

І він сильною рукою пхнув Бовдура геть від Митра, що аж той покотився попід стіну.

– Ну, ну, тручай, тручай, трутило би тя в гарячку! – воркотів крізь зуби Бовдур.

– Тебе самого най у зимницю трутить! – відрізав дід Панько. – Чого чіпаєшся хлопця? Твій хліб їсть? А він лізе та й тому свої лабищі під самий ніс: «Митре, хліба давай!»

– А так, так мені ся хоче, що мені зробиш! – упирався Бовдур.

– А я тобі що маю робити, сотоно! Най ти той робить, що по смереках дереся, не я!..

Андрієві страх прикро було слухати сю сварку. Він почав тихомирити діда, а далі видобув з кишені добрий кусень хліба і подав його Бовдуреві, кажучи: – Ну, на та повечеряй, коли-сь голоден. Се ще мені з дому лишилося, але де мені тепер їда в голові!

– Е, пане, – сказав дід Панько, – нащо ви роздаєте хліб? Не тепер, то за годину або й завтра рано схочете їсти, а принесуть не швидко.

– Ні, ні, не зголоднію, – відказав Андрій, – а хоть і зголоднію, то чень видержу, аж принесуть.

– А маєте хоть за що післати?

– Е, є. Маю з собою п’ятдесят ринських; то я взяв завдаток від того, до котрого я їхав; прийдеся з тих грошей дещо троха минути, хоть вони, правду кажучи, не мої.

– Ну, та певно, в такій пригоді, то чоловік мусить ратуватися, як може, – сказав дід Панько.

А тим часом Бовдур дивним, страшним поглядом дивився на Андрія. Він ще держав у руці його хліб, не дякував, не говорив нічого, але здавалося, немов се Андрій дав йому не кусень гарного, пшеничного хліба, а розпалене залізо в руку, – так скривилося ціле Бовдурове лице, такий якийсь дикий, неописаний вираз приняло воно. Чи біль, чи жадоба, чи подяка виражалися так на тім лиці, – се годі було розміркувати, та й арештанти не звертали на те ніякої уваги. А Бовдур, поглядівши хвилю на Андрія, немов мірячи його очима на всі боки і трібуючи його сили, стис у правій руці хліб, відкусив з нього за один раз спору пайку і мовчки поліз назад у свій кут, де зараз і втонув, – тільки чути було глухе цямкання уст, жвякаючих сухий хліб.

– Господи, різні люди бувають на світі! – почав балакати дід Панько. – Оден би, як-то наш дорожівський, за кусник хліба брату око виймав, а інший, хоть сам голоден, а другому й останнє дасть. Та й то, видите, не лиш люди такі., але й цілі села. Декуди в селі, то нарід жреся, б’єся за межі, за містки, за ступінь трави, за бодяк, – одним словом, пекло їсне. Ні там діда обдарують, ні подорожнього приймуть, нікого не поратують. І раз у раз усі запопадають: а се моє! а се моє! І так за тим «своїм» убиваються, а ту все тратять, усе тратять тото «своє», все їм якось тісніше стає на світі. А по других селах, то люди жиють, як браття, згідно, приязно… Сварок там, ані обмови нема, оден другого і в роботі підратує, і грішми, і худобою в потребі зазичить, і бідного не одпустить, і подорожнього прийме, нагодує, – ну, і якось, проте, не бідніють – жиють і мають, і дітям своїм лишають. То вже о тім, хто-як-хто, а я добре знаю, хоть небагато я й ходив за прошеним хлібом. Але то вам можу сказати, що туди, по Підгір’ю, нарід далеко ліпший, ніж тамтуди по Долах.

– Бо, може, там бідніший? – сказав Андрій.

– Та воно господь знає як, – відповів дід. – Воно то, видите, ніби так, а ніби й не так. Бо по Долах і грунти ліпші, і газди є багатші, а тілько якась така згрижа межи народом, таке ворогування, що крий боже. А ту прийди й до найбіднішого, то й той не відправить чоловіка голіруч, а все хоть що то, а уткне в руку.

Тим часом надворі вечоріло. Сонечко зайшло, а в казні стало вже й зовсім темно. Дід Панько встав, а за ним також Митро, і поклякали до молитви.

– Ну, час нам лягати спати, – сказав по молитві дід. Тілько не знаю, де би ту вас, паночку, примістити. Відступив би я вам своє місце, але я старий, каліка…

– Ні, ні, не треба, – перебив його Андрій. – Ото би було красно! Я й так не хочу спати, ноги в мене молоді і здорові, перебуду сю ніч на ногах, а відтак побачимо, що бог дасть.

– Е, говоріть ви своє! Добре то так казати, але так не йде, – відказав дід. – От би ви, дорожівський, відступили своє місце паничеві!

– У нас нема для паничів місця, – відворкнув дорожівський. – Най паничі панують, а не до арешту лізуть. А як їх мара й сюди нанесе, то най лежить під ліжком. Там безпечніше, є де розвернутися, та й уже чоловік не впаде нікуди!

Прикро вразили Андрія ті жорстокі слова, але він змовчав і ще раз просив діда Панька не клопотатися ним, він уже собі якось порадить…

Аж тут Митро сіпнув його за полу і прошептав:

– Ви, пане, тепер ще троха ходіть, а я засну, а як змучитеся і схочете спати, то збудіть мене, то я встану, а вас пущу на своє місце.

– Добре, братчику, біг заплать тобі, – сказав Андрій. – На, маєш тут моє пальто, накрийся, бо вночі холодно, а мені воно, хоть легке, а вже зачинає важити на руці.

Всі полягали, хто роздягаючись, а хто й ні, – лиш Андрій, широко витріщаючи очі, щоби не завадити о що-небудь серед густої пітьми, почав звільна, мов заклята душа, ходити по казні, мірно стукаючи черевиками о мокрий асфальтовий поміст.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 131 – 135.